Тема 2. Основні організаційні теорії та моделі Лекція №7 – Теоретичні концепції та основні моделі організацій

План

1. Еволюція теоретичних концепцій організації.

2. Основні моделі організацій: органічна та механістична.

3. Сучасна організаційна парадигма: сутність, значення, зміст, практична спрямованість.

1. Еволюція теоретичних концепцій організації

Коли вченим вдалося розкрити будову гена людини, то вони з подивом виявили, що він на 90% співпадає с геном інфузорії туфельки, найпростішої живої істоти. Це й не дивно, адже в процесі еволюції живі істоти зберігали ознаки істот, які стоять набагато нижче них по розвитку і набували нових. За цією ж логікою відбувалася еволюція організації. Являючись вищою формою соціальної спільноти, вона зберегла в собі багато рис соціальних спільнот більш низького порядку.

Найбільш простою формою соціальної спільноти є натовп. Натовп має всього дві базові ознаки:

- єдність часу перебування певної кількості людей;

- єдність місця перебування певної кількості людей.

Таким чином, натовп - це група людей, зібраних в один і той же час в одному й тому ж місці. Подібна форма об’єднання людей, як натовп, іноді в літературі має назву «піщаний розсип», оскільки являє собою механічне об’єднання людей, де сукупність індивідуальних цілей не переростає в загальну ціль.

Більш складною формою соціальної спільноти є клуб - неформальне добровільне об’єднання людей на основі загальних інтересів. Клуб як форма соціальної спільноти має наступні важливі ознаки:

Єдина для всіх учасників цільова орієнтація. Ключовою ознакою клубу є об’єднаність людей, що входять до його складу, на основі спільних інтересів, спільної діяльності. Спільна діяльність в клубі може бути реалізована через ігри, навчання, спільну трудову діяльність. Цільове існування клубу може бути обумовлено цілераціональними передумовами: клуб допомагає досягти індивідуальної користі, якої самотужки досягти важко або взагалі неможливо; цінніснораціональними передумовами (наприклад, релігійна секта); афективними передумовами (компанія друзів, об’єднана виключно приязним ставленням один до одного); традиційними передумовами (наприклад, національні землячества). В дійсності у більшості клубів усі ці передумови, як правило, представлені одночасно, можна лише говорити про домінування одного або декількох передумов.

Комунікації кожного з кожним. Комунікації в натовпі не є обов’язковими, а іноді й приносять дискомфорт людям, що входять до його складу. Існування клубу без взаємних комунікацій неможливо, оскільки саме посередництвом комунікацій забезпечується реалізація спільної діяльності членів клубу.

Відносна стабільність складу. Клуб на відміну від натовпу має вже визначений стабільний кістяк учасників, що підтримує його існування. Однак стабільність складу в клубі відносна, оскільки він відкритий для нових учасників, чиї інтереси співпадають з інтересами діючих членів клубу.

Взаємна приязнь членів клубу один до одного. Відчуття міжособистісної неприязні в клубі є патологією і приводить до виходу з нього учасників, які відчувають один до одного неприязнь, а іноді й до розпаду клубу взагалі.

Правила поведінки. В клубі зазвичай встановлюються певні правила поведінки, обов’язкові для загального виконання. Ці правила зазвичай нормують: ставлення до себе, ставлення до спільної діяльності, ставлення до інших учасників клубу, ставлення до людей і груп людей, що не входять в даний клуб.

Відносно загальна система цінностей. Можна стверджувати, що саме в клубі зароджується система спільно поділяємих цінностей, яку в більш зрілих формах соціальних спільнот називають корпоративною культурою. Система цінностей забезпечує учасникам клубу можливість реалізації спільної діяльності, а також слугує базою для взаємних приязних відносин.

Традиції і ритуали. В клубі практично завжди формуються певні відносно формалізовані способи поведінки. Вони регулюють: порядок вступу в клуб, порядок виходу з нього і багато інших аспектів функціонування клубу.

