Об’єктивні умови і суб’єктивні фактори в процесах гуманітарного, політичного життя українського народу в радянський період

1. Формування нової соціальної системи та суспільно-політичне життя України в 20-30-ті роки.

2. Соціальні процеси та суспільно-політичні організіції України в період Другої світової та Великої Вітчизняної воєн та повоєнного десятиріччя (1939-1955 рр.)

3. Суспільно-політичне життя УРСР в умовах науково-технічної революції та наростання кризи адміністративно-командної системи (1955-1990 рр.)

Встановлення радянської влади на території Наддніпрянської України визначалося суперечливими процесами. Соціальна структура в цей період зазнала складної трансформації. В результаті приходу до влади більшовиків в Україні була встановлена диктатура пролетаріату. Радянське керівництво ліквідувало поміщицьке землеволодіння і клас поміщиків, ліквідовувалися станові звання: дворянин, міщанин, селянин; титули – князь, граф та ін.; звання чиновників. Встановлювався єдиний для всього населення індивідуальний статус – громадянин.

Для того, щоб не допустити до управління бюрократію, яка служила за часів Російської імперії, радянська влада законодавчо усунула її від державних установ. Ще в Конституції УСРР, прийнятій в березні 1919 р., відкрито підкреслювався класовий характер радянської влади, певні соціальні верстви позбавлялися виборчих прав за класовою ознакою (ті, хто експлуатував чужу працю, вів боротьбу проти нової влади, служителі культу, колишні жандарми, поліцейські та ін.). Враховуючи необхідність забезпечення керівної ролі у Радах робітничого класу в умовах селянської країни, в цій же конституції передбачалася процентна перевага представників пролетаріату порівняно з селянством при виборах до Рад. Норми представництва від міст та фабрично-заводських поселень були в 5 разів більші, ніж від сільської місцевості.

Із запровадженням в 1921 р. нової економічної політики змінилася економічна ситуація в Україні. В результаті часткової денаціоналізації промисловості, створення приватних орендних підприємств приватний капітал контролював у перші роки непу 75% роздрібного товарообігу. Внаслідок цього в країні з’явилася нова буржуазія – «непмани»: промисловці, приватні торговці, біржові маклери, орендарі.

Розширення сфери функціонування приватного капіталу, оренди вимагало ліквідації заборони наймати робітників і використання примусової обов’язкової праці. Зростання промисловості, торгівлі, сільського господарства потребувало робочих рук, нового типу виробничих відносин між власником і робітниками. Керівництво більшовицької партії змушене було дещо відступити від гасла про ліквідацію експлуатації людини людиною, з деякими обмеженнями та застереженнями (наприклад, на селі можна було наймати працівників, якщо члени сім’ї також працюють разом з ними) наймана праця була дозволена.

Суттєво змінилася соціальна структура села. Землекористування бідняцько-середняцьких господарств збільшилося в 1,5 рази за рахунок передачі їм поміщицьких, удільних і церковних земель, а також вилучення частини земель заможного селянства. В результаті кількість заможних і бідняцьких господарств зменшилася, а середняцьких – збільшилася.

Політична система України на початку 20-х років мала в собі ознаки багатопартійності, оскільки на території республіки діяли понад 20 політичних партій та організацій. Однак всі партії, окрім КП(б)У – складової РКП(б), реальної влади не мали і користувалися незначним впливом.

Союзником більшовиків у громадянській війні була Українська комуністична партія (боротьбистів) – лідери Г.Гринько, В.Блакитний, П.Любченко. Однак в результаті внутрішніх обставин і зовнішніх факторів у березні 1920 р. Всеукраїнська конференція УКП(б) ухвалила рішення про саморозпуск партії. З 15 тис. боротьбистів 4 тис. було прийнято до КП(б)У.

На початку 1920 р. з лівого крила УСДРП була створена Українська комуністична партія (УКП), яка нараховувала приблизно 300 осіб (лідери – А.Річицький, Ю.Лапчинський, Б.Антоненко-Давидович). Але у грудні 1924 р. Президія Виконкому Комінтерну прийняла рішення про розпуск УКП, мотивуючи його тим, що партія є націоналістичною, а її діяльність спрямована на розкол сил пролетарської диктатури. У березні 1925 р. на IV з’їзді УКП було прийнято рішення про її саморозпуск.

В результаті у 1925 р. КП(б)У залишилася єдиною партією в республіці, фактично та юридично монополізувавши політичне життя.

Важливою складовою тодішньої політичної системи в країні були громадські організації. Найбільшими з них були профспілки. І Всеукраїнський з’їзд профспілок відбувся у Харкові наприкінці квітня 1919 р. Притримуючись позицій більшовицької ідеології, його учасники засудили теорію меншовиків про незалежність профспілок від партії, окреслили завдання профспілок України, визнали неприпустимою пропаганду «буржуазними націоналістами» відокремленості профспілкового руху в Україні від загальноросійського, заявили про свою тверду рішучість та готовність перетворювати в життя політичну лінію більшовистської партії, приймати активну участь у здійсненні завдань соціалістичного будівництва. До 1921 р. в Україні була в основному завершена організаційна перебудова профспілок за виробничим принципом. На 1921 р. профспілки України об’єднували вже майже 1,4 млн. робітників та службовців.

Важливим елементом політичної системи радянської України були ради. Формально ради вважалися повновладними органами влади, але змушені були працювати під політичним впливом парторганів. ЦК КП(б)У в жовтні 1922 р. видав циркуляр, згідно з яким для керівництва роботою радянських і господарських органів при виконавчих комітетах рад створювались комуністичні фракції, до яких входили всі комуністи – члени виконкомів. Головне їх завдання полягало у впровадженні рішень компартії в діяльність рад.

Для контролю над селом у 1920 р. було утворено комітети незаможних селян. Комнезами були проголошені «організаціями державного значення». З їх допомогою партапарат застосовував репресії проти заможних селян, придушував «політичний бандитизм». Під керівництвом партійних органів комнезами брали активну участь у перевиборах місцевих рад, усуненні з їх складу «куркульсько-націоналістичних елементів». З часом, коли комуністи утвердилися на селі, необхідність в комнезамах відпала. Було вирішено перетворити їх з організацій державного значення в суто громадські, звільнивши від адміністративно-господарських функцій. Після цього значення комнезамів різко зменшилося. Остаточно вони були ліквідовані у 1933 р.

Важливі ідеологічні функції компартія покладала на комсомол. І з’їзд Комуністичної спілки робітничої молоді України (КСРМУ), що відбувся наприкінці червня 1919 р. в Києві, проголосив, що він підтримує програму і тактику комуністичної партії та працює під її керівництвом і є частиною РКСМ. На той час комсомол налічував близько 9 тис. осіб. У 1924 р. КСРМУ перейменовано в ЛКСМУ.

