Риси, які свідчать, що говорили укр.М. :
Ураїнська мова виділилася з праслов'янської мови у VI — VII ст. Розмовна мова південних районів Русі X — XIII ст. є одним з етапів розвитку сучасної української мови. Вченими доведено, що українці були автохтонами на своїх землях.
Розмовна мова Русі — один з етапів розвитку сучасної розмовної та літературної української мови. Літературні мови часів Русі (церковнослов'янська та давньокиївська писемно-літературна мови)
У писемних текстах, які походять з південних регіонів Русі (з території поширення сучасної української мови), відзначають такі елементи розмовної мови тих часів:
повноголосся (ворота, голова, полонені),
закінчення -ові, -єві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (Дунаєві, Романові, королеві),
кличний відмінок (Бояне, дружино, княже)
закінчення дієслів третьої особи множини на -мо: прѣдступаіємо («Успенський збірник», ХІІ ст.).
Вживання праслов'янського суфіксів -ощи (ничить трава жалощами, а кто пакощами порежеть конь) та -ава (мятеж великъ и стонава и кличь).
Вживання суфікса -юкъ (-чюкъ), за допомогою якого творилися іменники на позначення молодих осіб від назв занять, імен, прізвищ батьків чи матерів.
Та ін..
(Wikipedia)
4.Спільна колиска «старшого» та «меншого» братів.
Російські учені (Погодін) стверджували, що народи укр. та рос. – це один і той самий народ, і мова їх спільна. Чи власне українська мова – це наріччя російської. Вони відстоювали свою позицію через політичні погляди : якщо визнати окремішність їхньої мови, то це вже накидає думки про окрему державу. З тих часів українську мову пропагували як «русскоє нарєчіє»
У кінці XIX й на початку XX ст., сильно була поширилася наука т. зв. російської школи, академіка Ф. Фортунатова та його учнів — А. Шахматова, Поржезинського й ін. Ці вчені встановили науку про т. зв. прамови, праформи, празвуки й т. ін. В історії постання мов вони вводили загальні чи прадоби, встановлені не на основі фактів, а виключно на голих домислах. Так наприклад, А. Шахматов доводив, ніби була загальна пра-руська доба в житті східнослов’янської мови, і тільки десь у XII ст. з неї постали мови українська, російська й білоруська. Проти цих домислів виступив наш проф. С. Смаль-Стоцький, вважаючи спільну прамову лише фантазією.
Говорити про єдність давніх східних племен північних і південних не маємо жодних наукових підстав, — такої єдности ніколи не було, й ніколи не було якоїсь однієї спільної руської мови на Сході слов’янства. Так, Україна, що тоді звалася Русь, під своєю державою об’єднала в IX-X віках увесь слов’янський Схід, цебто народи український, російський та білоруський, але це було об’єднання виключно державне, політичне і в жодному разі не етнічне й не мовне. До нашого державного об’єднання належали й неслов’янські племена.
На слов’янському Сході постала не одна українська мова, а три мови: українська, російська й білоруська, і всі три вони, одірвавшися від мови праслов’янської, постали рівнорядно однаковим способом, і всі вони мови окремі, самостійні.
Наукове мовознавство тепер довело власне такий погляд на життя й постання мов взагалі. Мови розвиваються рівнобіжно одна одній, а не генетично, не одна з одної. Так, сусідні мови завжди мають багато спільного, але все-таки кожна мова індивідуальна окрема одиниця.
Через територіальну відгородженість, російська та українська мови розвивалася незалежно одна від одної, без якоїсь спільної доби розвитку, для якої нема місця в нашій історії.
Для доведення самостійності укр. мови, треба брати мову в цілому: в фонетиці, в формах, в складні, словнику, наголосі й т. ін. — тоді тільки випливе перед нами кожна мова, як цілість у самій собі, як мова самостійна. наші пам’ятки сягають XI століття і в них уже знаходимо багато основних рис української мови.
Російські вчені тільки з політичних міркувань натягують українську мову до мови російської.
Російська мова увібрала в себе багато фінських домішок, чого майже немає в мові українській.
Єдина спільність – росіяни та українці мали одну церковну мову, що була однакова для усього слов’янства.
Певні сліди в російській мові полишили українські емігранти, які на той час були змушені йти на Північ через небезпечне життя в степу. Емігранти переносили на Пн. Назви наших міст: Переяслав, Звенигород, Стародуб, Вишгород, Галич і т. ін. Ця еміграція не була надто великою й не мала принципового значення.
Отже, український народ і українська мова пов’язана з народом російським і його мовою так само, як і з іншими слов’янськими народами й мовами.