1. Економічні передумови. Важливим каталізатором появи нової науки про суспільство стали зміни в економічній сфері, зумовлені промисловою революцією. Разом з технікою приходив і новий соціально-економічний порядок.Промислова революція почалася у Великобританії у 1760 р. і за кілька десятиліть (промисловий переворот в Англії завершився в 10—20-х рр. XIX ст.) економічне життя країни було змінено докорінно. Після Великобританії, до кінця XIX ст., промислова революція відбулася у США, Франції, Німеччині, Японії. У XIX ст. промислова революція поширилася в усій Західній Європі й Америці.Розвиток капіталістичного виробництва став поштовхом до вивчення багатьох соціальних питань. 3 одного боку, капіталістичні підприємці були зацікавлені у тому, щоб дізнатися як раціонально використати робочу силу, як правильно спланувати виробництво, виникла необхідність з'ясування платоспроможного попиту населення тощо. 3 іншого боку, різкі зміни у суспільному житті спричинили багато нових соціальних проблем: злидні, важкі умови праці, відсутність традиційного соціального контролю, самотність. Політичні передумови. Унаслідок промислового перевороту загострилися класові суперечки між пролетаріатом і буржуазією, що призвело до ряду буржуазних революцій: нідерландської, англійської та ін. Особливе місце займає Велика французька революція 1789—1798 рр., яка стала символом політичних перетворень епохи.був повністю зруйнований феодальний суспільний лад і зародився новий — ідеалом якого була загальна свобода і рівність.Саме в умовах становлення громадянського суспільства виникає достатньо масова потреба в знанні, орієнтованому на опис реальних соціальних явищ і процесів.Відтак виникає необхідність розглядати суспільство не як однорідну масу, а враховувати його диференційованість, розмаїтість, багатоплановість. Соціологія і стала відповіддю на потребу громадянського суспільства якісно новою формою соціального пізнання.Наукові передумови.Соціологія народжувалася як наука про суспільство і його перетворення, а відтак важливою передумовою виникнення став розвиток науково-теоретичних знань. У XVII—XVIII ст. видатні вчення філософів Нового часу: Рене Декарт, Венедикт Спіноза, Френсіс Бекон, Томас Гоббс та інші задають нову спрямованість пізнавальній орієнтації епохи: опору на досвід, дослід, логіку і розум. Задовго до виникнення наукової соціології, вчені-природознавці (наприклад, П'єр Лаплас (1749—1827), Антуан Лавуазьє (1743—1794) та інші) почали застосовувати практичні методи досліджень, апробовані у природничих науках, для аналізу соціальних явищ. Навіть побутував термін "соціальна фізика".

2. Об'єктом соціології є певна соціальна реальність, яка не залежить від дослідника. Загалом, об'єктом соціології є:суспільство (глобальне світове співтовариство, національне співтовариство);соціальні спільноти — сукупності індивідів, що реально існують, характеризуються відносною цілісністю і придатні для емпіричної фіксації (класи, конфесії, професійні, вікові групи тощо);людина як творець соціальних спільнот і суб'єкт соціальних процесів;соціальні інститути — сталі форми організації спільної діяльності людей, механізми самоорганізації спільного життя людей, органи управління ним.Предмет соціології — це сукупність основних теоретичних понять, за допомогою яких вчені описують реальні факти, пояснюють і практично вирішують соціальні проблеми.Відтак соціологію можна визначити як науку про становлення та функціонування соціальних спільнот, між якими складаються певні соціальні відносини і взаємодія, а також про соціальну людину — творця цих соціальних спільнот і головного суб'єкта історичного розвитку.

3. Під структурою соціологічних знань розуміють систему взаємопов'язаних уявлень, понять, поглядів, підходів, теорій про соціальну дійсність на різних рівнях, щаблях, виходячи із ступеня узагальнення або конкретизації пояснення соціальної дійсності. Структурними елементами соціологічної теорії є знання про суспільство, що включає в себе розуміння законів його розвитку, основні його сфери життя. Важливим елементом є знання про функціонування та розвиток окремих сфер суспільного життя (економічна, політична, соціальна, духовна та ін.), а також умови та можливості життєдіяльності та самоутвердження в кожній із цих сфер особистості чи групи. Складовими структури соціологічних знань є і наукові погляди, теорії соціальної структури суспільства, соціального складу населення, діяльність існуючих у суспільстві соціальних інститутів (держава, право, економіка, релігія, культура, сім'я та ін.). Соціологія - це складна структура наукового знання. Елементами цієї структури (або ж три рівні соціологічного знання) є: загальна соціологічна теорія;спеціальні соціологічні теорії або теорії середнього рівня; конкретно-соціологічні дослідження.

4. Теоретична функція - це свого роду концентрація, поповнення, пояснення та збагачення наявних соціологічних знань. Сюди ж належить розробка соціальних законів, концепцій, теорій, з'ясування соціальних закономірностей, які виявляються у суспільстві. До описової функції слід віднести систематизацію, опис, поновлення отриманого матеріалу у вигляді записів, звітів, схем, статей, книг. У них створюється, окреслюється ідеальна картина соціального об'єкта, дії, зв'язку. На підставі одержаного матеріалу формулюються практичні висновки та рекомендації щодо прийняття рішень. Інформаційна функція являє собою збір, систематизацію, поновлення соціальної інформації, одержаної в результаті соціальних досліджень. У великих наукових (зокрема, соціологічних) центрах соціологічна інформація, як найперспективніший вид соціальної інформації, нагромаджується та зберігається в сучасних електронних носіях. Прогностична функція ідентифікує соціологію. Сюди відносять: прогнозування, узагальнення, розкриття тенденцій у процесах та явищах. Це свого роду видача соціальних прогнозів. Прогностична функція соціології включає ряд підфункцій: а) визначення діапазону можливостей, імовірностей тієї чи іншої події на даному історичному етапі, б) представлення альтернативних сценаріїв майбутніх прогнозів, кожного із обраних рішень; в) розрахунок ймовірних втрат щодо кожного варіанта, включаючи побічні наслідки.В інших навчальних джерелах функції соціології поділяють на: пізнавальну, практичну та ідеологічну.Пізнавальна функція -дослідження соціальних явищ з метою отримання адекватних наукових уявлень про їх природу і на основі аналізу соціальних процесів вироблення наукових прогнозів їх подальшого розвитку.Практична функція -на основі емпіричного та теоретичного аналізу соціальних явищ і процесів розробити практичні рекомендації з вирішення ряду соціальних проблем.Соціологія так чи інакше виражає інтереси певних соціальних кіл, груп, класів, політичних партій та рухів. Тим самим, дані, висновки, узагальнення набувають ідеологічного змісту.

5. Соціологія, здійснюючи конкретний аналіз суспільного життя у всій його багатомірності, сприяє збагаченню понятійного апарату та предметного змісту соціальної філософії. Проблеми соціальної поведінки індивідів та груп не вирішуються без знань психології, зокрема психоаналізу. Існує психологічний напрям у розвитку соціологічних вчень, психологічні методики (тестування, соціометрія) збору соціологічної інформації. Тісний зв'язок існує між соціологією та правознавством. Існує ряд соціологічних теорій: соціологія права, юридична, правова, кримінальна соціологія. Без розгляду юридично-правових знань неможливо з'ясувати природу взаємовідносин людей у правовій сфері, нормативи та відхилення їх поведінки та діяльності. Політика як дуже широке, складне і багатомірне явище проявляється в усіх сферах суспільного життя і багато в чому визначає розвиток суспільства в цілому. Крім того, соціальні спільності, соціальні інститути, організації є важливими діючими складовими політики. Історія, як і соціологія, вивчає суспільство та закономірності його розвитку в конкретних проявах. Тільки історія описує та пояснює соціальні явища та процеси в минулому (в хронології), а соціологія - ті, що спостерігаються в даний час. Соціальна статистика забезпечує соціологію соціальною та демографічною інформацією для оперативного аналізу змін у соціальних відносинах. На основі цього розробляються соціальні прогнози, проекти соціального розвитку.

6. Позитивізм (франц. розіівт) -- умовний, позитивний, побудований на думці) -- філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення. Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Піп по тільки занурює філософію в наукову проблематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук). Позитивізм (філософія «позитивного» знання), який часто називають «філософією науки» -- одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духовне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розвиток науки і техніки. Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт. Йому належить 6-томний «Курс позитивної філософії», надрукований у 1830--1842 рр. Виступивши ідеологом науки, Конт не тільки високо підніс її статус, а й зробив її своєрідною релігією.Підґрунтям концепції Конта є закон трьох стадій. На його думку, кожне з понять, і відповідно знання загалом, неминуче долає три такі стадії:1)теологічну, або фіктивну, коли за явищами шукають надприродні сили -- божества тощо;2)метафізичну, або абстрактну, коли за явищами вбачають абстрактні сутності й сили -- субстанції, флогістони тощо;3)наукову, або позитивну, коли між явищами відкриваються незмінні закони.Принципова відмінність позитивної стадії від попередніх полягає в тому, що явища не пояснюються через щось інше, потойбічне їм, а описуються через зв'язок з іншими явищами. В законі трьох стадій Конт правильно розпізнав тенденцію зростання ролі наукового знання в історичному розвитку суспільства.

7. На початку XIX ст. на зміну суспільству, що визначалося О. Контом як теологічне і військове, прийшло інше, яке він назвав науковим та індустріальним. У ньому вчені створюють нову інтелектуальну й моральну основу суспільного порядку. Саме спосіб мислення, панівні ідеї слугують фундаментом соціального ладу. Взагалі історія людства мислилася О. Контом як історія духовного прогресу у вигляді перемоги позитивного світорозуміння.Позитивне мислення стосовно суспільства втілювалося в новій науці — соціології. Саме в ній вбачали засіб подолання кризи навколишнього соціального світу. Така наука, синтезуючи усі попередні досягнення, здатна спиратися, за проектом О. Конта, на загальні закони розвитку людства, що можуть використовуватися для удосконалення суспільної організації.Обґрунтовуючи нову науку, О. Конт прагнув точно визначити її місце в людському пізнанні, основні закони. Для цього було розроблено класифікацію наук. Із запропонованої ієрархії випливає, що розвиток конкретних наук передбачає попереднє вивчення положень, встановлених більш абстрактними науками. Оскільки соціологія є найбільш складною й конкретною наукою, то вона спирається на істини, відкриті всіма іншими науками. Водночас соціологія може і має будуватися за зразками передових наукових дисциплін.Створення всеохоплюючої системи наук було потрібне основоположнику соціології для викладення "позитивної філософії", тобто того, що є науковим у науках (закони, методи, предмет вивчення), та відокремлення її від метафізики і релігії. Соціологія знаменувала прихід позитивної стадії розвитку людського пізнання, перемогу над схоластикою і містицизмом минулого. На думку Конта, соціологи повинні вивчати "соціальні органи" так само, як біологи вивчають живі організми. Він наголошував на "органічній цілісності", саморегуляції суспільства, частини якого взаємозалежні. Такий підхід у соціальному аналізі отримав назву функціоналізму.

8. Соціологія релігії — галузь соціології, спеціальна соціологічна теорія, що вивчає релігію як соціальний феномен, процес її виникнення/розвитку, взаємозв'язок релігії з суспільством, соціальними інститутами і організаціями, вплив релігії на свідомість і поведінку індивідів. Отже, релігія як предмет соціологічного аналізу являє собою сукупність певних структур і процесів, пов'язаних з функціонуванням її як соціального явища. Соціологія вивчає релігію як систему регуляторів соціальних зв'язків та відносин, зразків поведінки індивідів, що базуються на релігійній свідомості. Створення підґрунтя для появи соціології релігії стало можливим завдяки теоретичним доробкам видатних класиків соціології — О. Конта та Г. Спенсера.О. Конт вбачає сутність релігії у служінні благу людства, його єдності. Релігія, як вважав учений, зосереджує усі прагнення людської природи і керує політикою, філософією і мистецтвом. Релігія — невід'ємна складова історичного розвитку, була його основною детермінантою під час так званої теологічної стадії, що охоплювала первісну общину, рабовласництво і феодалізм. З переходом до позитивної стадії релігія втратила своє монопольне домінування в суспільстві, проте усе ж відіграє важливу роль як зв'язуючий фактор, що об'єднує усі соціальні інститути.

9.Становлення соціології права починалось в рамках більш широкої трансформації теоретико–методологічних засад правознавства, який досить часто визначається як «соціологічний рух в праві» і пов’язується з кризовими явищами в розвитку правових наук і взагалі правового життя в другій половині ХІХ століття. Будучи реакцією на неадекватність правового формалізму, “правового традиціоналізму” цей рух характеризувався внутрішньою орієнтацією на соціологію, як основу методологічних змін в правових науках. Ця нова орієнтація обумовлювалась, за свідченням А.Ханта, необхідністю “знайти адекватні правові механізми “артикуляції” нового ідеологічного базису існування суспільного коду за умов масової парламентарної демократії, оскільки традиційна методологія правопізнання все більше проявила свою невідповідність новим потребам. Досить неоднозначно був вплив початкової (позитивістської) версії соціологічної парадигми, запропонованої її номінальними засновниками – О.Контом, Г.Спенсером. Для О.Конта соціологія – це тотальна наука, наука наук, яка виникає будь-яку можливість існування внутрішньої диференціації самої соціології і більше того – іншого способу (методу) пізнання соціальної реальності. Так при своєму виникненні соціологія мала ознаки універсального, тотального методу пізнання, що пізніше було визначено як соціологічний «імперіалізм». Ця риса була характерна і для Е.Дюркгейма, що також виходив з тотальності соціологічного методу і вбачав завдання соціального пізнання в тому, щоб поширити цей метод на інші галузі знань (політику, право, історію, релігію і т.п.).

10. Крім теоретичних концепцій і досліджень, присвячених різним формам суспільної свідомості, широку популярність набув аналіз Дюркгеймом такого явища як самогубство. Соціолог вибрав цю тему, оскільки тут йому трапилася нагода застосувати до емпіричного матеріалу принципи соціологічного методу: вивчення соціального факту як зовнішнього по відношенню до індивіда, визнання існування особливої реальності — суспільної, що визначає поведінку індивіда незалежно від його волі. Виходячи з цього, Дюркгейм відкинув пояснення самогубства через індивідуальні психологічні мотиви і висунув суто соціальні причини цього явища. Навіть такий чинник, як індивідуальна психічна схильність, не кажучи вже про інші, розглядався крізь призму соціальних умов.Згідно концепції Дюркгейма, відсоток самогубств (співвідношення кількості самогубств і чисельності населення) є функцією декількох соціальних змінних: відносин, що складаються в релігійних, сімейних, політичних, національних і інших групах. Головною межею більшості соціальних змінних є ступінь соціальної інтеграції або соціального зв'язку.Велике значення Дюркгейм надавав класифікації самогубств, поділивши їх на егоїстичні, альтруїстичні, аномічні і фаталістичні. Класифікація самогубств допомогла Дюркгеймові виявити деякі типові явища сучасного йому суспільства.Отже, для Дюркгейма було важливим розкриття сутності самогубства як явища, породжуваного кризовим станом суспільства. Свою типологію самогубств Дюркгейм виводив не з індивідуальних мотивів, оскільки вважав, що вони настільки різноманітні і найчастіше невідомі, що не мають соціологічного значення. Тому він виходив зі специфічних станів суспільної свідомості, що пояснюють характер взаємин індивіда і соціальної групи.Він виділяв три типи самогубств:1) егоїстичне;2) альтруїстичне;3) анемічне.Перший тип самогубства, за Дюркгеймом, полягає в розриві соціальних зв'язків між індивідом і групою. Як вважає Дюркгейм, коли люди об'єднані і пов'язані любов'ю з тією групою, до якої вони належать, то вони легко жертвують своїми інтересами заради загальної мети і з великою завзятістю борються за своє існування. Крім того, свідомість цілі, що постає перед ними, змушує їх забути про особисті страждання. Альтруїстичне самогубство виступає в Дюркгейма своєрідною зворотною стороною егоїстичного. Як він підкреслює в цьому зв'язку, якщо крайній індивідуалізм приводить людину до самогубства, то недостатньо розвинута індивідуальність повинна приводити до тих же результатів. Самогубства викликаються аномією, соціальною дезорганізацією, в результаті якої люди втрачають звичний спосіб життя і не можуть пристосуватися (адаптуватися) до нових соціальних умов. Це особливо відноситься до періодів криз і соціальних потрясінь, коли валиться сформована ієрархія цінностей: одні люди раптово піднімаються, а інші утрачають свій соціальний стан, що породжує нестійкість суспільства в цілому і зростання числа самогубств.

11. Аналізуючи поняття самогубства, Дюркгейм дає наступне визначення:"Самогубством називається кожен смертний випадок, який безпосередньо чи опосередковано є результатом позитивного чи негативного вчинку, здійсненого самим потерпілим, якщо останній знав про результати, що його очікували".Нарешті, самогубства викликаються аномією, соціальною дезорганізацією, в результаті якої люди втрачають звичний спосіб життя і не можуть пристосуватися (адаптуватися) до нових соціальних умов. Це особливо відноситься до періодів криз і соціальних потрясінь, коли валиться сформована ієрархія цінностей: одні люди раптово піднімаються, а інші утрачають свій соціальний стан, що породжує нестійкість суспільства в цілому і зростання числа самогубств. Як зазначав Дюркгейм, у момент суспільної дезорганізації, — чи буде вона відбуватися в силу хворобливої кризи чи, навпаки, у період сприятливих, але занадто раптових соціальних перетворень — суспільство виявляється тимчасово не здатним проявляти потрібний вплив на людину, і в цьому ми знаходимо пояснення тих різких підвищень кривої самогубств. Причому аномія, за Дюркгеймом, є в наших сучасних суспільствах регулярним і специфічним фактором самогубств, відмінним від всіх інших типів самогубств.