19 травня 1922 р. ІІ Всеросійська конференція РКСМ прийняла рішення про утворення піонерської організації. Для керівництва нею в січні 1923 р. при ЦК КСРМУ було створено центральне бюро комуністичного дитячого руху. На заводах, фабриках, в установах, клубах створювалися загони піонерів: у грудні 1924 р. в республіці їх нараховувалося 200 тис.

Крім дитячо-юнацьких, існували ще й жіночі, творчі, наукові, інженерно-технічні, спортивні організації. У 20-ті роки діяли Міжнародна організація допомоги борцям революції, Товариство друзів повітряного флоту, «Спілка войовничих безвірників» та інші. У 1925 р. ці організації й товариства об’єднували понад 2,5 млн. осіб.

Поширення адміністративних методів керівництва призвело до зниження ролі громадських організацій у суспільному житті. Профспілки фактично злились з державними органами, перетворились на складовий елемент командно-адміністративної системи. Формалізувалась робота й інших організацій.

Наприкінці 20-х років партійно-державне керівництво посилило процес відчуження виробника від засобів виробництва і стало на шлях директивного планування. 3 жовтня 1928 р. розпочалася перша п’ятирічка. П’ятирічний план (1928-1932 рр.) передбачав напружені темпи приросту промисловості, які потребували інтенсифікації праці робітників через: соцзмагання, зустрічні плани, рух новаторів, стимулювання нагородженням орденами тощо.

Результатом бурхливого розвитку важкої промисловості стала урбанізація. Якщо до проведення індустріалізації лише кожен п’ятий житель України мешкав у місті, то наприкінці 30-х років – кожен третій.

Ще одним наслідком індустріалізації стало розгортання процесу українізації робітничого класу, формування національного робітничого класу, який до цього був переважно російським, а також технічної інтелігенції.

В 1929 р. партійно-державне керівництво у зв’язку з новою економічною доктриною розпочало масову колективізацію. Оскільки селяни без ентузіазму ставилися до колективізації, а також виходячи з особливостей економічного розвитку СРСР, Сталін і його прибічники в Політбюро ЦК ВКП(б) під керівництвом В.Молотова розбити регіональну систему, з відповідною хронологізацією залучення селян до колгоспів. Комісія порушила проблему «куркульства». На той час заможні селяни складали невелику групу. Ще під час зрівняльного поділу землі в 1920-1923 рр. власті винищили більшість тих, хто будував свій добробут на широкому застосуванні найманої праці. В 1930 р. заможних господарів (тих, хто своєю працею створив собі якийсь достаток) було оголошено куркулями. В Україні розпочалося запровадження політики «ліквідації куркульства як класу». Це робилося у відповідності з його диференціацією. Тих, хто брався за зброю, розстрілювали. Тих з селян- середняків, хто не вступав до колгоспу, оголошували підкуркульниками. «Ліквідація куркульства» на практиці означала не тільки знищення верстви заможних селян-господарів, а й намагання створити на селі нові виробничі потужності соціалістичного типу.

Не остання роль у здійсненні індустріалізації та колективізації належала громадським організаціям. Третій (1926 р.) та четвертий (1928 р.) з’їзди профспілок України, виконуючи рішення з’їздів партії про соціалістичну індустріалізацію, підготовку робітників та технічних кадрів, свою роботу тісно пов’язали з виробництвом. Це проявлялась у розгортанні наприкінці 20-х – 30-х рр. масового соціалістичного змагання, ударництва та стаханівського руху.

Певну роль відігравали робітничі профспілки в соціалістичній перебудові сільського господарства. Так, в 1929-1933 рр. вони за дорученням ЦК КП(б)У надіслали до села близько 9 тис. робітників з числа т. зв. 25-тисячників, які проводили роботу з колективізації.

Комсомол України також був залучений до індустріалізації, колективізації сільського господарства. За роки першої п’ятирічки більше 36 тис. комсомольців виїхало на шахти Донбасу, 9,5 тис. працювало на будівництві ХТЗ, 3 тис. – Дніпрогесу. Посланці комсомолу України працювали на спорудженні Сталінградського тракторного заводу, Урало-Кузнецького комбінату, будували Комсомольськ-на-Амурі. В 1936 р. в Донбасі на 50 шахтах комсомольці ставали стахановцями.

Комсомольські організації України, беручи участь у колективізації сільського господарства, в 1933 р. відправили більше 2500 чол. на роботу секретарями колгоспних комсомольських осередків, 849 чол. – на посади помічників начальників політвідділів МТС. З комсомолу вийшла плеяда героїв праці – Є.Романько, П.Ангеліна, М.Демченко, М.Гнатенко, М.Мазай, П.Кривонос та ін.

Для зміцнення партійного впливу на селі у 1933 р. були створені політвідділи при МТС і радгоспах. Їх начальниками призначали комуністів зі значним партійним стажем. В Україну начальників політвідділів присилали здебільшого з Росії (56%). Заступниками начальників політвідділів обов’язково були працівники держбезпеки (ОДПУ).

Із встановленням тоталітарного режиму в країні посилилась роль репресивного апарату в усіх сферах життя суспільства. Одним з перших кроків до масового терору стала кампанія боротьби зі «шкідниками» і «саботажниками», що розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до репресій стала «шахтинська справа» (навесні 1928 р. у Шахтинській окрузі Північнокавказьського краю було «викрито» велику «шкідницьку» організацію, яка нібито складалася з вороже налаштованої частини технічної інтелігенції та замаскованих білогвардійців).

Партійне керівництво України (Л.Каганович) одразу ж відгукнулося на цю кампанію, і вже влітку 1928 р. на лаві підсудних серед «шахтинців» опинилися керівники промисловості України, яким інкримінували створення «Харківського центру» з керівництва «шкідництвом». Після цього набрала розмаху цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. Було сфабриковано судовий процес «Спілки визволення України» (СВУ), «розгромлено» так звані «Український національний центр», «Польську організацію військову», «Блок українських націоналістичних партій», «Троцькістсько-націоналістичний блок» тощо. Впродовж 1930-1941 рр. в Україні було «виявлено» і «розгромлено» понад 100 «ворожих» «центрів», «блоків» і «організацій».

