62). Правозахисний рух в україні

Ідеологічне протистояння СРСР і країн Заходу, під знаком якого минуло майже все ХХ століття, загрожувало в другій його половині перерости в третю світову війну. Однак неминучість застосування в ній термоядерної зброї, що дорівнювало б самогубству людства, вимусила шукати шляхів до мирного співіснування держав з різним соціяльно-економічним ладом, до порозуміння і відпруження (детант). 1 серпня 1975 року 33 держави Європи (тобто всі, крім Албанії), а також США та Канада, після тривалих переговорів і зволікань, таки підписали в столиці Фінляндії Гельсінкі Прикінцевий акт Наради з безпеки та співпраці в Європі (НБСЄ).

Гельсінкським актом було остаточно закріплено кордони, які склалися в Європі внаслідок Другої світової війни (при цьому номінальна державність Української РСР у складі СРСР, і навіть члена-засновника ООН, до уваги не бралася). Крім того, СРСР забезпечив собі статус найбільшого сприяння в торгівлі з Заходом, якому явно програвав в економічному змаганні та військовому протистоянні.

Усе, що ще було живого в Україні, потягнулось до Гельсінкської групи. Це вперше по десятиліттях репресій така нечисленна українська інтеліґенція організувалася і заговорила на увесь світ про неволю і безправ'я свого народу. У цьому розумінні гельсінкський рух був для України куди важливішим, ніж для народів, які мали свою державність, тому він у нас виявився в 70 – 80-х роках найстійкішим.

У правозахисників не було ілюзій, що влада дозволить відкрито відстоювати права людей, покликаючись на Гельсінкський акт. Вони знали, що ризикують волею і навіть життями. Але вони керувалися міркуваннями вищого ґатунку. Окрім того, що найчастіше мова йшла про елементарну людську гідність конкретних людей (із суми якої, власне, і складається честь народу), це був також далекоглядний політичний розрахунок: звернути увагу світової громадськости на стан з правами людини в Україні і з її допомогою напирати на владу з метою домогтися лібералізації цієї влади, що розширило би плацдарм для подальшого наступу на тоталітарну колоніяльну систему з метою зруйнувати її.

Що українські правозахисники тоді зорієнтувалися в міжнародній політичній ситуації правильно, свідчить те, що саме цей шлях, сполучений з економічним виснаженням Радянського Союзу, з військовим та ідеологічним тиском Заходу, привів у кінцевому рахунку до краху російської комуністичної імперії і проголошення незалежної української демократичної держави.

ДИСИДЕНТСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ (1954 – 1987)

Українське селянство завзято пручалося колективізації, наслідком якої було масове виселення українців у східні області СРСР у 1931 і штучний голод 1932-1933 , який забрав декілька мільйонів життів.

У 1950–1960-ті національний рух був локалізований, як і раніше, на заході України. Більшість розкритих у 1958-1969 підпільних організацій діяли тут, у них превалювала національна ідея, й ідеологічно вони приєднувались до ОУН.

Протягом 1960 – початку 1970-х в українському дисенті превалював національно-культурний суспільний рух. У сучасній українській літературі активістів цього руху часто називають шестидесятниками.

Географічно національний рух був поширений на всій, але на Західній Україні й у Києві він був набагато чисельнішим. Можна стверджувати, що на Західній Україні дисидентський рух переважно приймав форму національно-визвольного, а на Східній Україні національний і релігійний рухи з’єднувалися з правозахисним.

У першій половині 1980-х відкриті прояви українського дисенту були придушені, і він за рідкісним винятком існував переважно у формі підпільних організацій (як і в 1950-ті). Збільшилася кількість анонімних антирадянських листівок. Посилилися психіатричні репресії.

У 1987-1988 українські дисиденти, що повернулися з таборів та заслання, активно зайнялися політичною діяльністю. Практично в усіх політичних партіях національно-демократичного спрямування і національних партій радикального напрямку колишні дисиденти задавали тон, були лідерами цих партій.

У ці роки почався новий, пост-дисидентський етап національно-визвольного руху. Він характеризувався участю значно ширших верств населення, відкритістю політичного протистояння і закінчився в 1991 створенням незалежної української держави.