12.«протестантська етика», «дух капіталізму» і сам капіталізм як економічна система виступають, за М. Вебером, як явища «вибірково споріднені». Це означає, що між ними можна віднайти певну смислову адекватність — що не дає, водночас, підстав розглядати їх як ланки причинно-наслідкових зв’язків і вважати протестантизм за причину капіталізму чи навпаки. Кожне із цих явищ має власний смисл і власну логіку розвитку. Флоренція доби Відродження, підкреслював М. Вебер, була центром тодішнього капіталістичного розвитку, ринком грошей і капіталів усіх великих держав того часу — однак її життя ще не було пройняте духом капіталізму. Водночас цей дух панував серед жителів провінції Пенсільванії XVIII ст., де не було ні скільки-небудь значної промисловості, ні великих банків. Схилившись на бік Реформації, населення багатих західноєвропейських міст відчуло не знану раніше «духовну тиранію» — однак терпіло її, не зменшуючи свого прагнення до нагромадження капіталів, і т. ін. Зрозуміло, що відому тезу про «надбудову як відображення базису» М. Вебер розглядав як надто сильне спрощення неймовірно складних взаємозв’язків між матеріальними і духовними, об’єктивними і суб’єктивними чинниками історичного розвитку.Праця М. Вебера спрямована не на обґрунтування того чи іншого варіанта філософії історії, а на розв’язання чисто емпіричної проблеми — пояснення механізмів впливу релігійних мотивацій особистості на її економічну поведінку. Визначаючи глибоку внутрішню несумісність між економічним раціоналізмом і відверто ірраціональними мотивами поведінки людини, яка прагне потойбічного спасіння, дослідник на основі фактичного документального матеріалу показує, як внутрішня логіка розвитку аскетичного протестантизму — зокрема його вчення про предестинацію — стимулювала формування уявлень про професійне покликання і професійну самореалізацію, під впливом яких складався новий стиль життєвої поведінки економічно активних верств населення. Протестантська етика не була причиною появи капіталізму як раціонально орієнтованої економічної системи, вона її не творила і не могла створити; однак вироблені ідеологами Реформації нові цінності сприяли «прориву» системи традиціоналістських уявлень про сенс людського життя і роль у ньому економічних чинників. А це, зі свого боку, сприяло утвердженню у масовій свідомості нових, відмінних від традиційних понять про професію, працю, дисципліну та ін., без яких неможливе нормальне функціонування сучасних економічних інститутів.Не забуваймо і про те, що у «Протестантській етиці» йдеться насамперед про релігійний, духовний родовід капіталістичної економіки, про її давні і сьогодні вже ґрунтовно призабуті корені.

13.М.Вебер і ряд інших вчених розглядали відчуження переважно в культурологічному ракурсі. У соціальній філософії Франкфуртської школи проблема відчуження розглядається неоднозначно. Головним фактором, що спричиняє соціальне відчуження у сучасному світі теоретики Франкфуртської школи вважали відчуження свідомості. Частина теоретиків акцентує увагу на суб’єктивних виявленнях відчуження .Об’єктом вивчення при такому підході стають індивідуальна поведінка людини, стани розщепленності свідомості окремої особистості. Інші теоретики розглядають відчуження як об’єктивний феномен, піддаючи аналізу соціально-економічні фактори і процеси, притаманні даній соціальній структурі суспільства .Частина дослідників переносить дослідження в культурологічну та естетичну площину.Пошуки шляхів подолання відчуження можна розділити на декілька типів. На рівні особистості ліквідацію відчуження пропонується здійснювати шляхом індивідуальної психотерапії заснованої на методах клінічного психоаналізу. На соціальному рівні ліквідування відчуження мислиться або шляхом політичної революції, або ж поступовим реформуванням суспільного устрою. Значна увага приділяється прийомам сюрреалістичного мистецтва і новим текстуальним стратегіям як детермінантам подолання відчуження свідомості. На погляд дисертанта, останній варіант бачення проблеми як з точки зору її постановки, так і розв’язання (констелятивне мислення, міметична раціональність, “ауратичне” відношення до природи) є оптимальним. Комплекс гносеологічно-естетичних ідей франкфуртців має своє продовження в сучасній філософії мови, течіях модернізму, посмодернізму, деконструктивізму.Відчуження являє собою вияв життєвих відносин особистості і соціуму, при яких особистість, продукти її діяльності, а також інші індивіди і соціальні групи в якості носіїв певних норм, установок і цінностей усвідомлюються як протилежні їм (від несхожості до неприйняття і ворожості). Вони набувають для неї ознак і характеристик “чужого світу”.

14 . Визначаючи релігію, Дюркгейм насамперед констатував, що вона головним чином являє собою "соціальний факт". Елементарні релігійні явища він поділяв на дві категорії: вірування та обряди. Перший - стану свідомості, вони виражаються в уявленнях, другі - певні способи дії. Щоб охарактеризувати дану дію, потрібно позначити його об'єкт, специфічна природа якого виражена в віруванні. Визначити обряд можна після того, як визначено вірування. Всі відомі релігійні вірування містять одну й ту ж загальну рису: класифікацію реальних або ідеальних явищ на два класи, два протилежних роду, що позначаються звичайно термінами "профанне" і "священне". Розподіл світу на області, з яких одна включає в себе священне, інша - профанне, - відмітна риса релігійного мислення. Вірування, міфи, догми, легенди - це або подання, або системи уявлень, які виражають природу священних явищ, властивості і здібності, які їм приписують, їх історію, відносини між собою і з профанним явищами. Але під священними явищами не слід розуміти тільки ті особисті істоти, які називаються богами чи духами; скеля, дерево, джерело, камінь, шматок дерева, дім - словом, будь-яка річ може бути священною. Обряд теж має цю особливість; не існує обряду, якій би вона в якійсь мірі не була притаманна. Релігійні уявлення є колективними уявленнями, виражають колективні реальності; обряди - це способи Дії, що виникають тільки в групах і покликані збуджувати, підтримувати або відновлювати певні ментальні стану цих груп. Релігійні вірування завжди є загальними для певної групи, яка відкрито визнає свою прихильність їм і пов'язаним з ними обрядів. Вони не тільки допускаються всіма членами цієї групи в якості особистого справи, ні є справою групи і створюють її єдність. Складові її індивіди відчувають себе пов'язаними між собою вже тим тільки, що у них спільна віра. Суспільство, члени якого єдині тому, що вони однаково уявляють собі священний мир, його відносини з профанним світом і висловлюють це загальне уявлення в однакових діях, - є те, що називають Церквою. Святе виробляється суспільством, наділене особливим моральним авторитетом і владою. Йому притаманні дві властивості: заборонне, відокремленість від усього іншого і здатність бути об'єктом любові і поваги; священне - джерело примусу, заборони і одночасно предмет поклоніння. Сферу профанного утворює повсякденне життя з приватними інтересами, звичайними заняттями, егоїстичними схильностями. За допомогою поділу священного і профанного Дюркгейм осмислював співвідношення соціального та індивідуального і на цій основі дав таке визначення релігії: "Релігія являє собою цілісну систему вірувань і обрядів, що відносяться до священних речей, тобто речей відокремленим, забороненим; це система таких вірувань і обрядів, які об'єднують в одну моральну громаду, називану Церквою, всіх тих, хто визнає ці вірування і обряди ". Релігія є особлива форма вираження суспільних сил, які стоять вище індивідів і підпорядковують їх собі, вона являє собою "систему ідей,. За допомогою якої індивіди уявляють собі суспільство, членами якого вони є, і темні, але інтимні зв'язки, які вони з ним мають ". Колективний спосіб життєдіяльності, суспільство, становить об'єктивно існуючу реальність, яка є причиною, об'єктом і метою релігійних вірувань і ритуалів. Джерелом релігії Дюркгейм вважав суспільно-психологічний процес спілкування, колективну психологію, що виникає на базі позаекономічної невиробничої діяльності. Дюркгейм спеціально підкреслював наявність в релігії систем знаків, емблем, символів. На його думку, емблема використовується як сполучна, збірного центру будь-якої групи. Виражена в матеріальній формі, емблема соціальної єдності робить його більш очевидним. Індивідуальна свідомість залишається закритим для всіх інших; члени групи можуть спілкуватися тільки за допомогою знаків, які виражають їхні внутрішні стану. Якщо між ними встановлюється спілкування, яке стає реальною спільністю, і в одне загальне свідомість зливаються всі партикулярні свідомості, то знаки, що їх виражають, як би зливаються в один - єдиний і унікальний знак. Використання емблематичного символів дає індивідам знати, що вони єдині. Колективні уявлення припускають вплив і реагування на вплив з боку іншого, то є продукти таких взаємодій, які можливі лише через матеріального посередника. Індивідуальна свідомість не здатна вступати в контакт з деякими іншими, не виходячи за межі себе самого, але вона не може це зробити крім якихось рухів. Їх гомогенність є те, що дає групі усвідомлення себе. Якщо одного разу гомогенність встановилася і руху придбали стереотипну форму, то вони служать символізації відповідних подань, - однак лише тому, що беруть участь у їх формуванні

15. Соціальна структура суспільства є частиною соціальної системи і поєднує в собі два компоненти: соціальні зв’язки і соціальний склад. Соціальний склад — це набір елементів, з яких складається соціальна структура. Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) і виконують певні соціальні функції (ролі), об’єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти. Соціальна структура виражає об’єктивний поділ суспільства на спільноти, класи, верстви, групи і т.ін., вказуючи на різне положення людей відносно один одного за багатокількісними критеріями. Кожний з елементів соціальної структури, у свою чергу, є складною соціальною системою зі своїми підсистемами і зв’язками.У широкому розумінні соціальна структура — це побудова суспільства в цілому, системи зв’язків між усіма його основними елементами. При такому підході соціальна структура характеризує всі багаточисельні види соціальних спільнот і відносини між ними. У вузькому розумінні термін “соціальна структура суспільства” частіше застосовується до соціально-класових і соціально-групових спільнот. Соціальна структура у цьому розумінні — це сукупність взаємопов’язаних і взаємодіючих класів, соціальних верств і груп.Соц. мобільність буває горизонтальна (без зміни соц. статусу) та вертикальна (зі зміною статусу). Пересування груп по вертикалі відбувається під час структурної перебудови, коли виникають нові престижні професії, соціальні статуси; за ек. криз, коли з’являються нерентабельні підприємства, навіть галузі виробництва, а також за зміни політики ціннісно-нормативної організації. За таких умов пересування, як правило, відбувається одночасно в усіх сферах: ек., політ. і соц. Мобі­льність поколінь – це зміна соціального становища дітей як порі­вняти з батьками. Різновидом соц. мобільності є міграція. Коли соц. мобільність занадто інтенсивна, тоді особливої гостроти набуває проблема маргінальності, втрата особистістю належності до певної соц групи, втрата норм та цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Поведінка маргінала дуже мінлива і для неї характерні крайнощі.Нерівність у сфері моб – нерів щодо можливостей досягнення позицій.Якщо сусп стабільне, вертик переміщуються лише окремі індивіди. Соц інститути – соц ліфти (Сорокін), що переміщ індивідів між стратами, перевіряючи їх на відповідність. Щоб закріпитися зверху, треба адапт до нового соц-культ середовища, засвоїти нові норми, зразки поведінки.

16. За Марксом, класи виникають і протидіють на основі різного положення і різних ролей, виконуваних індивідами у виробничій структурі суспільства. Іншими словами, найбільш загальною основою утворення класів є суспільний розподіл праці. Таким чином, ключем до розуміння марксової теорії класового розподілу суспільства є відкриття К.Маркса, яке він сам вважав своїм головним досягненням - двоїстий характер праці, найбільш таємниче явище, не розгадане протягом двох тисячоріч: як конкретної праці, описуваної техніко-технологічним змістом, і абстрактної - описуваної ступенем і способом витрати робочої сили. Ось тут і є велике таїнство соціального розчленовування людей. Критерії класів за Марксом: 1)загальна позиція в економічному способі виробництва;2)специфічний спосіб життя; 3)конфліктні і ворожі відносини з іншими класами; 4)соціальні відносини і спільність, що виходять за місцеві і регіональні межі; 5) класова свідомість; 6)політична організація. При вивченні класів і їх відносин важливі, по Марксові, наступні поняття: класова свідомість, класова солідарність і класовий конфлікт. Під класовою свідомістю розуміється усвідомлення класом своєї ролі у виробничому процесі і своєму відношенні до інших класів. Під класовою солідарністю мається на увазі ступінь усвідомлення єдності чи навіть воля до спільних дій, необхідних для досягнення їх політичних і економічних цілей.Класовий конфлікт має два етапи:1) неусвідомлена боротьба між робітниками і капіталістами за більш справедливий розподіл прибавочного продукту, коли класова свідомість ще недостатньо розвинена; 2) свідома і цілеспрямована боротьба між двома класами, коли робітники усвідомлюють свою історичну роль і виступають спільно за поліпшення свого положення і, в кінцевому підсумку, за перехід власності над знаряддями виробництва у свої руки.

17. Функціональний підхід (представники Т. Парсонс, К. Девіс, У. Мур) вважають стратифікацію за необхідне, неминуче та універсальне явище, яке пов’язане з природною багатоманітністю функцій соціальних ролей. Суспільству необхідні лікарі, юристи, інженери, управлінці та дрібні службовці, водії міського транспорту та особи, що прибирають вулиці і т.д. Ієрархія функцій визначає ієрархію соціальних груп. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю, з тому воно справедливе. Стратифікація забезпечує оптимальне Функціонування суспільства.

Проте функціональний підхід не може пояснити дисфункцій, коли окремі ролі винагороджуються зовсім не пропорційно їх вагомості, значенню для суспільства. Наприклад, винагорода осіб, які зайняті обслуговуванням еліти. Критики функціоналізму підкреслюють, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам про зіткнення, конфлікти поміж стратами, які призводили до складних ситуацій, вибухам і іноді відкидало суспільство назад. Функціональний підхід до нерівності у суспільстві Соціальна нерівність, що є підставою стратифікації суспільства — диференціації суспільства на соціальні класи та верстви населення. Стратифікація — це розташування індивідів і груп зверху вниз горизонтальними шарами (стратами) за ознакою нерівності в доходах, рівня освіти, обсягу влади, професійному престижі.), сприймається як основна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.

Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство — економічна, соціальна й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав. Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви — соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов’язки, закріплені звичаями та законами.

Сучасні соціологи дотримуються веберівських принципів стратифікації, визнаючи належність до того чи того класу за такими критеріями: тип економічної діяльності — від підприємницької і державної на верхніх щаблях до некваліфікованої праці на нижніх; величина доходу — від мільярдів доларів до нуля; тип і рівень освіти — від диплома про закінчення престижного вузу до свідоцтва про закінчення початкової школи; місце проживання — від привілейованих районів до трущоб; тип організації дозвілля — від світських раутів і відпочинку на престижних зарубіжних курортах до гри в карти в темних завулках.

18. концепції соціальної стратифікації є теорія соціального статусу. Згідно з нею соціальна нерівність — це нерівність статусів, що випливає зі здатності чи нездатності індивідів виконувати ту чи ту соціальну роль. Соціальний статус (від лат. status — стан) — позиція людини чи групи в суспільстві, яка визначається соціальними ознаками (матеріальне забезпечення, фах, кваліфікація, освіта, політичні можливості тощо) і демографічними особливостями (стать, вік та ін.). У соціології цей термін було вперше запроваджено англійцем Г. Д. Мейном для означення сукупності прав і обов’язків індивіда чи соціальної групи, пов’язаної з виконанням певних соціальних ролей. Будь-яка людина має цілу низку статусів (брат, батько, чоловік, мер міста, член політичної партії і т. ін.), бо вона є членом багатьох соціальних груп і організацій.Найбільш характерний для конкретного індивіда статус, з яким його ототожнює оточення, називається головним статусом. Головний статус визначає манеру поведінки, коло знайомих, стиль життя тощо. У соціології поряд з поняттям соціального статусу існує поняття особистого статусу. Він визначається тим місцем, що його посідає індивід у малій групі залежно від своїх індивідуальних якостей. Особистий статус значиміший для знайомих. Незнайомі ж більше цікавляться офіційним статусом, який визначається об’єктивними характеристиками індивіда. Розрізняють ще природний статус, який людина отримує з народження (національність, стать, фізичні та психологічні дані), і досягнутий статус, якого людина набуває з часом, у процесі соціалізації (освіта, кваліфікація, культурний рівень тощо). Різновидами соціальних статусів є: економічні (робітник, підприємець, власник, бізнесмен, банкір), професійні (учитель, водій, слюсар), політичні (демократ, комуніст, шовініст), релігійні (священик, віруючий, прихожанин), демографічні (стать, вік, національність), сімейно-родинні (подружжя, дитина, брат, син). Вони є підструктурами соціальної структури суспільства, інституціальними сферами і репрезентовані відповідними інститутами: держави і права, виробництва, освіти (економічна й професійна підструктура), сім’ї і шлюбу (сімейно-родинна підструктура), релігії (релігійна підструктура).Стратифікація – поняття, що позначає структуру суспільства і систему ознак соціальної нерівності. Отже, під соціальною стратифікацією треба розуміти саме структурування нерівності між соціальними спільнотами, групами людей, індивідами. Кожне суспільство складається з ряду страт населення, розташованих ієрархічно у вертикалі. Страти, як правило, групуються у три класи: нижчий клас, середній і вищий. Кожен з цих трьох класів має певну кількість страт, причому вона у різних суспільствах може бути різною. Різним може бути і кількісне співвідношення представників цих класів.Вчені висувають досить різні критерії, за якими виділяються ці страти. Б. Бербер вказує на 6 вимірів соціальної стратифікації: – престиж, професія; – ступінь влади і могутності; – дохід або багатство; – освіта або знання; – релігійна або ритуальна чистота; - положення родичів.