З початком сталінського комуністичного штурму наростав наступ на церкву. У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, окрім богослужіння. Розпочалося масове винищення матеріальної основи релігійних громад. У приміщеннях храмів влаштовувалися сільради, школи, клуби, гаражі, склади тощо. В 1930 р. була поставлена поза законом Українська автокефальна православна церква (УАПЦ). За період з 1928 по 1938 рр. 13 архієпископів і єпископів УАПЦ із наявних 15 загинули у концтаборах, тюрмах, психлікарнях.

У прийнятій 1937 р. Конституції УРСР зазначалося, що в країні переміг соціалізм. Держава надалі відмовлялася від поділу населення на категорії за класовою ознакою під час виборів до органів влади. Стверджувалося, що експлуататорські класи винищені, а тому зникла соціальна база для класової боротьби всередині суспільства. Однак графа «соціальне походження» в усіх анкетах залишилася.

23 серпня 1939 р. в Москві був підписаний двосторонній договір про ненапад між Німеччиною та СРСР. Додатком до цього документу був таємний протокол, згідно з яким розмежовувалися сфери інтересів обох держав у Східній Європі, в тому числі стосовно західноукраїнських земель.

1 вересня 1939 р. фашистські війська перейшли кордон Польщі. Людство опинилося у безодні Другої світової війни. В результаті окупації Польська держава перестала існувати. До СРСР в результаті введення радянських військ на землі Галичини і Волині відійшла територія близько 200 тис. км², із населенням 12 млн. чоловік, із них 7 млн. українців.

Після юридичного оформлення приєднання до УРСР західноукраїнських земель тут в стислі строки почалася їх «радянізація» без урахування реальних потреб і можливостей тогочасного українського суспільства. Сталінський режим не допустив існування тут жодної політичної сили, за винятком більшовицької партії. Всі українські, польські та єврейські політичні партії, що раніше існували в Західній Україні, змушені були припинити свою діяльність.

Така ж доля спіткала культурно-освітні, кооперативні, фінансово-економічні та інші товариства, що існували за польської влади. Всі елементи громадянського суспільства Польщі були в короткий час ліквідовані, серед них українські – Наукове товариство ім. Т.Шевченка, «Просвіта», «Рідна школа» та інші. Натомість створювалися громадські організації радянського типу.

В 1939-1940 рр. в західноукраїнських областях на кожному підприємстві створювалася єдина організація профспілок, яка об’єднувала всіх робітників та службовців незалежно від їх професій. Заново були створені великі галузеві профспілки: залізничників, машинобудівників, робітників нафтової промисловості та ін. Кількість членів профспілок зросла на 80-85%,

22 червня 1941 р. нацистська Німеччина без оголошення війни напала на СРСР. Почалася Велика Вітчизняна війна народів СРСР за своє майбутнє, за Батьківщину. Організовувала і спрямовувала зусилля мільйонів людей на відсіч агресорові єдина політична структура тогочасного суспільства – Комуністична партія.

До Радянської Червоної армії з України було мобілізовано понад 2,5 млн. осіб. Водночас понад 2 млн. жителів республіки з числа тих, хто не підлягав призову до армії, створювали формування народного ополчення та винищувальні батальйони для охорони прифронтового тилу. Будівництво понад 4 тис. км. оборонних ліній та багатьох військових споруд було здійснене в основному силами цивільного населення й ополченцями. З добровільних внесків громадян було створено фонд оборони країни. Розгорнувся рух за надання шефської допомоги пораненим воїнам, їхнім родинам тощо. Сотні мільйонів карбованців зібрала і православна церква.

До перебудови економіки на воєнний лад жорстокими методами залучалося все працездатне населення. На зміну мобілізованим чоловікам прийшли жінки, студенти, учні шкіл. Складовою частиною цієї перебудови була евакуація у тилові райони СРСР матеріальних цінностей і людей. Надлюдських зусиль коштувала робітникам та службовцям евакуація підприємств з економічних центрів України.

У роки війни робочу силу було закріплено за підприємствами й установами. У червні 1941 р. указом Президії ВР СРСР було введено право на трудову мобілізацію, якій підлягало все населення, включаючи учнів починаючи з шостого класу. Тривалість робочого дня становила 11 год. Крім того, встановлювалися понаднормові роботи – від 1 до 3 год. на добу. Було відмінено відпустки робітникам і службовцям.

Німецькі війська, незважаючи на відчайдушний опір Червоної Армії, швидко просувалися в глиб радянської території. Вже до кінця 1941 р. майже вся територія України була окупована. 22 липня 1942 р. нацистська армія зайняла останній населений пункт на території України – м. Свердловськ Луганської області.

Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору, поділивши її на декілька частин. Нацисти ставилися до українців як до неповноцінної раси. Відбувалося масове пограбування республіки. Для знищення населення на території України було створено 50 гетто, 180 концтаборів. Жорстокість окупантів викликала масовий опір населення. Рух опору в Україні мав дві течії: комуністичне і молодіжне підпілля, радянські партизани та загони ОУН-УПА.

На початковому етапі війни партизанські загони діяли стихійно, неорганізовано. Для керівництва партизанським рухом 30 травня 1942 р. у Москві було створено Центральний штаб партизанського руху, а 20 червня того ж року – Український штаб на чолі з Т.Строкачем. Централізація керівництва допомогла координувати дії загонів, покращила взаємодію з регулярною армією й забезпечення партизанів зброєю, медикаментами тощо. Особливого розмаху партизанський рух набув у 1943 р., коли сформувалися великі партизанські з’єднання. Найбільші з них очолювали С.Ковпак, О.Федоров, О.Сабуров, М.Попудренко, П.Вершигора, М.Наумов. Вони розпочали «рейкову війну», руйнували комунікації ворога, знищували транспорт, живу силу, техніку, боєприпаси. Партизанські з’єднання здійснювали тисячокілометрові рейди по тилах німецької армії. Для боротьби з партизанами німецьке командування змушене було відкликати війська із фронту.

Боротьбу з окупантами вели і підпільні організації. Зокрема у с. Кримки Миколаївської області діяла «Партизанська іскра», учасники якої нападали на поліцаїв, вчиняли диверсії на залізниці, визволяли військовополонених. Героїчну боротьбу вели підпільні організації «Молода гвардія» (м. Краснодон), «Спартак» (Кіровоградська область), «Вуйко» (м. Тернопіль), «Народна гвардія ім.І.Франка» (м. Львів) та ін.

Складовою частиною руху опору була боротьба ОУН-УПА. Історія формування УПА досить складна. Ще влітку 1941 р. перші партизанські загони на Поліссі та Волині створив Тарас Бульба (Боровець). Сформований ним загін «Поліська Січ» боровся з частинами Червоної армії. Коли німці хотіли роззброїти загін, Т.Бульба повів своїх вояків у ліс і став боротися також проти німців.

