Структура мови.

Одиниці мовних рівнів – звуки (фонеми), слова, морфеми, (корінь, префікс, інфікс, суфікс, флексія), речення, як і самі рівні мови, – внутрішньо взаємопов'язані, перебувають у певних відношеннях один з одним. Така внутрішня організованість мовних одиниць і рівнів знаходить свій вияв у структурі і системі мови.

Структура мови – це будова мови в її ієрархічній (розподіл від вищого до нижчого) співвіднесеності, за якою одиниці нижчих рівнів використовуються для будови одиниць вищого рівня. Конкретно ця співвіднесеність виявляється у мовленнєвому потоці, в послідовному розташуванні мовних одиниць: на базі звуків утворюються частини слова - префікси, корені, інфікси, суфікси, флексії, з яких у свою чергу складаються слова, а з них – речення.

Отже, основними рівнями мови є:

1. Фонетичний (фонема)

2. Морфологічний (морфема)

3. Лексичний (лексема)

4. Синтаксичний (синтаксема (словосполучення, речення)

5. Текстовий (текстема (текст).

Система мови.

Одиниці кожного рівня (звукового, словникового, морфологічного і синтаксичного) пов'язані системно. На відміну від структури, що становить собою склад і внутрішню організацію єдиного цілого, що розглядається з боку цілісності, під системою розуміють сукупність взаємопов'язаних одиниць одного рівня, об'єднаних в категорії за типовими протиставлюваними відношеннями. Нижчий рівень, наприклад, включає такі частини звукової системи, як систему голосних і систему приголосних, систему наголошеності слів і систему складоподілу, систему чергувань голосних і систему чергувань приголосних. З них. наприклад, системи голосних і приголосних служать для диференціації (розрізнювання) звукових оболонок слів і їх частин (бак-бук-бик: прекрасний – прикрашати): система наголосу становить сукупність акцентних (від лат. accentus - 'наголос') засобів, які вживаються для розрізнення значень слів (замок - замок).

Будь-яка система виникає на основі опозиції (протиставлення) мовних одиниць. Одиничний мовний елемент не може скласти системи. Система дзвінких і глухих приголосних в українській мові виділяється завдяки наявності протиставних звуків за ознакою дзвінкості/глухості. У німецькій мові існують системи довгих і коротких голосних, оскільки в ній голосні протиставляються за ознаками довготи і короткості; порівняймо довгий і короткий [і] в словах ihn (вим. [і:н] - займенник його) та in (вим. [ін] - прийменник в). За довготою/короткістю голосні розрізняються і в англійській мові: nop. deep (вим. [ді:п] - 'глибокий' і dip (вим. [діп] - 'умочати'). В українській мові голосні за довготою/ короткістю не розрізняються. Пояснюється це відсутністю протиставності довгий/короткий, яка б служила показником розрізнень смислу слів (можна вимовляти [сон\ і [со-о-о-он], але зміст слова від цього не змінюється).

Лексична підсистема. Системність словникового складу виявляється в групуванні слів із значеннєвою протиставленністю типу перемога–поразка, говорити–мовчати (антоніми); слів, що виражають те ж саме або близьке значення: літак–аероплан, червоний–багряний (синоніми); слів, стилістично нейтральних і стилістично забарвлених: приїжджати, працювати (стилістично нейтральні одиниці) і прибувати, трудитись (з відтінком піднесеності, урочистості). Названі протиставлення слів існують в усіх мовах, але в кожній з них виявляються вони по-різному. У російській мові, наприклад, є стилістично протиставні одиниці глаза (слово без стилістичного забарвлення) і очи (слово піднесено-урочистого значення). В українській мові на позначення цього поняття такої відповідності немає: є лише слово очі.

Морфологічна і синтаксична підсистеми, які становлять сукупність відповідних засобів вираження значень, виділяють системи відмінкових форм іменників, прикметників, числівників, займенників, систему дієвідмінювання, систему дієслівних видів, систему головних і другорядних членів речення. Перелічені граматичні системи в кожній мові знаходять своєрідне втілення. В українській мові, зокрема, є чотири зразки відмінювання іменників (так звані відміни), у російській - три. В українській мові є сім відмінків іменників, у російській - шість, у німецькій - чотири. Отже, кожна мова характеризується своєрідною морфологічною системою.