Наступною, ще більш складною формою соціальної спільноти є сім’я. Сім’я включає в себе ознаки попередніх соціальних спільнот, однак у неї з’являються і нові ознаки, яких немає в клубі. Найбільш важливими з них є:

Офіційна реєстрація сім’ї. З самих древніх часів практично у всіх народів існував обряд ініціації створення сім’ї. Спочатку цей обряд носив виключно релігійні форми, однак пізніше з’явилися і світські, державні форми реєстрації сім’ї. І факт реєстрації сім’ї зовсім не випадковий, оскільки в сім’ї з’являються і господарсько-економічні ознаки, яких не було в клубі. Широко розповсюджені випадки, коли подружжя живе без офіційної реєстрації, на наш погляд, зовсім не відміняють тезу про обов’язковості даної ознаки, а швидше за все є патологічною ознакою сім’ї. В ряді випадків офіційно незареєстрована сім’я являє собою проміжну форму між клубом і сім’єю.

Наявність спільної власності, що належить не окремим членам, а сім’ї в цілому. Дана ознака суттєво відрізняє сім’ю від клубу, оскільки тим самим сім’я включається в офіційно затверджені правові відносини.

Традиційна ієрархія. Сім’я є формою соціальної спільноти, де вперше з’являється ієрархія, тобто нерівність людей, що входять до її складу. Ієрархія тягне за собою і владні відносини, здатність одних членів сім’ї давати іншим членам сім’ї вказівки, обов’язкові для виконання. Однак ієрархія в сім’ї носить традиційний характер, оснований не на офіційно затверджених правилах, а на традиціях, що історично склалися.

Традиційний поділ праці. Оскільки сім’я є не лише власником близьких людей, але й в певному сенсі господарюючою одиницею, то в ній формується певний розподіл обов’язків між її членами. Однак цей розподіл знов-таки не має якого-небудь офіційного узаконення, а здійснюється на основі соціокультурних уявлень її членів про те, хто з членів сім’ї якою роботою повинен займатися.

Вищою формою соціальної спільноти людей є організація. Організація також включає в себе ознаки попередніх соціальних спільнот, водночас у неї з’являється ряд нових базових характеристик. В якості найбільш важливих характеристик, притаманних лише організації можна виділити наступні:

Формальний (офіційний) поділ праці в організації. Цим вона принципово відрізняється від інших форм соціальної спільноти. Поділ праці має узаконений характер, його затверджено організаційною структурою підприємства, штатним розписом, посадовими інструкціями, трудовими контрактами і безліччю інших нормативних документів. В організації з’являється принципово нове поняття - поняття робочого місця, тобто сукупності формальних вимог до працівника. Структура робочого місця включає в себе: фізіологічні вимоги до працівника, правові вимоги: характер його прав і відповідальності, кваліфікаційні вимоги: необхідний на даному робочому місці набір знань, умінь і навичок, морально-етичні вимоги: ставлення до себе, ставлення до справи, ставлення до інших працівників.

Формальні правила і процедури. Правила і процедури поведінки, що зародилися ще в умовах клубу, в умовах організації офіційно затверджуються у вигляді правил внутрішнього трудового розпорядку і багатьох інших документів. Суттєвою відмінністю формальних правил і процедур є їх безликість, обов’язковість, в тому числі і для тих, хто їх створив, а також відповідальність працівників за їх виконання.

Формальна ієрархія. В умовах організації владні відносини, що вперше з’явилися в сім’ї, отримують офіційне підтвердження. Існуюча в організації система формальних правил і процедур, яка нормує права і обов’язки кожного працівника на основі принципу єдності розпорядництва, який передбачає, що кожен працівник організації має над собою керівника і з одного й того ж питання може отримувати завдання лише від одного керівника.

Система формально-знакових комунікацій. На всіх попередніх рівнях соціальних спільнот пануючим типом комунікацій є безпосередні міжособистісні комунікації. В організації ми можемо спостерігати появу особливого типу комунікацій. Формально-знаковий тип комунікацій передбачає можливість передачі інформації від одного учасника комунікації до іншого без їх безпосереднього спілкування, за допомогою різних документів. Відмінність формально-знакової комунікації від побутового листування полягає в тому, що дуже часто документ - носій інформації адресований не кому-небудь персонально, а певній групі працівників, а іноді й усім працівникам абсолютно. Торкаючись історії розвитку теорії організації як науки, необхідно зазначити, що у вітчизняній і зарубіжній літературі в найбільш загальному вигляді організація розглядається в трьох проекціях:

• організація як «раціональний» інструмент з досягнення поставлених цілей;

• організація як соціальна система;

• організація як політичний інститут.