У жовтні 1942 р. військові загони створила ОУН. Улітку 1943 р. загони ОУН-Б роззброїли й приєднали до себе загони Боровця і ОУН-М. Очолив УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка).

Політична платформа ОУН була вироблена на ІІІ надзвичайному зборі у серпні 1943 р. У контрольованих нею районах Волині, Полісся та Карпат функціонувало фактично українське управління. УПА боролася з німецькими загарбниками, радянськими партизанами, а згодом, після вигнання гітлерівців, проти відновлення в Україні радянського режиму.

Влітку 1943 р. після перемоги під Курськом відбувся докорінний перелом у ході війни. Німецька армія відступала. Восени 1944 р. вся територія України була звільнена від ворога Радянською Армією, в складі якої діяло 4 Українських фронти.

На звільненій території почалася відбудова народного господарства. Першочерговим завданням було відродження машинобудування, електростанцій та транспорту. Матеріально-побутове становище населення було незадовільним. Встановлена карткова система забезпечувала найнижчий прожитковий рівень. Майже 10 млн. чоловік залишилася без житла. Саме руками цих напівголодних людей до закінчення Вітчизняної війни було відбудовано 30% довоєнних виробничих потужностей. Поступово відроджувалося сільське та житлово-комунальне господарство, однак цей процес значно відставав від темпів відбудови важкої промисловості, якій приділялася першочергова увага.

Протягом 1946 р. робота з перебудови воєнно-промислового виробництва на випуск мирної продукції була в основному завершена. Одним із першочергових завдань у перші післявоєнні роки була відбудова «всесоюзної кочегарки» – Донбасу. Тисячі юнаків і дівчат за комсомольськими путівками приїхали в Донбас з різних куточків країни, щоб взяти участь у його відбудові. Молодь з ентузіазмом працювала, відновлюючи шахти, хоча побутові умови були вкрай важкими. Газети щодня повідомляли про трудові здобутки шахтарів.

В Україні стали широко відомі імена ініціаторів і майстрів нових методів праці – київських токарів В.Семинського та Г.Царика, маріупольського сталевара М.Кучеріна, донецького шахтаря І.Бридька, та багатьох їхніх послідовників, які звитяжною працею сприяли якнайшвидшій відбудові та реконструктції заводів і шахт. Проте, розгортаючи соціалістичне змагання, роблячи ставку на трудовий ентузіазм народу, ігноруючи матеріальні стимули до праці, партійні, профспілкові, комсомольські органи не враховували того, що за роки війни трудівники перевтомилися. До того ж, в той час почини нерідко народжувалися не серед робітників, а в партійних комітетах. Тому багато починів, про які повідомлялося в пресі, зазвичай залишалися здобутками ентузіастів-передовиків.

В західних областях України після війни розгорнулося промислове будівництво. Паралельно формувався місцевий робітничий клас, зростав і зміцнювався прошарок інженерів, техніків, було покінчено з безробіттям. Продовжувався процес активної «радянізації» краю, для забезпечення якого в Західну Україну було направлено понад 30 тис. партійних працівників і 3,5 тис. пропагандистів.

У цілому в Україні за 1946-1950 рр. чисельність робітників, інженерів, техніків збільшилася на 2,6 млн. осіб. У 1950 р. в УРСР налічувалося 6,9 млн. робітників і службовців – на 133 тис. більше, ніж у довоєнні роки (1940 р.).

На відміну від індустріального сектору економіки, що розвивався в повоєнні роки досить високими темпами, її аграрний сектор довго залишався в занедбаному стані. Соціальне становище селян було безправним: вони не мали паспортів, тобто не могли вільно міняти місце проживання, були позбавлені навіть права на мізерну пенсію, яку отримували робітники та службовці. Колгоспам заборонялося створювати будь-які підсобні підприємства, які могли б поліпшити умови життя та побут селян.

У повоєнні роки державні та партійні органи у відносинах із селянством не відмовилися від насильництва. 21 лютого 1948 р. Президія ВР СРСР прийняла Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». За цим указом кожного, хто не виробив установленого мінімуму трудоднів, можна було виселяти за межі України. З часу прийняття цього указу до липня 1950 р. було винесено 11991 «громадський вирок» про виселення селян за межі України. Серед тих, кого це торкнулося, були люди похилого віку, інваліди, учасники війни.

Насильницькими методами в повоєнні роки була проведена колективізація сільського господарства в західних областях УРСР, яка супроводжувалася примусовим виселенням селян з їх домівок та переселенням до інших областей України та у східні регіони Радянського Союзу.

Трудівники села в повоєнний час, всупереч усім труднощам, що лягали тягарем на їхні плечі, своєю звитяжною працею в надзвичайно важких умовах забезпечували основні потреби країни в продуктах харчування. В Україні були широко відомі імена майстрів вирощування кукурудзи М.Озерного (Дніпропетровська обл.) і О.Хобти (Київська обл.), бригадира першої жіночої тракторної бригади П.Ангеліної (Донецька обл.), ланкової, яка вирощувала небувалі врожаї цукрового буряку, С.Виштак (Київська обл.) і багатьох інших механізаторів, тваринників, рільників.

Однак на кінець п’ятирічки аграрний сектор порівняно з іншими дав найнижчі результати. Унаслідок серйозного відставання сільського господарства дуже повільно відновлювався матеріальний добробут народу.

В повоєнні роки більшість радянських громадян вірила у можливість щасливого та заможного життя. Але зростаюче самоусвідомлення народу було несумісне з існуючими порядками. Керівники держави розуміли, що кілька десятків мільйонів осіб жили під час війни на окупованих землях, були вивезені на примусові роботи до Німеччини, перебували у полоні. Усі вони зазнали зовсім інших ідеологічних впливів. Мільйони солдатів та офіцерів побували в країнах Європи й бачили там значно вищий рівень життя. Тому сталінський режим намагався за всяку ціну відновити контроль над їх свідомістю. Для цього були використані різноманітні засоби тиску, передусім ідеологічні кампанії та репресії.

Першими постраждали військовополонені та особи, які перебували на примусових роботах у Німеччині й були після війни репатрійовані з німецьких таборів до СРСР. Тільки кожний п’ятий з них пройшов фільтраційні пункти і повернувся додому. Решту було звинувачено у зраді Батьківщині і вислано у сталінські табори.

