1 Питання

№1

Професійна лексика – це слова, що вживаються переважно лише в колі фахівців з тих чи інших спеціальностей для позначення знарядь праці, процесів, інструментів, матеріалів, дій і так далі. Це досить велика кількість слів, однак вони мають обмежене коло вживання і часто зрозумілі лише спеціалістам. Знання професійної лексики допомагає як у створенні образів у художній літературі та засобах масової інформації, так і в опануванні професії. Наведемо деякі приклади професійної лексики:

- вчителі: класний журнал, педрада, семестр, дошка;

- юристи: позов, судове засідання, апеляція;

- металурги: мартен, домна, вагранка;

- журналісти: шпальта, шапка, інтерв’ю, гранки, монтаж;

- моряки: кок, ют, палуба, щогла, вітрило, якір;

- військові: марш-кидок, атака, дислокація, траншея.

Крім професійних слів, що є частиною літературної мови існує й професійний сленг, відомий в межах галузі або, навіть, одного лише підприємства, заводу чи організації. Для вивчення професійної лексики можна використовувати спеціальні галузеві словники або живе спілкування із фахівцями.

Термін (від латинського terminus – рубіж, межа) – слово або словосполучення, що позначає поняття певної галузі науки, техніки тощо. Основними ознаками терміна є: системність, наявність дефініції, тенденція до однозначності в межах свого термінологічного поля, тобто термінології певної галузі (операція – в медицині, військовій та банківській справах); стилістична нейтральність; точність семантики, висока інформативність. Ці ознаки реалізуються лише в межах терміносистем, за їх межами термін втрачає свої дефінітивні та системні характеристики – детерміно-логізується, тобто переходить у загальновживану лексику [30]. Терміни виникають у професійному середовищі і вживаються у строго термінологічній функції. Вони утворюються: шляхом переосмислення (термінологізації) загальновживаних слів для позначення певного наукового поняття; перенесення готового терміна з однієї галузі в іншу (ретермінологізація); запозичення та калькування; використання існуючих у мові словотворчих моделей або іншомовних компонентів для творення нових назв; використання словосполучень для найменування нових понять (у різних терміносистемах вони становлять 70% від загальної кількості термінів). Структурно-семантичні особливості термінів яскраво виявляються у сфері словотворення, де відбувається спеціалізація окремих формантів, характерних для власне термінологічних моделей: -оз(а) – для хімічної термінології (ксидоза, глюкоза); -оз, -ом(а), -ит(-іт) – медичної (полікістоз, тромбоз, глаукома, отит, риніт, гайморит) та ін.  Терміни мають конкретне точне значення, зафіксоване у словниках. Вони є об’єктом дослідження самостійної лінгвістичної науки – термінознавства.

№2

Сфера використання наукового стилю – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Основне його призначення – викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація і систематизація знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки наукового стилю:

- ясність ( понятійність) і предметність тлумачень;

- логічна послідовність і доказовість викладу;

- узагальненість понять і явищ;

- об’єктивний аналіз;

- точність і лаконічність висловлювань;

- аргументація і переконливість тверджень;

- однозначне пояснення причинно-наслідкових відношень;

- докладні висновки.

Основні мовні засоби наукового стилю спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

- великою кількістю наукової термінології;

- наявністю схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і значків;

- оперуванням абстрактними, переважно іншомовними, словами;

- використанням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

- залученням цитат і посилань на першоджерела;

- як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

- наявністю чіткої композиційної структури тексту;

- монологічним характером текстів;

- переважанням різнотипних складних речень, стандартних виразів.

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

• власне науковий (із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який у свою чергу поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти;

• науково-популярний, метою якого є дохідливий, доступний виклад інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, з використанням у спеціальних журналах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

• науково-навчальний – звертає головну увагу в підручниках, лекціях, бесідах на доступність, логічність викладу, образність і теж не виключає використання елементів емоційності.

№3

Стиль (від латин. Stilus - паличка для письма). Стиль літературної мови - різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що «стиль - це власне слова на власному місці».

Кожний стиль має:

· сферу поширення і вживання (коло мовців);

· функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

· характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

· система мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Ці складові конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови. Оскільки стилістична норма є частиною літературної, вона не забезпечує останню, а лише використовує слова чи форми в певному стилі чи з певним стилістичним значенням.