У першому випадку (організація як раціональний інструмент досягнення мети) основними характеристиками організації та системи її управління вважаються цілі і відповідно до них ієрархія органів і посад управління. Ієрархія доповнюється системою формально введених правил і процедур; стимулювання і контроль будуються таким чином, щоб забезпечити поведінку людей відповідно до зазначених вище положень. В рамках даного підходу працівник розглядається як виконавець запрограмованих приписів. Така модель організації характерна для інженерного підходу до управління, вона передбачає так званий «механістичний» розгляд проблем, що виникають і пріоритет інженерних рішень з удосконалення управління. В принципі допускаються відхилення від «раціональності», але вони розглядаються як випадкові помилки чи неточності в розрахунках. Організація розглядається як набір механічних, більш-менш автономних частин, кожна з яких може окремо удосконалитися для підвищення ефективності організації в цілому. Основні проблеми, які вирішувались у рамках цього підходу, - це проблеми спеціалізації і механізмів координації. Початок такого роду досліджень з проблем організації управління було покладено Ф. Тейлором і його послідовниками - Ф. і Л. Гілбрет, Г. Гант, Г. Емерсоном і деякими іншими. Увага їх була зосереджена на роботах, які виконуються в нижчих ланках організації, що цілком відповідало стану об’єкта господарського управління того періоду. Трохи пізніше сформувалася «класична» школа, яка розробила принципи і функції управління, що заклала вихідні положення для науки управління (А. Файоль, А. Гьюлик, Л. Урвік, Г. Кунц, С.О. Доннел та ін.) У рамках «класичної» школи було вироблено поняття організаційної структури управління як системи взаємозв’язків між посадами або ролями. Проблеми структури, її раціоналізація - в центрі досліджень цієї «школи». До структури відносяться найбільш відомі з принципів «класичної» теорії. Стрижнем цих теорій служить ідея ієрархії, яку «класична» школа іменує «скалярним принципом». Стверджується, що права і відповідальність повинні слідувати безперервної лінією від вищого керуючого до оператора. Хоча окремі автори, наприклад А. Файоль, і визнавали необхідність горизонтальних зв’язків, головна увага надавалася вертикальним як основі організаційних взаємодій. Форма організаційних взаємозв’язків визначалася поєднанням принципів:

- «єдності розпорядження» (єдиноначальності) – з одного і того ж питання працівник повинен отримувати вказівки тільки від одного керівника; - єдності керівництва - в одного підприємства повинна бути тільки одна програма дій;

- «виключення» - тільки важливі і неповторювані рішення повинні залишатися в компетенції начальника;

- раціоналізації сфери контролю - оптимальність числа підлеглих у одного начальника;

- організаційної спеціалізації - чіткий поділ функцій управління.

Особливу роль в розумінні організації як інструменту досягнення мети зіграла концепція раціональної бюрократичної організації М. Вебера

М. Вебер являється фактичним основоположником організаційно-технологічного підходу до управління. Він ввів одне з найважливіших для теорії управління понять - поняття робочого місця, що включає в себе всю сукупність формальних кваліфікаційних вимог до працівника, і поняття наповнення робочого місця, тобто працівника, що займає дане робоче місце. При цьому, на думку М. Вебера, бюрократична організація припускає, що кваліфікаційні та особистісні характеристики працівника повинні бути ідентичні вимогам робочого місця, по суті справи, ці характеристики вторинні по відношенню до робочого місця. В організації ідеального типу, за М. Вебером, немає людей, там є працівники, що діють у суворій відповідності з пропонованими їм організаційно-технологічними вимогами. При такому розгляді організація - це ієрархія посад і підрозділів, кожному з яких строго відповідають певні права, обов’язки, повноваження відповідно до статусу органу, посади, а не конкретної особи, яка цю посаду обіймає. Фактично організація розглядалася як замкнута система, а поліпшення її функціонування забезпечувалося за рахунок внутрішньої раціоналізації без урахування факторів зовнішнього середовища.