63). У 1985 до влади приходить Горбачов, який проголошує політику «перебудови». Метою перебудови було збереження радянської системи шляхом її модернізації. Виник суто радянський термін «гласність», що означав перехідний етап у напрямі до свободи слова. На початковому етапі «перебудови» Горбачов спробував «прискорити» розвиток економіки СРСР за рахунок ширшого впровадження наукових досягнень у промисловість і випереджаючого розвитку машинобудування, не змінюючи економічних відносин. Поряд із цим проходила антиалкогольна компанія. У травні 1990 була оприлюднена урядова програма переходу до ринку.

Стратегічна триєрідна мета перебудови: нове політичне мислення, радикальна економічна реформа, демократизація усієї політичної структури.

Відсутність змін на краще у галузі економіки і житті народу, поглиблення загальної кризи засвідчило, що створену більшовиками систему не можна реформувати.

64). На рубежі 80—90-х років XX ст. в Україні сталися епохальні історичні події. В умовах глибокої соціально-економічної і полі­тичної кризи в республіці розпочався і одержав подальший розви­ток процес руйнування тоталітарної більшовицької системи і демо­кратизації соціально-економічного та державно-правового ладу. Цей процес виявився перш за все в утвердженні гласності і політи­чного плюралізму, ліквідації ідеологічного і політичного панування компартії в країні. Вперше за 70 років були проведені дійсно демократичні, а не фіктивні вибори в органи державної влади. Активно втілювалася в життя реальна боротьба з величезним бюро­кратичним управлінським апаратом в центрі і на місцях. Розпочав­ся процес згортання командно-адміністративної системи, ліквідації партійно-радянської номенклатури. Намітився перехід до ринкових економічних відносин.

19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад. Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголо­сив про неможливість М.С.Горбачовим за станом здоров'я виконувати обо­в'язки президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Г.Янаєва, про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян. Перед ке­рівництвом УРСР путчисти поставили вимогу про підтримку їхніх дій. Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б.Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське кері­вництво. зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С.Гуренком, та більшості міс­цевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали дії москов ських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верхов­ної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дііі московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове при­пинення діяльності Компартії України». ЗО серпня того ж року була при­йнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України».

Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межа­ми розгорнули кампанію на захист компартії.

65). 24 серпня 1991 позачергова сесія Верховної Ради України майже одностайно проголосила незалежність республіки, прийнявши відповідний Акт. Віднині на території України повинні були діяти виключно Конституція і Закони України.

Ключовими завданнями перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади -законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державниx владних структур. Поряд з цим необхідно забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної вдади. Ці завдання в цілому реалізовані, хоч певні проблеми залишилися.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень.

Главою держави є Президент України, Перший Президент незалежної України.

Концентрованим виявом процесу державного будівництва, його проблем є стан справ з прииняттям нової Конституції України. Конституційний процес в Україні особливо пробуксовав. Коли в усіх бувших республіках були прийняті нові конституції, Україна до 1996 року жила за перелицьованим основним законом радянського зразка 1978р.

66). Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово по-новому поставило питання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову і, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та завдання створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявив, що будуватиме державу суверенну й самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну і правову. Розв’язання цього завдання наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х - на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення.

Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породив серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії.

прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л.Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості усіх державних структур до роботи в умовах, котрі відрізнялися від тих, які практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри з їхнім досвідом "соціалістичного господарювання" постали перед дилемою: або одночасно і вчитися, і працювати над створенням сучасної держави з сучасною політичною та економічною системою, або працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи з сучасного стану українського суспільства, зокрема його економіки, владі так і не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої справи. Наслідки цього продовжують справляти свій негативний вплив практично на всі сфери нашого життя.

Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглиблювалась економічною кризою, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку та міжпартійні чвари. Робилися, зокрема, спроби довести, що криза економіки та її наслідки є результатом переходу до ринкової системи, відмови від радянського досвіду господарювання, нарешті, результатом розпаду СРСР та розриву економічних зв’язків між його колишніми республіками.