19. Соціальна мобільність - переміщення індивідів між різними рівнями соціальної ієрархії, яка визначається зазвичай з точки зору широких професійних і соціально-класових категорій. Ступінь соціальної мобільності часто використовується як показник рівня відкритості і рухомості суспільства і, навпаки, його консервативності, замкнутості. Існує два основних типи соціальної мобільності: 1)вертикальна 2)горизонтальна ;Індивідуальна Вертикальна, груповаГоризонтальна або переміщення - перехід індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної групи в іншу, яка розташована на одному й тому ж рівні. "Переміщення" може відбуватися без будь-яких помітних змін соціального становища індивіда або соціального об’єкта у вертикальному напрямку.Вертикальна соціальна мобільність - ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної верстви в іншу. В залежності від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальне піднесення і соціальний спуск. У відповідності з природою стратифікації є низхідні і висхідні течії економічної, професійної і політичної мобільності, не говорячи вже про інші, менш важливі, типи.Висхідні течії існують в двох основних формах: 1)проникнення індивіда з нижньої верстви в існуючу більш вищу верству; 2)утворення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи в більш вищу верству з вже існуючими групами цієї верстви. Низхідна течія має відповідно також дві форми: 1)перша полягає в падінні індивіда з більш високої соціальної позиції на більш низьку, не руйнуючи при цьому вихідної групи, до якої він належав; 2) друга - деградація соціальної групи в цілому, приниження її рангу на фоні інших груп або в руйнуванні її соціальної єдності. Є два види соціальної мобільності: 1)мобільність як добровільне переміщення або циркуляція індивіда в межах соціальної ієрархії; 2)мобільність, яка обумовлюється структурними змінами (наприклад, індустріалізацією і демографічними факторами).В межах досліджень мобільності розглядаються рівні і зразки мобільності ("близька" - між суміжними ієрархічними ступенями і "дальня - між віддаленими), а також те, на які позиції хто переміщується, і що визначає відбір при переміщенні.Інтергенераційна мобільність вказує на відповідність позицій індивідів до позицій їх батьків, а інтергенераційна - на відповідність позицій, які займаються одним й тим же індивідом в різні моменти його трудового життя.

20. Стратифікація - структурування нерівностей між різними соціальними спільностями, верствами, прошарками та групами людей. Стратифікація соціальна - поняття, що визначає, по-перше, структуру суспільства, по-друге, систему ознак соціального розшарування, нерівності. В соціології існують різні методологічні підходи до вирішення питань про сутність, витоки та перспективи розвитку соціальної стратифікаціїСтратифікація забезпечує оптимальне Функціонування суспільства. Проте функціональний підхід не може пояснити дисфункцій, коли окремі ролі винагороджуються зовсім не пропорційно їх вагомості, значенню для суспільства. Наприклад, винагорода осіб, які зайняті обслуговуванням еліти. Конфліктний підхід отримав розвиток у М. Вебера, який обґрунтовуючи відмінності трьох окремих аспектів соціальної стратифікації - економічного, соціального і політичного, виділяє фактори, що визначають політичну нерівність в поділі основних суспільних ресурсів: майнову нерівність (багатство); статусну нерівність (соціальний престиж); влада. Соціальна стратифікація пояснює поняття статусу залежно від по ваги престижу індивіда в суспільстві. Статус визначає об’єктивні можливості індивіда добитися успіхів у житті (можливість мати високі прибутки, незалежно від власності, а завдяки спеціальності, професії і т.д.). Статус визначає суб'єктивну оцінку соціального становища, тобто важливе значення мас самоототожнення і зіставлення свого соціального становища із соціальним становищем інших спільностей та ін.Стратифікації притаманні декілька системних властивостей: 1 - соціальність (позабіологічність) цього явища; 2 - традиційність, оскільки нерівність становища різних соціальних груп людей зберігається протягом всієї історії цивілізації; 3 - універсальність, тобто її історична зумовленість не заперечує можливості оцінки її оптимальності стосовно конкретного суспільства; 4 - функціональність, тобто визнання її історичної неминучості передбачає відмову від методологічного сприйняття соціальної нерівності як зла, небажаного в суспільстві феномена, що дозволяє соціології перейти від виконання ролі соціальної критики, від прояву ціннісного почуття справедливості ("нерівність - архаїзм, пережиток застарілих соціальних форм") до наукового аналізу реальних відносин між людьми, причин і умов їх існування, їх одвічності і корисності для функціонування суспільства, його розвитку.

21. В. Парето визначив еліту як клас, що складається з людей, найбільш продуктивних чи найбільш здібних у різних сферах діяльності. У «Трактаті із загальної соціології» він обґрунтував роль еліти, базуючись на ідеї соціальної рівноваги, до якої прагне суспільство як система. Стан рівноваги забезпечується взаємодією чотирьох груп елементів - економічних, соціальних, політичних та інтелектуальних. Серед них особливу увагу вчений приділяв мотивації людської діяльності. Головними стимулами діяльності і рушійними силами історії Парето вважав психологічні стимули, які назвав «залишками». Це нелогічні, ірраціональні спонукальні мотиви: «інстинкт товариськості» (для політика потреба у визнанні з боку керованих ним організацій); «інстинкт комбінацій» (яскраво виражений у видатних політичних діячів, є їх головною професійною якістю); «потреба в демонстрації власних почуттів» (ритуали і культи, віра у вождя тощо); прагнення до «постійності агрегатів» (цим обумовлена тривалість співіснування політичних інститутів, поглядів, традицій, стереотипів, що склалися); «інстинкт цілісності індивідуума» (прагнення забезпечити безпеку особистості і недоторканість власності); «інстинкт сексуальності» (найбільш глибокий і сталий з усіх «залишків», хоча його намагаються обмежити різними заборонами). «Залишки» не усвідомлюються людьми і приховуються за допомогою «похідних». Це мимовільно чи свідомо обрані форми пояснення нелогічної поведінки - доктринальні і теоретичні твердження в політичному, соціальному чи релігійному контексті.Використовуючи психологічний підхід в аналізі суспільства і політики, Парето визначив еліту за її вродженими психологічними властивостями. Головна ідея в терміні «еліта», за його трактуванням, - це перевага розуму, характеру, спритності тощо. «Залишки» і «похідні» групуються таким чином, що в політичному процесі виділяються два типи еліт: еліта «левів» та еліта «лисиць» (назви обумовлені міркуваннями Макіавеллі про «лев'ячі» і «лисячі» якості правителів). Розвиток суспільства відбувається через періодичну зміну, циркуляцію цих типів еліт. Зміни, що відбуваються в суспільстві, поступово підривають панування одного з типів. Владарювання «лисиць», ефективне в спокійні періоди історії, є непридатним у ситуаціях, що вимагають рішучих дій і застосування насилля. Це веде до невдоволення в суспільстві та посилення контреліти («левів»), яка за допомогою мобілізації мас скидає правлячу еліту. «Циркуляція еліт» здійснюється шляхом насилля, переворотів і революцій, які, на його погляд, є корисними для суспільства. Необхідність зміни еліт обумовлена тим, що попередні еліти втрачають свою енергію і відбувається зменшення пропорцій «залишків», які давали їм можливість завойовувати і утримувати владу. Тому всі соціальні перетворення визначаються «циркуляцією еліт», тобто системою «обміну» людьми між двома групами - елітою та її потенційною зміною (контрелітою). Безперервна зміна еліт сприяє рівновазі соціальної системи і тим самим забезпечує надходження «кращих».

22. Концепція правлячого класу як суб’єкта суспільно-політичного процесу була сформульована Г. Москою у книзі «Основи політичної науки», що вийшла у 1896 р. й одержала широку популярність після другого переробленого й розширеного видання у 1923 р. Але особливо зросла популярність Моски після перекладу його книги англійською мовою під назвою «Правлячий клас» ("The Ruling Class”). Звернемося до цієї книги — класики елітології.Вихідний пункт концепції Моски — розподіл суспільства на пануючу меншість й політично залежну більшість (масу). Ось як формулює Моска своє кредо: «Одне стає очевидним навіть при найповерхневішому розгляді . У всіх суспільствах, починаючи з тих, що ледь наближаються до цивілізації й закінчуючи сучасними передовими й потужними суспільствами, завжди виникають два класи людей — клас, що править, і клас, яким правлять. Перший клас, завжди менш чисельний, виконує всі політичні функції, монополізує владу, у той час як інший, більш чисельний клас, управляється і контролюється першим, причому в такий спосіб, який забезпечує функціонування політичного організму... У реальному житті ми всі визнаємо існування цього правлячого (або політичного) класу». Цю цитату наводить більшість дослідників елітаризму як «класичне» формулювання основ теорії політичної еліти.Але оскільки керування суспільними справами завжди «перебуває в руках меншості впливових людей», з якими свідомо або несвідомо рахується більшість, Моска ставить під сумнів сам термін «демократія»: «Те, що Аристотель називав демократією, було просто аристократією для досить великого числа членів суспільства». Він вважає демократію камуфляжем тієї ж влади меншості, плутократичною демократією, визнаючи, що саме у спростуванні демократичної теорії «полягає в основному завдання даної роботи».Причому влада меншості над більшістю в тій або іншій мірі легітимізується, тобто здійснюється за згодою більшості (інакше ситуація була б зворотною, тобто більшість управляла б меншістю). Як же пояснити цей феномен? Насамперед, це пов’язано з тим, що правляча меншість завжди є організованою меншістю — у будь-якому разі, у порівнянні з неорганізованою масою («суверенна влада організованої меншості над неорганізованою більшістю неминуча. Влада кожної меншості неподоланна для будь-якого представника більшості, який протистоїть тотальності організованої меншості»). Однак є й ще одна обставина, що легітимізує цю владу меншості: «Вона так зазвичай сформована, що складові її — індивіди, які відрізняються від маси керованих якостями, що забезпечують їм матеріальну, інтелектуальну і навіть моральну перевагу... Іншими словами, представники правлячої меншості незмінно володіють якостями, реальними або уявними, які глибоко шануються у суспільстві, в якому вони живуть». (Це — обґрунтування ціннісного підходу до еліти, яке у майбутньому будуть заперечувати прихильники функціонального підходу).Більш переконлива теза Моски не про «моральну перевагу» владців і не про «військову доблесть» їх (на чому він наполягає стосовно ранніх стадій розвитку суспільства, але це має важливе значення й у суспільствах, що відрізняються високим рівнем цивілізації), а про зв’язок управлінської меншості з багатством: «Домінуючою рисою правлячого класу стало більшою мірою багатство, ніж військова доблесть; правлячі скоріше багаті, ніж хоробрі». І далі: «У суспільстві, що досягло певної стадії зрілості, де особиста влада стримується владою суспільною, владці, як правило, багатші, а бути багатим — значить бути могутнім. І дійсно, коли боротьба із броньованим кулаком заборонена, у той час як боротьба фунтів і пенсів дозволяється, кращі пости незмінно дістаються тим, хто краще забезпечений коштами». За Москою, зв’язок тут двосторонній: багатство створює політичну владу, так само, як політична влада створює багатство.Тим не менше Моска, на відміну від К. Маркса, стверджував, що фундаментом суспільного розвитку служить не економіка, а політика. Правлячий або політичний клас концентрує керівництво політичним життям у своїх руках, тому що поєднує індивідів, що володіють «політичною свідомістю» і впливом. З переходом від однієї історичної епохи до іншої змінюється склад правлячого класу, його структура, вимоги до його членів, але як такий цей клас завжди існує, більше того, він визначає історичний процес. А раз так, то завдання політичної науки полягає у дослідженні умов існування політичного класу, утримання ним влади, взаємин з масами. Моска розрізняє автократичний і ліберальний принципи організованої меншості залежно від характеру політичної ситуації й критикує концепції народного суверенітету й представницького правління. На питання про те, який тип політичної організації є кращим, Моска відповідає: «Той, який дає всім елементам, що володіють якою-небудь політичною цінністю (тобто еліті. — І. О.), можливість розвиватися, піддаватися взаємному контролю й дотримуватись принципу індивідуальної відповідальності». Владу еліти він ставить у залежність від того, у якою мірою якості її членів відповідають потребам епохи; правляча меншість рекрутується різними способами, але головним критерієм є здібності, бажані для політичного керування в певну епоху. Найважливішим завданням політології Моска вважав аналіз складу, організації правлячого класу. Моска відзначив дві тенденції у правлячому класі — аристократичну й демократичну. Перша веде до окостенілості, відсутності мобільності в еліту й до виродження суспільства (що особливо підкреслював Парето), друга має місце головним чином у періоди соціальних змін, коли відбувається поповнення правлячого класу найбільш динамічними й здібними представниками соціальних низів. Завершуючи огляд поглядів Моски, відзначимо, що для нього правління еліти — ідея, за допомогою якої правляча меншість прагне виправдати свою владу, намагається переконати більшість у її легітимності.

23. специфічні риси теорії Ч.Міллса:

Керівні посади і командні позиції є головною елітотвірною ознакою, а видатні індивідуальні якості особливої ролі не відіграють (це посилання ігнорує способи посідання керівних постів і стратегічних командних пунктів у суспільстві);визнання єдиної, порівняно згуртованої владної еліти, яка відрізняється різноманітністю складу, структурною постійністю і груповою свідомістю; її згуртовуючий чинник полягає не лише в зацікавленості складаючих її груп у збереженні свого привілейованого стану, але й у близькості соціального статусу, інтелектуального і культурного рівня, духовних цінностей, стилю життя тощо; - глибока відмінність між елітою і масами; вихідці із соціальних низів можуть увійти до еліти, лише зайнявши високі посади в соціальній ієрархії; можливості впливу маси на еліту через демократичні механізми вкрай обмежені; гроші, знання, маніпулювання свідомістю, ЗМІ та інші ресурси дозволяють еліті довільно і безконтрольно управляти масою (у цьому є велика частка істини, адже ніхто не стане стверджувати, що в «бастіоні демократії», в США, електорат може дієво контролювати свій істеблішмент); - еліта формується переважно зі свого середовища, а критерії відбору - це володіння ресурсами впливу, ділові якості і узгоджувальна соціальна позиція (прийняття соціально-політичних цінностей еліти та її «правил гри»); забезпечення свого власного панування - пріоритетна функція владної еліти, у цьому і полягає її антинародне призначення: всі управлінські завдання підкорені цій функції.

24. Соціальний інститут (з лат. — устрій, установа) — це формазакріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності,яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.Це поняття широко використовується у вітчизняній і зарубіжній літературі. Воно втілює в собі чотири основні значення: 1. Відносно складна соціальна практика, яка підлягає широкому соціальному контролю за допомогою системи позитивних і негативних санкцій (інститут приватної власності, інститут шлюбу). 2. Будь-яка складна організація великого розміру (університет,лікарня тощо). Однак соціальний інститут слід відрізняти відконкретних організацій чи соціальних груп. Так, поняття «інститут моногамної сім'ї», тобто сім'ї, заснованої на шлюбі одного чоловіка й однієї жінки, має на увазі не окрему сім'ю, а комплекс заходів, що реалізуються у безлічі сімей цього типу. 3. Складна система дій і відносин, яка виконує певні соціальні функції (економічний інститут, інститут освіти тощо).4. Нормативна і відносно стабільна соціальна практика. Соціальний інститут створює можливість членам суспільства задовольняти різні потреби, регулює дії людей у межах соціальних відносин, тобто забезпечує виконання бажаних дій і здійснюєрепресії щодо небажаних дій, забезпечує сталість суспільного життя, інтегрує наміри, дії, відносини індивідів, забезпечує внутрішню згуртованість спільноти. У сучасному суспільстві кожна людина належить до безлічі різних інститутів. Вона народжується в сім'ї, навчається в школі, працює на виробництві, користується громадським транспортом тощо.

25. В соціології виділяють п’ять основних інститутів: економічний, політичний, освітній, релігійний і сімейний. Економічні інститути — найстійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.). Політичні інститути — тобто соціальні інститути, пов'язані із завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори та ін. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальні спільності, групи, що спеціалізуються на її реалізації, політичні норми, регулюючі відносини в середині політичних інститутів і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами, матеріальні ресурси, необхідні для досягнення поставленої мети. В процесі інституалізації стихійні і нестійкі форми політичної діяльності набирають певності, а також здатності до саморегулювання. Політичні інститути виникають у процесі поділу політичної діяльності людей, втілюючись у різних політичних організаціях та установах. Політичні інститути — забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної спільності незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньо групову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою членів суспільства. Інститути культури і соціалізації — найстійкіші, чітко регламентовані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури, соціалізації особи, оволодіння ними культурних цінностей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін). В сучасних розвинутих суспільствах домінуючим виступають інститути науки і масової вищої освіти, що забезпечують інтернаціоналізацію цінностей, компетентність, ерудицію, незалежність особистої відповідальності і раціональності, ефективності дії та ін. У високорозвинутих суспільствах соціальними інститутами стають і багато видів діяльності в сфері науки, медицини та ін. Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтеграцію і об'єднання суспільства, диференціації, поселення за певними соціальними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів життєдіяльності суспільних спільностей; регулювання відносин у соціальних спільностях, залучення людей до суспільної діяльності, здійснюють соціальний контроль. Соціальні інститути тісно взаємодіють із суспільством. Основою взаємодії, є реалізація головної функції інститутів — задоволення конкретних соціальних потреб, інтересів та ін. Соціальні інститути бувають монофункціональні і поліфункціональні, залежно від кількості основних і неосновних функцій, що вони реалізують.

