4. Поняття цивільного правочину та цивільного договору.

Угоди є найпоширенішими в цивільному праві юридичними фактами.

Угоди — дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Такі дії можуть бути передбачені за­конодавством і можуть бути такими, що законом не передбачені, але й не суперечать чинному законодавству. Угода має юридичну силу, якщо в ній виявлена воля її учасників, причому в такій формі, щоб вона була доступна і зрозуміла для них.

Зовнішній вираз волі називається волевиявленням. Волевиявлення є суттю самої угоди. Вона може бути виражена словами (усно), у письмовій формі або поведінкою. Це так звані конклюдентні дії, тобто дії, які свідчать про те чи інше волевиявлення, наприклад спадкоємець залишається проживати в квартирі, яку йому заповів батько. Це свідчення того, що спадкоємець згоден прийняти спадщину. Громадянин опускає в торговельний автомат монету або жетон (вчиняє дію) і це свідчення того, що громадянин бажає придбати необхідну йому річ.

Угоди, які щоденно учиняють юридичні особи і громадяни, є досить різноманітними, а тому вимагають певної класифікації. Вони бувають одно-, дво- або багатосторонніми. Якщо для виникнення угоди достатньо волевияв­лення однієї сторони, угода є односторонньою (наприклад, розпорядження своїм майном на випадок смерті — заповіт). Якщо для виникнення угоди необхідні зустрічні волевиявлення двох сторін, то це — двостороння угода. Такі угоди (їх більшість) називаються договорами. Для виникнення багатосторонньої угоди необхідне волевиявлення трьох і більше сторін. Залежно від способу укладання угоди поділяються на консенсуальні та реальні. Консенсуальні угоди вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість угод є консенсуальними. Для укладання реальної угоди поряд зі згодою сторін необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування.

За особливостями мети, якої намагаються досягти сторони, угоди поділяються на платні й безоплатні. У платній угоді дії однієї сторони відповідає обов'язок іншої сторони вчинити зустрічну дію (сплатити гроші, передати річ, виконати роботу та ін.). Переважна більшість договорів є платними. У безоплатній угоді одна сторона зобов'язана вчинити дії, а інша не зобов'язана вчиняти власні зустрічні дії. Односторонні угоди є безоплатними.

Деякі двосторонні угоди залежно від розсуду сторін можуть бути як платними, так і безоплатними (наприклад, договори доручення, схову).

Не всяка угода може бути визнана дійсною. Для того, щоб угода мала належну юридичну силу, вона має відповідати низці вимог закону, які заведено називати умовами дійсності угоди.

Це такі умови:

1) відповідна форма угоди;

2) наявність сторін;

3) зміст угоди;

4) відповідність внутрішньої волі та волевиявлення сторін.

Форма угоди може бути усна або письмова (проста чи нотаріальна).

Письмовою вважається угода, якщо вона підписана її учасниками; а якщо вона вчиняється юридичними особами, то має бути скріплена також печаткою. Форма угоди обирається за розсудом осіб, які її укладають, за винятком випадків, коли закон зобов'язує укласти угоду в певній формі. Згідно з цивільним законодавством угоди державних, кооперативних і громадських організацій між собою і з громадянами, а також угоди громадян між собою на значну суму грошей укладаються у письмовій формі. У письмовій формі укладається договір поруки та інші передбачені законодавством види забезпечення цивільно-правових зобов'язань. Недодержання простої письмової форми, що вимагається законом, позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків, а у випадках, прямо зазначених у законі, має наслідком недійсність угоди.

У решті випадків угода може бути укладена в усній формі. В усній формі укладаються угоди, які виконуються під час укладання. При усній формі угод між організаціями або між організацією і громадянином організація, яка оплатила товари або послуги, повинна одержати від другої сторони письмовий документ, що підтверджує одержання грошей і підстави цього.

Нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання нотаріальної форми угод у цих випадках тягне за собою їх недійсність. Нотаріальна форма передбачається для договорів купівлі-про-дажу, дарування будинків, квартир, дач та іншої нерухомості, договорів на довічне утримання особи. Нотаріального посвідчення вимагають заповіти, шлюбні договори, згода батьків на усиновлення їх дитини тощо.

Оскільки угода є вольовим актом, спрямованим на досягнення правового результату, то й укладати її можуть лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю. Якщо ж виникає необхідність вчинення угоди недієздатною особою, то від її імені угоду вчиняють законні представники — батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники. Якщо ж угода вчиняється недієздатною особою, то вона визнається недійсною. Наслідком такого визнання, як правило, є двостороння реституція, тобто кожна із сторін зобов'язана повернути іншій все одержане за угодою.