Організація як соціальна система - другий важливий напрям розгляду організації. Поряд з формальною структурою організації тут відводиться рівноцінне місце неформальній структурі, а ефективність організації ставиться в значній мірі в залежність від взаємодії формальної та неформальної структур. Людина розглядається не лише як функціонер, що виконує деяку роботу, але і як індивід, що володіє певними соціальними інтересами. З точки зору цієї моделі функціонування організацій не зумовлюється повністю системою формальних цілей і приписів. Спочатку соціальні проблеми організації розглядалися локально, вузько; досліджувалися в основному міжособистісні та внутрішньогрупові відносини, залишаючи регулювання взаємодії підсистем організації формальної організаційної структури. Проводилась ідея примату неформальної структури над формальною. Ці дослідження велися в основному в рамках школи «людських відносин» (Е. Мейо, Ф. Ротлісбергер, А. Маслоу, Герцберг та ін.) Вже в кінці 20-х років проводиться ряд досліджень, які показують, що при розгляді в якості елементів системи управління лише офіційних статусів, посад, реальний об’єкт збіднюється, багато спостережувані явища виявляються незрозумілими, можливості теорії обмежені. Формується школа «людських відносин», яка починає своє самоствердження з критики «класичних» постулатів, на основі відведення неформальній структурі організації важливою, а іноді і вирішальної ролі в управлінні. За визначенням одного з засновників цієї школи, Ф. Ротлісбергера, неформальна організація це «дії, цінності, норми, переконання і неофіційні правила, а також складна мережа соціальних зв’язків, типів членства і центрів впливу та комунікації, які склалися всередині та між групами (складовими організації) при формальних структурах, але не конкретизовані ними» .

У. Френч і Ч. Белл порівнюють організацію з айсбергом, у підводній частині якого знаходяться різні елементи неформальної системи, а у верхній - формальні аспекти організації. Тим самим підкреслюється пріоритет цієї системи над офіційно встановленими взаємовідносинами в організації, більш глибокий визначальний характер соціально-психологічних характеристик в організації.

Відмінною рисою підходу школи «людських відносин» є акцент у дослідженні на рівні малих груп, а ще частіше на рівні індивідів. Хоча їх правомірно розглядати як елементи організації і навіть елементи системи управління, однак процес управління реалізується насамперед за формальними каналами влади. Неформальна структура виступає скоріше як обмеження, яке має враховуватися при прийнятті рішень і може або сприяти їх реалізації, або надавати протидію.

Певним досягненням дослідників неформальної структури був доказ необхідності розширення меж організаційного аналізу за межі посадовий структури. Американські вчені Д. Макгрегор, К. Арджирис, У. Бенніс, Г. Саймон показали, що багато аспектів «поведінки» (тобто функціонування організації та її частин) не можуть бути прийняті, якщо обмежуватися формальною організаційною структурою. Одне з чільних місць серед теоретичних робіт цього напряму займають роботи американського соціолога Ренсіса Лайкерта, який розробив структуру ідеальної, з його точки зору, організації як соціальної системи. На його думку, соціальну організацію характеризують:

- стиль керівництва, при якому керівник демонструє довіру і впевненість у своїх підлеглих, постійно розглядає і конструктивно використовує їх ідеї;

- мотивація, заснована на прагненні заохочувати підлеглого і залучати до роботи, використовуючи групові форми діяльності;

- комунікація, де потоки інформації спрямовані на всі боки, а інформація розділяється між всіма учасниками;

- прийняття рішень, що характеризується тим, що вони приймаються на всіх рівнях за участю всіх членів організації, але є тим не менш добре узгодженими між собою;

- цілі організації, що встановлюються шляхом групового обговорення, що повинно зняти приховану протидію;

- контроль, функції якого не сконцентровані в одному центрі, а розподілені між багатьма учасниками.

Інша відома модель, розроблена в рамках цього напрямку - «органічна модель» У. Бенніс. На його думку, соціальна структура організацій майбутнього матиме ряд незвичайних характеристик. Це будуть адаптивні, що швидко змінюються тимчасові системи. Основою їх функціонування будуть «проблемні групи», створювані навколо проблем, які необхідно вирішити. Проблеми вирішуються групами щодо не пов’язаних між собою осіб, які представляють безліч різних спеціальностей. Ці групи організовуються за слабо регламентованою, високо адаптивною органічною, а не жорсткою механічною моделлю, здатною змінюватися відповідно до проблеми. Керівник стає координатором або «сполучною ланкою» між різними проблемними групами.

