Воєнні засоби реалізації зовнішньої політики.
Військові відносини полягають у специфічних стосунках між державами світу, що в той чи інший спосіб пов'язані з воєнною справою. Вони завжди похідні від політики, оскільки володіння чи застосування збройних сил є одним із найважливіших атрибутів держави та інструментів її зовнішньої політики. Збройні сили — найважливіший гарант національного суверенітету та важливий засіб реалізації зовнішньої політики, навіть тоді, коли вони не застосовуються безпосередньо. З цього приводу 3. Бжезінський зауважив: "Ключове значення збройних сил — це не лише проблема кількісного співвідношення та оцінка деструктивної могутності. Значно важливішим є їхній вплив на політику суперників, а особливо на свободу, з якою вони можуть проводити унілатеральну політику"1.
Сучасне міжнародне право розглядає будь-яке застосування збройних сил як репресалію та категорично його забороняє, за винятком випадків, коли держава реалізує власне право на оборону від агресії чи діє згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН. У всіх інших випадках акт збройного насильства сприймається як агресія, тобто дія, несумісна зі Статутом ООН, проти якої мають бути застосовані відповідні санкції всіма членами організації. Докладно акт агресії однієї держави проти іншої визначено у ст. З резолюції, прийнятої XXIX сесією Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1974 р. Зокрема, агресією вважається:
а)вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави чи будь-яка воєнна окупація, який би часовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія території іншої держави чи її частини;
б)бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти держави;
в)блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави;
г)напад збройних сил держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські й повітряні флоти іншої держави;
ґ) застосування збройних сил однієї держави, які перебувають на території іншої держави за угодою з державою, яка приймає, якщо вони порушують умови, передбачені угодою, або будь-яке продовження їх перебування після припинення дії угоди;
д) дія держави, яка дозволяє, щоб її територію, яку вона надала в розпорядження іншої держави, ця інша держава використовувала для здійснення акту агресії проти третьої держави;
є) відправлення державою чи від імені держави озброєних банд, груп і регулярних сил чи найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, що мають настільки серйозний характер, що це прирівнюється до перелічених вище актів, або її значна участь у них.
Воєнні засоби реалізації зовнішньої політики завжди сприймались як найжорсткіші остаточні аргументи, до яких вдавалися тоді, коли всі інші не призводили до бажаного результату. Водночас кожен політик завжди мусить зважати на загрозу застосування проти його держави воєнної сили та готувати до цього збройні сили і цивільне населення. Ще давні римляни, розуміючи потребу готовності до захисту держави, сформулювали крилату сентенцію: "Si vis расеt para helium"' ("Хочеш миру — готуйся до війни"). Лише сильні воєнні держави або ті з них, які мають змогу опертися на могутніх союзників, можуть розраховувати на те, що потенційний агресор не наважиться на збройну акцію проти них.
Рівень воєнної могутності традиційно розуміють як один із найважливіших параметрів сили держави. 3. Бжезінський взагалі вважає його вирішальним, особливо у критичних ситуаціях конфлікту чи міжнародної кризи. Він пише: "У політиці вихідним пунктом має бути мілітарний вимір. Якщо одна зі сторін може досягнути настільки великої мілітарної переваги, щоб наперед визначати наслідки воєнного зіткнення, або коли збройний конфлікт може виникнути з помилкової оцінки ситуації, тоді всі інші позамілітарні аспекти національних сил перестали б брати до уваги. Це гола й невідворотна реальність міжнародних відносин, і це вона робить порівняння мілітарних сил головним пунктом міркувань при оцінюванні політичної ситуації"1.
24.Міжнародні економічні відносини. (с.190)
25.Міжнародні відносини в сфері культури. (с. 199)
26.Міжнародні відносини в сфері інформації. (с. 205)
27.Форми міжнародних відносин: (с. 209)
двосторонні (білатеральні)
багатосторонні (полі латеральні)
колективні
28.Охарактеризувати ступеневу систему освіти в Україні. (конспект за 12.09)
30. Якісні та кількісні характеристики вищих навчальних закладів. Україна
Мережа вищих навчальних закладів І - ІІ рівнів акредитації налічує 664 вищих навчальних заклади, у тому числі 593 державної форми власності та 71 інших форм власності, із загальною чисельністю 528 тисяч студентів.
Мережа вищих навчальних закладів ІІІ-ІУ рівнів акредитації налічує 315 закладів, у тому числі 223 державної форми власності.
Функціонує 106 університетів, 59 академій, 150 інститутів. Статус національного мають 48 університетів та академій. В університетах, академіях, інститутах навчається 1403 тис. студентів, серед них здобувають вищу професійну освіту 1086 тис. студентів віком від 17 до 24 років включно, що складає 90 відсотків до загальної чисельності студентів.
Мережа вищих навчальних закладів забезпечує навчання 392 студентів на 10 тис. населення.
Підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за 70 напрямами, які включають понад 500 спеціальностей.