Ознакою правоздатності організації є її статус юридичної особи. Угоди юридичної особи не повинні суперечити цілям її діяльності та статусу.

Зміст угоди становлять цивільні права й цивільні обов'язки сторін, які зумовлені їх волею. Насамперед воля сторін має відповідати нормам права. Якщо воля сторін суперечить вимогам права, то є підстави вважати угоду протизаконною. До таких угод належать так звані мнимі угоди, коли сторони ставлять за мету вчинити угоди без виникнення певних юридичних наслідків (мнимий продаж майна), а також удавані угоди, тобто угоди, укладені з метою приховати іншу угоду (під виглядом дарування здійснюється купівля-продаж). Угода є дійсною і набуває юридичної сили лише за умови, що справжня воля сторін і зовнішній вираз угоди — волевиявлення — збігаються. У деяких випадках волевиявлення не відображає справжньої волі сторін, тобто немає єдності (відповідності) волі й волевиявлення, що свідчить про відсутність справжнього бажання укласти угоду. Така розбіжність волі й волевиявлення має місце, коли угода учиняється під впливом насильства, погрози, обману, помилки, збігу тяжких обставин.

Насильство — це фізичний або психічний вплив на особу іншого учасника угоди або його близьких з метою примусу до її вчинення.

Погроза — це вплив на учасника угоди або його близьких обіцянкою (погрозою) заподіяти майнову або не-майнову шкоду. Погроза за змістом має бути серйозною, реальною, протиправною.

Помилка — це відсутність справжньої уяви про ті чи інші обставини, що мають значення для угоди; помилка має бути суттєвою.

Обман — це навмисне введення іншої сторони в оману повідомленням їй фактів, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди.

Збіг тяжких обставин — це настання такого скрутного становища для однієї із сторін угоди, яке примушує її укласти угоду на вкрай невигідних для себе умовах.

Якщо угоду визнано недійсного за однією із зазначених підстав, друга сторона повертає потерпілій стороні все одержане нею за угодою, а у разі неможливості повернення одержаного в натурі — відшкодовує його вартість.

Як зазначалося, будь-який цивільно-правовий договір є угодою. Отже, всі вимоги щодо угод рівною мірою відносяться і до договорів.

Договір — це угода двох або більше сторін (громадян або юридичних осіб), спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Для виникнення договору необхідна воля сторін, що його укладають. Ця воля має збігатися, тобто волевиявлення сторін знаходить свою реалізацію в досягненні угоди між ними. Предметом договору завжди є певна дія, але ця дія повинна бути тільки правомірною. Якщо предметом договору буде неправомірна дія, тобто незаконна, то такий договір визнається недійсним. Змістом будь-якого договору є права та обов'язки сторін, встановлені ним. Зміст будь-якого договору характеризується його умовами. Істотними визначаються такі умови договору, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними є ті умови договору, які визначені такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін досягнуто згоди.

Договір купівлі-продажу

Договір купівлі-продажу — один із найпоширеніших типів договорів, за яким продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього визначену грошову суму. Цей договір оплатний, двосторонній. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Продаж майна провадиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами. При укладанні договору продавець зобов'язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного користування тощо). Право власності на продане майно переходить до покупця, як пра­вило, з моменту передачі речі.

Якість проданої речі має відповідати умовам договору, а якщо таких вказівок у договорі немає — вимогам, що звичайно ставляться. Річ, що продається торговельною організацією, має відповідати стандартові, технічним умовам або зразкам, встановленим для речей цього роду.

Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, вправі вимагати:

1) заміни речі, визначеної у договорі родовими ознаками, річчю належної якості;

2) відповідного зменшення купівельної ціни;

3) безоплатного усунення недоліків продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення;

4) заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни;

5) розірвання договору з відшкодуванням збитків. Товаром може бути всяке майно, не вилучене з цивільного обороту. Більше того, товаром може бути майно, якого на момент укладання договору ще немає в натурі, наприклад майбутній врожай або річ, яка буде виготовлена після укладення договору.

Слід мати на увазі й те, що стосовно деяких речей прийнято спеціальний порядок їх набуття, спеціальне оформлення договору: нотаріальне посвідчення, державна реєстрація (купівля-продаж домоволодінь, квартир, гаражів, автомашин, промислових об'єктів та ін.).