Наприклад, слова акт, договір, наказ, протокол, угода є нормативними для офіційно-ділового стилю, хоча в інших стилях вони також можуть нести забарвлення офіційності, якщо їх використання буде стилістично виправдане.

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, особливостей - надійна запорука успіхів у будь-якій сфері спілкування.

Термін «стиль мовлення» слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови - спілкування, повідомлення і діяння впливу.

Високо розвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких:

· розмовний,

· художній,

· науковий,

· публіцистичний,

· епістолярний,

· офіційно-діловий,

· конфесійний.

Для виділення стилів мовлення важливе значення мають форми мови - усна й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманна розмовному стилю, а іншим - переважно писемна. Оскільки останні сформувалися на книжній основі їх називають книжними.

Структура текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог) то для інших - переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільним для них є те, що вони - різновиди однієї мови, представляють усе багатство їх виражальних засобів і виконують важливі функції в житті суспільства - забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди - підстилі - для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Поряд із функціональними стилями, ураховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний та ін.

№4

Розмовний стиль. Сфера використання – усне повсякденне спілкування в

побутів, у сім’ї, на виробництві.

Основне призначення – бути засобом впливу й невимушеного спілкування,

жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування

виробничих і побутових стосунків.

Слід відрізняти неформальне й формальне спілкування. Перше –

нерегламентоване, його мета й характер значною мірою визначаються

особистими (суб’єктивними) стосунками мовців. Друге – обумовлене

соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Якщо звичайне спілкування попередньо не планується, не визначаються мета

його і зміст, то ділові контакти передбачають їх попередню ретельну

підготовку, визначення змісту, мети, прогнозування, можливих висновків,

результатів.

У повсякденній розмові мовці можуть торкатися різних, часток не

пов’язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування носить частіше

довільний інформативний характер.

Ділова ж мова, як правило, не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв’язанню конкретних завдань,

досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки: безпосередня участь у спілкування; усна форма спілкування; неофіційність стосунків між мовцями (неформальне); невимушеність спілкування; непідготовленість до спілкування (неформальне); використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації); використання позамовних чинників (ситуація, поза, руки, жести, міміка); емоційні реакції; потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Основні мовні засоби: емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.); суфікси суб’єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення,

зниженості); прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові); часте використовування різних займенників, дієслів із двома префіксами

(поп-, пона-, поза-); фразеологізми, фальклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки й т.д.); заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетоннадорога – бетонка.

Типові форми мовлення – усні діалоги та полілоги.

Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних

стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно

обирає кожен мовець.

Жанри реалізації – бесіда, лист. Художній стиль.

Цей найбільший і найпотужніший стиль української мови можна розглядати

як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої

переконливості та достовірності в зображенні подій.

Художній стиль широко використовується у творчій діяльності, різних

видах мистецтва, у культурі й освіті.

Як у всіх зазначених сферах, так і в белетристиці (красному письменстві

– художній літературі) це стиль покликаний крім інформаційної функції

найсуттєвішу – естетичну: впливати засобами художнього слова через

систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні

переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

найхарактерніша ознака художнього відтворення дійсності – образність

(образ – персонаж, образ колектив, образ – символ, словесний образ, зоровий образ);

поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів; естетика мовлення, призначення якої – викликати в читача почуття прекрасного; експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне,зневажливе, грубе та ін.); зображуваність (тропи, епітети порівняння, метафори, алегорії, гіперболи, перифрази, тощо; віршова форма, поетичні фігури); конкретно-чуттєве живописання дійсності; відсутня певна регламентація використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєднання, відсутні будь-які приписи; визначальним є суб’єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне

світобачення, світовідчуття і, відповідно, світовідтворення автора спрямоване на індивідуальне світосприйняття та інтелект читача).

Основні мовні засоби: наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно

конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця); уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів; поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (утеперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина); широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики; повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість

та ін.).

За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі,

які мають свої особливості мовної організації тексту:

а)епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання,

новела, художні мемуари, нарис);

б) ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія. епіграма);

в) драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль);

г)комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика,

драма-феєрія, усмішка).

Науковий стиль.

Сфера використання – наукова діяльність, науково-технічний прогрес,

освіта.

Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину,

суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності

теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження

інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

логічна послідовність і доказовість викладу;

узагальненість понять і явищ;

об’єктивний аналіз;

точність і лаконічність висловлювань;

аргументація та переконливість тверджень;

однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і

характеризуються:

великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція,

дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних,

фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних

словосполучень;

залучення цитат і посилань на першоджерела;

як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та

емоційно-експресивної лексики;

наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н

розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування

цифрової або літерної нумерації);

окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні

дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як

правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну

роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які

додатково характеризують дії, предмети та явища;

монологічним характером текстів;

переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти

складається з таких підстилів:

а) власне науковий )із жанрами текстів: монографія, рецензія, стаття,

наукова доповідь повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези)

який, у свою чергу, поділяється на науково-технічні та

науково-гуманітарні тексти;

б) науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного

викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів

художнього та публіцистичного стилів;

в) науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для

доступного, логічного й образного викладу й н включає використання

елементів емоційності.

Публіцистичний стиль.

Сфера використання – громадсько-політична, суспільно-виробнича,

культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

інформаційно-пропагандистськими методами вирішувати важливі актуальні,

злободенні суспільно-політичні проблеми; активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадську позицію, змінити погляди чи сформувати нові; пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

доступність мови й формування (орієнтація на широкий загал);

поєднання логічності доказів і полемічності викладу; сплав точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників; висловлення наукових положень і фактів емоційно-експресивною образністю;

наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського

тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор,

гіпербол і т. ін.).

Основні мовні засоби:

синтез елементів наукового, офіційно-ділового, художнього й розмовного

стилів;

лексика насичена суспільно-політичними та соціально-економічними

термінами, закликами, гаслами (електорат, багатопартійність,

приватизація та ін.);

використовується багатозначна образна лексика, емоційно-оцінні слова

(політична еліта, епохальний вибір та ін.), експресивні сталі

словосполучення (інтелектуальний потенціал, одностайний вибір, рекордний

рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, нафта, легені планети – ліси

та ін.);

уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних,

військових та інших термінів (орбіти співробітництва, президентський

старт і под.);

із морфологічних засобів часто використовується іншомовні суфікси і ст.

(ист), - атор, - акція та ін. (полеміст, реваншист, провокатор);

префікси псевдо; - нео-, сурес-, ін тре- та ін. (псевдотеорія,

неоколоніалізм, супердержава, інтернаціональний); синтексисові публіцистичного стилю властиві різні типи питальних,

окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками ті ні.);

ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;

ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючи заголовки;

Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями т способом подачі

інформації поділяється на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації (часописи, листівки) радіо, телебачення. тощо);

б) художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо);

в) есе (короткі нариси вишуканої форми);

г) науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

№5

1. індоєвропейська мова (приблизно 3000 до н. е.)

2. Спільнослов’янська мова ( пр.. в ІІІ-VI ст.. н. е.)

3. Протоукраїнська мова (VII-XI ст..) мова Київської Русі

(ІХ-Х ст. відокремлення від російської і білоруської мов)

4. Страроукраїнська мова ( з ХІ-ХІV ст. )

5. середньо українська мова ( з XIV-ХІХ ст. )

6. Сучасна українська мова ( з середини ХІХ ст. )

№6

У цьому стилі реалізується мовна функція впливу (агітації та пропаганди), з якою поєднується суто інформативна функція (повідомлення новин). У публіцистичних творах зачіпаються питання досить широкої тематики - актуальні питання сучасності, що представляють інтерес для суспільства: політичні, економічні, моральні, філософські, питання культури, виховання, повсякденного побуту. Публіцистичний стиль знаходить застосування в суспільно-політичній літературі, періодичній пресі (газетах, журналах), політичних виступах, промовах і зборах.

У рамках публіцистичного стилю широке поширення отримала його газетно-журнальний різновид. До основних рис мови газети належать:

• економія мовних засобів, лаконічність викладу при інформативній насиченості;

• відбір мовних засобів з установкою на їх дохідливість (газета - найбільш поширений вид масової інформації);

• наявність суспільно-політичної лексики і фразеології, переосмислення лексики інших стилів (зокрема, термінологічної) для цілей публіцистики; використання характерних для даного стилю мовних стереотипів, кліше;

• жанрове розмаїття і пов'язане з цим різноманітність стилістичного використання мовних засобів: багатозначності слова, ресурсів словотворення (авторських неологізмів), емоційно-експресивної лексики;

• суміщення рис публіцистичного стилю з рисами інших стилів (наукового, офіційно-ділового, літературно-художнього, розмовного), обумовлене різноманітністю тематики і жанрів;

• використання зображально-виражальних засобів мови, зокрема засобів стилістичного синтаксису (таких як риторичні запитання і вигуки, паралелізм побудови, повтори, інверсія і т. д.).

