3) Коротка історія нму

Історія НМУ бере початок в 1840 році, коли рескриптом імператора Миколи I від 29 квітня було наказано у складі київського Університету Святого Володимира відкрити медичний факультет (основу його повинна була скласти переказується до Києва Віленська Медико-хірургічна академія). У 1841 році на факультет прийшли перші 29 студентів - до 1917 р. їх число зросло майже в 50 разів. У 1875 році при факультеті відкрилася клініка, в 1888 і 1891 рр. до неї додалися спеціалізовані клініки акушерства та гінекології і дитячих хвороб.

В результаті декількох реорганізацій в 1919-1921 роках медичний факультет Київського університету був перетворений в окремий Київський медичний інститут. C 1941 по 1944 рік інститут був евакуйований до міста Челябінська, де продовжував свою роботу, згодом з допомогою його професорсько-викладацького складу був створений челябінський медичний інститут. У 1946 році інституту було присвоєно ім'я видатного медика академіка А. А. Богомольця. 17 листопада 1995 указом президента України Л. Д. Кучми університету надано національний статус і його нинішню назву.

Білет 6

1) Медицина Індії

Індійські міфи говорять про те, що в цій державі існувала медицина. Тільки от її створення приписується не людині, а божествам. За медичні пізнання в Індії відповідали боги Сива і Давантарі. Вони якщо не зціляли самостійно, то допомагали людині знайти потрібне рішення у хворобі. Література теж не обійшла медицину стороною. Індійські веди ще за дев'ять століть до звичного літочислення свідчили про величезні знаннях. Причому подібні джерела постійно поповнювалися свіжими рецептами чи медичними відкриттями. Індійці не лінувалися записувати хворобливі симптоми, які пізніше повністю розбиралися. Так «лікарі» давньої Індії розповідали про хвороби. Спочатку медициною цікавилися тільки браміни. Причому у них все було сформовано на відкритості і безкорисливості. І тільки трохи згодом медицину в свої руки взяли ведія. Як і у всьому в Індії, медициною стали займатися тільки представники цієї касти. Вони вже просили плату. І вважалися професійними лікарями, яких не соромився запросити в свій будинок навіть раджа. Ведія вчилися медицині у брамінів. І тільки після цього вони могли просити дозволу займатися практикою. Подібне заняття вимагало від ведій чистоти і гігієни, а також ввічливості з хворими. Поряд з професіоналами медициною займалися і знахарі. Індійська медицина вважається дуже суперечливою. Незважаючи на те, що ведіі не уявляли, що таке анатомія, вони славилися чудовими хірургами. Індійці ще в давнину вміли проводити операції. Крім того, про знання говорить і те, що ведіі робили навіть складну пластику.

2) Земська медицина в Україні

«Просвіта, і тільки вона вирішує все, тому що жоден закон, жодна обов’язкова установа не в змозі вплинути на особисте, домашнє життя, і лише вона, просвіта, має силу розбити міцну оболонку невігластва, звичаїв та звичок, які вибудовувалися віками», – слова ці належать видатному земцю, першому санітарному лікарю Росії І.І. Моллесону. Сповідуючи такі принципи, і працювали невтомні земські лікарі. Основною фігурою тогочасного лікарського корпусу назвав земського лікаря голова Пироговського товариства лікарів М.В. Скліфосовський, відкриваючи установчі збори товариства. Правління Пироговського товариства фактично стало ідеологічним провідником земської медицини.

Принципово не займаючись приватною практикою, земські лікарі тим самим відкидали західноєвропейську концепцію медичної допомоги у вигляді приватних взаємин між лікарем та пацієнтом, тобто на правах ремесла або торгівлі. Українська земська медицина, як і російська, була суто громадською акцією. Праця лікаря в земстві не була особистою послугою за рахунок хворого, не була також і благодійним вчинком, вона була суспільною службою.