26. Соціальна організація є певним способом спільної діяльності людей, за якої вона набуває форми впорядкованої, врегульованої, скоординованої, спрямованої на досягнення конкретних цілей взаємодії. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням: за об’єднанням людей, закладам, установам, тощо. Навіть поверхневий погляд на людське суспільство дозволяє сказати, що більша частина соціальних груп існує у вигляді організацій. Навіть ще в глибоку давнину люди усвідомлювали значну перевагу організованих груп. Чому ж організація служить найбільш ефективним засобом в діяльності соціальних груп? Сутність її ефекту полягає в тому, що люди, діючи спільними зусиллями, можуть зробити значно більше, ніж діючи поодинці. Результат спільної діяльності групи індивідів вищий, ніж сума результатів їх індивідуальних розрізнених зусиль. Таке явище збільшення зусиль в ході сумісної діяльності називається синергією і є невід’ємною властивістю організацій. Проте щоб ця властивість проявлялася в повній мірі, організація повинна створювати дійсно оптимальні умови, які забезпечують спільні дії. Якщо ж таких умов не створено, може статися, що кожен з учасників взагалі не зможе здійснити якусь корисну діяльність, для якої дана організація утворена. Таким чином соціальна організація – це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високо формалізованих структур. Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них ознаки: 1) Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) розв’язання завдань. Переслідувана організацією мета не обов’язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети. 2) Соціальна організація має чіткий загальнообов’язковий порядок, а система її статусів і ролей – ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно, правила, регламенти, розпорядок, охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію). 3) Для підтримування стабільності відносин, координації дій, кожна організація повинна мати координаційний орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища. розрізняють формальні і неформальні організації: Формальна соціальна структура – це така структура, в якій соціальні позиції і взаємозв’язки між ними чітко спеціалізовані і визначені незалежно від особистісних характеристик членів організації, що займають ці позиції. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Формальна організація – раціональна, для неї характерні службові зв’язки між індивідами; вона принципово безособова, тобто розрахована на абстрактних індивідів, між якими встановлюються стандартизовані відносини, засновані на формально-діловому спілкуванні. Неформальні організації ґрунтуються на товариських взаєминах та особистому виборі зв’язків учасників і характеризуються соціальною самостійністю. Неформальна структура складається з сукупності позицій і взаємозв’язків, які формуються на основі особистісних характеристик і базуються на відношеннях престижу і довіри. Утилітарні – оплачують людям працю. Нормативні – до них люди вступають задля певної мети, яку вони вважають гідною. Добровільні і примусові.

27.Макс Вебер, німецький соціолог, був піонером класичної теорії організації. В основі його праць – бюрократична модель організацій. На думку Вебера, бюрократія - це модель проекту організації, що ґрунтується на легітимній та формальній системі влади. Вебер трактував бюрократичну форму організації як логічну, раціональну й ефективну. Він запропонував використовувати цю модель як схему, до якої повинні прагнути всі організації як до єдиного найліпшого методу. Згідно з поглядом Вебера можна сформулювати п'ять головних ознак ідеальної бюрократії.

1.Кожна організація має чіткий поділ праці і кожну посаду в організації посідають висококваліфіковані спеціалісти.

2.Організація має узгоджену систему правил, що гарантує стале фахове виконання завдань.

3.Організація має чітку ієрархію посад та служб, щоб створити умови для субординації від вищих ланок організації до нижчих.

4.Менеджери ведуть бізнес об'єктивним методом і зберігають відповідну відстань між собою та підлеглими.

5.Зайнятість і успіх в організації грунтуються на компетентності та кваліфікації, а працівники захищені від свавілля.  Найліпшими прикладами бюрократії сьогодні є державні установи та університети. Наприклад, згадаймо, скільки етапів треба подолати і яку кількість форм заповнити, щоб вступити до коледжу, поновити навчання, змінити спеціальність, поселитись у гуртожиток, отримати диплом тощо. Ці процедури обов'язкові, оскільки університети мають справу з великою кількістю людей, яких потрібно оцінювати справедливо і чесно. Великі профспілки також часто організовані як бюрократичні. Звідси можна зробити висновок, що дотримання правил та стандартів необхідне. 

Головна перевага бюрократичної моделі та, що декілька її елементів (таких як дотримання правил та зайнятість на підставі кваліфікації) фактично сприяють підвищенню ефективності. Бюрократія також допомагає запобігати фаворитизму (оскільки всі без винятку повинні дотримуватися правил), а службові обов'язки зрозумілі кожному. На жаль, цей підхід має декілька недоліків. По-перше, бюрократична модель призводить до негнучкості організації та її жорсткості. Якщо правила визначені і затверджені, важко їх уникнути або змінити. По-друге, бюрократія часто призводить до ігнорування людського чинника і соціальних процесів усередині організації. 

28. Японська модель організації як альтернатива бюрократичної організації західного зразка: 1) прийняття рішень нетрадиційним зразком: а) не формують піраміди влади б) працівників знайомлять з босами, відбуваються регулярні зустрічі.2)менша спеціалізація, працівники змінюють місце роботи в межах однієї великої організації; 3) гарантія зайнятості, великі корпорації зобов’язані забезпечити по життєву зайнятість, зарплатня залежить від стажу; 4) злиття службових обов’язків та приватного життя на відміну від західних організацій, де відносини між працівником і фірмою носять економічний характер.

29. Соціальні інститути та соц. організації їх взаємозв’язок

С о ц і а л ь н і о р г а н і з а ц і ї - штучно сконструйовані спільності людей. Соціальна організація – це в широкому понятті будь-яка організація в суспільстві; у вузькому поняті – соціальна підсистема організації.

Термін організація використовується в декількох значеннях:

• елемент соціальної структури суспільства;

• як вид діяльності якої-небудь групи;

• як сутність внутрішньої упорядкованості, узгодженості функціонування елементів системи.

Основні риси соц. організацій:

• утворюються для реалізації певних цілей, прагнуть як можна швидше і ефективніше досягти цих цілей;

• члени організації розподіляються відповідно ієрархічній драбині відповідно статусів і ролей;

• виникає на основі поділу праці, її спеціалізації по функціональній ознаці;

• управляючі підсистеми формулюють свої механізми і засоби регулювання і контролю за діяльністю різних елементів організації.

Соціальні інститути - сукупність юридичних норм, що регулюють соціально – правові відносини (інститут наслідування, шлюбу тощо).

В залежності від сфер соціальних відносин виділяють такі соціальні інститути:

- економічні, які забезпечують відтворення і розподіл матеріальних благ, організацію праці, грошовий обіг і т. д.;

- політичні - зв’язані з встановленням виконання і підтримуванням влади;

- соціальні або суспільні;

- інститути стратифікації – визначають розміщення позицій та ресурсів;

- виховні і культурні – створені для зміцнення і розвитку культури, для соціалізації кожного покоління (родинні інститути, сім’я, школа, наукові інститути);

- релігійні, які регламентують відносини людей з представниками релігійних структур (служителів церкви);

- відтворення (інститути шлюбу, сім’ї ).

Складові елементи соціального інституту:

- своя мета, тобто має коло питань, які охоплює своєю діяльністю;

- певне коло функцій передбачених для розв’язання цих питань;

- наявність засобів і установ, за допомогою яких досягаються цілі інституту ( матеріальні, символічні або ідеальні);

- наявність певних санкцій як с стосовно осіб, що виконують інституціоналізовані функції, так і стосовно осіб, що є об’єктом стосовно цих санкцій.

30. ТЕОРІЯ ПОСТІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА — претендує на роль загальносоціологічної теорії поступального розвитку людства. Поділ всесвітньої історії на три етапи — доіндустріальне (аграрне), індустріальне (капіталістичне й соціалістичне) та постіндустріальне суспільство грунтується на рівні розвитку техніки виробництва, а також ралузевому і професійному поділі праці. В концепції постіндустріального суспільства міститься прагнення сформулювати теоретичну альтернативу Марксовому вченню про соціальний прогрес як послідовну зміну суспільно-економічних формацій, протиставити соціальним революціям технологічні перевороти як механізм руху суспільного прогресу. За теорією постіндустріального суспільства, залежно від рівня техніки (так званий технологічний детермінізм) у суспільстві послідовно переважають «первинна сфера» економічної діяльності (сільське господарство), «вторинна» (промисловість) і «третинна» — сфера послуг, де провідна роль належить науці та освіті. З точки зору представників теорії, виникнення постіндустріального суспільства пов’язане насамперед зі змінами, що відбуваються в соціальній структурі суспільства, тобто змінами в економіці й професійній системі, зумовленими новою роллю науки і техніки. У постіндустріальному суспільстві, пише, наприклад, Белл, зникає клас буржуазії, а його місце займає новаправляча еліта, яка має високий рівень освіти і знання (технократія, або меритократія). Власність як критерій соціальної стратифікації суспільства втрачає своє значення, вирішальним стає рівень освіти і знання. На відміну від індустріального суспільства, де основний конфлікт між працею і капіталом зумовлений зосередженням власності в руках капіталістів, у постіндустріальному суспільстві основний конфлікт виявляється у боротьбі між знанням і некомпетентністю. Основна риса постіндустріального суспільства – формування комп’ютерно-технологічного укладу виробництва, для якого характерно виробництво багатства переважно за допомогою знань та інформації. Його фундамент складають наукомісткі та ресурсозберігаючі, так звані високі, технології. Сюди входять мікроелектроніка, телекомунікації, робототехніка, виробництво матеріалів з наперед заданими властивостями, біотехнології. Якщо на початку 20 ст. дзеркалом стану економіки були електрику і сталь, потім у 1950-60-х рр.-нафту і автомобілі, то в постіндустріальному суспільстві таким дзеркалом стає комп’ютер. Інформатизація пронизує всі сфери суспільства: не тільки виробництво матеріальних благ і послуг, а й культуру і мистецтво, не лише суспільне виробництво, але і домашнє господарство.

31.Тейлор зосередив увагу на трудовому процесі. Форд – на виробництві як цілісній системі. Інновації Форда:

- стандартизація продукції, що призвела до ефекту економії в маштабах виробництва, значного скорочення витрат на одиницю продукції при великому обсязі випуску;

- ввів конвеєр.

Тейлор досліджував трудові операції відшукуючи ефективне співвідношення фізичних, часових ресурсів задля більшої ефективності виробництва. Тейлористсько-фордистська ідеологізація керування характеризуються:

- розподілом праці на творчо-організаційну та виконавчу;

- робітниками були надійні прошарки населення;

32.В основі ліберальної моделі соціальної держави лежить індивідуальний принцип, що припускає особисту відповідальність кожного члена суспільства за свою долю і долю своєї родини. У даному випадку роль державних структур у безпосередній реалізації соціальної політики мінімізована. Її основними суб’єктами є особистість і різні недержавні організації — соціально-страхові фонди й асоціації. Фінансову основу соціальних програм складають у першу чергу приватні заощадження і приватне страхування. Тому тут діє принцип еквівалентності, відшкодовуваності, а не солідарності. При ліберальній моделі соціальної політики держава бере на себе відповідальність за збереження лише мінімальних доходів громадян і за благополуччя найменш знедолених прошарків населення. Але, з іншого боку, воно максимально стимулює створення та розвиток у суспільстві різних форм недержавного соціального страхування й соціальної підтримки, а також різних засобів і способів одержання й підвищення громадянами своїх доходів. Втілення в життя неоліберальної моделі уже призвело до бідності та залишило без засобів існування цілі країни й географічні регіони, відділяючи людей від землі, основних засобів виробництва. Водночас реалізація неоліберальної моделі збільшує безробіття і неповну зайнятість, інтенсифікує працю і подовжує робочий час, а також заохочує використання дитячої праці. Неоліберальні політики закріплюють тендерну нерівність і дискримінацію жінок, знижують реальну заробітну плату, зменшують розміри особистих і соціальних і доступ до отримання громадянських послуг.

33. Особистість - це стійка система соціально значущих рис і властивостей людини, котра реалізується в процесі соціальних зв'язків через активну предметну діяльність та спілкування.

Особистість є об'єктом і суб'єктом соціальних відносин.

Дослідження особистості в соціології здійснюється за такими основними напрямами:

1) соціальна типологія особистості, формування основних соціальних типів особистості, що відображають особливості соціальної організації й розвитку суспільства;

2) закономірності соціалізації як процесу включення індивіда до системи суспільних зв'язків, особливості життєвого шляху особистості;

3) структура особистості, рольова діяльність і спілкування як шляхи реалізації потреб, інтересів, соціальних установок (етті-тюдів) і ціннісних орієнтацій особистості;

4) особистість і соціальне мікросередовище, в якому відбуваються безпосереднє міжособистісне спілкування і взаємодія.

Ці напрями досліджень розробляються в соціологічних теоріях особистості, що перетворилися на самостійну галузь соціологічного знання у XX столітті.

34Соціальний тип особистості — продукт складного переплетення історико-культурних і соціально-економічних умов життєдіяльності людей, відображення того, як суспільна система впливає на ціннісні орієнтації людини і через них — на його реальну поведінку.

Типологія, яка характеризує модальні типи особистості, показує, які з них займають домінуюче положення в суспільстві абосоці­альних групах.

• Модальний — той, який реально переважає в даному суспільстві.

• Ідеальний — не прив'язаний до конкретних умов. Це тип особистості як побажання на майбутнє, наприклад,всебічно і гармонійно розвинена особистість у К.Маркса чи нова людина Е.Фромма.

• Базисний — найкращим чином відповідає потребам сучасного етапу суспільного розвитку.

Із базисним типом пов'язана система соціально-правових і моральних норм, які відображені в конституціях, законах, усуспільній свідомості, різних типах світосприйняття тощо.

Характеристика базисного типу особистості відповідає на запитання: яким крітеріям повинна відповідати особистість, щобсуспільство могло розвиватися з максимальною ефективністю? Якщо взяти ту чи іншу соціальну групу, то в ній неважко виділити особистість із характеристиками, що найбільш повно відображають умови та закономірності функціонування даної групи.

35. По-перше, група залучає своїх членів до культури даного суспільства|товариство|, навчаючи|навчаючи| поведінці, відповідній етнічній, релігійній, регіональній, соціальній приналежності членів групи. В процесі спілкування з|із| однолітками у дитини|дитя|, а особливо у підлітка і юнака|юнак|, складаються певні погляди, їм засвоюються ті або інші норми і цінності. Це відбувається|походити| унаслідок|внаслідок| ідентифікації (ототожнення) себе з|із| групою і некритичного сприйняття домінуючих в ній поглядів, відносин, норм. Якщо група ставить під сумнів важливість або достовірність яких-небудь відомостей, навіть отриманих|одержаних| одним з її членів з|із| компетентного джерела, то дуже часто він може погодитися з|із| точкою зору групи. В результаті навіть відомості, джерелом яких є|з'являтися,являтися| навчально-виховний процес і засоби|кошт| масової комунікації, сприймаються і засвоюються хлоп'ятами|хлопець| не в «чистому», а в тому або іншому|міра| трансформованому вигляді|вид|. По-друге, в групі однолітків здійснюється навчання статево-рольовій поведінці. Це відбувається|походити| через пред'явлення зразків|взірець| поведінки, очікуваних|сподіваний| від хлопчиків і дівчаток|дівчатко|, хлопців|юнак| і дівчат, що личать з погляду однолітків в тому або іншому віці, а також за допомогою негативних санкцій по відношенню до не схвалюваної статево вікової поведінки. По-третє, група однолітків грає важливу|поважний| роль в процесі автономізації дітей і особливо підлітків і юнаків|юнак| від дорослих взагалі і від батьківського впливу зокрема.По-четверте, група допомагає своїм членам досягти автономії від суспільства|товариство| однолітків і від вікової субкультури. Приятельські і дружні групи, прагнучи відповідати еталонам суспільства|товариство| однолітків в одязі, стилі поведінки, в той же час можуть ретельно оберігати свою автономію, обмежуючи можливості|спроможність| приєднання до групи іншим хлоп'ятам|хлопець| і підкреслюючи несхожість своєї компанії на інші (свої секрети, умовні слова, способи проведення часу, маршрути прогулянок, особливі елементи одяг, свій музичний і інші захоплення). По-п'яте, група однолітків створює сприятливі або несприятливі умови, стимулює або гальмує рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| дітьми, підлітками, юнаками|юнак| вікових завдань|задача| - розвитку самосвідомості, самовизначення, самореалізації і самоствердження|самоутвердження|, - визначає змістовну сторону рішень цих задач. Відносини в групі грають велику роль у формуванні образу|зображення| «Я». Збагачуючи один одного різними відомостями, члени групи можуть дати поштовх для виникнення у|в,біля| одного з них інтересу до тієї сфери, яка раніше не привертала його уваги. Але|та| в той же час спілкування в групі може руйнувати, гасити, спотворювати інтереси, схильності.

Ринковий тип - особи, що сповідують переконання, що особистість (і власна також) є і розглядається виключно як товар, з позицій купівлі-продажу-обміну. Такі люди переймаються зовнішньою привабливістю як товарністю, вони не обтяжені моральними обмеженнями і переживаннями, їхні вчинки обумовлюються розрахунком.

36. Фрейд розглядає психіку на трьох рівнях: несвідоме, передсвідоме та свідоме. Несвідоме – головний елемент і джерело заряду мотиваційної енергії; саме воно становить суть психіки. Передсвідоме містить психічні акти, що можуть бути усвідомлені за певних умов, а свідоме розглядається як елемент надбудови, що виростає над несвідомим і перебуває з ним у постійному конфлікті. Відомий австрійський психоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, - лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу ”несвідомого”. Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи “цензуру” свідомого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина – твори мистецтва, літератури, - це, за З. Фрейдом, символізація витіснених у “підпілля” несвідомих потреб. Вони можуть проявлятися у різних формах повсякденного життя людини – обмовках, снобаченнях тощо. З. Фрейд вважав міфи, народні звичаї також наслідком символізації витіснених біологічних потреб. Домінуючим серед людських інстинктів у сфері несвідомого є лібідо (від грец. Libido – статевий потяг, пристрасть). Це – загальна причина людської поведінки, діяльності, прояву характеру тощо. Кожна людина з моменту свого народження перебуває під впливом імпульсів лібідо, на основі чого виникає так званий “Едіпів комплекс”. Це – одне із центральних понять у психоаналізі Фрейда. Суть його полягає у несвідомому статевому потязі до батьків протилежної статі та намаганні фізично усунути одного з них – представника однорідної статі. Фрейд назвав цей комплекс іменем старогрецького міфологічного героя Едіта, який у сутичці вбиває людину, не знаючи, що то його батько, й одружується з удовою, не відаючи, що це його мати. Дізнавшись про скоєне, Едіп переживає почуття вини. Фрейд створює модель особистості, яка включає три елементи: “Воно” (Id), “Я” (Ego) і “Над-Я” (Super-Ego). “Воно” – несвідоме – складається із забутих вражень дитинства, природжених інстинктів, згадок, що пов’язують людину з далекими предками доісторичних часів. “Я” – сфера свідомого, посередник між “Воно” та зовнішнім світом – природою, суспільством, соціальними інститутами тощо. “Над-Я” – внутрішнє сумління особистості, “моральний цензор”, який оцінює конкретні обставини чи ситуації з точки зору соціальної чи моральної оцінки. “Над-Я” знаходиться між “Воно” та “Я”. На основі суперечностей і антагонізмів, які виникають між “Воно” та “Я”, Фрейд будує свою гіпотезу, згідно з якою сексуальні поняття є головними детермінантами індивідуального та соціального процесів.

37. Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, “Я-концепція”, що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема – чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, - все це визначається К. Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоровўя в різних життєвих ситуаціях. Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові субўєкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.

38.У дусі неофрейдизму була розроблена так звана епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона (нар. 1902). Він проголосив, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологічними факторами, а між особистістю і суспільством немає антагонізму. Е. Еріксон висунув положення про “ідентичність особистості” як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний звўязок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.

39.„Одномірна людина”, на думку Г. Маркузе, характеризується повною втратою соціально-критичного ставлення до суспільства. Руйнація традицій, проникнення нових методів у всі сфери знання, тотальна технізація спричинили кризу віри. В сучасному суспільстві, за Г. Маркузе, маси вже не є носіями революційної ініціативи, вона поступово перейшла до „аутсайдерів”: безробітнім, студентам, національним меншинам. Він виступив з критикою як капіталізму, так і соціалізму, але не запропонував дієвих шляхів подолання кризового стану суспільства. На думку Маркузе, неофрейдисти в теорії Фрейда зміщують акцепт з організму на особистість, з матеріальних засад на ідеальні цінності. "Культурна орієнтація" неофрейдистів розглядає соціальні інститути та відношення як завершені продукти. Неофрейдисти зміщують психологічний акцент з дитячого віку на зрілий, оскільки лише на рівні розвиненої свідомості можливо приписати культурному середовищу функцію формування характеру та особистості — повз біологічного розвитку. Тільки приниження ролі біологічних факторів і спотворення теорії інстинктів дає можливість визначити особистість у термінах об'єктивних культурних цінностей, відірвавшись від їхнього репресивного ґрунту, який виключає їх реалізацію. Щоб уявити ці цінності як свободу і здійснення, доводиться очистити їх від матеріалу, з якого вони зроблені, а боротьбу за їх реалізацію перетворити в духовну і моральну боротьбу.

40.Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального під прямим чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як: сукупність ролей і соціальних статусів, що суспільство пропонує людині;соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі і набути конкретного статусу;система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві і наслідуються молодшими поколіннями від старших;соціальні інститути, які забезпечують виробництво і відтворення культурних взірців, норм і цінностей та сприяють їх переданню і засвоєнню;загальна ситуація в країні, яка може коливатися від жорстко запрограмованого процесу формування нормативного чи ідеального типу особистості до переважання стихійності суспільних впливів на індивіда; перша ситуація зазвичай характерна для тоталітарних режимів, друга - для суспільств у перехідні епохи їх розвитку.Виокремлюють також соціально-психологічні фактори соціалізації:1. Соціальні, що відбивають соціально-культурний аспект (набір ролей і статусів, пропонованих суспільством людині, сукупність соціальних інститутів, у межах яких вона може формувати свої соціальні якості й т.п.);2. Індивідуально-особистісні, значною мірою обумовлені етапом життєвого шляху людини (вибірковість особистості в освоєнні зразків поведінки, діяльності, прояві тендерних особливостей, трансльованих конкретним суспільством). Етапи соціалізації. Десоціалізація — втрата старих ролей, цінностей, норм і правил поведінки.Ресоціалізація — вивчення нових ролей, цінностей, норм і правил поведінки.Під час продовженої соціалізації виділяють певні кризові точки, коли відбувається своєрідний "перелом" у житті людини. Проте, у житті більшості людей в процесі продовженої соціалізації виділяють три основні кризові моменти:16—17 років. Закінчення школи і підготовка до вступу у вищий навчальний заклад або пошук роботи. Зробити свій вибір дуже складно, катастрофічно не вистачає знань, життєвого досвіду.Криза середини життя (приблизно 45 років). Людина оглядається на пройдений шлях і оцінює його. Людина зіставляє ідеальну траєкторію свого життя із реальною. Чим більша розбіжність — тим більше невдоволення власним життям. Ще можна змінити спосіб життя, професію, але психологічно зробити це вкрай важко.Завершення трудової кар'єри і вихід на пенсію. З виходом на пенсію різко змінюється стиль життя людини, соціальний статус, становище у суспільстві.

41. Адаптація - пристосування до суспільного середовища .Інтеріоризація - формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості. Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості. Десоціалізація – це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки. Ресоціалізація – процес навчання новим цінностям, нормам, ролям і правилам поведінки. Особливості початкової соціалізації полягають у тому, що людині доводиться адаптуватися до політичної системи й норм культури, ще не розуміючи їхньої сутності і значення. Ресоціалізація ж відбувається тоді, коли в людини сформувалася певна система поглядів, переконань, і вона, як особистість, спроможна протистояти груповому тиску й висловити свою здатність до індивідуальної переоцінки культурних норм і традицій, перегляду своїх ідеологічних позицій тощо. У принципі ресоціалізація може йти й неправильно. Її рівень відбиває безперервність самоконтролю особистістю своїх уявлень, цінностей, засобів політичної поведінки й ідеологічних позицій.

42. Авторитарна особистість (лат. auctoritas — влада, вплив) — поняття і концепція Фромма, що фіксують і пояснюють існування особливого типу особистості, яка є основою тоталітарних режимів.За Еріхом Фроммом, для авторитарної особистості характерні: нестерпність свободи; жадання самоствердження і влади; агресивність; орієнтація на авторитет лідера, власної суспільної групи і держави; стереотипність мислення; конформізм; ненависть до інтелігенції і людей з інших етнічних груп та ін. Розвиваючи концепцію Фромма, теоретики Франкфуртської школи (Адорно та ін.) охарактеризували авторитарну особистість як «фашизоїдну», тобто таку, яка несе в собі постійну загрозу фашизму. Концепція авторитарної особистості - сукупність теоретичних уявлень про певний тип особистості, котрий розглядається як основа тоталітарних режимів.Риси авторитарної особистості: консервативність, агресивність,жага влади,ненависть до інтелігенції, до представників інших етнічних груп, стереотипність мислення, конформізм і т.д. Згідно до Фромма, що пов’язував виникнення авторитарної особистості як з розпадом патріархально-сімейних зв'язків, так і з омасовлюючою урбанізацією сучасного суспільства, авторитарна особистість страждає від нестерпного почуття свободи, самітності, загубленості у складних соціальних утвореннях. Ці негативні почуття загострюють у ній інстинкт самозбереження та спрагу самоствердження. Воля до самореалізації особистості, котра, на думку Фромма, не може знайти виходу в демократично орієнтованій соціальній діяльності, реалізується на шляхах авторитаризму за допомогою самоідентифікації особистості з авторитетом групи, держави, з харизматичним лідером; цей авторитет заміщає для авторитарної особистості авторитет батька, що втрачається в родинах, котрі розпадаються.

43. Поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальним нормам, називається девіантною. Люди, яким притаманна така поведінка, - девіантами. Девіація пов’язана з поняттям «норма». Норми – це формальні чи неформальні приписи, вимоги, очікування поведінки індивідів, соціальних груп, організацій. Вони релятивні, не завжди чітко визначені, що й ускладнює визначення девіації. Девіантна поведінка завжди оцінюється з позицій тих норм, які існують в суспільстві. Це набуває прояву в тому, що одні відхилення засуджуються, а інші схвалюються. Наявність у буденному житті суперечливих норм, невизначеність можливої моделі поведінки, може спричиняти таке явище, як аномія. Головна причина девіацій – дисгармонія між культурними цілями та легальними засобами здійснення цих цілей.( також соціальна невлаштованість, втрата особистістю морально – ціннісних орієнтирів, статусна неузгодженість, аномія). Різновиди девіантної поведінки: злочинність, алкоголізм, проституція, наркоманія.

44. Серед основних чинників появи відхилень у поведінці можна виокремити безпосередній вплив мікросередовища: родини, знайомих, однолітків, взаємозв’язків, у які включена людина, системи виховання і навчання, засобів комунікації тощо. Нормальному входженню індивіда в суспільство має сприяти гнучка, динамічна структура суспільного устрою; багатство і збалансованість можливостей для певної психіки; розвиненість когнітивних елементів структури. Нині наше суспільство, з одного боку, характеризується послабленням і суперечливістю культурних цінностей, норм, соціальних зв’язків; з іншого - ригідністю психіки, яка зазнає непосильних навантажень. Отже, найпоширенішими причинами відхилень у поведінці можна вважати „соціальну невпорядкованість” („соціальну дезорганізацію”), яка є результатом невідповідності об’єктивних властивостей індивіда, включаючи його властивості і здібності, набуті в процесі соціалізації, а також одержані в системі суспільних відносин.

45. 1) Злочинність; впливає соціальний стан, рід занять, освіта, доходи,сукупність соціально – економічних політичних чинників іноді слугує пусковим механізмом для розповсюдження злочинності(підвищення безробіття на 1% підвищує кількість вбивств на 6%, кількість ув’язнених на 4%, самогубств на 4%, смертність зростає на 2%).

2) Алкоголізм: 3 моделі споживання: 1 – винна, рівномірно розподіляється обсягом випитого алкоголю між різними групами населення; 2 – горілчана, висока нерівномірність споживання алкоголю серед населення, непомірне споживання; 3 – пивна.

3) Наркоманія – захворювання, життєдіяльність організму підтримується на певному рівні за умов прийняття наркотичних речовин. 4) Проституція.

46.Михайло Драгоманов (1841-1895 pp.) був одним із заснов­ників української соціології, людиною, що перша використала поняття "соціологія" в курсі своїх лекцій.

На думку М. Драгоманова, соціологія - це наука про діяльність людини в суспільстві, тому вона повинна містити такі ж узагальнення, формулювання законів, як і точні науки. Для цього необхідно використовувати соціологічний метод "логічної семантики", котрий означає класифікацію, типі­зацію та аналітичне групування суспільних явищ.

Розвиток суспільства пов'язаний із упливом багатьох різно­манітних факторів: економічних, політичних, культурних, духовних. Отже, М. Драгоманов реагує на спроби зобразити всю різноманітність суспільних явищ як наслідок дії якого-небудь єдиного фактора - чи то економічного, чи то гео­графічного.

Основними чинниками суспільного прогресу М. Драгоманов вважає: економічний прогрес, вільну науку та філософію, а також культуру.

Соціальний прогрес, маючи незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, який має власну логіку. Суспільно-історичний рух не є прямо­лінійним і зазнає змін темпу, тимчасових зупинок, відкатів назад, повернення до вже пройдених етапів.

Говорячи про соціальну еволюцію, М. Драгоманов, поряд із поступовим переходом суспільства на більш високий ступінь, визнавав і революційний шлях. Та перевагу він надає поступовому, невибуховому, стрибкоподібному, прогресив­ному рухові суспільства, в якому люди мають більші можли­вості для індивідуального та громадського самовираження й розв'язання власних життєвих проблем.

47. Вчений виступав за багатофакторний підхід при аналізі сус­пільних явищ, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток: економічних, політичних, культурних. Така позиція була прогресивною реакцією на існуючі в ті часи тенденції до вульгарного, механістичного витлумачення принципів матеріалізму, зведення багатоукладності суспільних процесів до нас­лідків дії одного начала, хай географічного, економічного чи якого іншого. Соціологічні методи класифікації та типологізації, групування фактів за родами й видами М. Драгоманов поєднував із принципом логічної систематизації, системним, конкретно-історичним підхо­дом. При цьому вчений наголошував на перевазі позитивно-факто­логічних методів над ідеалістично-метафізичними спекуляціями. Дотримуючись позитивістської інтерпретації суспільного розвитку як закономірного, такого, що має певну логіку, Драгоманов цю логіку обгрунтовував ідеєю соціального прогресу. У його розумінні прогресу наголос робиться на матеріальних його чинниках (демографічних, господарчих, культурних, соціальних). Учений розмір­ковував над об’єктивними потребами суспільства, які визначають усі інші сторони життя людей. Він був проти позаісторичного використання поняття “прогрес”. Критерії прогресу, за його аргументами, треба встановлювати об’єктивно-науковим способом, відштов­хуючись від практичних потреб і завдань. Є всі підстави розглядати М. Драгоманова як основоположника вітчизняної політичної соціо­логії. Проблеми влади, взаємин між державою і суспільством, між громадськими пріоритетами й правами індивідів, — ціле коло етнополітичних питань постійно було предметом уваги вченого.

48. Філософія політики Драгоманова ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою вища цінність визнається за особистістю. Утвердження свободи в історії є одночасно, згідно з доктриною Прудона, обмеженням держави та її ін-тів як чогось зовнішнього, іманентно не притаманного людині. Суспільно-політ. ідеалом Драгоманова є "безначальство", анархічний лад, суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб з усуненням із суспільного життя авторитаризму — через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Драгоманов відносив і нації — необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лиш сукупність націй". Нації — іст. утворення; немає незмінного нац. характеру, він є результатом іст. розвитку спільноти і тому необхідно мінливий. Але попри всю суттєвість нації, національності пріоритетними залишаються громади, що складають своєрідні суспільні молекули. При тому Драгоманов відкидав "не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий сам себе виразно протиставляє людськості, або космополітизмові... космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті й формах..." Примат громад не тільки надав соціалізму Драгоманова своєрідного ("громадівського") характеру, а й уплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги порівняно з унітарною державою, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції, як і в критиці централізму імперської влади та обстоюванні політично-нац. автономії України у федеративній спілці, знайшли відбиток і традиції кирило-мефодіївців. Водночас до головних політ. завдань українства Драгоманов відносив усвідомлення нац. єдності українців, поділених між різними держ. утвореннями. У розвитку нац. самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент грунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм іст. змін. Але Драгоманов не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що нац. визволення невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, нац. і соціальний рухи зливаються в одне. Тож для Драгоманова "поганий той радикал на Україні, який не став "свідомим українцем". Будучи переконаним лібералом, він обстоював відокремлення церкви від держави й секуляризацію громадського і культурного життя, якої, на його думку, особливо потребувала Галичина. Із християнських конфесій спеціально цікавився протестантизмом, як таким, що певним чином корелює з лібералізмом.

49. Основні питання " генетичної соціології": що таке суспільство і завдяки чому воно можливе? У соціологічній концепції розвитку соціальності наявне теоретичне обґрунтування законів трансформації суспільства. Аналізуючи соціальні факти та соціальну еволюцію в минулому, М. Грушевський вбачає вирішальну роль у змінах людського життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих двох тенденцій зумовлює ритм соціальної еволюції. Розвиток суспільства підпорядковується законам соціального розвитку, тобто внутрішнім зв'язкам, необхідностям, що керують змінами у формах людської спільності. Узяти до уваги всі фактори соціального розвитку неможливо, позаяк усі вони опосередковані свідомим упливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Досить стало діють протягом усієї історії біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, обмежуючи впилив інших. Так, на ранніх етапах еволюції переважає біологічний фактор, поки на зміну йому приходить психологічний у таких проявах, як мораль, традиції, релігія та ін.

50. Аналізуючи великий етнологічний та історико-культурний матеріал, М. Грушевський виділяє три стадії розвитку суспільності:

1) початки суспільної організації, що характеризують перевагу біологічних факторів розвитку досоціальних форм організації, відокремлення людських спільнот від тваринного світу; поява економічних факторів об'єднання людей у рід, плем'я; виникнення морально-регулятивних функцій, звичаїв, традицій;

2) племінно-родова організація та процеси її поступового розпаду, що відбуваються під упливом економічної диференціації, розвитку особистої власності та виокремлення родинної сім'ї з племені;

3) формування класової держави, яке супроводжується наростанням індивідуалізму проти колективістських засад спільності, нерівності проти егалітарності, егоїзму проти групової солідарності. Розвиток класової держави супроводжується появою нових релігій і культів, поділом суспільства на соціальні верстви з монархом на чолі.

На певному історичному етапі розвитку держави відбувається процес демократизації влади. Причина цього - наростання суперечностей між тенденціями концентрації та монополізації за­собів і впливів влади в руках нечисленної верстви та її ж інтересами самозбереження й утримання влади, що можливе за умови залучення широких соціальних верств до участі у влад­них структурах. Відтак з'являється новий клас, власник нового багатства, котрий потребує поєднання панівного економічного становища з владою. Він дуже активно експлуатує народний інтерес, пропонуючи гасла рівноправності, вдаючись до демагогії, згуртовуючи навколо себе принижених і поневолених.Для збереження своєї влади панівна верхівка використовує психологічну обробку населення - нейтралізацію та послаблення почуття несправедливості, використання як ідеологічного забезпечення своєї влади національних почуттів, культури, науки.

51. Найвищою цінністю, яка слугує у концепції Кістяківського визначальним принципом соціального дослідження, є людина як вільна особистість; усі структурні елементи суспільства Кістяківський розглядає як політично-правові інструменти забезпечення її прав. Зокрема Кістяківський вважав умовою здійснення прав Людини забезпечення прав націй та пригноблених класів, необхідність вільного розвитку всіх націй. Духовність кожної нації відіграє важливу роль у формуванні соціальної єдності. У такому суспільстві, як Російська імперія, свідомість пригнобленої нації, її потреби доти не сприятимуть формуванню соціально-духовної єдності, доки не буде надано право кожній нації на самовизначення, на соціально-культурний і правовий захист. У царині політики Кістяківський не розглядав національний принцип як провідну мету та підставу для політичної влади тієї або іншої партії. Його позиція – культурницький автономізм. Тривалий час він свідомо і послідовно виключав з нього політичний компонент і лише після проголошення УНР сприйняв політичний, державницький контекст української національної ідеї, про що свідчить його плідна праця у Всеукраїнській Академії наук. Із широкого спектру існуючих підходів до розуміння права: державно-організаційного, соціологічного, психологічного, етико-нормативного - Кістяківському найбільше імпонує четвертий, позаяк він найбільше відповідає неокантіанському розумінню сутності правових норм. Цінність наукового доробку Кістяківського у цьому аспекті полягає в поглибленні розуміння нормативної природи права, усвідомленні, що нормативність права не вичерпується етичним елементом, вона набагато складніша. Це знайшло свій вираз утому, що ціннісний аспект права він використовує як інструмент пізнання сутності держави. Кістяківський теоретично обґрунтував необхідність піднесення ролі особистості в соціальному дослідженні. Вихідним пунктом у розумінні сутності та призначення держави він вважав людину як особистість, тому обґрунтовував такий соціальний, економічний та політичний устрій, за якого індивід міг би самовизначитися і, зрештою, реалізувати свої права.