Організація як політичний інститут. У даному контексті організація розглядається як коаліція груп, кожна з яких переслідує свої цілі, а також як складова частина всієї суспільної системи. Організація розглядається в даному випадку як якась модель суспільства в цілому. Одним з перших до подібного розуміння організації звернувся Г. Ганнт, що обгрунтував тезу про соціальну відповідальність бізнесу. Великий американський соціолог Т. Парсонс виділив три рівні керівництва та організації:

Технічний рівень, на якому реалізуються щоденні операції і дії.

Управлінський рівень, на якому здійснюється координація діяльності організації.

Інституційний (політичний) рівень, де здійснюється розробка довгострокових планів, реалізуються відносини із зовнішнім середовищем.

Ключовими поняттями в цьому підході є поняття соціальної відповідальності бізнесу, політичної активності корпорацій, групової ідеології. Основні проблеми, що обговорюються в рамках підходу до організації як політичного інституту:

- визначення меж впливу і врахування вимог різних груп;

- участь працівників в управлінні організацією;

- взаємодія органів державного управління та корпорацій;

- відповідність принципів управління корпорацією культурним традиціям території, на якій здійснюється її діяльність.

Розгляд організації як політичного інституту велике значення надає питанням прийняття управлінських рішень, які розглядаються як процес взаємних вимог і поступок. Саме в рамках такого підходу була розроблена концепція партисипативного управління, що передбачає необхідність залучення до прийняття управлінських рішень різних категорій працівників. Розумінню організації як політичного інституту багато в чому сприяла концепція ситуативного лідера, згідно з якою лідер повинен вміти пристосовувати свій стиль до умов існуючої діяльності.

Підсумовуючи все сказане, слід зазначити, що для характеристики еволюції теорії організації використовується безліч схем, наприклад:

• схема І. Ансоффа, побудована з урахуванням прогнозу майбутнього організації,

• схема Р. Акоффа, що відображає погляд на природу корпорації,

• схеми, побудовані на основі виділення різних шкіл.

В основі будь-якої схеми розвитку теорії організації лежить та або інша класифікаційна ознака. Тому важливо показати зміну меж теорії організації, що адекватно відображає еволюційну природу цієї теорії.

Можна виділити два принципово протилежних підходи до характеристики розвитку теорії організації. Перший характеризує організацію як систему і відображає розвиток управлінської думки від механістичного уявлення про організацію (закрите) до цілісного (відкрите). Другий підхід визначає природу організації в напрямі від раціонального до соціального.

Розвиток поглядів на організацію як систему. Приблизно до 1960-х років проблеми організації вирішувалися тільки з погляду закритих систем. Питання ділового середовища, конкуренції, збуту, що виходять за межі внутрішньої організації та визначають зовнішнє для організації середовище, не розглядалися. З розвитком ринку уявлення, що склалися про організацію, змінювалися. Стало очевидним, що внутрішня динаміка організацій формується під впливом зовнішніх подій. Теорія організації починає розглядати її як відкриту систему в єдності всіх складових частин і елементів, що сприймають зміни в зовнішньому середовищі і реагують на них. У 70-ті роки XX ст. формується методологічний апарат для вивчення дії зовнішнього середовища на організацію з використанням теорії систем. Безпосереднє включення в аналіз впливу чинників зовнішнього середовища на внутрішні процеси організації стало початком ери "відкритих систем".

Розвиток поглядів на природу організації в напрямі від раціонального до соціального. Раціональне мислення означає, що є зрозуміла перспектива організації, а її цілі чітко і однозначно визначені. Припустимо, машинобудівне підприємство має на меті отримання максимального прибутку від підвищення ефективності виробництва і якості продукції. Якщо ми приймаємо цю мету як задану, то вищому керівництву залишається тільки вибрати засоби, які приведуть до її досягнення. Така позиція дає змогу ухвалювати раціональні рішення. Дії організації стають, таким чином, запрограмованими.

Соціальне мислення означає неоднозначність у визначенні і виборі цілей та ухваленні конкретних рішень щодо підвищення ефективності виробництва в цехах, на ділянках машинобудівного підприємства і т. ін. Соціальний підхід припускає, що рішення про цілі організації виражають характер ціннісного, а не механістичного вибору. Характер рішень, що приймаються, визначається не стільки ясністю думки, скільки сталими звичками, накопиченим досвідом вирішення аналогічних проблем, тобто тими чинниками, які визначають поведінку людей в організаціях.

