1.Загальні відомості про Дніпропетровщину. Дніпропетро́вська о́бласть — область в Україні. Розташована в південно-центральній частині країни. Утворена 27 лютого 1932 року. Площа області становить 31,9 тис. км² (5,3% площі території України). Населення — 3 502,9 тис. осіб (на 1.01.2004 року). Центр області — місто Дніпропетровськ. Протяжність області з півночі на південь — 130 км, із заходу на схід — 300 км. Межує на півночі з Полтавською і Харківською, на сході з Донецькою, на півдні із Запорізькою і Херсонською, на заході з Миколаївською і Кіровоградською областями.
Дніпропетровську область часто називають Надпоріжжям, або Придніпров'ям. Область входить до загальноукраїнського краю Наддніпрянщина. Географічно південна частина області відноситься до Запоріжжя, на відміну від Надпоріжжя. До Надпоріжжя часто відносять лівобережні Присамар'є (Посамар'я) й Приорілля (Поорілля). Захід області називають Криворіжжям, що відноситься до Інгулеччини.
Рельєф області хвилясто-рівнинний (висоти 100—200 м). На північному заході знаходиться Придніпровська височина (висота до 192 м), яка поступово знижується в південно-східному напрямку і обривається до долини Дніпра крутим уступом. На крайньому півдні височина поступово переходить у Причорноморську низовину. Лівобережна частина області зайнята Придніпровською низовиною, на крайньому південному сході області простягається Приазовська височина. Територія області розчленована глибокими долинами річок, балками і ярами.
До складу області входять 13 міст обласного значення, 22 райони, 7 міст районного значення, 46 селищ міського типу, 1369 сіл, та 69 селищ. Загалом 1504 населених пунктів. Адміністративний центр місто Дніпропетровськ. Заселення краю, як свідчать результати археологічних досліджень, розпочалося близько 100 тис. років тому. Уздовж берегів Дніпра і Самари (у межах Верхньодніпровського, Дніпропетровського, Солонянського, Павлоградського та Петропавлівського районів) існує близько 80 місць, де знайдені кременеві знаряддя праці, поселення епохи палеоліту.
Територія області густо заселяється в епоху бронзи (ІІІ — початок І тисячоліття до н. е.). У VIII столітті до н. е. у степові райони Дніпропетровщини зі сходу прийшли скіфські племена. В цей час виникають перші залізодобувні рудні Криворіжжя.
2.Історіографія історії краю. Історія краю привернула увагу дослідників ще у другій половині XVIII ст., що пояснюється двома головними обставинами. По-перше, появою наукового інтересу до Запорозької Січі, яка понад два століття не лише відігравала важливу політичну роль в Україні, але й впливала на міжнародні відносини в Європі. По-друге, місцем, яке зайняла Південна Україна в політичному і господарському житті Російської імперії в другій половині XVIII ст. Більш ранні звістки про Запорозьку Січ (крім офіційних документів) являли собою літописи (Самовидця, С.Величка, Г.Грабянки та ін.) та записки іноземців, яких з різних причин доля закинула в Україну чи, конкретніше, на Січ (Г.Боплан, Е.Ляссота, А.Віміна, А.Гваніньї, М.Литвин та інші). У XVIII ст. до історії Запорожжя звертаються російські офіцери і цивільні люди, які в службових справах опинялись на Січі. Приміром, інженер-поручик С.І.Митецький, котрий в 1736-1740 рр. перебував на Січі для проведення там фортифікаційних робіт, написав згодом "Историю о казаках запорожских" (тут і далі всі назви подано мовою оригіналу – Г.Ш.), яка була опублікована більше ніж через сторіччя. Секретар Колегії іноземних справ В.Чернявський, котрий певний час теж пробув на Січі, в 1766 р. склав "Описание Запорожской Сечи". Деякі дані про Запорожжя та землі, які входили до складу Полтавського полку (нині – Царичанського району) містяться в працях відомого літературного діяча і видавця Василя Григоровича Рубана. Це був українець за походженням, який закінчив Московський університет і на початку 60-х років служив тлумачем на Запорожжі, виконуючи завдання Колегії іноземних справ. У 1774 році як секретар генерал-губернатора Г.О.Потьомкіна перебував у Новоросії, одночасно ж був директором училища краю. Значне місце історії запорозьких козаків відведено в праці генерал-майора Олександра Івановича Рігельмана, який у службових справах тривалий час перебував на Січі, на Полтавщині і Чернігівщині. В його праці "Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще", написаній ним 1782р., показано життя і побут козаків, вказано на такі риси їх характеру як відвага та військова майстерність.