52. Всесвітньо відомий соціолог, автор оригінальних концепцій Б. Кістяківський поєднував плідну наукову і видавничу діяльність з політичною. З юних років він зазнав утисків, тюремних ув'язнень за ліберально-демократичні погляди, прихильність до українського національного руху.

Аргументи Б. Кістяківського на підтримку наукової соціологи, модель якої на межі століть натрапила на труднощі, вирізнялись оригінальністю й філософською глибиною. Він захищав тезу про універсальність законів суспільного життя, пропонував методологічний інструментарій соціального пізнання за часів відмови від ідеалів наукового знання, витіснення принципів об'єктивності істини інтуїцією та класовим підходом, обстоював у руслі баденської школи неокантіанства (а саме у провідних теоретиків її він навчався) наукову орієнтацію в аналізі соціального життя. Проблеми переоцінки підвалин соціології, підведення нового, відмінного від природничо-наукового фундаменту пов'язані з іменами М. Вебера, родоначальників феноменології. До них приєднувався у своїх роздумах український соціолог.

Б. Кістяківський запропонував три умови для досягнення соціологією науковості. Перша пов'язана з формулюванням основних наукових понять "суспільство", "держава", "право", "культура" тощо. Особливий акцент було зроблено на розгляді категорії "можливість", ступенів історичної релевантності, на критиці формально-логічних методів, на з'ясуванні зв'язку між теоретичними поняттями, схемами інтерпретації і реальним повсякденним світом. Друга умова передбачає виявлення причинних відносин у соціальній сфері, аналіз питань необхідності й випадковості соціальних процесів, можливості й дійсності. Б. Кістяківський наголошував на тому, що головним при аналізі соціальних явищ є виявлення відношень причинності, застосування категорії закону. Хоча застосування категорії закону в соціальних науках відрізняється від застосування цього закону в природничих, його слід використовувати в поясненні окремого явища, події. Завданням соціології, за Б. Кістяківським, є встановлення причинних зв'язків, що мають характер необхідності. У суспільстві існує певна мережа необхідних відносин, які, переплітаючись, створюють конкретний образ його. Користуючись цією мережею, можна пояснити окремі процеси. Звідси Б. Кістяківський виводить можливість використання абстрагованих формул причинних співвідношень для дослідження соціальних процесів. Запропонований Б. Кістяківським соціологічний атомізм з опорою на емпіричні узагальнення знайшов чимало послідовників. Він і донині залишається одним із досить поширених підходів теоретичної соціології.

53. Обґрунтовуючи теоретичні питання державного устрою, Липинський виходить з універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав. Варто одразу ж заперечити Липинському. На відміну від етносу, як стверджують сучасні історики, «нація»— дитя французької революції (1789) і розвинулася вона в Західній Європі протягом ХІХ століття. Історично держави виникали без допомоги нації, а декотрі нації сформувалися без благословіння власної держави. Як відомо, імперії, що склалися в період занепаду античного світу та під час середньовіччя, мали усі ознаки державного утворення, проте не були мононаціональними чи монокультурними. Тим часом міста-держави рідко охоплювали носіїв однієї культури, ареал її поширення був значно більшим. Інакше кажучи, стародавні греки були, можливо, єдиною нацією, проте не мали державного устрою. Отже, універсальне підґрунтя Липинського є обмеженим. Будівництво держави не може бути працею лише одного політика, вона має опиратися на певну соціальну базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна тільки в тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що кревно зацікавлені в її існуванні. До такого класу Липинський звертається у своїй головній політичній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). «Земельний клас хліборобський, — пише він, — люди зв’язані органічно поміж собою однаковим способом існування — єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна». Безумовно, сільськогосподарський виробник-власник зацікавлений в існуванні власної держави, яка забезпечувала б йому стале, ґарантоване володіння земельною власністю. Липинський має рацію, коли стверджує, що аґрарне суспільство має потребу в державі і створює її, але він помиляється, називаючи таку державу національною. В аґрарному суспільстві усе постає проти приведення політичних кордонів у відповідність з культурними (що є характерною ознакою національної держави): і брак суспільної грамотності та розходження поміж книжною і народною культурами; і відмінність між розмовною та церковною мовами.

54. Соціальний клас для Липинського — лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації.У певний історичний період будь-яка державна нація, вважає Липинський, має в собі певну групу людей, яка є засадою її державного існування.У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.На думку Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючися з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єсть собственно українство, Україна». Липинський створив власну типологію національних аристократій, що розрізняються способами організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію. Для характеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить досить точні формулювання і визначення. Що стосується класократії, улюбленої дитини Липинського, такого собі соціологічного фантому, то тут йому соціологічне передчуття зраджує. Класократія для Липинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставлення до власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю. Здається, що, окреслюючи поняття класу, Липинський говорить не про клас, а про зовсім іншу соціальну спільність, скажімо, рід, плем’я. Визначення Липинським класу з певними поправками може стосуватися селянства, одначе селянства ще не заторкнутого капіталізмом, який розкладає громаду. Якщо для Маркса здебільш головним універсальним класом був робітничий клас, то для Липинського відповідно до його романтичних настановлень, його світосприйняття, таким класом було селянство, або, як він його називав, хліборобський клас. Рільництво для Липинського — це мистецтво і цим воно відрізняється від сучасної трафаретної фабричної промисловості. Праця біля землі — це передовсім удосконалення індивідуальних здібностей хлібороба, а наймит — помічник господаря, а не додаток до машини. Промисловий клас, що до нього Липинський зараховував і робітників, і підприємців-капіталістів, жодною мірою не вписувався в поняття «органічного» класу. Зневажливе ставлення Липинського до промислового класу базувалося незначною роллю цього класу в соціальній структурі українського суспільства. Україна для Липинського — це насамперед потужний клас хліборобів, у межах якого існують суперечності між багатими і бідними, але не боротьба. У хліборобах Липинський вбачає головного носія державної ідеї, до них він звертається зі своїм політичним проектом. Липинський, як відомо, сам був поміщиком, і свої уявлення про селянське життя і сільськогосподарську працю він черпав не з аґрономічної літератури. Звідки ж виникає така крайня ідеалізація хліборобів? Тут ми стикаємося зі світоглядним парадоксом: політичний проект не має конкретного адресата. Точніше, адресат виявляється утопічним, отож завдання політичного будівництва може здійснити тільки новий клас. Необхідно, «щоб з останків хліборобського дворянства і хліборобського селянства постала нова провідна українська хліборобська верства», «створення такої нової хліборобської, провідної авторитетної верстви це, на тепер, найважливіша, кардинальна проблема нашого класу» 3, — резюмує Липинський. Логічне завершення свого вчення про еліту Липинський вбачав у ідеї «надлюдини», людини — державного символа, який вивершував би собою органічну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації і держави.

55. Поняття території є центральним у вченні Липинського про націю. До Липинського панувала думка, започаткована ще Гердером, про націю як певну мовну групу, націоналізм сприймався як лінґвістичний політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, що усвідомлення власної території і прагнення мати на ній власну державу є чинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм — це не ідеологія території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одної віри, навіть якщо вони живуть на іншій території. Така екстериторіальна ідеологія, на думку Липинського, руйнівна для нації, що створює нову державність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різних етнічних груп, що населяють цю територію. Україна, вважав Липинський, завжди була осередком екстериторіальної віросповідальної солідарності, незважаючи на те, як вона називалася: православ’ям чи католицизмом, комуністичною чи соціалістичною ідеологіями, щиро російською чи “вшехпольскою”, — суть її була одна — служити могутньою зброєю в руках метропольних націй.Висновок: «територіальна свідомість є обов’язковою умовою для конструювання єдності будь-якої нації», а тому, що інші ідеї не дадуть бажаного успіху в політичній боротьбі.

56.Соціологія релігії — галузь соціології, одна із спеціальних соціологічних дисциплін, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, її вплив на соціальну поведінку соціальних спільнот й індивідів. Соціологія релігії належить до соціологічних теорій середнього рівня. Вона акумулює емпіричні дані, що характеризують релігію як одну з соціальних підсистем, і, узагальнюючи ці дані, розробляє її теоретичну модель в межах загальносоціологічної теорії. Як галузь соціологічної науки, соціологія релігії використовує вироблені нею поняття і засоби, без яких неможливе пізнання соціальної реальності як цілісної системи (група, роль, влада, культура тощо) і окремих соціальних феноменів (родина, клас, економіка та ін.).Отже, релігія як предмет соціологічного аналізу — це сукупність структур, процесів, пов'язаних із функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролювання соціальної поведінки. Одна з головних проблем соціології релігії — визначення того, що належить до поняття «релігія». Об'єктом соціології релігії як наукової дисципліни є релігія як соціальне явище, її виникнення, розвиток та місце в духовному житті суспільства.Соціологія релігії не бере на себе функції обґрунтування і захисту або спростування релігії. Вона займає нейтральну позицію в полеміці між войовничою вірою і войовничим атеїзмом. Апологетично-релігійна позиція позбавляє соціолога об'єктивності, можливості розглядати всі без винятку релігійні феномени, як світські й доступні науковому аналізові.

57. Соціологія освіти — галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси у сфері освіти. Соціокультурний напрям зародився у 30-ті роки XX ст., одержав розвиток у концепції «реконструкції соціальної позиції» французьких соціологів Бурдьє і Пассерона і нині став основним у вітчизняній соціології освіти. На думку представників цього напряму, предмет соціології освіти — стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти: закони, принципи, технології навчання; взаємодія з іншими галузями суспільного життя. Об'єкт — сфера освіти, тобто соціальне середовище, в якому розгортаються, функціонують процеси освіти, діють суб'єкти освіти. Соціологія освіти водночас є фундаментальною, прикладною, теоретичною та емпіричною наукою, має свої методологічні принципи, застосовує багатий арсенал методів дослідження. Спираючись на обширну інформаційну базу і здійснюючи прогностичні функції, вона покликана забезпечити наукове обґрунтування соціальної політики в сфері освіти, реформування системи освіти, що є важливою умовою вирішення багатьох проблем сучасності.

58. Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну і адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий фактор соціалізації людей. Осягнути суть і специфіку системи освіти як соціального інституту можливо тільки на основі з'ясування її специфічних рис. До них належать:

1) Соціальне значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам.

2) Форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві.

3) Певні групи осіб, які професійно здійснюють функціонування цього інституту, певний статус цих осіб у суспільстві. 4) Регулятори функціонування закладів освіти і персональних суб'єктів освітянської діяльності (закони про освіту, постанови і нормативні акти, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи т.ін.). 5) Спеціальні методи освітянської діяльності — навчання, виховання. 6) Свідомо поставлені цілі. 7) Планомірний, систематичний характер реалізації процесу свідомої соціалізації. 8) Певний зміст освіти — наявність навчальних програм і планів, певне дозування матеріалу як щодо уроків, так і років навчання. 9) Особлива ефективність освітньої діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, у розвитку її мислення. (Прикладом може бути разючий контраст між однолітками, що пройшли через різні системи освіти). 10) Використання освіти як механізму запобігання соціальне небажаним впливам.

11) Зорієнтованість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на роль передумови реалізації цього майбутнього.

Система освіти — соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).

59.Культура – це матеріальний і духовний прогрес як індивідів, так і різноманітних соціально-національних спільнот. Традиційно розрізняють два основні напрямки культури – матеріальний і духовний – відповідно до двох головних сфер людської діяльності – матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам’ятники і монументи тощо. духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність. Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури надзвичайно збіднює її як багатогранне і цілісне явище. Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура. Також визначається певна типологія культури відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими. Світова культура – феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегральний процес. Національні ж мають диференційований характер. У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб’єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

60. Концепція німецького філософа та історика О.Шпенглера належить до досліджень, які формують сучасну культурологічну традицію. Вона передбачає розгляд не тільки певних культурних констант, завдяки яким можлива розмова про культуру в цілому, але і аналіз різноманіття культур. Такі циклічні теорії культурного розвитку розглядають кожну культуру як цінність в собі незалежно від міри її цивілізованості, в загальному потоці соціокультурної динаміки. У знаменитій роботі «Згасання Європи» О.Шпенглер розкриває свою концепцію розвитку культури як організму, який народжується, досягає розквіту і, виснажуючись, приходить до свого природного кінця. Весь цикл, з його точки зору, триває близько тисячі років. Цивілізацію Шпенглер вважає симптомом і вираженням відмирання цілого культурного світу, згасання творчого духу культури. Звідси і назва його книги. Ідея культурно-історичного кругообігу, за Шпенглером, знаходить своє підтвердження в різних культурах, кожна з яких унікальна. Його концепція розглядає вісім рівноцінних за досягнутою зрілістю культур: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, античну, візантійсько-арабську, західноєвропейську і південноамериканську (майя). Якщо еволюціоністи концентрували свою увагу на логіці розвитку культури, то Шпенглер віддавав перевагу поняттю «душа культури». Виділяючи три типи душі («аполонічний», «магічний» і «фаустовський»), дослідник вважав, що вони лежать в основі відповідно античної, візантійсько-арабської і західноєвропейської культур. Культура жива остільки, оскільки вона зберігає глибокий, нерозривний зв'язок з людською душею. Душа культури живе в душах людей, які сприймають символи, смисли і цінності даної культури. Коли ж цивілізація придушує і поглинає людину так, що «вогонь душі згасає», вона приречена на загибель. Концепцію локальних цивілізацій розвивав британський культуролог Арнольд Тойнбі у своїй 12-томній праці «Дослідження історії». Різноманіття форм соціокультурної організації людства, за Тойнбі, базується на своєрідності систем цінностей, навколо яких складається повсякденне життя — від найгрубіших його виявів до найвищих зльотів творчості. Кожна локальна цивілізація проходить у своєму розвитку чотири стадії: виникнення, зростання, надлому і розпаду. Визначальним елементом ціннісної системи А.Тойнбі вважав релігію, а економічна і політична сфери життя цивілізації, на його думку, підкоряються «духовному началу». Загалом Тойнбі нараховував 13 розвинених цивілізацій, хоча в його ранній творчості фігурувала 21 цивілізація. Непересічне значення його концепції полягає у розкритті діалогічної суті розвитку культури як серії «Викликів», які кидаються природою і суспільством, і «Відповідей», які знаходить людська творча духовність. Інтегральна концепція одного з фундаторів російської і американської соціології П. О. Сорокіна, викладена ним в роботі «Соціальна і культурна динаміка», також базується на чергуванні декількох типів культур (суперсистем): 2-х основних (почуттєвого і ідеаціонального) і проміжних (ідеалістичного). Фундаментальним принципом кожного культурного типу П. О. Сорокін вважає спосіб пізнання, оснований на почуттєвому, раціональному або інтуїтивному сприйнятті. Сучасна почуттєва культура з її матеріалістичним забарвленням, на думку вченого, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий завдяки поверненню до абсолютних цінностей альтруїзму, добра і віри, внаслідок чого станеться заміна цього культурного типу наступним (ідеаціональним). На відміну від концепції О.Шпенглера теорія П.Сорокіна віддзеркалює тенденцію пошуку загальної культурної основи людства, реальних шляхів і механізмів виходу з культурної кризи.

60. Концепція німецького філософа та історика О.Шпенглера належить до досліджень, які формують сучасну культурологічну традицію. Вона передбачає розгляд не тільки певних культурних констант, завдяки яким можлива розмова про культуру в цілому, але і аналіз різноманіття культур. Такі циклічні теорії культурного розвитку розглядають кожну культуру як цінність в собі незалежно від міри її цивілізованості, в загальному потоці соціокультурної динаміки. У знаменитій роботі «Згасання Європи» О.Шпенглер розкриває свою концепцію розвитку культури як організму, який народжується, досягає розквіту і, виснажуючись, приходить до свого природного кінця. Весь цикл, з його точки зору, триває близько тисячі років. Цивілізацію Шпенглер вважає симптомом і вираженням відмирання цілого культурного світу, згасання творчого духу культури. Звідси і назва його книги. Ідея культурно-історичного кругообігу, за Шпенглером, знаходить своє підтвердження в різних культурах, кожна з яких унікальна. Його концепція розглядає вісім рівноцінних за досягнутою зрілістю культур: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, античну, візантійсько-арабську, західноєвропейську і південноамериканську (майя). Якщо еволюціоністи концентрували свою увагу на логіці розвитку культури, то Шпенглер віддавав перевагу поняттю «душа культури». Виділяючи три типи душі («аполонічний», «магічний» і «фаустовський»), дослідник вважав, що вони лежать в основі відповідно античної, візантійсько-арабської і західноєвропейської культур. Культура жива остільки, оскільки вона зберігає глибокий, нерозривний зв'язок з людською душею. Душа культури живе в душах людей, які сприймають символи, смисли і цінності даної культури. Коли ж цивілізація придушує і поглинає людину так, що «вогонь душі згасає», вона приречена на загибель. Концепцію локальних цивілізацій розвивав британський культуролог Арнольд Тойнбі у своїй 12-томній праці «Дослідження історії». Різноманіття форм соціокультурної організації людства, за Тойнбі, базується на своєрідності систем цінностей, навколо яких складається повсякденне життя — від найгрубіших його виявів до найвищих зльотів творчості. Кожна локальна цивілізація проходить у своєму розвитку чотири стадії: виникнення, зростання, надлому і розпаду. Визначальним елементом ціннісної системи А.Тойнбі вважав релігію, а економічна і політична сфери життя цивілізації, на його думку, підкоряються «духовному началу». Загалом Тойнбі нараховував 13 розвинених цивілізацій, хоча в його ранній творчості фігурувала 21 цивілізація. Непересічне значення його концепції полягає у розкритті діалогічної суті розвитку культури як серії «Викликів», які кидаються природою і суспільством, і «Відповідей», які знаходить людська творча духовність. Інтегральна концепція одного з фундаторів російської і американської соціології П. О. Сорокіна, викладена ним в роботі «Соціальна і культурна динаміка», також базується на чергуванні декількох типів культур (суперсистем): 2-х основних (почуттєвого і ідеаціонального) і проміжних (ідеалістичного). Фундаментальним принципом кожного культурного типу П. О. Сорокін вважає спосіб пізнання, оснований на почуттєвому, раціональному або інтуїтивному сприйнятті. Сучасна почуттєва культура з її матеріалістичним забарвленням, на думку вченого, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий завдяки поверненню до абсолютних цінностей альтруїзму, добра і віри, внаслідок чого станеться заміна цього культурного типу наступним (ідеаціональним). На відміну від концепції О.Шпенглера теорія П.Сорокіна віддзеркалює тенденцію пошуку загальної культурної основи людства, реальних шляхів і механізмів виходу з культурної кризи.

