Територія України википедия

Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—ХІІІ ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини ХV ст. Руським воєводством.[1]

Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осідків у першій половині ХІV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті ХІV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі і Литовського князівства, а з кінця ХVІІ — початку ХVІІІ ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]

На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материковою Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з ХVІ ст. — також Roxolania).[2]

Паралельно у внутрішньому вжитку з ХVІ ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського простору.[2]

Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку ХХ століття за часів УНР.[3]

Верхній палеоліт на території України

Перші люди на території сучасної України з'явилися в епоху раннього палеоліту, так звану ашельську добу, понад 900—800 тисяч років тому[4]. Заселення відбувалося з заходу на схід, кількаразовими хвилями, і тривало до 100 тисяч років тому.[5] У середньому палеоліті, у так звану мустьєрську добу, що тривала 100—35 тисяч років тому, територію України займали неандертальці[6]. Антропогенез проходив в умовах періодичних зледенінь: гюнцького, міндельського, ріського і вюрмського[7], які формували природні зони України: тундру, лісостеп і степ.[8]

Люди сучасного типу — Homo sapiens, або кроманьйонці, сформувалися у період верхнього палеоліту, понад 40—35 тисяч років тому. На теренах України мешкали представники європеоїдної раси, які витіснили неандертальців.[8] Кроманьйонці мали примітивну родову організацію і були суспільством мисливців-збирачів. Археологи знайшли близько 800 пам'яток цих людей в Україні і виділяють їх у закарпатську, дністровську, волинську, середньодніпровську та степову групи.[8] Серед них особливо виділяють природний останець Кам'яна Могила, який став культовим центром кроманьйонців степової зони[9].

Понад 10 тисяч років тому відбувся перехід від палеоліту до мезоліту, який збігся з таненням льодовика та початком нової геологічної доби — голоцену. Загальне потепління сприяло збільшенню кількості населення[10]. Проте криза привласнюючого мезолітичного господарства поступово змусила людей приступити до відтворюючих форм: рільництва і скотарства. Це сприяло винаходу кераміки. Настала нова доба неоліту, яка тривала протягом 6—4 тисячоліть до н. е. Стабілізувався ландшафтний поділ України на лісову, лісостепову і степову зони, утворився гумусний покрив землі. Неолітичні культури України формувалися під впливом досягнень осередків Близького Сходу, які імпортувалися переважно через Балканський півострів і Подунав'я[11].

[ред.]