З позицій відмічених підходів у розвитку теорії організації виділяється чотири етапи (рис. 1). Кожен етап визначається єдиною комбінацією установлених ознак (закрита — відкрита система, раціональне — соціальне мислення) на двовимірній сітці.

Рис. 1 - Етапи розвитку теорії організації

Перший етап в теорії організації охоплює період з 1900 по 1930 р. Його можна визначити як еру "закритих систем і раціонального індивіда". Головними представниками теорії організації цього часу були Макс Вебер, Анрі Файоль і Фредерік Тейлор. Розроблений ними підхід орієнтований на організаційні і технічні удосконалення системи шляхом підвищення ефективності внутрішніх функцій організації.

Другий етап (1930—1960) є ерою "закритих систем і соціального індивіда". Група теоретиків — Елтон Мейо, Дуглас МакГрегор, Честер Барнард — розробляла питання управління закритими системами, спираючись на внутрішні відносини і неекономічну мотивацію працівників.

Третій етап (1960—1975) — це період "відкритих систем і раціонального індивіда". Теорія організації робить крок вперед, розглядаючи організацію як складову частину системи вищого рівня, і одночасно — крок назад, оскільки повертається до механістичних уявлень про людину. Основний внесок у розвиток теорії організації до цього періоду зробили Альфред Чандлер, Поль Лоуренс, Джей Лорш.

І, нарешті, четвертий етап, що почався близько 1975 р., можна визначити як період "відкритих систем і соціального індивіда". На цьому етапі відбувається повернення до "соціального мислення", але вже в межах відкритих систем. Лідером сучасної теорії організації є Джеймс Марч.

Розвиток кожної науки характеризується двома процесами: диференціацією і інтеграцією знань. Диференціація — це пошук своєї ніші (свого об'єкта дослідження) для проведення поглиблених досліджень. Інтеграція заснована на прагненні досліджувати проблему з різних боків, формувати пріоритети впливу тієї або іншої процедури на ситуацію в цілому. Вчені, що займаються теорією організації, виділяють три шляхи її розвитку:

1) створення загального підходу до основних наукових переконань на базі наявних у менеджменті, економіці, соціології та інших науках наукових бачень та подальше просування в дослідженнях;

2) виділення своєї локальної сфери дослідження частини організації та її розвитку;

3) формування триступеневої схеми розвитку (табл. 1).

Таблиця 1 - Рівні розвитку теорії організації

1-й рівень	2-й рівень	3-й рівень
Створення локальної сфери дослідження та наближення теорії організації до рівня розвитку економіки, психології та інших суміжних наук	Об'єднання зусиль суміжних наук щодо системного розвитку організації	Виокремлення з суміжних наук та розвиток власного предмета дослідження

У розвитку теорії організації є проблема кількісного вимірювання організаційних параметрів. Теорія організації формує систему наукових знань у сфері аналізу та синтезу соціальних організацій і соціальних відносин. Розвиток теорії організації включає сім етапів:

1) збирання фактів, явищ, прогнозів, тенденцій, історичних і фольклорних відомостей, легенд і міфів про існування або функціонування організацій, про особливості організації;

2) систематизація інформації та складання типології (за часом, ефективністю, характером організаційних відносин, сферою діяльності);

3) створення понятійного апарату (категорії, терміни, їх взаємозв'язок);

4) пошук залежностей між параметрами та категоріями, формулювання законів і закономірностей (норми керованості персоналом залежно від характеру діяльності, закон розвитку);

5) залучення наукового доробку інших наук для повнішого розуміння своїх власних проблем;

6) практична апробація розроблених теорій і методик;

7) узагальнення теоретичних розробок та практичних результатів, застосування окремих положень теорії організації, накопичення статистичних даних.

Усі перераховані етапи повторюються циклічно, один за одним, удосконалюючи при цьому знання теорії організації.

Кожен новий напрям теоретичних узагальнень приходив на зміну попередньому у вигляді додаткового внеску в еволюцію теорії організації стосовно нового витка науково-технічного і соціально-економічного розвитку суспільства.