21. Функції дипломатії.
Сучасна дипломатія як певна сукупність засобів і методів реалізації зовнішньої політики концентрує досить практичні і часто важкі та складні завдання, які віддзеркалюють динамічний розвиток відносин між державами у сфері двосторонніх і багатосторонніх відносин. Ця обставина зумовлена поступовим демократизмом і всебічним розвитком відносин, а отже, змінами як мети, так і способів реалізації зовнішньої політики.
Особливого значення набуває функція дружніх відносин між акредитуючою державою та державою перебування згідно з метою і принципами Статуту ООН щодо суверенної рівності держав, підтримання міжнародного миру і безпеки та сприяння розвиткові дружніх відносин між державами. А тому більш вагомою, порівняно з минулим, є функція підтримки розвитку торговельних, економічних, культурних і наукових відносин, а також взаємного інформування держав про їх внутрішнє становище і зовнішню політику, про досягнення та існуючі проблеми, про можливість подальшого розширення співробітництва між ними тощо. Наприклад, раніше дипломатичні представництва зазвичай не займалися торговельно-економічними питаннями, тому що для цього не було належних економічних та політичних передумов (насамперед, у країнах, які сповідували соціалістичний спосіб розвитку).
Сьогодні діяльність у цьому напрямі є пріоритетною. Значно зросли оперативність та ефективність діяльності дипломатичного представництва. У сучасних державах глава дипломатичного представництва наділений правом безпосередньо розв'язувати питання, що раніше належали до компетенції вищих посадових осіб держави (глави уряду, міністра закордонних справ).
Постійне збільшення обсягу функцій та завдань, які стоять перед державами, а також поглиблення процесу спеціалізації міжнародного життя та існуючих проблем вимагають присутності спеціалістів із різних галузей та залучення фахівців з інших державних органів та установ (зокрема, науковців) з метою формування відповідного складу делегації для ведення переговорів, для участі в конференціях та інших міжнародних зустрічах. Прикладом є залучення до переговорного процесу між Україною і Румунією посла України з окремих доручень проф. В. А. Василенка для розв'язання проблеми щодо острова Зміїного. Власне його наукові публікації, які ґрунтуються на сучасній доктрині української науки міжнародного права, були переконливими не лише для дипломатичних представників, але й для широкої громадськості обох держав.
Поряд з такими традиційними функціями, як функція представництва і ведення переговорів, які й надалі зберігають свою актуальність, з'явилися нові, що виражають рівень співробітництва між державами. Такий розвиток зумовив певні зміни в організаційній структурі дипломатичного представництва та самого відомства закордонних справ. Існуючі структурні підрозділи більш спеціалізовані для виконання конкретних функцій і завдань у сфері міжнародних відносин і одночасно виражають інтереси акредитованих держав.
Залежно від характеру цих інтересів сьогодні в організаційній структурі дипломатичних представництв та міністерств закордонних справ більшу увагу звернено на розширення господарських, торговельних, консульських, науково-технічних та інших відносин. Привертає увагу і багатостороння дипломатія, яка потребує відповідних нових форм і методів її реалізації, що в кінцевому підсумку впливає на розширення існуючих функцій дипломатичних представництв.
Таким чином, дипломатичні функції являють собою певну категорію, яка постійно розвивається і враховує всі зміни та реалії міжнародного життя.
Форми дипломатичної діяльності:
1. Спеціальні місії (місії ad hoc) — найдавніша серед усіх форм дипломатичної діяльності, що тисячоліттями була єдиним способом здійснення дипломатичних відносин між державами. Б. Гуменюк зазначає: "На початку зародження цивілізації в контексті розвитку перших міждержавних та міжнародних відносин не існувало жодних інших форм дипломатичної діяльності, крім спеціальних місій"1. Перші згадки про них сягають III тис. до Р. X., коли вони домоглися укладення договору між месопотамськими містами-державами Лагаш і Умма (3100 р. до Р. X.).
Спеціальні місії є короткотривалими, ситуаційними виїздами дипломатичних працівників (або уповноважених осіб) до тієї чи іншої країни (чи групи країн) з метою розв'язати ті чи інші проблеми, які становлять спільний інтерес.
Згідно з конвенцією про спеціальні місії (1969), їх розуміють як тимчасове представництво держави, що має на меті розв'язати питання надзвичайної ваги або виконати спеціальне завдання. Сучасні спеціальні місії здійснюються за згодою сторони, яка приймає, та під її заступництвом і захистом. За змістом завдань спеціальні місії призначені для розв'язання конкретних проблем міждержавних відносин. Водночас спеціальні місії застосовуються навіть за відсутності офіційних дипломатичних відносин між державами.
1 Гуменюк Б. І. Основи дипломатичної та консульської служби. — К., 1998. — С. 112.
2.Постійні представництва функціонують з XV ст., коли міланський герцог Сфорца призначив свого постійного представника при дворі флорентійського герцога Медічі. Уже в 1463 р. він створив перше посольство при дворі короля Франції.
Постійні представництва є основою сучасних двосторонніх міждержавних відносин, оскільки дають змогу підтримувати регулярні стосунки та співпрацювати щодо розв'язання дос іть широкого кола питань.
Постійні представництва як форма дипломатичної діяльності являють собою сталу репрезентацію, яка підтримує стосунки між урядами своєї країни та країни перебування на регулярній основі. У XX ст. постійні дипломатичні представництва виникли також і при міжнародних організаціях (наприклад, при ООН).
Функції постійних представництв визначені у ст. З, § 1 Віденської конвенції про дипломатичні зносини (1961). Вони полягають:
а)у представництві держави, що акредитується у державі перебування;
б)у захисті в державі перебування інтересів держави, що акредитується, та її громадян у межах, які допускає міжнародне право;
в)у проведенні переговорів з урядом держави перебування;
г)у з'ясуванні всіма законними засобами умов і подій у державі перебування та повідомленні про них урядові держави, що акредитується;
ґ) у заохоченні дружніх стосунків між державою, що акредитується, і державою перебування та у розвиткові їхніх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки.
3.Міжнародні конференції як форма дипломатичної діяльності проводяться з початку XIX ст., коли у 1815 р. відбувся Віденський конгрес. Відтоді вони стали основною формою реалізації багатосторонніх міждержавних відносин.
Міжнародні конференції — це збори (інколи періодичні) представників зацікавлених сторін, що проводяться з метою розв'язати певні проблеми, які становлять спільний інтерес представлених на них сторін, чи координації зовнішньополітичних акцій для їх реалізації. Скликання міжнародної конференції започатковується пропозицією держави-ініціатора (чи групи держав) щодо потреби такої конференції, її місця та проекту питань для обговорення.
Під егідою ООН із 3 грудня 1949 р. чинні Правила процедури для скликання міжнародних конференцій, згідно з якими прерогатива в їх скликанні належить Економічній та Соціальній Раді цієї організації.
Періодичні міжнародні конференції проводяться також у межах діяльності Євросоюзу чи СНД, а також державами "Великої сімки" поза структурами будь-яких міжнародних організацій.