28.Архітектура бароко

Архітектура бароко — період в розвитку архітектури країн Західної Європи і Америки (особливо в Центральній та Південній), що охопив приблизно 150—200 років. Період почався в кінці 16 століття і завершився в кінці 18-го. Бароко (як стиль)охопило всі різновиди мистецтва, але найбільш яскраво відбилося в живопису, театрі ( і пов'язаною з ним літературі), музиці, архітектурі. Коріння бароко йде з архітектури Розвиненого Відродження Риму. Адже перший дійсно великий і величний архітектурний ансамбль створив в Ватикані Браманте (1444—1514). Це двір Бельведер завдовжки 300 метрів, що був побудований в єдиному стилі при збереженні різних функцій будівель (Бельведер з античними скультурами, регулярний сад, Ватиканська бібліотека і театр просто неба). Але всі форми архітектури досить спокійні, врівноважені, це ще не бароко. Ідею Браманте по створенню ансамблю з декількох будівель підхопив Віньола (1507—1573). Він не мав потужних можливостей Браманте в використанні багатьох будматеріалів і площ. Тому його ансамбль вілли Джуліа для папи римського Юлія ІІІ (понтифік у 1550—1555 роках) невеликих розмірів. Але віллі притаманні вже всі риси бароко-единий ансамбль з павільйонами, садом, фонтаном, німфеєм, сходами різних типів, що пов'язують тераси різного рівня. Вілла ще сильно відокремлена від навколишнього середовища, замкнена на собі, як більшість будівель Відродження, а її архітектура теж врівноважена, як і більшість споруд доби Відродження. Напруженість, велетенські розміри, нервовість і емоційну насиченість архітектурі прищепить Мікеланджело. Саме в творах Віньоли та пізнього Мікеланджело дослідники (в тому числі В. Є. Биков) вбачають витоки архітектури бароко. вій внесок в архітектуру бароко зробив і маньєризм. Попри всі недоліки і примхи, майстри маньєризму підхопили естафету інтелектуальних пошуків, високої ерудиції, віртуозної майстерності, науковості і передали її архітекторам італійського Ранішнього бароко (Джакомо делла Порта, Доменіко Фонтана, Карло Мадерно). Саме в цей час (за потребами суспільства) виникають типи величного міського палацу, барокового монастиря, заміської вілли з палацом і бароковим садом. Фасад церкви Il Gesù в Римі (арх. Джакомо делла Порта, 1573—1584 рр.) став зразком для будівництва багатьох церков як в Італії, так і далеко за її межами ( Париж , Гродно, Львів, Олика та ін.) Від маньєризму - бароко успадкувало також потяг до незвичного, дивовижного, вражаючого. Особливо це відбилося в ландшафтній архітектурі, садах і парках бароко(велетенська скульптура або велетенська ж гротескова маска, театр просто неба, незвична будівля з екзотичними деталями тощо). Ще більшим потягом до незвичного означені колекції — гравюр, мінералів, закордонних рослин (і оранжереї для них), створення кабінетів курйозів з першими музейними збірками. Наступне покоління архітекторів бароко дасть віртуоза Борроміні (1599—1567), який дивно проектував, дивно креслив, дивно будував. Саме Борроміні сміливо відходив від класичних канонів, авторитетних рішень, попередніх правил, міг (і проектував) будівлю небаченої складності і міг (і будував) цю складну будівлю. Це Борроміні справжній спадкоємець нервової, ємоційно насиченої архітектури Мікеланджело Буонаротті, ніж Лоренцо Берніні чи П'єтро да Кортона. Цікавий шлях як архітектор бароко пройшов Ювара. Він починав як сценограф і помічник в перебудові театральних будівель. Не всі його проекти здійсьнювались. Але від будівлі до будівлі він набрав досвіду. Якщо Доменіко Фонтана (1543—1607) чи Франческо Каратті (?-1675) використовували тип видовженого палацу-блоку без гри об'ємів, Ювара підсилює виразність своїх палаців діагональними побудовами, ризалітами, грою різних за висотою об'ємів. Декор стає дедалі стриманим, не цурається русту, пілястр і колон, таких звиклих для класицизму. Але будівлі не стають зразками класицизму, зберігаючи велич, різноманітність і красу саме бароко. Важливою відзнакою архітектурного стилю Ювари стали надзвичайно виразні сілуети будівель( замок Ступініджі, палац Орьєнте,особливо базиліка Суперга).

31. Класицизм у французькому драматичному мистецтві

Найбільшого розвитку класицизм досяг у Франції, де у XVII столітті починає складатися абсолютна монархія, і мистецтво, яке підкоряється правилам, влаштовує абсолютистів, стає часткою державної ідеології. Невипадково французький король Луї ХІV вважався покровителем мистецтва, а за часів його батька було створено Французьку Академію, діячі якої критикували ті твори, що не відповідали державним завданням. Художні принципи класицизму виклав Н. Буало у поемі «Мистецтво поетичне». У його творі відбилось ідеальне уявлення про розумну й справедливу владу освіченого монарха. Ідеал прекрасного, що відстоює Буало, пов’язаний у першу чергу з античним мистецтвом, особливо часів Римської імперії, коли у творах переважали громадянські, героїчні і патріотичні мотиви. Утілюючи ці принципи в конкретні драматичні твори, драматурги уникали змішування трагічного і комічного, великого і низького. Усе це й зумовило тематичну та художню своєрідність класицистичної літератури, драми зокрема. Драматичні жанри поділяються на «високі» (в яких ідеться про благородні, високі почуття, сюжети взяті з античної літератури, героїчного епосу або Старого Заповіту) і «низькі» (твори про сучасність, повсякденність). До «високих» жанрів належала трагедія, до «низьких» — комедія. Обов’язковим для драматургів було правило «трьох єдностей». На думку класицистів, це правило допомагало зробити драматичний твір більш вірогідним. Перша — єдність часу: дія драматичного твору обмежується в часі, всі події повинні відбуватися протягом одного дня, як вважалося, це створювало у глядача відчуття вірогідності. З цією ж метою драматурги дотримувались і єдності місця: всі події повинні відбуватися в одному місці (глядач не покидає приміщення театру протягом вистави, тому він не повірить, що герої могли дістатися з одного місця в інше). Третя важлива вимога — єдність дії, що передбачало взаємозв’язок усіх героїв, а всі сюжетні лінії пов’язувалися з однією подією. Ці правила мали свої позитивні і негативні сторони. Правила обмежували драматургів у розробці сюжету, кількості сюжетних ліній, але давали можливість зображувати не зовнішні події, а внутрішній світ персонажів. І сьогодні глядачів хвилюють образи, що створили видатні драматурги класицизму. У трагедіях «Сід» П. Корнеля, «Британік», «Федра» Ж. Расіна відбився конфлікт між людською гідністю, високим моральним обов’язком та пристрастями. Художня досконалість комедій Ж. Б. Мольєра привернула увагу сучасників до проблем народного життя. Невипадково Мольєра вважають засновником жанру «високої комедії». Завдяки художнім досягненням класицистів у розробці характерів комедії Мольєра засяяли яскравими персонажами: міщанин-шляхтич, Тартюф, Мізантроп.