До цікавих, хоча і компілятивних, праць з історії Запорожжя і Новоросійської губернії відносяться праці академіка Г.Ф.Міллера, написані ним німецькою та російською мовами. Лише частина з них в XIX ст. була опублікована, інші ж зберігаються в Архіві Древніх Актів у Москві і складають окремий фонд. Міллер відкриває список вчених Академії наук, які з науковою метою були в нашому краї і видали праці, в котрих міститься цікавий матеріал з його історії, господарства, природи. Так, 1770 року на Січ приїжджав відомий астроном, академік Леонард Ейлер "для посмотрения, также расположения рек и днепровых гирл и всякого во всем удовольствия". Академік В.Ф.Зуєв після мандрівки подав в Академію наук економіко-географічний і статистичний опис колишніх запорозьких земель.
Записки мандрівників по Запорозькому краю першої половини XIX ст. (О.Ф.Воєйкова, В.І.Ярославського, О.С.Пишчевича та ін.) теж цікаві своїми відомостями, хоча вони чисто споглядальні, а не дослідницькі. В 30-ті роки XIX ст. починається постійне систематичне вивчення історії та культури нашого краю. Огляд досліджень слід розпочати оцінкою праць професора Харківського університету Ізмаїла Івановича Срезневського - історика, етнографа, славіста-мовознавця, керівника гуртка молодих романтиків, до якого належали і катеринославці брати Євецькі. Росіянин за походженням, він був захоплений українською народною творчістю. Від старих запорожців чи їх нащадків Срезневський записував історичні розповіді, пісні, думки, які увійшли до збірок "Запорожская старина", які він видав у Харкові в 1833-1838 рр. (6 збірок).
Крім досліджень місцевих вчених та краєзнавців, слід також назвати ґрунтовні монографії, праці з історії Запорозької Січі та заселення півдня України українських та російських вчених О.М.Апанович (Розповіді про запорозьких козаків.-К., 199І та багато інших праць), Д.І.Багалія (Заселення Південної України і перші початки її культурного розвитку.-Харків, 1920), В.О.Голобуцького ( Запорожское казачество.-К.,1957), Запорозька Січ в останні часи свого існування. 1734-1775.-К., 1961), О.І.Дружиніної (Северное Причерноморье в 1775-1800гг.-М.,1959; Южная Украина в 1780-1825гг.-М.,1970), В.М.Кабузана ( Заселение Новороссии в XVIII - первой половине XIX века.-М., 1976).
Створення Всеукраїнської спілки краєзнавців, що співпало в часі з процесом відродження і національної свідомості, і української державності, сприяло активізації краєзнавчого руху в нашій області. Проте економічні труднощі часу відбилися негативно на можливостях проведення науково-практичних чи краєзнавчих конференцій та видання краєзнавчих праць. В цей період зосередженням суто краєзнавчої роботи став історичний музей ім., Д.І.Яворницького та краєзнавчий відділ обласної наукової бібліотеки. Восени 1995р. відкрито пам'ятник видатному знавцю історії нашого краю Д.І.Яворницькому та проведено Міжнародну конференцію його пам'яті, матеріали якої також опубліковані.
Таким чином, сучасний краєзнавчий рух на Дніпропетровщині має давню традицію. Краєзнавцями нагромаджено деякий матеріал, що дає можливість, залучивши опубліковані та архівні джерела, розглянути історію нашого краю від найдавніших часів до сьогодення
3. Наш край у давню добу. Перші сліди людини на території краю датуються ще раннім кам'яним віком, понад 100 тисяч років тому. З точки зору кліматичної — це льодовиковий період. Стоянки відповідного часу зафіксовані в районі с. Старі Кайдаки, м. Дніпродзержинськ, с. Військове, на Монастирському острові в Дніпропетровську тощо. Наприклад, в балці Сажівка в районі Старих Кайдаків виявлено рештки викопних тварин та численні знаряддя праці. Старокодацька стоянка належить до раннього палеоліту. Час цієї стоянки - 200 - 120 тис. років тому. Люди, найшвидше, мешкали тут під захистом високих схилів ярів. Припускають наявність неандертальської прагромади.