Приборкання критично настроєної інтелігенції було доручено секретарю ЦК ВКП(б) А.Жданову, який втручався у діяльність творчої та наукової інтелігенції, звинувачуючи її у формалізмі, безідейності, низькопоклонстві перед Заходом, космополітизмі, а українців ще й у буржуазному націоналізмі. У 1946-1948 рр. ЦК ВКП(б) було прийнято ряд ідеологічних постанов. Перебуваючи у фарватері цієї політики, ЦК КП(б)У 1946 р. ухвалив постанови «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури», «Про журнал сатири й гумору «Перець», «Про журнал «Вітчизна», «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи до його поліпшення».

Цю лінію було продовжено в наступні роки, коли з’явився ще ряд постанов ЦК КП(б)У: «Про журнал «Дніпро» (1950), «Про підсумки VI Пленуму правління Спілки радянських письменників України» (1951), «Про стан і заходи поліпшення ідеологічної роботи партійної організації України» (1951) та ін. 2 липня 1951 р. в газеті «Правда» з’явилася редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі», яка піддавала нищівній критиці написаний у 1944 р. вірш В.Сосюри «Любіть Україну».

Усього за період з 1946 по 1951 рр. було прийнято 12 найбільш значних за своїм характером партійних постанов з ідеологічних питань. В «антинародному, формалістичному, згубному для радянської музики напрямі» звинувачувалися такі українські композитори, як Б.Лятошинський, М.Колесса, М.Вериківський, Г.Таранов та ін.

Одним із жорстоких кроків комуністичного режиму в західних областях стало знищення Української греко-католицької церкви. Церкву очолював А.Шептицький (з 1901 до 1944 рр.). Після його смерті з 31 листопада 1944 р. УГКЦ очолив митрополит Й.Сліпий.

В березні 1945 р. з’явилася схвалена Сталіним інструкція про ліквідацію УГКЦ. Невдовзі розгорнулася пропагандистська робота щодо її дискредитації як «слуги Ватикану», «ворога народу», знаряддя «українського буржуазного націоналізму». У квітні 1945 р. в газетах «Радянська Україна» (Київ) і «Вільна Україна» (Львів) з’явилася велика стаття Я.Галана під назвою «З хрестом чи ножем», яка містила гострі нападки на уніатів, зокрема, на покійного А.Шептицького. Того ж місяця органи НКВС заарештували у Львові митрополита Й.Сліпого та інших ієрархів церкви. Усіх їх засудили до багаторічного ув’язнення.

У травні 1945 р. у пресі з’явилася відозва «Ініціативної групи по возз’єднанню греко-католицької церкви з православною», яку очолив греко-католицький священик Г.Костельник. Група розгорнула агітацію за розрив унії з Римом. 8-10 березня 1946 р. у Львові відбувся церковний собор, на якому було ухвалено скасувати Берестейську унію 1596 р., возз’єднавши галицьку церкву з російською православною. За такою ж схемою було ліквідовано церкву в Закарпатті. Ужгородська унія 1646 р. також була анульована, а місцева єпархія навернена у православну віру рішенням Мукачівського собору 1949 р. Греко-католицька церква на західноукраїнських землях пішла в підпілля.

Після смерті Сталіна в СРСР було зроблено спробу без зміни виробничих відносин шляхом деяких послаблень пожвавити розвиток промисловості й зупинити деградацію продуктивних сил села. Зокрема, мала місце спроба переходу від жорсткого керівництва сільським господарством до господарської самодіяльності колгоспів і радгоспів. Резонансною реформою «великого десятиріччя» була заміна галузевого управління промисловістю територіальним.

Ще одним нововведенням М.Хрущова став поділ партійних, радянських, профспілкових й комсомольських організацій за виробничим принципом – на промислові й сільські. Ця реформа передбачала наближення керівництва до конкретних виробничих справ. Водночас збереження попередніх виробничих відносин, форм і методів керівництва не принесли бажаних результатів.

Саме з діяльністю М.Хрущова пов’язані перші спроби демократизації суспільства. 14-25 лютого 1956 р. в Москві відбувся ХХ з’їзд КПРС. Поряд з іншими питаннями на закритому засіданні з’їзду було заслухано доповідь М.Хрущова «Про культ особи і його наслідки».

Осуд зовнішніх форм тоталітаризму (культу особи Сталіна) і найбільш вражаючих випадків зловживання владою (масових репресій) сколихнув суспільство і поклав початок тривалому процесу розладу радянської політичної системи.

Короткий період ревізії сталінської політики (1956-1959 рр.) був використаний в Україні для висунення культурно-національних вимог. За певного тиску діячів культури (М.Шумило, А.Хижняк, М.Рильський та ін.) і громадської думки вдалося досягти деякого поліпшення становища в мовній сфері (перевидання «Словника української мови» Б.Грінченка). Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури, заповнення «білих плям» в літературі, театрі (М.Куліш, Л.Курбас, «Березіль»).

Незаперечним досягненням доби М.Хрущова була соціальна політика, що торкалася майже усіх сфер суспільного життя.

У березні 1956 р. радянський уряд скоротив тривалість робочого дня на дві години у передвихідні та передсвяткові дні. Було збільшено тривалість відпусток, пов’язаних із вагітністю і пологами (з 77 до 112 календарних днів). У квітні скасовано закон 1940 р., що «прив’язував» робітників до підприємств, на яких вони працювали. Тепер працівники мали право змінювати місце роботи, за два тижні попередивши адміністрацію про свій намір. Для селян, однак, зберігалося існуюче становище: не маючи паспортів, вони не могли залишити свій колгосп або радгосп. Скасовувалася плата за навчання у старших класах середніх шкіл та вищих навчальних закладах.

У липні 1956 р. було прийнято закон про державні пенсії, згідно з яким значно збільшено розмір мінімальних пенсій і обмежено розміри високих. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Середній розмір пенсій збільшився майже вдвічі.

Державна система соціального забезпечення колгоспників почала діяти тільки з липня 1964 р. і була менш радикальною. Право на пенсію отримали колгоспники: чоловіки – від 65 років (якщо мали стаж роботи не менше 25 років) і жінки – від 60 років (стаж роботи – 20 років). Мінімальні розміри пенсій для колгоспників були зовсім мізерні. І все-таки це був істотний крок уперед порівняно зі становищем, що існувало до того часу.

У вересні 1956 р. уряд видав постанову про підвищення в середньому на третину заробітної плати малооплачуваним робітникам і службовцям, підвищувався неоподатковуваний мінімум заробітної плати.

У липні 1957 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли постанову «Про розвиток житлового будівництва в СРСР». У ній ставилося завдання надати кожній сім’ї окрему квартиру. Понад 3 млн. квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десять років, істотно пом’якшили житлову проблему.