Договір майнового найму (оренда)

Договір майнового найму (оренди) — це договір, за яким наймодавець зобов'язаний надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Де двосторонній, опла-тний і, як правило, письмовий договір.

За цим договором одна сторона — наймодавець — зобов'язана надати наймачеві майно у стані, що відповідає умовам договору і призначенню майна, і провадити за свій рахунок капітальний ремонт зданого у найом майна, якщо інше не передбачено законом або договором.

Друга сторона — наймач — зобов'язана:

1) своєчасно вносити плату за користування майном;

2) користуватися майном відповідно до договору і призначення майна;

3) підтримувати найняте майно в належному стані;

4) провадити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не встановлено законом або договором;

5) при припиненні договору найму повернути майно в тому стані, в якому його одержано, з урахуванням нормального зносу або у стані, обумовленому договором.

Строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін. Коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на неви-значений строк і кожна із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі Другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Здавання наймачем найнятого майна в піднайом дозволяється лише за згодою наймодавця. Різновидами договору майнового найму можна вважати договір оренди. Орендою вважається засноване на договорі тимчасове й оплатне володіння та користування землею, природними ресурсами, підприємствами та іншими майновими комплексами і майном, необхідним орендареві для самостійного здійснення господарської та іншої діяльності.

Договір майнового найму (оренда)

Договір майнового найму (оренди) — це договір, за яким наймодавець зобов'язаний надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Де двосторонній, опла-тний і, як правило, письмовий договір.

За цим договором одна сторона — наймодавець — зобов'язана надати наймачеві майно у стані, що відповідає умовам договору і призначенню майна, і провадити за свій рахунок капітальний ремонт зданого у найом майна, якщо інше не передбачено законом або договором.

Друга сторона — наймач — зобов'язана:

1) своєчасно вносити плату за користування майном;

2) користуватися майном відповідно до договору і призначення майна;

3) підтримувати найняте майно в належному стані;

4) провадити за свій рахунок поточний ремонт, якщо інше не встановлено законом або договором;

5) при припиненні договору найму повернути майно в тому стані, в якому його одержано, з урахуванням нормального зносу або у стані, обумовленому договором.

Строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін. Коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на неви-значений строк і кожна із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі Другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна — за три місяці. Здавання наймачем

Договір позики

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.

Договір позики є реальним і, як правило, письмовим та обмеженим певним строком. Він може бути безоплатним і оплатним. Оплатним договір вважається тоді, коли в його умовах передбачено одержання позикодавцем від позичальника процентів на суму позики.

Сторонами договору можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Оспорювання договору позики показаннями свідків, як правило, не допускається.

Позиковими операціями закон визнає операції банків, ломбардів, кас громадської взаємодопомоги і фондів творчих спілок. За кредитними операціями банків позичальник має повертати не лише позичену суму (кредит), а й відсотки на неї.

Договір дарування

За договором дарування одна сторона (дарівник) передає безоплатно іншій стороні (обдарованому) майно у власність. Дарівник повинен бути власником відчужуваного у такий спосіб майна. Цей договір є безоплатним, тому дарівник не вправі вимагати від обдарованої особи зустрічних дій майнового характеру. Договір вважається укладеним з моменту прийняття майна обдарованим. Сторонами у договорі дарування можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади. Батьки (усиновлю-вачі), опікуни не мають права дарувати майно дітей та підопічних. Договір дарування між юридичними особами, які займаються підприємницькою діяльністю, не допускаються, якщо право дарування прямо не передбачене у статуті дарівника. Дарунком можуть бути рухомі речі, у тому числі гроші та цінні папери, нерухомі речі, майнові права, якими уже володіє дарівник, а також ті, які можуть виникнути у нього в зв'язку із здійсненням права інтелектуальної власності, та інші права.

Договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно, але договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається письмово; договір дарування нерухомої речі укладається письмово і посвідчується нотаріусом, договір дарування валютних цінностей на значну суму укладається письмово і посвідчується нотаріусом.

Договором може бути встановлено обов'язок обдарованого вчинити певну дію майнового характеру на користь третьої особи або утриматись від її вчинення (сплачувати грошову допомогу, не висиляти особу з будинку, право особи користуватись певною ділянкою та ін.).

Як правило, юридичні особи укладають між собою оплатні угоди. Водночас набувають поширення угоди, за якими юридичні особи, що займаються підприємництвом, передають безоплатно майно різним громадським об'єднанням, некомерційним організаціям на засадах спонсорства, меценатства, благодійництва тощо. Такі угоди за своїм змістом близькі до дарування.