61.Культура – це матеріальний і духовний прогрес як індивідів, так і різноманітних соціально-національних спільнот. Традиційно розрізняють два основні напрямки культури – матеріальний і духовний – відповідно до двох головних сфер людської діяльності – матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам’ятники і монументи тощо. духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність. Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури надзвичайно збіднює її як багатогранне і цілісне явище. Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура. Також визначається певна типологія культури відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими. Світова культура – феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегральний процес. Національні ж мають диференційований характер. У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб’єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

62. Головною функцією культури, на думку багатьох вчених, є людинотворча, або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї. Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального досвіду. Тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних зв'язків між поколіннями призводить до її втрати (феномен “манкуртизму”) з усіма негативними наслідками. Іншою провідною функцією є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння. Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільства суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм у багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші – не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще “винаходять велосипед”, залишаючись на досить низькому щаблі розвитку. Регулятивна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів суспільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право. Семіотична, або знакова (семіотика – вчення про знаки), функція також досить важлива для розвитку культури. Являючи собою певну знакову систему, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими. Так, мова – засіб спілкування людей; літературна мова – важливий засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру. Ціннісна функція відображає важливий якісний стан культури. Саме система цінностей формує у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм відповідної оцінки серед людей.

63. Харизматичне панування. Це панування в силу відданості особі володаря та його ласці, інакше харизмі (від грець. χάρίς – принадність, чарівність; благодать), насамперед внаслідок її магічних здатностей, об’явлення чи героїзму, сили духу та слова. Найчистішим видом такого панування Вебер називає панування пророка, військового героя, великого демагога. Типом того, хто віддає накази, буде вождь, типом підлеглого - “послідовник”. Панування вождя закінчується, як тільки його “небуденні якості” перестають підтверджуватись, вичерпуються, і харизма втрачається.

64.Знаменита теорія М.Вебера - т.зв. теорія «раціональної бюрократії», згідно з якою практичне здійснення держ. управління неминуче належить професійній бюрократії, яка слугує своєрідним чинником раціоналізації влади, характеризується ефективністю розподілу обов'язків, суворою ієрархічністю владних функцій, формально встановленою системою правил управлінської діяльності. Водночас М.Вебер фіксував факт політ, відчуження цих «людей політики» від сусп-ва, попереджав про загрозу бюрократизації сусп-ва. Щоб запобігти тиранії бюрократії, М.Вебер запропонував теорію плебісцитарної демократії, згідно з якою харизмат. лідер. вибраний плебісцитарним шляхом (пряме голосування всього народу), має доповнити недостатню легітимізуючу силу парламентарної демократії. Окрім того, вчений аналізував і форми демократії без вождя, метою яких має стати зведення до мінімуму панування людини над людиною завдяки створенню системи раціонального представництва інтересів, механізму колегіальності й поділу влади Загалом проблема примирення д-ви й сусп-ва, визначена як основний напрям сусп- політ, досліджень у XIX ст., була суттєво розвинена у науковій спадщині М.Вебера, соціолог, й політолог, підходи якого справили значний вплив на політолог, теорії зх. теоретиків.

65. Традиційне панування. Воно ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим зразком тут може бути патріархальне панування (батька великої родини, голови клану, “батька нації”). Фактично домашня спільнота є основною клітинкою традиційного панування, хоч за цією моделлю складаються й інші об’єднання, у межах яких здійснюється таке панування: той, хто віддає розпорядження, належатиме до типу “пана”, штаб управління складатимуть “слуги”, а підлеглі будуть “підданими”. Зміст наказів “пана” зумовлюється традицією, грубе порушення якої збоку володаря завдало б шкоди легітимності його власного панування, що ґрунтується саме на вірі у святість традиції. Вебер розрізнює дві досить відмінні форми традиційного панування: суто патріархальну структуру управління (найчистіші її види – султанське панування й усі справжні деспотії, де на панування дивляться як на природне право володаря) і станову (влада тут поділена між вищим володарем та призначеним на посади і привілейованим управлінським штабом). Дворянське управління феодальної доби є яскравим прикладом станової форми традиційного типу панування.

66. Біологічний напрям в соціології, учення і школи немарксистської соціології 2-ої половини 19 ст. загальною ознакою яких є вживання понять і законів біології при аналізі суспільного життя. Хоча аналогії з органічним світом в соціальних теоріях відомі вже з античності, перенесення законів біології на явища суспільному життю набуло особливого поширення в 2-ій половині 19 ст, у зв'язку з успіхами біології (відкриття клітки, закону боротьби за існування і природного відбору і ін.). ДО Б. н. у соціології можуть бути віднесені учення Р. Спенсера, расово-антропологічна школа (Же. А. Гобіно, Х. Чемберлен, Же. Лапуж, О. Аммон і ін.), органічна школа в соціології (П. Лілієнфельд А. Шеффле, Р. Вормс і ін.), социал-дарвінізм (Л. Гумпловіч, Р. Ратценхофер, А. Смолл і ін.). Школи Б. н. дотримувалися різної ідеологічної і політичної орієнтації — від реакційної, такої, що обгрунтовувала війни, пригноблення одних рас і соціальних груп іншими (расово-антропологічна школа), до ліберальної (органічна школа). Біологічні теорії суспільства ставили деякі складні питання (проблема цілісності суспільства, його структура і функції окремих частин, вивчення соціальних конфліктів і ін.). Проте ці теорії були недостатні для пояснення складних соціальних процесів, приводили до антністорізму, поверхневі аналогії часто замінювали конкретне вивчення явищ суспільному життю. В кінці 19 — початку 20 вв.(століття) біологічні теорії поступово витісняються в немарксистській соціології психологічними теоріями (див. Психологізм в соціології).

67. Іншим напрямом натуралізму в соціології був так званий географічний, або географічна школа в соціології. Так сталося, що це історично свого роду перша школа в соціології, завдяки творчості Ж. Бодена, Ш. Монтеск'є, А. Тюрго. Основними детермінантами в "географічних" концепціях було визнання природних факторів та умов (географічне положення, кліматичні умови, рельєф) як визначальних у розвитку суспільства. Досягнення природознавства XIX ст., безумовно, вплинули на інтерес науковців до географічного фактора, і його значення в розвитку суспільства. Типовими представниками географічної школи в соціології XIX ст. були Г. Бокль, Л. Мечников, С. Соловйов, В. Ключевський.На основі аналізу "зовнішніх" явищ було встановлено, що основними з них є клімат, ландшафт, ґрунт, їжа, особливості котрих впливають на розвиток людини, історію. Саме ці фактори зумовлюють і особливості тілесної конституції людини, особливість її мислення, духовності і т. ін. Як приклад, наводилося порівняння особливостей життєдіяльності "північних" та "південних" народів. Навіть хід історії людства пов'язувався із взаємодією та масштабністю гідрологічного освоєння (ріки, моря, океани).Англійський вчений Генрі Томас Бокль (1821-1862), вивчаючи історію людства, простежував процеси історичної взаємодії людини та природи. Він зазначав, що географічне розміщення, клімат, ландшафт, ґрунти, їжа зумовлюють особливості як тілесної конституції людини, так і своєрідність її духовності, мислення і т. ін. За теорією Л. Мечникова (російський географ, громадський діяч), виникнення і розвиток культур мали за своє джерело рівень та масштабність освоєння водних ресурсів. Так, стародавні народи обмежувалися освоєнням річок, античність та середні віки ототожнювалися із Середземномор'ям; далі - океанічний період, пов'язаний із розвитком "сучасних" європейських цивілізацій.Праці з історії видатних російських істориків С. Соловйова та В. Ключевського пронизані духом "географізму", щоправда, не на простому і примітивному рівні, а на досить переконливому, пронизаному "духом цілого", народною волею.С. Соловйов та В. Ключевський розглядають історичний процес (конкретно розвиток російської держави) як єдність двох сил - людського духу (в контексті особи та суспільства) і фізичних факторів природи. їхні праці "Історія Росії з найдавніших часів" та "Курс російської історії" виразно це показують: боротьба з кочовими племенами, кріпацтво, освоєння Сибіру, фактори артільності, козацької кооперації.Географічний фактор у житті суспільства є дуже істотним. Безумовно, без природи немає суспільства, однак природні фактори не визначають, але окреслюють особливості суспільного життя. Географічна школа, хоча й узагальнила природничо-науковий та соціокультурний матеріал і визнається досі однією з найплідніших шкіл натуралізму, але все ж таки не змогла визначити правильного співвідношення між природними та соціальними умовами співіснування, надавала перевагу першим.

68. У сучасній соціології намітилося кілька підходів до дослідження структури особистості. Один з них можна визначити як “культурологічний” (або культурно-діяльнісний). Найважливішими компонентами структури особистості згідно з таким підходом є пам’ять, культура і діяльність. Пам’ять розуміється як система знань, що їх особистість засвоїла, інтегрувала в процесі життєвого шляху. Пережита реальна дійсність відбита в пам’яті у вигляді як наукових, так і щоденних знань. Ті й інші оформлені залежно від характеру цілей, який добивається особистість. Культура особистості розглядається як сукупність соціальних норм і цінностей, практичної діяльності. Діяльність розуміється як взаємодія людини з навколишньою природою з метою реалізації своїх потреб та інтересів. Наступний підхід позначається як нормативний. Його сутність полягає у виділенні сукупності найважливіших рис ідеальної особистості, до досяг-нення яких слід прагнути. Такими нормативними елементами Такі нормативні стру-ктури мали “особистості комуністичного типу”, “всебічно розвинені особис-тості” та ін. Проте такі підходи малопридатні для реальної виховної роботи. І, нарешті, функціональний підхід, сутність якого полягає у виділенні тих якостей структурних елементів особистості, якими вона наділена як реальних суб’єкт життєдіяльності. Такими елементами, завдяки яким особистість функціонує в оточуючому світі, є соціальний статус, соціальна роль і спрямованість особистості.

Біхевіоризм (від англ. behavior – поведінка) – один з провідних напрямів психології, широко розповсюджений в різних країнах, особливо в США. Засновники біхевіоризму – Дж.Б.Уотсон і Е.Торндайк. Цей напрям характеризується тим, що вивчення предмета зводиться передусім до аналізу поведінки. Поведінку біхевіористи трактують як сукупність відношень “стимул – реакція” (S-R).

Необіхевіоризм – напрям в американській психології, що виник в 30-ті роки ХХ ст.. Необіхевіористи не тільки сприйняли головне положення біхевіоризму, згідно з яким предметом психології є об¢єктивне спостереження реакції організму на стимул зовнішнього середовища (S-R), а й врахували прояв свідомості як реальної детермінанти поведінки людини, доповнивши цю схему “проміжною змінною” – переробка інформації як активний процес (S-O-R).

Гештальтпсихологія – напрямок в зарубіжній психології, що виник в Німеччині в 20-30 роках ХХ ст. Основними представниками цього напряму були німецькі психологи М.Вертгаймер, В.Келлер, К.Кафка та інші. Вони висунули тезу про необхідність вивчення психіки з точки зору цілісних структур (гештальтів).

Психоаналітичний підхід був розроблений З.Фрейдом в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. спершу як метод лікування психічних захворювань. Для фрейдизму характерне пояснення психічних явищ через несвідоме; його основою є уявлення про споконвічний конфлікт між свідомим і несвідомим у психіці людини.

Гуманістична психологія – напрям у психології, що визнає своїм головним предметом особистість як унікальну цілісну систему, що є відкритою можливістю само актуалізації, притаманної лише людині. В межах гуманістичної психології значне місце займає теорія особистості, розроблена американським психологом А.Маслоу. Фундаментальними потребами людини згідно з даною теорією є: фізіологічні (їжа, вода, сон тощо); потреба в безпеці, стабільності, порядку; потреба в любові, почутті незалежності до певної спільності людей (сім¢я, дружба та ін.); потреба в повазі (визнанні); потреба в само актуалізації.

69. Одним з найважливіших напрямків сучасної соціології є "розуміюча" соціологія. У її рамках сформувалися такі напрямки як феноменологічна соціологія, символічний інтеракціонізм, Етнометодологія та ін Провідну роль у виникненні цього напряму належить концепції розуміння, сформульованої в роботах М. Вебера, Г. Зіммеля, а також у філософії життя В. Дільтея. В основу концепції "розуміючої" соціології лягли ідеіЕ. Дюркгейма про соціальну реальність як реальності особливого роду, яку можна пізнати за допомогою відповідного методу, яким є розуміння. Розуміння означає осягнення суб'єктивного сенсу дій індивіда, яке виступає передумовою соціальних взаємодій для створення на їх основі соціальних структур та інститутів. Розуміння об'єктивного дії, а не діючої особи - перша ступінь пізнання. Розуміння мотивів і почуттів чинного індивіда-другий ступінь пізнання. Виявлення сенсу дій, який проявляється в характері його зв'язків з людськими уявленнями, потребами, інтересами, є підсумком розуміння. За М. Вебером, соціологія - це наука, яка, інтерпретуючи, розуміє соціальну дію і тим самим намагається причинно пояснити його перебіг і результати. Під дією М. Вебер розумів «дія людини (незалежно від того, чи носить воно зовнішній чи внутрішній характер, зводиться до невтручання або терплячому прийняттю), якщо і оскільки діючий індивід чи індивіди пов'язують з ним суб'єктивний сенс.» Для "розуміючої" соціології важливо поведінка, яка: 1) за суб'єктивною змістом пов'язане з поведінкою інших людей; 2) визначено ... осмисленим співвідношенням; 3) може бути зрозуміло пояснено. "Розумію" соціологію цікавлять явища виключно зсередини. Суспільство як об'єкт пізнання може відкритися тільки внутрішньому погляду людини. Так, згідно з Г. Зиммелю пізнати соціальне явище-це значить сопережить. Таким чином, теорія розуміння підкреслює суб'єктивні елементи пізнання; включаєте соціальне пізнання інтереси і цінності суб'єкта пізнання; вважає за необхідне для розуміння сенсу соціально-історичного явища з'ясування зв'язку даного явища з інтересами дослідника або його соціальної групи.

70. Структурний функціоналізм - один із основних напрямків у сучасній соціологічній теорії суспільства, чимало позицій і категорій сучасної соціології (наприклад, соціальна система, соціальна структура, соціальна дія, соціальна функція) побудовані саме на засадах цього концептуального напряму. Теоретичне підґрунтя для становлення структурно-функціонального аналізу було сформоване ще задовго до виникнення соціології як науки. Так ідеї функціонування суспільства як системи взаємопов'язаних елементів знаходимо ще у Платона та Аристотеля, мислителів епохи Відродження. Дещо пізніше Т. Гоббс у своєму "Левіафані" порівнює суспільство з живим організмом, де кожен орган виконує специфічні функції. Наукове ж підґрунтя для формування структурного функціоналізму було закладене у працях О. Конта, Г. Спенсера та Е. Дюркгейма. Зокрема у соціальній статиці О. Конта йдеться про будову суспільства як сукупності взаємозалежних і взаємно проникних один у одного елементів. Г. Спенсер, продовжуючи традиції Т. Гоббса, також порівнює суспільство з живим організмом, але робить це порівняння уже опираючись на наукову теорію. Саме у Спенсера вперше вживаються окремі категорії, що нерозривно пов'язані з структурно-функціональним аналізом, наприклад, соціальна система, соціальний інститут тощо. Дюркгейм доводить що суспільство — це колективне ціле, що будується на індивідуальних свідомостях, що пояснення соціального життя слід шукати не у діяльності окремого індивіда, а у закономірностях суспільного життя узагалі.Отже основними принципами сучасного структурного функціоналізму є:· дослідження суспільства як складної цілісної системи, що складається з великої кількості взаємозв'язаних і взаємозалежних підсистем;· дослідження інших соціальних систем і аналіз соціальних зв'язків усередині них· визначення ролі окремого соціального елемента у межах певної соціальної системи, його особливостей та функцій.Саме тому один із попередників структурно-функціонального аналізу А. Радкліфф-Браун зазначив, що "функціоналізм — це спроба осягнення суспільного життя як цілісності, як певної функціональної єдності" [8, с. 127].Основоположниками структурно-функціонального аналізу прийнято вважати американських соціологів Толкотта Парсонса (1902 - 1979) та Роберта Мертона (нар. в 1910 p.)