Таке пояснення не витримує серйозної критики. Насамперед Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання, до цього нам, на жаль, ще далеко. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку - і саме в цьому одна з причин нинішньої соціальної та економічної кризи. Що ж до радянського "досвіду", куди нас хочуть повернути лівокомуністичні сили, то він добре відомий в усьому світі. Саме він створив економіку імперії, котра перестала існувати не в результаті воєн чи інших зовнішніх загроз, а внаслідок внутрішнього самознищення. СРСР зник із карти світу, але за довгі десятиліття режим зробив усе можливе для того, щоб проблеми, створені ним, залишилися і долалися іншими, в тому числі Україною - з її величезним, але малоефективним економічним потенціалом. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80% народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом). Незаперечним фактом є те, що саме радянська, а не будь-яка інша влада проводила таку політику, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення, котре неодноразово ставало жертвою справжнього геноциду.

Що ж стосується посилання на розрив економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками, то цей розрив тільки загострив кризу, створену адміністративно-командною системою за радянських часів. Слід додати, що незалежна Україна отримала й не менш згубну спадщину. Йдеться про практичну відсутність сучасного досвіду в галузі розбудови інституцій державної влади, демократичних традицій, парламентаризму тощо.

Ключовими завданнями перших років державотворення стало формування трьох основних гілок влади -законодавчої, виконавчої, судової - і становлення державниx владних структур. Поряд з цим необхідно забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної вдади. Ці завдання в цілому реалізовані, хоч певні проблеми залишилися.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, що забезпечує правову базу перетворень.

Главою держави є Президент України, Перший Президент незалежної України.

Концентрованим виявом процесу державного будівництва, його проблем є стан справ з прииняттям нової Конституції України. Конституційний процес в Україні особливо пробуксовав. Коли в усіх бувших республіках були прийняті нові конституції, Україна до 1996 року жила за перелицьованим основним законом радянського зразка 1978р.

67). Декларація про державний суверенітет України 16 липня 1990р стала не тільки поштовхом для конституційних змін, а й політико правовою основою концепції нової Конституції України, ухваленою Верховною Радою в травні 1991. Проте життя внесло серйозні корективи в розвиток конституційного процесу. Проголошення 24 серпня 1991р акта про незалежність України, який було підтверджено грудневим референдумом, кардинально змінило ситуацію-значна частина положень названої концепції вже не відповідала реаліям і втратила свою актуальність. Виникла нагальна потреба нових підходів до розбудови правового поля.

Дві спроби зрушити з місця конституційний процес-винесення на всенародне та громадське обговорення в 1992-1993рр двох варіантів проекту Конституції України-закінчилися невдачею.

Під час обговорення варіантів нової Конституції основна боротьба точилася навколо проблеми розподілу владних повноважень.

Дискусії щодо Конституції розгорнулися з новою силою в червні 1996р.

28червня 1996 р нарешті було прийнято Конституцію України.

Нині законодавча база України ще переживає період становлення.

Суть конституційного процесу полягає в забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення. Конституція України-законодавчий акт, який визначав базові принципи організації вищих органів держави і місцевого самоврядування , їхні відносини та компетенцію, а також права, свободи та обов’язки громадян. Затвердження основного закону держави створює юридичне підґрунтя для ефективної та раціональної розбудови політичних структур, стабілізації економіки, формування розвиненого громадянського суспільства, органічного входження України до світової спільноти, переходу українського народу до цивілізованого способу життя.

Основні етапи конституційного процесу в Україні такі:

• жовтень 1990р, - угворення Конетитуційної комісії;

- червень 1991 р, - схвалення Верховною Радою концепції нової Конституції України;

- липень 1992р, - винесення на всенародне обговорення офіційного проекту Конституції України;

- жовтень1993р.-подано доопрацьований проект Конституції України;

- листопад 1994р• - утворення нової Конституційної комісії;

- 8 червня 1995р• - прийнятя Консгитуційного договору' між Верховною Радою України та Президентом України;

-20березня 199бр.-проект нової Конституції України передано Верховній Раді Украіни;

- 28 червня 1996р, - 5-та сесія ВерховноїРади України прийняла нову Конституцію України. Процес юридичного оформлення української державності можна вважати в основному завершеним.