Про вигляд людини цього часу свідчать знахідки на березі р. Самари, в районі с. Одинківка 3 черепів неандертальського типу та та плечової кістки, що належала людині, схожій із сучасними, але з архаїчними ознаками.
Основа господарства - полювання, але навіть в умовах зледеніння людина, швидше за все, займалася збиранням грибів та ягід.
Для доби пізнього палеоліту (38 - 10 тис. років тому) характерним є суворий клімат. На стоянках нашого краю знаходять кістки таких тварин як мамонт, північний олень.
Доба мезоліту (10-8 тис. років тому) характеризується зміною клімату. Потепління призводить до зміни тваринного світу, зникнення великих тварин. Тепер люди, озброєні луками, переважно полюють на турів, коней, кабанів, антилоп. З луків стріляли також велику рибу.
За епохи неоліту (VII - поч. ІУ тис. до н.е.) відбувається перехід від привласнювального до відтворювального господарства, з'являється хлібробство та скотарство, винайдено кераміку і ткацтво. Досить великими були міграції.
Головним заняттям неолітичних мешканців на терені краю було рибальство з використанням човна, полювання та збиральництво, до якого згодом додається примітивне скотарство. Рогові мотики свідчать про початки землеробства.
Доба міді-бронзи (кінець IV - початок І тис. до н.е.) характерна тим, що на території краю змінюється кілька груп скотарських племен. Варто відзначити новоданилівську культуру. Вона досягла виского рівня розвитку. Вже були спеціальні майстри з обробки кременю, а також знахідки скарбів стандартних знарядь, призначених для обміну.
Середньостогівська кудтура залишила по собі чимало слідів. Кераміка з гребінчастим штампом, що утворював зигзаги, пояски тощо. Скотарі, свійський кінь. Спеціальні прилади для управління конем - псалії (з рогів оленя). Поховання - в ґрунтових могильниках.
Одночасно із середньостогівським мешкало пост маріупольське населення. Про наявність бронзової металургії свідчить досліджене на острові Самарському поховання професійного металурга, в яке спів племінники поклали тиглі для виплавки металу.Першими з них були ямники. Кургани зі скорченим тіло покладанням. Колісний транспорт. Поховання відбувалися в курганах, переважно з достатньо бідним інвентарем. Для ямників Подніпров'я було властивим створення антропоморфних та зооморфних курганів.
Ямників витісняють катакомбними (2 300 - 1 800 рр. до н.е.) , які приходять на терен краю з Сіверського Дінця. Назва культури походить від способу поховання, який передбачав спочатку створення печери-катакомби, над якою насипався курган. На той світ покійнику клали горщик із їжею, зброю, іноді - вози. Широко використовували бронзу - бойові сокири, кинджали, стилети. Були майстри-лучники.
У XVI - XV ст. до н. е. катакомбншгів витісняють племена багатопружкової кераміки, а тих, у свою чергу, зрубники. З пізнім етапом зрубної культури деякі дослідники повязують кіммерійців. Зрубники вже мали перед державну організацію - вождівства. Соціальна стратифікація, дитина успадковувала статус батька.Скотрство поєднане з землеробством, високий рівень металургії.
4. Іраномовні кочовики в історії краю. Кіммерійці - найдавніші мешканці краю, відомі не лише за матеріалами археологічних розкопок, а і за свідченнями давньогрецькі,', авторів, зокрема Гесіода (VII ст. до н.е.), Геродот (V ст. до н.е.). Проте обов'язково варто враховувати, що ці повідомлення багато в чому носять легендарний характер. Підкреслюється кочовий спосіб життя кіммерійців. У сучасній науці - два основних підходи до походження кіммерійців. 1.Кіммерійська культура є продовженням зрубної 2.Кіммерійці - це не назва народу, а «кінний загін», відповідно кіммерійці - авангард рухомих кочівників Центральної Азії.