Викладене тлумачення структури і системи мови в сучасній лінгвістиці не єдине. Існують різні погляди на розуміння цих термінів і взаємовідношення між ними. Більшість мовознавців схильна розрізняти ці терміни. Частина ж учених ставить знак рівності між ними, що виявляється у введенні в текст одного терміна замість іншого.

Поширений погляд, за яким єдність систем усіх рівнів, взаємообумовдених і взаємопов'язаних, визнається системою цілої мови. Це дозволяє називати мову системою систем.

Усвідомлюючи термінологічну неусталеність, все ж слід прагнути до розрізнення термінів "структура" і '"система" як понять, що мають певний зміст: структура виражає різнорівневі відношення, система – відношення однорівневих одиниць.

Поняття функції. Природні, системні і функціональні якості. Функція, вживання та ефект.

За визначенням лінгвістичного енциклопедичного словника, функція мови – це роль (вжиток, призначення) мови у людському суспільстві. Функції мови є проявом її сутності, призначення і дії у суспільстві, тобто вони є характеристиками (якостями), без яких мова не може існувати.

Якість – це те, завдяки чому предмет на протязі певного часу залишається тотожним самому собі і те, що, у певній мірі, відрізняє його від інших предметів. При докорінній зміні якості предмет стає іншим предметом.

Розрізняють природні, системні і функціональні якості. Під природними якостями розуміють матеріально-структурні особливості реалії, які визначаються з точки зору свого матеріального складу. Системні якості мають складну інтегральну природу. Вони, як правило, знаходяться поза межами безпосереднього спостереження і тому виявити їх можна лише за допомогою наукового аналізу, який охоплює всю систему в цілому. Природу функціональних якостей зумовлює призначення реалії. За принципом примату функціональних якостей над матеріально-структурними визначаються всі предмети, створені людиною.

О. В. Лещак підкреслює той факт, що функція визначає структуру, а не навпаки (порівняйте протилежну думку: “функція є структурно обумовленою”) і зазначає, що людське визначення конкретно-фізичних предметів відбувається не за їх матеріальною сутністю, а за їх функціональним призначенням. На думку автора, буттєві властивості предметів, такі як молекулярна і атомарна структура, ігноруються нашою свідомістю на користь прагматично-функціональних потреб. “Дзеркало для нас – це не скло, а предмет, у якому можна побачити своє відображення <…>. Спосіб нашого бачення предметів органічного і неорганічного світу, які не є результатом людської діяльності, також підпорядковується принципу функціонального залучення до нашої предметної прагматичної діяльності <…>”.

На думку В. Г. Гака, поняття функції пов’язане з поняттям цільового призначення, незалежно від того, ким створюються це призначення – людиною чи природою і, відповідно, пропонується розрізняти функцію, вживання та ефект. Об’єкт виникає або створюється з певною метою, але іноді його призначення може змінюватися. У такому випадку говорять про вторинну, переносну функцію об’єкта. Вживання відрізняється від функції тим, що воно є непередбачуваним системою, але, водночас, наближається до функції за цілеспрямованістю своєї дії, у якій проявляється функція. Вживання має нерегулярний, факультативний характер. Ефект, у свою чергу, характеризується нецілеспрямованістю. Функції властива інтенціональність і регулярність її прояву. Вживанню також притаманна інтенціональність, але воно є непередбачуваним системою. Ефект не залежить від наміру і має оказіональний характер. Відмінність функції від вживання та ефекту полягає в основі розрізнення семантики і прагматики мовного висловлення. Аналізуючи мовні факти, видається доцільним розрізняти функції (первинні і вторинні), вживання і ефекти. Однак, слід зазначити, що за умов високої частотності та регулярності мовного явища, вживання може перейти до однієї з функцій мовного факту. Навмисне створення ефекту може також спричинити перетворення останнього на вживання або функцію.