14 квітня 1964 р. пленум ЦК КПРС звільнив М.Хрущова від обов’язків першого секретаря ЦК, члена Президії ЦК і Голови Ради Міністрів. Першим секретарем ЦК КПРС було обрано Л.Брежнєва, а на посаду Голови Ради Міністрів рекомендовано О.Косигіна.

Наступники Хрущова майже відразу почали відмовлятися від багатьох його нововведень. Насамперед вони скасували реформу партійного апарату. До кінця 1964 р. промислові й сільські обласні партійні органи було знову об’єднано. Відповідно об’єдналися радянські, профспілкові, комсомольські й інші органи.

Прискорений розвиток індустріальних галузей і недостатня інтенсифікація виробництва в умовах директивного господарювання зумовили в цей період постійне зростання чисельності робітничого класу. На початку 60-х років робітники становили половину зайнятої в народному господарстві робочої сили, а в середині 80-х років їхня частка збільшилася до 60%. Темпи зростання чисельності робітників у 80-х роках помітно скоротилися внаслідок вичерпання трудових ресурсів і певним чином у зв’язку з модернізацією виробництва.

Умови праці робітничого класу визначалися специфікою галузі. На підприємствах воєнно-промислового комплексу та новобудовах важкої індустрії вони були кращими, а в сфері виробництва товарів народного споживання – набагато гіршими.

Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців збільшилася з 78 крб. у 1960 р. до 155 крб. у 1980 р. Унаслідок підвищення мінімальної заробітної плати при одночасному обмеженні високих заробітків посилилася тенденція до зближення рівнів оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У середині 80-х років різниця в заробітній платі на користь останніх не перевищувала 10%, а в деяких галузях промисловості інженери одержували навіть менше, ніж робітники. Престиж інженерної праці впав. Спостерігалася зрівнялівка в заробітках високо- та низькокваліфікованих робітників.

Середньомісячна оплата праці в колгоспах збільшилася в 1965-1985 рр. у 2,7 рази (до 134 крб.), у радгоспах – у 2,3 рази (до 163 крб.). Розрив у оплаті праці між промисловістю та сільським господарством істотно скоротився. Проте держава як суб’єкт господарювання однаково мало платила і робітникам, і селянам.

Незважаючи на вирівнювання доходів працівників індустріального й аграрного секторів, сільське життя залишалося непрестижним. Однак держава, спонукувана дефіцитом робітників у індустріальних галузях, перестала розглядати селян як робочу силу, прикріплену на все життя до колгоспів. Їм почали видавати паспорти, зрівнявши таким чином з міськими жителями. Проте слід зауважити, що радянський внутрішній паспорт з позначками щодо соціального походження, національності, прописки тощо був унікальним документом – відмінним від особистих посвідчень громадян багатьох розвинутих країн. Однак після отримання паспорта селяни дістали змогу переїжджати в міста.

Роки «застою» характеризувалися стрімким зростанням чисельності міського населення. За 1960-1985 рр. вона збільшилася в Україні з 19,9 до 33,2 млн. чол. Сільське населення за ці роки скоротилося з 22,6 до 17,6 млн. чол. Кількість сіл в Україні зменшилася більш ніж на 2 тис. Виїжджала з сіл переважно молодь, унаслідок чого вікова структура сільського населення помітно погіршилася. Середньорічна чисельність колгоспників, які працювали в громадському господарстві, знизилася з 6,4 до 3,9 млн. осіб.

Масштаби, яких надав житловому будівництву М.Хрущов, були майже збережені в добу «застою». За 1965-1985 рр. в Україні з’явилося 7305 тис. нових квартир. Кількість осіб, які вселилися в них або поліпшили свої житлові умови, становила 33 млн. Однак проблему житла не вдалося цілком розв’язати. Темпи урбанізації виявилися надто високими, і сотні тисяч осіб продовжували стояти у чергах на отримання квартири. Якість безоплатного житла була низькою, а квартири – невеликими за площею.

Недоліки в соціальній політиці, економіці, ідеологічний тиск з боку держави породжували ті чи інші протестні виступи певних опозиційних груп. На боротьбу з режимом зважилась відносно невелика кількість громадян, переважно з числа національно свідомої інтелігенції.

Опозиційний рух заявив про себе в основному в західному регіоні України та Києві. У другій половині 60-х – першій половині 80-х років у ньому виявилося кілька течій. Шістдесятники, яких інколи називають націонал-культурниками, передусім ставили перед собою завдання відродження національної культури і захисту рідної мови. Їх діяльність практично мало виходила за межі радянської законності й соціалістичних цінностей.

Адміністративно-командна система управління народним господарством привела країну до поглиблення кризи в соціально-економічній сфері. З приходом до влади у березні 1985 р. М.Горбачова та його прибічників почалось «реформування» СРСР. У 1987 р. на січневому пленумі ЦК КПРС на перший план було висунуто завдання демократизації суспільно-політичного життя. Велику роль у цьому відіграла політика гласності. Виразніше окреслювалися розбіжності в поглядах, підходах до вирішення назрілих проблем, відбувалося швидке політичне розмежування суспільства. Виникли різноманітні самодіяльні громадські об’єднання, організації, товариства. Одним із перших самодіяльних об’єднань став Український культурологічний клуб, заснований представниками національно-демократичної інтелігенції Києва у серпні 1987 р. Національно-демократичні ідеї духовного відродження нації восени 1987 р. привели до утворення у Львові Товариства Лева.

На початку 1988 р. у Харкові й Києві виникли просвітницькі організації «Спадщина». Тоді ж у Києві виникає студентське об’єднання «Громада», а у 1989 р. – Українська студентська спілка (УСС), студентське братство у Львові та ін. В 1988 р. була відновлена Українська гельсінська група, а в липні того ж року вона була перейменована на спілку (УГС).

У другій половині 80-х – на початку 90-х рр. боротьба за національне й культурне відродження стала одним з пріоритетних завдань національно-демократичних сил. У лютому 1989 р. було створено товариство шанувальників української мови, а через два роки «Просвіта» ім. Т.Шевченка.

Представники творчої інтелігенції підняли голос на захист української мови. У різних містах України засновувалися культурологічні товариства, метою яких було відродження української мови. 8 грудня 1989 р.Верховна Рада УРСР прийняла Закон про мови. Українська мова отримала статус державної, інші отримали право на розвиток і використання в житті етносів республіки.

У листопаді 1988 р. на зборах київської організації Спілки письменників України визріла ідея створення ініціативної групи «Рух на підтримку перебудови». Незважаючи на опір компартійної номенклатури, за станом на вересень 1989 р. Рух нараховував майже 280 тис. осіб. Це була масова всеукраїнська демократична організація. Того ж місяця відбувся Установчий з’їзд Народного Руху, який затвердив Програму й Статут організації, обрав її керівні органи. До Програми увійшли положення про надання українській мові статусу державної, відродження національної символіки, відновлення діяльності Української православної та Української греко-католицької церков, закриття ЧАЕС.