Саме у цього народу в IX - VIII ст. до н.е. вперше на нашій території з'являється залізо. Загалом в Україні відомо близько 150 похова- . кіммерійців. Основою війська кіммерійців, як це властиво для кочовиків, була кіннота. Озброєння кіммерійського вершника складали мечі та ножі, булави, луки. Кіммерійці проводили регулярні виправи на Південний Кавказ та Малу Азію у VIII ст. до н.е. Цей народ завдавав поразок царям Урарту, Ліг. Ассирії. Ассирійський цар Саргон II (722-705 р. до н.е.) загинув у бою з кіммерійцями. Проте поява скіфів призводить до часткового витіснення і часткової асиміляції. Кіммерійці частково відступили до Криму. У VII ст. до н.е. на території краю з'являються скіфи. На території області велика кількість скіфських царських курганів. Чортомлицький курган мав висоту до 20 м., Товста Могила (м. Орджонікідзе) - поховання царя IV ст. до н. е. В той же час на території краю є і поховання скіфів-скотарів, наприклад, в районі Солонянсько-Томаківської зрошувальної системи. Тут ховали пересічних скіфів, відповідно інвентар цих поховань суттєво бідніший від царських поховань Надпоріжжя. Скіфське військо складалося, перш за все, з кінноти. Кожен скіф-чоловік з дитинства був призвичаєний до коня. Основною зброєю були короткий лук зі стрілами (переважно з бронзовим наконечниками. Однією з найяскравіших перемог скіфського війська стала кампанія проти війська перського царя Дарія. Найвищого розвитку скіфське державне утворення досягає у IV ст. до н.е. за царя Атея. Основа господарства - кочове скотарство. Поступово, з потреб скотарства, виникає землеробство. Вирощували посухостійкі культури (просо, ячмінь) - щоби годувати худобу. Після 3 століття до нашої ери скіфів поступово, але невблаганно витісняють сармати. Активність сарматів простежується по зникненню скіфських городищ, а частина їх, раніше не укріплена, обводиться оборонними спорудами. Все ж скіфи відступили. Частина пішла до Криму (Неаполь Скіфський). Прихід сарматів відзначається і на археологічному матеріалі. В І ст. до н. е. відбуваються серйозні зміни. На пізньоскіфських городищах, навколо Ольвії та загалом на Нижньому Дніпрі будуються укріплення. Гине Знам'янське городище, В цей період на р. Молочна та р. Базавлук виникають сарматські могильники. Сармати обійняли територію вздовж Базавлукських плавнів, загалом по Нижньому Подніпров'ю до берегів Дністра. Сармати створюють ранньодержавне об'єднання на чолі з Фарзоєм. Між Ольвією і сарматами виник антиримський союз. Проте існували і поважні внутрішньо сарматські конфлікти. Алани між 72 та 138 рр. н. е. просуваються до Дніпра, нищать поселення своїх попередників та залишків скіфів. Загалом характеризуючи сарматів, то в господарському плані вони були кочовими скотарями, проте частина вже осідає на землю іпереходить до рільництва. Поширена обробка заліза, гончарство - як на гончарному колі,так і зліплена вручну. Зброя - короткі мечі, луки, стріли з залізними наконечниками. У сарматській культурі жінка посідала доволі високе місце.
Взаємодія кочовиків та землеробів на терені краю відбувалася у різний спосіб на різних етапах. Для кіммерійського часу сусідами кочовиків із півночі була чорноліська спільнота (до сер. УІІ ст. до н.е.). Отже, на межі бронзового та залізного віку фіксуємо наявність чорнолісців (тшинецько-комарівська спільнота (прабатьківщина словян) - білогрудівська культура чорнолісці). Взаємини з кіммерійцями переважно були конфліктними, для боротьби з ними чорнолісці будують фортеці (розповісті про Суботівське чорноліське городище) та всадництво як соціальну групу. Проте підсумково кіммерійці зуміли поставити землеробські племена під свій контроль. На зміну чорно лісцям приходять сколоти, які виростають з чорноліської культури, але значно поширюють свій ареал не тільки щ степове Правобережжя, але і на лівий берег Дніпра. Сколоти належать до так званої «Великої Скіфії». Загальний мир, який забезпечували скіфи, дозволив сколотам-землеробам значно поширити у стс межу розселення. Також безпека степу дозволила налагодити вивіз хлібу до античних міст Північного Причорноморя, перз за все до Ольвії, яку називали емпорієм (тобто торговельною факторією) борисфенітів.