71. Суспільство – це система зв’язків і стосунків, у якій і завдяки якій люди взаємодіючи між собою і природою здійснюють свою життєдіяльність; це система зв’язків і стосунків, через які індивіди виявляють свою сутність. Характеристики суспільства: 1) Території, на якій консолідуються соціальні зв’язки – це основа соціального простору, на якому складаються спілкування. 2) Здатність підтверджувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків(соціальні структури стають основним стабілізуючим фактором суспільства); стійкі утворення, зв’язки, відносини і соціальні спільноти, соціальні інститути. 3) Автономність і високий рівень самореалізації суспільства. Проаналізувавши сучасну ситуацію в глобальному просторі, можна зробити висновок про чинники зростаючої глобальної кризи. Насаджування відчуженої життєдіяльності відбувається внаслідок глобалізації новітніх технологій масових комунікацій. Особистісними вимірами відчуження в глобальному просторі стають деіндивідуалізація, психічна деструкція, спрощення і прагматизація сприйняття, мислення та поведінки.

72.У традиційному суспільстві індивіди керуються традиційними цінностями, характеризується примітивною ручною технікою, ручною працею, переважанням сільського господарства. Перша стадія хронологічно охоплює всю історію людства до XVII ст. Ця особливість властива насамперед аграрному суспільству, в якому професія переходить від батька до сина. Людина, будучи обмеженою у виборі, змушена діяти згідно з традиціями. Саме такі особливості характеризують доіндустріальне суспільство.

ТРАДИЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО - суспільство, ґрунтоване на відтворі схем людської діяльности, форм спілкування, організації побуту, культурних зразків. Традиція в ньому виступає головним способом передачі соціального досвіду з покоління в покоління, соціяльним зв'язком, що підкоряє собі особистісний розвиток людських індивідів. Якщо користуватися загальноприйнятою термінологією, можна сказати, що Т. о. охоплює розвиток докапіталістичних формацій або соціальну еволюцію аж до початку розвитку індустріального суспільства.

73. Хвильова концепція розвитку суспільства Елвіна Тофлера — одна із систем періодизації розвитку суспільства. Виділяються три основні стадії («хвилі») розвитку людства: аграрна, індустріальна, постіндустріальна.Найбільш детально ідею виклав Е. Тофлер в книзі «Третя хвиля».

Перша хвиля цивілізації почалася близько 10 тисяч років тому з переходом до осілості, прирученням (одомашнюванням) тварин, початком вирощування овочів та зернових культур, що призвело до створення аграрної (до-індустріальної) цивілізації. Друга хвиля цивілізації почала підійматися в XVI ст. і привела до створення у другій половині XIX ст. індустріальної цивілізації.Третя хвиля цивілізації почала підійматися в середині XX ст. Вона призведе (а в деяких країнах вже призвела) до формування постіндустріальної (інформаційної) цивілізації. Суспільство третьої хвилі характеризується такими ознаками:суттєво знижуються темпи економічного зростання, але воно стає рівномірнішим;різко знижуються темпи зростання населення, а в окремих країнах, наприклад в Україні та інших пострадянських державах, навіть є від'ємні;рівень споживання перш за все у високорозвинених країнах характеризується переходом від «кількості» до «якості» життя, від «суспільства масового споживання» до пошуку шляхів якісного вдосконалення умов життя людини;знижується рівень спеціалізації, і все більшим попитом користуються спеціалісти «широкого профілю»;

74.Деніел Белл, американський соціолог і публіцист, в своїй статті «Соціальні рамки інформаційного суспільства» ставить проблему трансформації сучасного суспільства під впливом новітніх комунікаційних технологій. Він наголошує, що новий соціальний уклад, ґрунтований на телекомунікаціях, набуває зараз вирішального значення для економічного та соціального життя, для способів виробництва знання, а також для трудової діяльності людини. Автор пропонує поняття «телекомунікаційна революція» і виводить три аспекти постіндустріального суспільства, які є особливо важливими для розуміння цієї революції: - Перехід від постіндустріального суспільства до сервісного; - Вирішальне значення кодифікованого теоретичного знання для здійснення технологічних інновацій; - Перетворення нової «інтелектуальної технології» в ключовий інструмент системного аналізу і теорії прийняття рішень.

75.ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО – поняття, що означає певну стадію розвитку сусп-ва, яка є перехідною між аграрною (аграрне сусп-во) та постіндустріальною (постіндустріальне суспільство, інформаційне суспільство) стадіями. Для І.с. властиві розвинута та складна система розподілу праці за умов його спеціалізації, масове вир-во товарів для широкого вжитку, машинізація і автоматизація вир-ва і управління, науково-технічна революція. Результатом цих процесів є розвинена система засобів транспорту й комунікацій, висока ступінь мобільності нас. і урбанізації, якісні зрушення в структурах нац. споживання. Основними характеристики моделі розвитку, що задаються ними, стають визначальними для соціального спілкування в сусп-ві в цілому і для більшої частини населення. Теорія була сформульована в 2-х варіантах: франц. філософом Р.-К.Ароном та У.Ростоу Теорія індустріального сусп зводить соціальний прогрес до переходу від відсталого, аграрного, докапіталіст. сусп-ва до передового, індустріального, капіталіст. сусп-ва із масовим ринковим вир-вом та демократ. ладом. В основі цього переходу лежить процес послідовних технічних нововведень у виробництві, який багато в чому пояснюється збігом випадкових обставин у сполученні з різними психологічними мотивами діяльності (націоналізмом, протестантською етикою, духом підприємництва, особистими амбіціями та ін.). Теорія індустр. сусп. вплинула на формування теорії постіндустріального сусп-ва та масового суспільства теорії.

76. Масове суспільство — теоретична модель, що описує соціальні перетворення, викликані модернізацією (насамперед урбанізацією, розвитком засобів масової комунікації та масової культури, загальною освіта, демократизацією політики тощо), яка активно розроблялася в 1920-1960-і роки.Особливістю масового суспільства є розрив соціальних зв'язків, відособленість окремих індивідів, відсутності у них індивідуальності, стійких і загальнозначущих моральних цінностей. Особистісний статус людини формується на рівні соціальної групи, громади, ремісничого цеху, аристократичного «світла», церковного приходу. Але безперервні вертикальні і горизонтальні переміщення великих груп людей, характерні для індустріального суспільства, руйнують рівень сусідського, професійного, релігійного спілкування, спілкування в «своєму колі» і основним рівнем спілкування стає сім'я. Людина починає сприймати суспільство як безліч інших таких же схожих на нього індивідів, що одягаються в тих же універсальних магазинах, що їздять у тих же потягах і трамваях, які читають ті ж газети, і так само, як він, одиноких.Тому потреба в самоствердженні переноситься на національно-державний рівень, на рівень всього суспільства і політичні інтереси набувають особистісний, особливо значимий характер. Таке загострено особисте сприйняття національних, державних потреб робить будь-який конфлікт як у державі, так і в міжнародних відносинах особистою справою мільйонів людей і надає йому особливо гострий, хворобливий характер. Це створює для еліт необмежені можливості маніпулювання атомізованим масами. Теорія масового суспільства таким чином пояснює причини революції 1917 р. в Росії, а також поява фашизму і його прихід до влади в Італії та Німеччини.Найбільш детально проблема масового суспільства досліджується в роботі Х.Ортега-і-Гассета «Повстання мас» (1930 р.). Він писав, що на відміну від колишніх часів, коли маси перебували у «задників громадської сцени», зараз вони на авансцені історії, що і викликало тяжку кризу в Західній Європі. Ортега-і-Гассет нагадував, що небувале збільшення спектра людських можливостей, розширення просторових і часових меж його світу відбулося раптово, за одне покоління. Середня людина, яка відчуває себе «як усі» і знаючи, що він посередність, «має нахабство стверджувати всюди і всім нав'язувати своє право на посередність». Долучаючись до благ цивілізації дуже швидко, він не тільки не засвоює культури минулого, а й заперечує її.

77. Для визначення сучасного сусп. Белл ввів термін постіндустріальне – стадія сусп. розвитку, що приходить на зміну індустріальному сусп. У ньому у сфері послуг зайнято не менше 50% працюючого населення, вир-во товарів набагато перевищує власні потреби. Для такого сус х-ний глиб поділ праці, виділення багатьох соц інститутів, соц моб. Ринок є мех., що орг і рег поведінку в усіх сферах. У такому сус домінує раціоналізм, критиц та індивідуалізм. Велику роль відіграють наукові дослідження та освіта. Соціальні зв’язки ускладнюються, максимально ускладнюється маркетинг, а міжособистісні комунікації дуже динамічні. Відбувається рольовий характер взаємодії. Відносини між людьми регулюються на основі контрактів, договорів, з-нів. Гол. фактором виробництва є інф. Власність перестає бути головною ознакою соціальної диференціації, а стає – знання та контроль над інф. В пол. сфері відбувається децентралізація пол. влади, яка все частіше делегується згори до низу. Пол. боротьба ведеться не за контроль над власністю, а за вплив над держ. Постріундустріальне сусп. хар-ться виникненням нових сист.: телекомунікацій та освіти. Сучасне сусп. ще називається інформаційним.

78. Під поняттям "метод" у науці розуміють спосіб досягнення істини, певний шлях здобуття нового знання, теоретичного чи практичного освоєння дійсності. Як і будь-яка наука, соціологія широко використовує загальнонаукові (загально-логічні) методи пізнання, а саме: аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, абстрагування, сходження від абстрактного до конкретного та навпаки, методи аналогії, моделювання, формалізації, метод історичного та логічного тощо. Одночасно соціологія використовує методи власне соціологічного дослідження*. До них належать методи збору соціологічної інформації та методи аналізу соціологічної інформації. Розглянемо спочатку основні методи збору соціо­логічної інформації. Аналіз документів - метод здобуття соціологічної інформації, вилученої з документальних джерел. Розрізняють неформалізований (традиційний) аналіз і формалізований (контент-аналіз). Опитування - метод отримання соціологічної інформації, заснований на усному чи письмовому зверненні до людей із наступним узагальненням відповідей та їхнім поясненням. Розрізняють анкетування та інтерв'ю як підвиди опитування. Спостереження — метод отримання соціологічної інформації шляхом прямої реєстрації подій свідками. Спостереження може бути простим і включеним.Соціальний експеримент — метод отримання соціологічної інформації в контрольованих та керованих умовах. Експе­римент може бути натуральний і розумовий (мисленнєвий).

79. Програма соціологічного дослідження — це науковий документ, що відображає логічно обґрунтовану схему переходу від теоретичного (концептуального) осмислення проблеми до інструментарію конкретного емпіричного дослідження. Сутність програми обумовлена двома основними взаємозв’язаними методологічними функціями. Першу методологічну функцію програма виконує на етапі підготовки анкети — методологічне обґрунтування інструментарію дослідження; другу — на етапі аналізу отриманих даних — обґрунтування логіки аналізу й інтерпретації даних, отриманих внаслідок збирання первинної соціологічної інформації за допомогою розробленого інструментарію.

Своєчасно підготовлена програма виконує також низку методологічних функцій на різних етапах дослідження. Це насамперед визначення мети і завдань дослідження, тобто стратегії і тактики аналізу проблеми; визначення понятійного апарату; формування критеріїв складання й оцінки запитань інструментарію; вибір статистичних методів аналізу первинної інформації та оцінка матеріальних витрат на обробку; формування структури звіту.

Перелічимо лише ті елементи програми, без визначення яких, на нашу думку, нераціонально розпочинати соціологічне дослідження в цілому та підготовку інструментарію зокрема.Структура такої “програми-мінімуму” містить чотири основні взаємопов’язані елементи: 1) предмет дослідження; 2) показники; 3) мету дослідження; 4) гіпотези.

Технологічно схема підготовки програми містить такі дії.1. Визначення мети дослідження. Навіть якщо у попередньому задумі немає реальної практичної мети, автору програми слід цілеспрямовано обмежити предмет дослідження і коло показників.2. Визначення і формулювання предмета (предметів) дослідження.3. Складання структурної схеми показників предмета (предметів) дослідження.4. Оцінка можливості вимірювання кожного з показників конкретним індикатором (запитанням анкети). Пошук структурних субпоказників. Доведення конкретизації показників до такого ступеня, щоб кожному з них відповідало запитання анкети.5. Внесення до схеми гіпотетичних чинників. Визначаючи чинник, слід одразу ж групувати відповіді за цією ознакою (наприклад, “вік”: до 30 років; 30—55 років; більше 55 років; або “посада”: керівник, виконавець тощо).6. Групування гіпотетичних чинників за типами (наприклад, “демографічні”, “соціально-економічні”, “соціально-політичні” тощо).7. Визначення гіпотез, які перевірятимуться в процесі статистичного аналізу.

80. Метод вибірки - науково обґрунтований підхід, що дає змогу робити висновки про об'єкт як ціле, спираючись на дані аналізу лише його окремих ознак.Повноцінне осягнення методу вибірки неможливе без використання декількох спеціальних понять.Генеральна сукупність — об'єкт соціологічного дослідження в єдності його суттєвих якостей та ознак.Якщо, наприклад, об'єктом дослідження є місто, то його мешканців можна розглядати як генеральну сукупність. Вибіркова сукупність — частина об'єктів генеральної сукупності, яка становить суму вихідних одиниць спостереження, вивчення та аналізу.Одиниця відбору—елемент генеральної сукупності, що підлягає аналізу.Одиниця спостереження — ознаки об'єкта, що підлягають аналізу.

Репрезентативність — принцип тотожності сформованої моделі досліджуваного об'єкта параметрам (критеріям) генеральної сукупності.Одним із важливих гарантів репрезентації є кваліфікаційний рівень фахівців. Основою формування репрезентативної вибірки є математико-статистичний апарат, принципи якого детально розроблені і представлені в спеціальній літературі. Сфера використання вибіркових досліджень практично не має обмежень. Передусім це стосується так званих «великих» об'єктів, пов'язаних з вирішенням проблем на глобальному (соцієтальному), інституціональному (сім'я, група, колектив, галузь, сфера діяльності тощо) рівнях. Якщо об'єкти незначні за своїм масштабом — від десятків до сотень одиниць — можливі також різноманітні суцільні опитування.Залежно від критерію систематизації розрізняють вибірки прості і складні, суцільні та ймовірні, одно- та багатоступеневі, формальні та змістові, універсальні та цільові тощо. Наприклад, до простих схем формування вибіркової сукупності відносять: а) простий випадковий відбір; б) систематичний (механічний) відбір; в) серійну вибірку; г) гніздову вибірку. До складних належать: а) багатоступеневі; б) комбіновані; в) стратифіковані; г) квотні вибірки.

81.Особливості політичної культури в умовах сучасної України:

- заідеологізованість мислення, непримиренність будь-яких нетрадиційних поглядів;

- низька компетентність в управлінні справами суспільства та держави;

- правовий нігілізм;

- нерозвиненість громадянських позицій;

- недостатньо розвинутий індивідуалізм;

- підданські відносини до будь-якого центру реальної влади.

Сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, але помітними є риси ментальності та культури східних народів, зокрема орієнтація на харизматичних лідерів, етатизм, патерналізм, підпорядкованість церкви державі.

Політична культура українського народу на сьогодні ще не є цілісною, бо відсутні окремі її компоненти, а багато з існуючих мають ще несформований характер. Багато політико-культурних елементів не відповідають національному характеру, традиціям української нації, тобто політичній культурі властива неорганічність.

Значення молоді у поступальному розвитку людської спільноти важко переоцінити. За будь-яких часів, ледве людство стало усвідомлювати себе творцем власного буття, його найкращі сподівання неодмінно пов’язувалися з молоддю, прийдешніми поколіннями.

Радикальні політичні та соціальні зміни, структурна перебудова економіки України супроводжуються процесом формування сучасного громадянина. З огляду на вік, фізичні потенції і кондиції, духовні сили, нереалізовані можливості тощо - молодь є найперспективнішою частиною суспільства. Молодіжне середовище - це лабораторія, яка виробляє та апробовує невідомі раніше цінності, відносини, моделі поведінки, культурні норми та зразки. Вступ у життя сучасної української молоді супроводжується динамічними та неординарними процесами зміни не лише політичної системи або економічних механізмів господарювання, - вражаючою є зміна системи духовних, моральних цінностей, ідеалів та орієнтирів.

82.Електоральна (лат. Elector — виборець) соціологія (соціологія електорату) є однією з найдинамічніших галузей в структурі соціології політики.

Електоральна соціологія — галузь соціологічної науки, яка займається вивченням політичної взаємодії суб’єктів суспільства шляхом аналізу механізмів їх політичної участі в житті соціуму, умов та особливостей об’єднання в політичні групи, політичної презентації інтересів у владній боротьбі тощо.

Безпосереднім її завданням є дослідження мотивації поведінки виборців під час голосування, різноманітних чинників, які впливають на їх електоральні симпатії та антипатії. Вона відкриває неабиякі можливості щодо прогнозування, формування, управління настроями та уподобаннями виборців, вироблення та використання відповідних технологій.

Предмет електоральної соціології — електоральна поведінка виборців, які делегують свої законодавчі права обмеженій кількості своїх представників. Об’єкт — процес обрання представників законодавчої влади у демократичних суспільствах (ґрунтується на вільному вияві політичної свідомості всіх громадян та на системі прямих виборів у законодавчі органи влади).

Електоральні дослідження можливі лише за певної організації політичної влади (реального існування демократичного суспільства), коли має сенс постановка питання про виборчу активність його громадян та особливості її виявів. Так, монархічні, самодержавні режими майже не передбачають політичної системи, заснованої на прийнятті політичних рішень через політичні партії за участю виборців. Тоталітарні та авторитарні режими, навіть маючи ознаки формальної демократії (країни колишнього соціалістичного блоку), неспроможні забезпечити вільний вияв електоральної активності громадян.

Одночасно з появою перших професійних центрів дослідження електоральних уподобань громадян постала так звана проблема вибору «останнього моменту», яка засвідчила стійку невизначеність уподобань значної кількості виборців напередодні виборів, а відповідно і складність передбачення остаточного результату електоральної активності громадян.

Одночасно розвивалися теоретичні концепції, що намагалися виробити цілісне бачення електоральної поведінки виборців. Саме у ЗО—50-ті роки сформувалися дві найбільші представницькі концепції вивчення виборчої активності громадян — соціологічна (класова, статусна) та соціально-психологічна. Поширеними є також теорії «раціонального вибору» та «політичного поля».