7.Виникнення козацтва Коза́к — вільний лицар, шляхетний оборонець рідної землі, одвічний чатовий свободи і незалежності українського народу.

Спочатку козаки були вільними хліборобами. Періодично вони відривалися від своїх основних занять і займалися відхідництвом (рибальством, полюванням у степу) і набігами на татарські улуси.

Перші згадки про українських козаків відносяться до кінця ХV століття, хоча саме їхнє виникнення відбулося в більш ранній період. Ще за часів Київської Русі літописи згадують про існування на кордоні руських земель і кочового Степу бродників і берладників — вільних людей, котрі не підкорялися князівській владі і жили, зокрема, за рахунок здобичі від набігів на половців і візантійські володіння.

Наприкінці ХV — у першій половині ХVІ століття на українсько-татарському прикордонні знаходилися й українські бояри-лицарі, які очолювали загони, що боролися з татарськими наїздами. До другої половини ХVІ століття існувала також аморфна прикордонна військово-промислова спільнота бояр-козаків і бояр-шляхтичів. До початку ХVІІ століття усі ті спільноти ввійшли до козацького стану.

Старости прикордонних земель використовували фортеці для захисту кордонів, формуючи з козаків бойові загони.

Козацтво, яке швидко перетворилося на значну військову силу, уже до початку ХVІІ століття стало найважливішим чинником захисту України від татаро-турецької і польсько-католицької загрози.

І нарешті побудова укріплень передбачала можливість постійного помешкання в них, а отже, саме тут могла зберігатися здобич, отримана чи то промислами, чи то військовим шляхом, аби її можна було приховати від пильного та жадібного ока прикордонної влади (принаймні значну частину такої здобичі). Поява постійних козацьких поселень за межами Литовської держави є свідченням поділу козацтва на дві частини, які дедалі відокремлювалися одна від одної починаючи з першої половини ХVІ століття. Та частина козацтва, яка мешкала на території, що контролювалася державною владою, називалася городовим козацтвом і проживала здебільшого у містах України. А ті, що мешкали у пониззі Дніпра, куди влада держави не поширювалася, називалися низовими, або запорозькими. Якщо перші згодом сформували окремий стан населення, то другі утворили за порогами Дніпра вільну військову спільноту. Низові козаки, відокремившись від городових, чітко відрізняли себе від останніх і неодноразово скаржилися на те, що городових козаків влада також називала Військом Запорозьким. Перша згадка про козацьке поселення за Дніпровськими порогами датується 30-ми роками ХVІ століття. У ній розповідається про залогу на Коші, озброєну гарматами, здобутими у турецьких фортецях та відбитими у татар, що охороняла човни уходників. Ця залога налічувала кілька сотень людей. Дослідники вважають цей кіш саме Запорозькою Січчю[16]. Слово «кіш» має татарське походження і означає військову ставку, місцезнаходження вождя. Отже, у цьому повідомленні вже йдеться про військове об'єднання, очолюване командиром, та побудову запорозькими козаками укріпленої бази — Запорозької Січі.

Таким чином, уже в першій половині ХVІ століття за Дніпровськими порогами утворилася вільна запорозька спільнота, майже класичного зразка, оскільки вона повністю не залежала від офіційної влади, перебуваючи на непідконтрольній державі території, і відзначалася військово-промисловим характером діяльності.