Наприкінці 1989-1990 рр. на основі самодіяльних громадських організацій та рухів в Україні виникають численні політичні партії. У вересні 1990 р. Президія Верховної Ради України ухвалила постанову «Про порядок реєстрації громадських об’єднань», що створило відповідну юридичну базу для існування багатопартійності в республіці. У квітні 1990 р. на базі УГС була створена Українська Республіканська партія (УРП). Лідером партії був обраний Л.Лук’яненко. Головною метою своєї діяльності партія проголосила створення Української самостійної соборної держави. У березні 1990 р. І.Драч, Д.Павличко, В.Яворівський заявили про створення Демократичної партії України (ДемПУ). Головною метою було проголошено досягнення державної незалежності України. Тоді ж виникли Соціал-демократична партія України, Об’єднана соціал-демократична партія України, Партія зелених України, Ліберальна партія, Народна партія та ін. Усі новостворені партії в Україні були в опозиції, виступали проти гегемонії Компартії в суспільстві, добивалися докорінних змін у соціально-економічному й політичному житті країни.

Демократизація суспільно-політичного життя, гласність, послаблення, а згодом і ліквідація цензури відкрили замовчувані або сфальсифіковані події в історії України, сприяли поверненню несправедливо забутих імен діячів української культури та їх творів. Протягом 1987-1991 рр. поступово відкривалася правда про національно-визвольну боротьбу українського народу 1917-1920 рр., голодомор 1933 р., колективізацію, масові репресії тоталітарного режиму.

Важливою складовою національно-культурного відродження було відновлення діяльності заборонених Української греко-католицької (УГКЦ) та Української автокефальної православної (УАПЦ) церков. У зв’язку з процесом відновлення історичної справедливості постало питання про повернення їх власності, що раніше відійшла до РПЦ.

Крах політики керівництва СРСР вів до ломки радянської політичної системи. На стрімку політизацію мас, пробудження інтересу до громадсько-політичного життя вплинули вибори народних депутатів СРСР і УРСР в 1989-1990 рр. Відкрилися реальні перспективи для здобуття Україною суверенітету, створення в майбутньому самостійної Української держави. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка проголошувала «верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Від імені народу України могла виступати тільки Верховна Рада УРСР. Територія України в існуючих кордонах проголошувалася недоторканою. Проголошення Декларації про Державний суверенітет стало каталізатором подальшого розвитку національної свідомості.

Україна на шляху суверенного розвитку: суспільно-політичні трансформації.

1. Утворення політичних партій, становлення багатопартійної системи та її вплив на громадсько-політичне життя в Україні.

2. Етапи і особливості формування соціальної політики в контексті нових реалій наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

3. Історичний поступ культури, освіти та науки в умовах функціонування суверенної держави.

4. Українська церква та проблеми духовного відродження нації.

На рубежі XX – XXI століть Україна стала одним з основних європейських суб’єктів політичних випробувань та перетворень. Події кінця 80 – початку 90-х років зумовили творення нового державного устрою в Україні, перехід від політики соціалістичного спрямування до демократичного громадянського суспільства, від планової соціально-економічної системи до ринкової економіки.

Структурні зміни у формах власності на засоби виробництва та формування нових виробничих відносин породжують розшарування суспільства, впливають на психологію, мораль та культурне життя. Розподіл культурних та соціальних цінностей все більше набуває ознак соціальної диференціації. Соціально-культурна структура суспільства стає більш різнобарвною, з новою конфігурацією можливостей та уподобань окремих суспільних прошарків.

Здійснюються реальні кроки до позитивних змін та перетворень, які мають забезпечити розв’язання соціально-політичних проблем цивілізованим шляхом, сформують нові соціальні цінності, серед яких визначальними будуть свобода, культура та відповідальність особистості.

Одним з важливих елементів у формуванні демократичного громадянського суспільства є інститут політичних партій, який виступає реальним суб’єктом життя та структуризації суспільства. Визначальною функцією партійної системи є забезпечення нею зв’язку та взаємодії між органами державної влади та громадянами, своєрідне віддзеркалення політичних інтересів різних суспільних груп і об’єднань.

Політичні партії в Україні являють собою історично відносно молоду інституцію, з певною визначеною структурою, ідеологічним підґрунтям та засадами організованості. Свої витоки вони беруть з кінця ХІХ - початку ХХ ст. Але через низку причин ці процеси не мали завершеного характеру.

Активізація багатопартійного життя розпочалася у 80-ті роки ХХ ст. з перебудовчою трансформацією суспільної організації, як заперечення монополії комуністичної партії України і формування альтернативних політичних організацій та об’єднань національно-демократичного характеру. Поступово відбувалося визрівання і прийняття масовою політичною свідомістю необхідності багатопартійної системи як своєрідного гаранта демократизації українського суспільства.

Історія розвитку та становлення багатопартійної системи в сучасній Україні мала свої особливості та специфічні риси, за якими можна виділити три основні періоди партійного будівництва.

І) перший період розпочався на рубежі 1989-1990 років і тривав до 1993 року. Спочатку виникає демократична платформа в КПУ, формується Народний Рух України як політична сила. Одночасно відбувається самоідентифікація нових політичних партій: Української республіканської партії, Партії зелених України та ін. Більшість їх програмних документів мали загально-декларативні гасла демократичної ідеології, апелювали до всього українського народу з ідеями суверенітету України (або в системі співдружності, або як самостійної держави), парламентської демократії і приватновласницьких основ соціально-економічного життя.

Характерними рисами багатопартійного будівництва цих років стали антикомунізм, демократизм, західництво та романтизм. Процес партійного формування розвивався на двополярній основі. На одному боці була Комуністична партія, в середині якої виникали різні платформи, що в майбутньому переросли у самостійні партійні структури, а на іншому боці – група партій і рухів, які в основу своїх програмних платформ поклали демократичні принципи. Після проголошення незалежності України політичне життя набуло не тільки широкого розмаху, а й стало на певну юридичну основу. Правовий статус партій закріплювався в Міністерстві юстиції України.

ІІ) другий період, на думку деяких політологів, розпочався з перетворенням НРУ на партію і реєстрацією КПУ як легітимної партії. Цей період завершився на рубежі 1997-98рр. під час виборів до Верховної Ради України 1998р. Процес формування партійної системи здійснювався за класичною схемою: комуністичний, соціалістичний, соціал-демократичний, націонал-радикальний, націонал-демократичний, ліберальний та інші напрямки.