У чому ж конкретно виявляється вплив розмовної і книжкової мови на синтаксис газетного мови?

1. З розмовної мови прийшли на газетну смугу різні еліптичні речення - безглагольних фрази, які характеризуються стислістю, енергійністю вирази: Новатори - виробництву; Наш девіз - якість!

2. До засобів експресивного синтаксису відносяться номінативні пропозиції, що позначають буття, наявність того, що названо. Яскравий сліпуче світло. Білі стіни, стелю. Білий ковпак, біла марлева маска і над нею - строгі очі. І знову біла стеля. Слабкість така, що не можу поворухнутися. Доктор сидить поруч з ліжком. (З газет)

3. Широко використовуються в різних газетних жанрах так звані сегментовані конструкції, або конструкції з «подвійним позначенням».

Ініціатива - ось чого нам найбільше не вистачає.

У різних публіцистичних жанрах широке поширення отримали приєднувальні конструкції:

Не дарма чи приїхали? Та ще з вузлами, з валізами.

У будь-якому випадку звертайся до мене. У будь-яку хвилину.

4. Особлива виразність притаманна так званої парцеляції. Парцеляція як засіб посилення виразності, дієвий стилістичний прийом, що дозволяє актуалізувати смислове і експресивне боку висловлювання, знаходить широке застосування в газетних жанрах.

5. Газетний текст часто починається вступної конструкцією, що вказує на джерело повідомлення (Як повідомляє наш кореспондент ...; За даними Гідрометцентру ...). Характерні риси:

• економія мовних засобів, лаконічність викладу при інформативній насиченості;

• відбір слів і конструкцій з установкою на їх дохідливість (використання слів у прямому значенні, переважання простих синтаксичних побудов);

• наявність оборотів-кліше (як передає наш кореспондент);

• відсутність елементів індивідуального авторського стилю.

Його домінанта - соціальна оцінність. Вона проявляється не тільки в газетних «ярликах» (фашист, демократ, псевдодемократ), не тільки в словах з оцінною конотацією (порів.: ватажок і ватажок; з'їзд, конгрес і збіговисько), але і в самому відборі фактів, ступеня уваги до них , у використанні фразеології і експресивного синтаксису.

Зразок тексту публіцистичного стилю

Як передає наш кореспондент, вчора над центральними районами Пензенської області пройшла небувалої сили гроза. У ряді місць були повалені телеграфні стовпи, порвані дроти, з коренем вирвані столітні дерева. У двох селах виникли пожежі в результаті удару блискавки. До цього додалося ще одне стихійне лихо: зливовий дощ місцями викликав сильну повінь. Завдано збиток сільському господарству. Тимчасово було перервано залізничне та автомобільне сполучення між сусідніми районами. (Інформаційна замітка в газеті)

№7

Літерат́урна мóва — це оброблена, унормована форма національної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, стилістичною диференціацією.

Літературна мова — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалась на основі середньонаддніпрянського говору південно-східного наріччя на основі діалектів сучасної Полтавщини та Південної Київщини, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших наріч. Зачинателем нової української літературної мови був І. П. Котляревський — автор перших великих художніх творів українською мовою(«Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»). Основоположником сучасної української літературної мови вважається Т. Г. Шевченко. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники.

Зміст поняття «Літературна мова» змінюється у процесі історичного розвитку. Літературна мова постійно розвивається і збагачується.

№8

Офіційно-діловий стиль відрізняється стійкістю і замкнутістю. У ньому більшою мірою поширені клішірованія, штампованість, посилена нормативність.

Офіційно-діловий стиль - це сукупність мовних засобів, функція яких - обслуговування сфери офіційно-ділових відносин, тобто відносин, що виникають між органами держави, між організаціями або між ними, між організаціями і приватними особами в процесі їх виробничої, господарської, юридичної діяльності. Ділова мова реалізується у вигляді письмових документів, побудованих за єдиними для жанрових різновидів правилами. Типи документів різняться специфікою свого змісту (які офіційно-ділові ситуації в них відображені), а відповідно, і своєю формою (набором і схемою розміщення реквізитів - змістовних елементів тексту документа); об'єднані вони набором мовних засобів, традиційно використовуваних для передачі ділової інформації.

Розрізняють щонайменше 3 підстилі (різновиди) ділового стилю:

· Власне офіційно-діловий

· Юридичний (мовою законів та указів);

· Дипломатичний.

При ряді відмінностей ці підстилі близькі один до одного за своїми основними характеристиками. Офіційно-ділові та дипломатичні документи зближує те, що вони орієнтовані на досягнення домовленості між двома сторонами або на формулювання позицій сторін при особливо «етикетної» природі дипломатичних формул; на відміну від них для «язика законів» характерно прагнення до перерахування умов та обставин, що тягнуть за собою юридичну відповідальність. Але саме в канцелярському підстилів чітко і послідовно викладають специфічні риси офіційно-ділового стилю в цілому.

У сфері ділового мовлення мають справу з документом, тобто з діловою папером, що володіє юридичною силою, і сам факт обумовлює письмовий характер реалізації мовних засобів офіційно-ділового стилю.

Специфіка культури офіційно-ділового мовлення полягає в тому, що вона включає в себе володіння двома різними за характером нормами:

1) мовними, регулюючими закономірності відбору мовного матеріалу для наповнення змістовної схеми документа;

2) текстовими, регулюючими закономірності побудови документа, закономірності розгортання його змістовної схеми.

Документи відрізняють не тільки особливий стиль, але й порядок їх заповнення, відтворення, наявність мовних штампів, через це використовують готові бланки.

Офіційно-діловий стиль - це стиль документів: міжнародних договорів, державних актів, юридичних законів, ділових паперів і т. д. Незважаючи на відмінності у змісті та різноманітність жанрів, офіційно-діловий стиль в цілому характеризується рядом спільних рис. До них відносяться:

1) стислість, компактність викладу;

2) стандартна форма розташування матеріалу;

3) використання термінології, номенклатури, складноскорочених слів, абревіатури;

4) вжиття віддієслівних іменників, різних словосполучень, що служать для зв'язку частин складного речення (з тієї причини, що ...);

5) оповідальний виклад, використання речень з перерахуванням;

6) переважаючий принцип його конструювання, прямий порядок слів у реченні;

7) переважання складних речень;

8) відсутність експресивної лексики;

9) він не індивідуальний.

Крім того, для ділової мови характерне прагнення не вживати в текстах особисто-вказівних займенників він (вона, воно, вони), оскільки їх використання в контексті може суперечити точності і ясності викладу.

В області синтаксису ділова мова повинна бути логічною, аргументованою. З цієї причини ділова мова багата складними конструкціями: велика вжиткового складнопідрядних речень із сполучниками, передають логічні відносини (придаткові причини, наслідки, умови), продуктивність всякого роду уточнень у тексті (причетні, дієприслівникові звороти, вставні конструкції), диференціація смислових відносин за допомогою складних спілок (типу внаслідок того що) і прийменників (типу на предмет чого). Перераховані відмінні мовні риси ділового стилю (стилістичні, лексичні, морфологічні, синтаксичні) органічно вписуються в письмову сферу вживання цього стилю, у властиві йому жанри документації.

Всі специфічні (і текстові, і мовні) власне канцелярські риси офіційно-ділового стилю закріплені в ГОСТах та посібниках, що забезпечує високий рівень стандартизації і уніфікації текстів ділової документації.

Зразок тексту офіційно - ділового стилю

Діловий лист-прохання

З метою ознайомлення з асортиментом продукції, що випускається Вами продукції просимо направити нам каталоги жіночого взуття з зазначенням розміру відпускних цін.

Директор Н.В. Васильєв

Діловий лист-відповідь

№9

Лексикологія – це розділ мовознавства що вивчає словниковий склад мови.

Виокремлюють лексикологію історичну та сучасної мови. Лексикологія також тісно пов’язана з іншими розділами мовознавства що вивчає

• семістиологія –;

• етимологія - з’ясовує походження слова;

• еномастикою – вивчає власні назви;

• фразеологією – вивчає стійкі словосполучення.

Лекстка за походженням:

Власне українська лексика

Іноземні слова

1. лексичне багатство укр. Мови складалося впродовж віків відповідно до етапів розвитку укр. Мови в своєму лексичному складі набула кілька груп слів – це:

спільнослов’янські, східнослов’янські, власне укр. Слова.

Можна вважати що ядро укр. Мови становить спільнослов‘янська лексика. У нашій мові багато слів спільних з усіма слов’янськими мовами. Головна частина нашої мови це влсне укр. Слова . ці слова виникли на укр. Грунті в період становлення та розвитку мови укр. Нації. Вони вживаються лише в укр. Мові визначають її специфіку і національну самобутність.

2. Іншомовні слова це слова запозичені з різних мов. Іншомовні слова можуть функціонувати поряд з своїми укр. Відповідниками і можуть стати представниками активного словника міжнаціонального спікування. Найбільше зпозичень має з грецької мови – це назви рослин і тварин. З латини переважно запозичені назви науки і мистецтва. За допомогою слів іншомовного походження твориться колорит книжності офіційності.

№10

Види лексики за вживанням:

Загальновживана

Спеціальна

1)загальновживана лексика становить основу словника суч укр.мови до її складу належать слова які використовуються всіма носіями літ мови. Вся загальновживана лексика укр.мови зі стилістичного нейтралітету і стилістично забарвлену лексику.

2)Спеціальна лексика має обмежене функціонування і належить до менш стійкої частини лексики вона поділяється на види за такими ознаками:

Локальна обмеженість

Соціальна обмеженість

Професійна обмеженість

Є три види спеціальної лексики

Діалектна лексика

Жаргонна лексика

Професіоналізм

№11

Апо́строф (грец. αποστροφος — звернений набік) — орфограма небуквенна. Це графічний знак, який не позначає звука. За допомогою апострофа в українській мові відокремлюються йотовані голосні літери від попередніх губних приголосних та «р», наприклад: м'язи, бур'ян.

Апострофом також позначають пропущену кінцеву голосну попереднього слова перед початковою голосною наступного слова або розділяють приголосну префікса від кореня слова, наприклад: «Всіх панів до ’дної ями» (Павло Тичина).

У фонетичній транскрипції апострофом позначається м'якість приголосних — д'ад'ко (дядько).

Правила вживання [ред.]

В українській мові апостроф пишеться перед я, ю, є, ї:

Після губних приголосних (б, п, в, м, ф): б'ю, п'ять, п'є, в'язи, у здоров'ї, м'ясо, рум'яний, тім'я, мереф'янський, В'ячеслав, Стеф'юк. Апостроф не пишеться, коли перед губним звуком є приголосний (крім р), який належить до кореня: дзвякнути, мавпячий, морквяний, свято, тьмяний, цвях, але: верб'я, торф'яний, черв'як. Коли такий приголосний належить до префікса, то апостроф пишеться, як і в тих же словах без префікса: зв'язок, зв'ялити, підв'язати, розм'якшити.

Після р: бур'ян, міжгір'я, пір'я, матір'ю, кур'єр, на подвір'ї. Апостроф не пишеться, коли ря, рю, рє означають сполучення м'якого р із наступними а, у, е: буряк, буряний, крякати, рябий, ряд, крюк, Рєпін.

Після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на твердий приголосний: без'язикий, від'їзд, з'єднаний, з'їхати, з'явитися, об'єм, під'їхати, роз'юшити, роз'яснити; дит'ясла, пан'європейський, пів'яблука, але з власними назвами через дефіс: пів-Європи тощо. Після префіксів із кінцевим приголосним перед наступними і, е, а, о, у апостроф не пишеться: безіменний, загітувати, зекономити, зокрема, зуміти.

Для слів іншомовного походження бувають і інші винятки написання з цих правил.

Знак м'якшення (ь) пишеться в географічних назвах після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н перед я, ю, е, ї

Дьєпп, Пхеньян, Сьєрра-Леоне, Усольє

Знак м'якшення (ь) пишеться в географічних назвах після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н перед приголосним

Клязьма, Лисьва, Льгов

Знак м'якшення (ь) пишеться в географічних назвах після м'яких приголосних д, т, з, с, ц, л, н у кінці слова

Гомель, Нахічевань, Сімферополь, Тянь-Шань.

 Коли я, ю означають сполучення м'якого приголосного з а, у, то перед ними ь не пишеться

Аляска, Челябінськ, Тюмень

Твердий кінцевий приголосний основи ц пом'якшується в усіх слов'янських географічних назвах, зокрема в суфіксах -ець, -аць, -иця

Олонець, Повенець, Череповець, Крагуєваць, Столаць; Ломниця

 Суфікси географічних назв -ск, -цк передаються відповідно українськими суфіксами -ськ, -цьк

Братськ, Брянськ., Курськ; Кузнецьк, Троїцьк

№12

Мова-духовне надбання всього народу, всієї нації, це суспільне явище, безпосередньо пов”язане з усім матеріально-виробничим, загальнокультурним, інтелектуальним, психічним, з усім суспільним і побутовим життям людини. Будь-які зміни в житті людей безпосередньо видбиваються в мові. Саме тому рівень розвитку мови й визначає рівень розвитку суспільства.

У мовознавчій літературі немає загальноприйнятого чіткого визначення і поділу ф-цій мови та їх назв. З-поміж багатьох ф-цій мови в житті людини і суспільства основними називаються такі:

1.Комунікативна ф-ція або ф-ція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується як засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв”язок у суспільстві.

2.Номінативна ф-ція або ф-ція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, явища, властивості, процеси, закономірності) одержує назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців.

3.Мислетворча ф-ція. Мова є не тільки формою вираження і передачі думки, а й засобом формування, тобто творення самої думки.

4.Гносеологічна ,тобто пізнавальна, ф-ція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не тільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ.

5.Експресивна або виражальна ф. мови. Мова надає найбільше можливостей розкрити неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій людини для ін. людей , вплинути силою своїх переконань чи почуттів на ін.людей.

6.Волюнтативна ф-ція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).

7.Естетична ф-ція . Мова фіксує в собі естетичні смаки і уподобання своїх носіїв.

8.Культуроносна ф-ція. Мова є носієм культури народу-мовотворця.

9.Ідентифікаційна ф-ція мови полягає в тому, що мова виступає засобом індентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення.

10.Магічно-містична ф-ція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як реальне дійство, здатне зупинити небажагий хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі.

№13

Українська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п’ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами.

1) Спільнослов’янська мова (III тис. до н.е. – VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами.

2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII – IX ст.).

3) Давньоруська мова (X – перша пол. XIII ст.).

4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII – XVIII ст.).

5) Нова українська мова (XIX – XXI ст.).

Праслов’янська мова об’єднувала близькоспоріднені діалекти слов’янських племен. У системі вокалізму ця мова мала монофтонги й дифтонги, які були і довгими, і короткими, усі склади були відкритими, наголос був музичний, приголосні та голосні поєднувалися за законами сингармонізму. На початковому етапі приголосні не розрізнялися за твердістю й м’якістю. На пізньому етапі розвитку праслов’янської мови виникли м’які приголосні, серед них – шиплячі [дж], [ж'], [ч'], |ш’]. Кількість приголосних зростала, виникло протиставлення між твердими і м’якими приголосними. Відповідно зменшувалася кількість голосних: зникли всі дифтонги, не стало різниці між довгими і короткими голосними.

№14

Подвоєні приголосні маємо при збігу однакових приголосних:

а) префікса й кореня: відділ, ввічливий, віддати, заввишки, оббити, роззброїти;

б) кінця першої і початку другої частини складноскоро-чених слів: військкомат, міськком;

в) кореня або основи на -н- (-нь-) і суфіксів -н(ий), -ник: день —денний, ранок —ранній, причина —причинний, закон — законний, година —годинник, вікно —віконниця.

Подвоєння н зберігається й перед суфіксом -ість в іменниках та прислівниках, утворених від прикметників із подвоєним н: безвинний — безвинність — безвинно, законний — законність — законно, туманний — туманність — туманно;

г) якщо основа дієслова минулого часу закінчується на с, після якого йде частка -ся: винісся, розрісся, трясся.

Буквосполучення нн пишеться:

а) в суфіксі -енн(ий): здоровенний, силенний, численний;

б) у прикметниках з наголошеними суфіксами -анн(ий), -енн(ий), -янн(ий): здійсненний, вблаганний, недозволенний, недоторканний, незрівнянний, нечисленний, непримиренний, несказанний, нескінченний, а також у прикметнику старанний;

в) у прикметниках на -енн(ий) старослов'янського походження: благословенний, блаженний, священний, огненний.