У III ст. до н.е. скіфи починають втрачати контроль над степовою Україною на користь сарматів. Сарматські вторгнення вкрай негативно позначилися на розвитку землеробського населення. Торговельні шляхи до Причорномор'я перерізані. Землероби відступають на північ, полишаючи не тільки степ, але і значну частину лісостепу (най південніші знахідки - район Кременчука). Виникає так звана зарубинецька культура.
Іранські рештки. Попри те, що з часу прямих контактів на терені краю минуло понад 1,5 тисячоліття, в нашій щоденності залишаються рештки пам'яті про контакти з іранцями. В назвах наших річок - іранське «вода» («дн») - Дніпро, Дін, Донець, Дунай.
5. Край напередодні виникнення Київської Русі. Після сарматського періоду наш край належав до ареалу так званої черняхівської культури (III - перша половина У ст.). Протягом тривалого часу вирували історико-політичні дискусії навколо етнічного характеру цієї культури. Радянські історики переважно стверджували слов'янський\\ характер, німецькі - готський. Проте реальна дослідницька робота дозволила врешті дійти до консенсусу - черняхівську культуру розглядають як поліетнічну, у складі якої домінують готська, скіфо-сарматська та слов'янська складові. . У нашому краї фіксують як поселення, так і могильники. Поселення переважно робили на південних схилах надзаплавних терас (розповісти про заплаву Тясмина). Часто поселення розташовані гніздами, а відстань між ними кількасот метрів. Поселення неукріплені, фактично відсутня зброя, що може свідчити про наявність влади, яка забезпечила досить мирне життя. Виняток - фортеця в с. Башмачка. Планування селищ переважно вільне. Хати - глинобитні (каркас із лози, обмазаний глиною), землянок небагато. Вперше на терені краю - використання замків у житлах. В хаті - вогнище, або піч (камяна або глиняна на дерев'яному каркасі). Посуд - як на гончарному колі, так і ліпний. Горщики, лисковані кубки, триручні вази. Могильники черняхівців -земляні, це - великі родові кладовища. Іноді - в курганах. За обрядом - як кремація, так і тіло покладання з переважанням кремації, інвентар - посуд, прикраси з металу та скла.
Основне заняття - землеробство. Високий рівень металургії. Для черняхівців як для землеробської культури характерна наявність аграрно-магічних календарів. Такі календарі знайдені неподалік сс. Військове та Кам'янка на гончарних виробах. Зникнення черняхівської культури пов'язано з проходженням тереном краю кількох кочових хвиль - гунів, болгар. Памяток вкрай мало. До власне осілих належить слов'янська пеньківська культура. По Дніпру її ареал тягнувся від гирла Росі аж за пороги, поселення - на мисах річок. Площа поселень - до 1,5 га. Житло - напівземлянки (до 20 кв. м.) з деревяними стінами. В куті - піч-камянка. Поселення досліджені в районі Старої Ігрені, біля Південного мосту (Дніпропетровськ), в районі с. Шевченка. Основне заняття - землеробство. Тварнинництво, полювання, рибальство. У УIII - XI ст. на нашій території мешкали уличі. Ймовірно, що є зв'язок із назвою Оріль ( тюркське - Єрел - кут, а в літописах Оріль називається - Угол). Після того, як уличі програли київським князям, вони, за літописом, переселяються в межиріччя Бугу та Дністра, але в нашому краї зберігаються улицькі пам'ятки. Отже, повного переселення не відбулося. Величезне поселення уличів - на Ігренському півострові. Датоване по київським обручкам XI - початку XII ст. Активна торгівля не тільки з Києвом, але і з печенігами. Залишки їх жител відкриті на поселенні, що свідчить про мирний характер відносин.