Характерними рисами цього періоду стала орієнтація партій на нагальні потреби політичного і соціально-економічного життя України. На часі стало утворення союзницьких виборчих блоків зі споріднених політичних сил, зросла тенденція до переходу від дрібнопартійності до утворення потужних партій. В результаті спостерігалося намагання оформити «партію влади» як домінуючу політичну силу в структурах законодавчої і виконавчої влади. На роль такої партії претендувала Соціалістична партія України на чолі з її лідером О.Морозом, але через низку причин вона такою не стала. В різні періоди неформально «партією влади» називали СДПУ (о) та «партією ілюзії влади» НРУ, НДП.

ІІІ) третій період партійного будівництва розпочався у ході політичних баталій у виборчому процесі до Верховної Ради (1998р.) і продовжується надалі.

Виборчі змагання розподілили політичні партії на два блоки – парламентські та позапарламентські. Постало питання створення потужного політичного центру, що об’єднав би більшість суспільства в розбудові держави, однак його розвиток не завершений до сьогоднішнього дня. Причинами такого явища стали партійні негаразди в рядах центристських партій – НДП, «Громада», та несформованість соціальної бази цих партій.

Вибори 1998р. до ВР України засвідчили також подальше зростання політичного впливу партій лівої орієнтації. З п’яти з них, що брали участь у виборчій кампанії, чотири потрапили до ВР. В результаті в парламенті були представлені 173 депутати партій лівого спрямування.

Характерними рисами цього періоду стало набуття властивих для України політичних ознак у партійному будівництві, зокрема, проявилися партії, які не вписувалися у традиційну класифікацію: ліві – праві. До них відносяться: «Громада», «Реформи і порядок», СДПУ(о), СелПУ та інші. Центр протистояння значною мірою перемістився зі сфери поділу на ліві – праві і зосередився на боротьбі між прихильниками західництва, з одного боку, і слав’янофільства – з іншого. Ці партії намагаються поширити свою ідеологію та партійні структури не лише на заході чи сході, а й мати своїх симпатиків та електорат у всіх регіонах України. Набула широкого розвою тенденція внутрішньопартійних розколів і дрібнення майже серед усіх таборів партійного життя. Конфлікти в НРУ призвели до його розколу на дві партії і стрімкого падіння їх авторитету, політичного впливу. Серйозних випробувань зазнав і центр, зокрема партія «Громада», яка розкололася одразу після еміграції та арешту її лідера П.Лазаренка. Частина громадівців створила Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» на чолі з Ю.Тимошенко.

Внутрішньопартійні розколи відбувалися і серед партій лівого спрямування. В складі ВР розформувалася фракція ПСПУ та СелПУ, розкололася СПУ. З її частини було утворено Всеукраїнське об’єднання лівих «Справедливість» на чолі з І.Чижом.

Проте партійне будівництво поки що залишається на етапі мультипартійності і крайньої поляризованості, не оформлена легітимно «партія влади», яка б стала гарантом процесу стабілізації українського суспільства. Лише в 2002 році при формуванні чергового керівництва Верховної Ради нового скликання, та формування нового Кабінету Міністрів вдається створити так звану «парламентську більшість», до складу якої увійшли представники центристів та деяких правих партій. Поступово відбувається перехід до більш стабільної системи класичної багатопартійності, де існують потужні масові політичні партії і поляризований плюралізм думок.

В політичному спектрі сучасної України представлені: ліберали, радикали, консерватори, реформатори і помірковані. Розглянемо їх детальніше:

І) Праві націонал-радикальні партії (Українська національна асамблея, Державна самостійність України, Соціал-національна партія України, Конгрес українських націоналістів). Серед головних ідей:

• ідея інтегрального націоналізму (створення української державності навіть шляхом відходу від демократичних засад),

• економічні інтереси чітко не сформовані, їх спектр від приватизації до державного контролю.

ІІ) Правоцентристи, які висувають ідеї націонал-демократії (НРУ, Партія «Реформи і порядок», Демократична партія України, Українська радикальна партія, Партія зелених України, ВО «Батьківщина», Народна партія України та інші). Їх основні засади:

• унітарна централізована держава з ринковою економікою і з інтеграцією в Європу,

• ідея неоконсерватизму з національною ознакою,

• захист української культури та підтримка християнської ідеології,

• в зовнішній політиці визначальним є інтеграція в Європейський союз і вихід з СНД,

• в економічних питаннях пріоритетними є приватновласницькі основи, підтримка структур малого та середнього бізнесу.

ІІІ) Центристські партії ліберальної демократії (партія «Яблоко», народно-демократична партія України, Аграрна партія України, Ліберальна партія України та ін.). Серед головних ідеологічних основ – побудова громадянського суспільства з орієнтацією на інтереси людини і подальшим розвитком інтеграційного процесу з європейськими країнами, обмеження державної влади та її втручання в соціально-економічне життя суспільства.

IV) Лівоцентристи соціал-демократичного спрямування (СДПУ(о), Слов’янська партія, Партія регіонів, Соціал-демократичний союз, «Трудова Україна» тощо). Основні ідеологічні основи: демократичне громадянське суспільство з гуманістичними цінностями та соціальною справедливістю.

V) Партії лівого спрямування з ідеями соціалізму та комунізму (КПУ, СПУ, ПСПУ, ВОЛ «Справедливість», СелПУ, КПРС та інші). Їх ідеологічними основами є:

• у державному будівництві – побудова унітарної радянської держави з широким місцевим самоврядуванням,

• в економічному питанні – суспільна, колективна власність, цивілізоване соціально-справедливе співіснування державного сектору економіки та ринкових відносин.

Основними питаннями, яким приділяють увагу опозиційні сили, є антикорупційна тема, недостатній рівень соціальної політики держави та загальнонаціональні інтереси України.

Таким чином, процес становлення багатопартійної системи в Україні та структуризація суспільства розпочалися на рубежі 1989-1990 років і перманентно продовжуються. Країна пройшла шлях від нестабільної дрібнопартійності до формування більш стабільної багатопартійної системи з елементами поляризованого плюралізму. Не визначеними законодавчо залишаються статус опозиційного руху та структура домінантних партій, остаточно не оформилася і не легітимізувалася «партія влади» як політичний центр.

Соціальна політика держави має бути спрямована на забезпечення життєвих інтересів усіх верств населення. Після здобуття Україною незалежності соціально-економічна ситуація в державі загострилася. 3 січня 1992р. Україна пережила інфляцію та гіперінфляцію, коли ціни на товари та послуги зросли більш як у 50 разів. