Розум і розсудок. Розум та раціональність.
— філософські категорії, вироблені для позначення двох якісно відмінних способів раціонального освоєння дійсності. Розум є вищою формою інтелектуальної діяльності, що полягає в усвідомленому оперуванні поняттями, яке спирається на розкриття їхньої природи і змісту. Головна особливість і соціальне покликання розуму полягають у тому, що він висуває нові ідеї, які виходять за межі попередніх систем знання і уявлень, тобто саме з діяльністю розуму пов'язана творчість людини в усіх сферах життєдіяльності. Розсудок є спосіб інтелектуальної діяльності за раніше заданими схемами і шаблонами, без проникнення в змістову сутність формально впорядкованих понять.
Поділ на розум і розсудок намітився в Арістотеля (пасивний і активний розум), М. Кубанського (розмірковування та інтелект), Дж. Бруно (розум та інтелект). Розрізнення розуму і розсудку найчіткіше проведено у І. Канта та Г. Геґеля.
За І. Кантом, розум і розсудок — складові психіки людини. За допомогою розсудку впорядковуються хаотичні факти і утворюється цілісність, вноситься порядок у сприйняте: проте, упорядковуючи їх, він не виходить за межі наявного знання. Розум аналізує і оцінює дані органів чуття і надбання розсудку, а також сам себе.
Г. Геґель розглядав розсудок як нижчу форму мислення, що не спроможна збагнути єдність протилежностей і тому є однобічною.
Розум полягає в усвідомленому оперуванні поняттями і спирається на розкриття їх природи і змісту. Головна особливість і покликання розумово діючої людини в тому, що вона ставиться до всякої речі, як того вимагає сама її сутність, вона створює нові ідеї, які руйнують системи знання і уявлення, схеми і шаблони дій. Саме з розумом пов'язана продуктивна здатність уяви, за І.Кантом, вона — основа творчості людини в усіх сферах її життя.
Антропологічний зміст розсудку і розуму
Усталене визначення полягає в тому, що “розсудок і розум — філософські категорії, які сформувалися в домарксистській філософії і виражають два рівні мислительної діяльності”. Перший розчленовує, відособлює відмінності і протилежності, другий їх поєднує. Ці поняття зароджуються ще в античності, набувають певного значення в епоху Відродження і стають домінуючими в німецькій класиці, особливо як певні способи пізнання. Це — одна течія осмислення даних категорій (В.С. Швирьов, Н.С. Автономова та інші присвятили їм солідні праці, про що йтиметься далі.). У ХVII—ХVIII ст. спостерігається друга (дуже могутня) течія — в площині філософії історії (Вольтер, Тюрго, Кондорсе та ін.), де розум розглядається як сила, що править історією. Так, у просвітителів розум є деяка єдина і універсальна сила, яка не відрізняється від розсудку, і коли й містить його в собі, то лише віртуально, потенційно. У Кондорсе, наприклад, розуму протистоять: помилки, передсуди чи забобони, марновірство, безглузді вірування, безглуздя, тупоумство, омани жерців. Видно, що розум тут — супротивник середньовічного світогляду в цілому. І за функцією він не відрізняється від розсудку, здорового глузду тощо. Розум протистоїть не розсудку, а передсуду, борючись із останнім, розум постає як здоровий глузд. Додамо, що у просвітителів розум — і пізнавальна здатність, і соціально-історична сила.
Подібний він і в німецьких філософів, хоча вони знаходяться на іншій стадії історичного й пізнавального розвитку і піддають своїх попередників жорсткій критиці. У Гегеля розум поєднує протилежності, синтезує багатоманітне. Він є не лише формою пізнання, а й рушієм історії людства. Одним із основних понять тут є “хитрість розуму”, завдяки їй відбувається перетворення безлічі часткових, особистісних цілей, мотивів, пристрастей, дій у єдине закономірне ціле, що зветься “всесвітньою історією”. І в різних аспектах чи формоутвореннях, які становлять частини його філософії духу, — право, мораль, мистецтво, релігія тощо, — проявляється той самий розум, який формально постає у вигляді загальної схеми, тріади, тобто поєднання протилежних визначень, понять, категорій тощо
На перший погляд розум у Канта, особливо в “Критиці чистого розуму”, ніяк не пов’язаний з історією. Але й тут прослідковується зв’язок: розум у нього виходить за межі досвіду, як потім у Гегеля в феномені “хитрості розуму”, а що за цими межами? Там — бог, свобода волі, безсмертя душі, отже, всі ті предмети, котрі завжди були пов’язані з розумом, а бог і взагалі істота мисляча, “божественний розум”. Кант обмежив знання розсудком, а розум у нього залітає в ту саму сферу, де й віра блукає.
Але не менш цікавим є розкриття Гегелем антропологічного змісту розсудку. Він виявив його ще в “Феноменології духу”. Основна його здатність — аналізувати. “Діяльність розкладання є сила і робота розсудку, найдивнішої і найбільшої або, краще сказати, абсолютної могутності. Розсудок умертвляє речі, розкладаючи їх на частини, він несе смерть, робить дійсне недійсним. Дух відтворює життя предмета, але не шляхом повернення до безпосереднього його споглядання, а через те, що відокремлені поняття возз’єднуються ним у ціле, внаслідок чого кожна визначеність розглядається і сама по собі і доводиться її розкриття до тієї межі, де вона переходить в інші, і, значить, внутрішньо містить їх в собі.
Кант вирізняє систему вищих пізнавальних здібностей людини, до яких відносить розсудок (здатність пізнання загального (правил)), судження (здатність підводити особливе під загальне) і розум (здатність виведення принципів і визначення особливого через загальне). А потім він включає пізнання в “систему всіх здібностей душі”: “всі здібності людської душі без винятку ми можемо звести до трьох: до пізнавальної здібності, почуття задоволення і незадоволення і здібності бажання”, і категорично заперечує, що їх можна звести “до однієї лише пізнавальної здібності”, доводячи зокрема, що друга з них “безумовно не є пізнання і не дає пізнання, хоча й може передбачати його як визначаючу основу”.
Е.Б. Кондільяк у “Трактаті про відчуття”, виходячи з антропологічного розвитку людини, намагався показати їх природне породження в часі й тим самим розкрити їх виникнення і пояснити їх. Кант спробував систематизувати здібності, позначити їх як ціле (бо він виокремив усі вищі з них), і це було вже добрим починанням
Що ж стосується найвищих пізнавальних здібностей, тобто розсудку, здібності судження, розуму, то вони слугують засобом для фундаментального розчленування всієї дійсності.
Розсудок має справу з тим, що є в досвіді, розум — з тим, що виходить за його межі. Об’єктами обох є природа і людина.
Розум є єдино реальним і предметним, кінцевим етапом у саморозвитку світового духу, де самосвідомість (людське мислення) осягає свою єдність з абсолютною ідеєю.
Ті чи аналогічні функції, які в ХVII— ХVIII ст. виконував розум, у наш час перейшли до поняття або парадигми раціональності. Як свого часу у Канта розум, так у наш час раціональність, що охоплює все людське життя, виявилася суперечливою, антиномічною, що зумовлює пошуки “нової раціональності” — без таких вад. Н. С. Автономова наголошує, що для аналізу раціональності, “як завжди в таких випадках, постає необхідність в осмисленні класичної ідейної спадщини, що по-новому висвітлює події і проблеми сьогоднішнього дня”.
Пошуки нової раціональності у вирішенні практичної, а тим більше планетарної діяльності доки що не увінчалися успіхом. У цьому відношенні одне з основних значень даного поняття — постановка і реалізація цілей.
Мислення: предмет, результат, процесс. Межі мислення.
Мислення - пізнавальний психічний процес узагальненого і опосередкованого віддзеркалення зв'язків і стосунків між предметами об'єктивної дійсності. Мислення - процес, пов'язаний з обробкою інформації, або отриманої через відчуття, або збереженої в пам'яті в результаті особистого досвіду, з тим, щоб бути в змозі реагувати в новій ситуації. Виділяють наступні відмітні ознаки:
1. Основна функція мислення - виявлення внутрішніх зв'язків в предметах.
2. Мислення спирається у своєму пізнанні на ці чуттєві образи;
3. Мислення може бути відірване від реального світу, оскільки для пізнання може використовувати - знак, символ
4. Мислення протікає в цілому з опорою на знання, придбані раніше;
5. Особливість - розумові результати спочатку носять узагальнений характер;
6. Ми можемо мислити не лише в категоріях сьогодення, але і минулого, і майбутнього.