Психологічний портрет

Добрий день! Мене звати Інна. Моє прізвище – Михайловська і воно мені дуже подобається, у цьому "подарунку від тата" я бачу щось дуже вишукане і високе, хоча в дитинсті воно мені не подобалось. Так історично склалося, що я маю дуже багато імен які я набула під час життя. Найкумедніші з них: "Чіта", "Антончик". З самого дитинства мій дядя жартома називав мене "Чіта", як мавпеня, навіть одного разу подарував велику м'яку мавпу(напевно з натяком) зараз я розумію, що це дуже мило. З "Антончиком" теж цікава історія: коли я була в материнській утробі, мама цього не передбачила і вже "накрутила" що в неї з’явиться синочок Антон, а тут з’явилась я і під корегувала материнські очікування

Я надзвичайно позитивно мисляча людина, бачу щось гарне у кожній дрібниці і навіть у кожній негативній ситуації, за це я себе люблю, я не здаюсь під натиском невдач. Я часто не уважна, не посидюча, умію слухати, дуріти і веселитися. Іноді вчиняю вчинки які є неадекватними, хоча для мене вони цілком прийнятні. Надзвичайно люблю свою родину, яка в мене дуже велика, це для мене віддушина де я завжди можу подарувати і отримати радість і тепло у необмеженій кількості. Люблю людей за те, що декотрі з них викликають у мене приємні асоціації. Я мрійлива, інколи навіть занадто) Дуже люблю котів - це моя слабкість, вони такі гарненькі і милі, що я не можу пройти повз них не попестивши їх.

На світ я з'явилася 15 березня 1994 року о 14 годині 45 хвилин. З мами я вилізла досить легко і впевнено, напевно в утробі мені було вже не цікаво. Погода в цей день була дуже тепла і сонячна, і тому я з самого дитинства люблю коли на моє день народження світить сонце. У мами в животику я поводила себе досить культурно, дуже любила коли зі мною розмовляють, активно реагувала на татові пестощі маминого живота, любила смачні пундики якими мене частувала мама.

З дитинства я можу згадати багато казок, оскільки бабусі ростили мене "різносторонньою особистістю" і читали мені казки у дуже великих об’ємах.

Дуже запам’яталися українські казки "Івасик Телесик", "Пан Котський".

В дитинстві я мала скриню з книжками Шарля Перо і улюбленою казкою була "Спляча красуня". Я й досі пам’ятаю невелику різнокольорову книжку з гарними картинками, я могла її перечитувати і переглядати годинами. Досить гарна казка з щасливим кінцем яка дає віру у всеперемагаюче кохання яке змогло протистояти навіть злій чарівниці.

На першому році свого життя я була дуже допитливим малям. Любила розглядати всілякі дрібнички. В 9 місяців я вже дізналася що таке вогонь, доторкнувшись до гарячої духовки і отримавши поняття про "гаряче". Цікавилася тваринами і чомусь боялась їжаків. Намагалася бути дуже самостійною і ніяк не хотіла сидіти на руках.

В три рочки, я співала шлягери естради такі як «Ах, какая женщина..» и «Кто-то с горочки спустился..». Неперевершено навчилась танцювати ламбаду, моя прабабуся тупотіла мені ціпком а я ритмічно рухала дупкою, всі родичі були в захваті Напам'ять знала казки "Федорино горе" и "Дядя Степа" і завжди розповідала все в ролях. Намагалася допомагати старшим і на городі переносила траву яку тільки тільки скосили. Чомусь подобалось зривати яблука, звичайно з допомогою дорослих. Змалечку я вже була модницею, страшенно любила вдягати гарненькі платтячка і категорично відмовлялася їх знімати. Не любила ходити за руку і завжди виривалася, перечіплялася через невидимі перепони і розбивала коліна. Загалом, я була дуже слухняною і світлою дитиною, так каже моя бабуся.

В сім років я була дуже сором’язливою. Важко було спілкуватися з однолітками, бо боялася що мене не приймуть і не зрозуміють, але трошки поспілкувавшись все змінювалося, я знайшла друзів які й досі йдуть зі мною по життю. Мала великий потяг до навчання і старанно вчилася протягом всієї молодшої школи.

Криза тринадцяти років для мене є "найвеселішою". На підґрунті загального не розуміння і байдужості (як я думала) єдиним виходом для мене була участь в субкультурі. Для мене провідним вибором стали емо. Патлаті хлопчики і дівчатка чий духовний світ настільки "складний і тонкий" викликали величезний інтерес і бажання до залучення. Я плакала годинами, навіть зараз не можу пригадати чому і навіщо. З'явилося перше і найсильніше кохання. Виникла віддаленість від суспільства тому що: "всі ці байдужі люди не можуть зрозуміти моєї тонкої душі". Апогеєм цього періоду став таємний прокол язика, я дуже майстерно приховувала цей факт, але все ж мене викрили. Приблизно через рік інтерес почав спадати, а потім і зовсім зник. Я не шкодую, про цей період життя, оскільки, я багато чому навчилась і багато чого винесла для себе. Єдине за що й досі соромно, це за втрачені батьківські нерви.

Про кризу вісімнадцяти років сказати поки не можу, але напевно все до цього йде. Мені було дуже важко прощатися зі школою, оскільки вона для мене була рідним домом і я не могла уявити яким буде моє життя без неї. Перші місяці в університеті давались складно, оскільки в школі я звикла до великої уваги до моєї персоні, а в університеті зовсім по іншому, але зараз я звикла і бачу у цьому навіть позитив.

Мій психологічний вік становить 20 років, це мене влаштовує. Оскільки, я можу справлятися з певними речами як вже більш старша людина. Я вважаю, це досить не погано.