Зважаючи на присутність у земських установах прогресивно налаштованих дворян, різночинців і купців, не кажучи вже про репрезентантів від селян, праця земського лікаря у більшості губерній пристойно оцінювалася. Історія зберегла свідчення про те, що відпустки лікарі використовували для поїздок до університетських міст з метою фахового вдосконалення. Без перебільшення можна стверджувати, що розумні й далекоглядні люди тих часів вбачали в оздоровленні народу гарантію національної безпеки, про що й писав наприкінці XIX століття в журналі «Современная медицина» професор медичного факультету та перший завідувач кафедри санітарної гігієни Київського університету А.П. Вальтер: «Медицині по праву належить місце не лише біля ліжка хворого або помираючого, не тільки в шпиталях під час епідемії або після баталій, а й у радах держав та під час роздумів про минуле й майбутнє народів. А правильне розуміння медицини для нашої держави не менш важливе, аніж формування вірних принципів нашої зовнішньої політики». Теоретичні і практичні підстави для розвитку земської медицини дали праці і досвід Харківського медичного товариства та проект організації медичної допомоги, вироблений Полтавським земством. У 1865 р. полтавські губернські земські збори обрали медичну комісію для розробки питання про формування медичної допомоги населенню. Комісія оприлюднила свою роботу у вигляді книги й надіслала її журналам, губернським земствам, медичним товариствам, університетам, приватним особам. Отримав цю працю полтавчан і М.І. Пирогов, який схвалив пропозиції Полтавського земства.

Авторами проекту були 32-річний предводитель губернського дворянства князь М.О. Долгоруков та полтавський лікар А.М. Жуковський. Представник відомого в Російській імперії княжого роду М.О. Долгоруков як хірург брав участь у Кримській війні 1853-1856 рр. У віці 27 років він полишає службу на посаді чиновника особливих доручень при військовому міністрі й поселяється у Полтаві. Саме М.О. Долгоруков у промові на Полтавських губернських зборах 1-го скликання виклав тезу про безкоштовне лікування селян та відшкодування коштів для придбання ними ліків, підкреслював необхідність проведення санітарно-епідемічних заходів, маючи на меті оздоровлення населення та запобігання епідеміям. Варто звернути увагу на молодість цієї людини і в той же час на вміння мислити стратегічно, по-державному. На Київщину земська медицина завітала з запізненням – на початку XX століття, але ще у далекі 1805-1811 рр. киянином Д.П. Журавським був розроблений медичнотопографічний опис повітів Київської губернії, і ці соціально-статистичні роботи свого часу були помічені М.Г. Чернишевським.

Професор Київського імператорського університету св. Володимира В.О. Субботін уперше в Російській імперії очолив кафедру гігієни, медичної поліції, медичної географії і статистики (1871). Перша санітарна станція у Києві з’явилася в 1891 р., а через 2 роки український олігарх тих часів М.О. Терещенко своїм коштом засновує «Чорноробну лікарню» для сірого люду (сьогодні це Київська міська дитяча поліклініка №14). Мине ще 10 літ, і 1903 року на наших землях, що перебували під австрійською короною Франца-Йосипа II, майбутній митрополит Української греко-католицької церкви граф Андрій Шептицький за свої гроші збудує у Львові «Народну лічницю», яка мала амбулаторію «Дарова поміч» і де головним лікарем працював голова Українського лікарського товариства (УЛТ), доктор медицини Є. Огаркевич, водночас він же редагував друкований орган УЛТу «Здоровлє», закликом якого було: «У здоровому тілі – здорова душа, де сила, там воля витає!». 1 лютого 1909 у Львові відбувся I Український просвітньо-економічний конгрес, на якому Є. Огаркевич ініціював створення медичної секції і виголосив доповідь «Суспільно-санітарні потреби сільського люду». Хоча західноукраїнські землі й оминула земська доба, проте і в цьому краї існував рух, схожий на земський. Користуючись більшовицькою статистичною методологією, варто зазначити, що у 1913 році Україна посідала перше місце в Російській імперії за приростом населення – 20,7 осіб на 1000 душ населення. Тож нічого дивуватися тому факту, що за переписом населення СРСР 1926 року перше місце серед етносів Радянського Союзу займали українці – 81,2 млн чоловік. Кількість росіян (77,8 млн) була на 3,5 млн меншою. І це не враховуючи українців Східної Галичини, Буковини та Закарпаття. За даними ж 1869 р. у Російській імперії було зареєстровано 12,5 млн українців, Ще 2,5 млн українців мешкали на той час в Австро-Угорщині. За неповні шістдесят років майже вшестеро побільшало українців, не дивлячись на декілька воєн та революцій! Це реформи, зокрема медичні, проведені у суспільстві, дали такі позитивні результати. Ми ж іще й досі не осягнули величі тієї титанічної праці, яку протягом півстоліття провела земська медицина. Але ж куди ми поділися, братове-українці?