6.Територія краю в період к.Р. Та Великого Княз.Лит.
К IX веку река Днепр становится транспортной артерией, связывающей развивающийся Балтийский регион и земли Скандинавии с миром цивилизаций Византии и Ближнего Востока. Это т. н. путь «Из Варяг в Греки». Следом за купцами пришли и скандинавские воины — викинги. В 862 году викинги уже укрепились на севере славянских земель — в Новгороде (Призвание варягов , Рюрик), а в 882 военачальник умершего Рюрика, конунг Олег, прошёл с дружиной из Новгорода, подчиняя лежавшие на пути города (Смоленск, Любеч) и захватил Киев, где до этого княжили (согласно летописи) скандинавы же Аскольд и Дир. Затем Олег обязал соседние славянские племена платить дань не хазарам, а ему. Киев стал столицей новообразованной державы, а по Днепру на юг, в Крым и Константинополь стали плавать не только купцы, но и скандинавско-славянские дружины, наводя ужас на цивилизованных греков.
В это же время из Заволжья на Нижний Днепр переселяются, теснимые хазарами и огузами, кочевники-печенеги.
В 964—965 годах внук Рюрика, киевский князь Святослав Игоревич (правил: 942—март 972) с войском спустился по Оке и Волге и разгромил Хазарский каганат. После этого полноправными хозяевами Причерноморских степей становятся печенеги. Приднепровье становится ареной славянских и печенежских набегов и войн. Именно здесь, в районе села Никольское-на-Днепре подкупленными печенегами в марте 972 года был коварно убит князь Святослав, возвращавшийся в Киев из похода на балканские владения Византии.
Постепенно отношения между Русью и печенегами портятся и под давлением Руси (разгром под Киевом в 1036 году) и торков, перекочевавших с востока, печенеги вытесняются на Нижний Дунай.
Однако уже в 1055 году в опустевших было степях на юго-восточных рубежах Киевского княжества появляются новые кочевники — половцы. В 1068 году зафиксирован их первый набег на Русские земли, после чего их набеги становятся регулярными, половцы активно принимают участие в междоусобицах русских князей, в том числе и по приглашению того или иного князя.
В XI—XIII веках степи Причерноморья носили название Половецкой земли как западной части Дешт-и-Кипчак.
В мае 1223 года немногочисленные обитатели Приднепровских степей могли наблюдать, как перед Днепровскими порогами с судов на берег высаживаются русские дружинники и следуют на восток. 31 мая они и половцы будут разгромлены передовыми отрядами монголов Чингизхана в 250 км восточнее -на реке Калке и лишь немногие из князей и их воинов сядут снова в свои суда, чтоб бежать на запад…
В 1240-41 годах в эти степи монголы вернутся — во главе орд центрально-азиатских племен. Северо-восточные и южные русские княжества будут разгромлены и попадут в зависимость от вновь созданного в степи государства степняков — Золотой Орды. Половцы рассеются среди соседних народов и завоевателей.
В Средние века территория области первоначально входила в состав территории Золотой Орды (На Правобережье образовался Улус Куремсы, на Левобережье Днепра — Улус Мауцы), после упадка которой относилась к т. н. Дикому полю, население края составляли малочисленные кочевые племена ногайцев, находившиеся под контролем Крымского ханства.
Литовско-польский период
В XIV веке литовские князья постепенно объединяют все западно-русские земли в единое государство — Великое Княжество Литовское. Границей его на юго-востоке служит р. Самара. Князь Витовт сумел вытеснить степняков и из излучины Днепра. Территория области оказалась хоть и на окраине, но все же в составе европейской цивилизации и более под контроль кочевников не попадала, хотя из-за близости к Крыму постоянно страдала от татарских набегов. В XV—XVII веках север области начинает заселяться выходцами из внутренних русских областей Речи Посполитой. В южной части, на пограничном с Крымским ханством Днепре, образуется база Запорожского (Низового) казацкого войска (Запорожские Сечи). Казаки являлись заслоном на пути крымско-татарских отрядов вглубь Речи Посполитой.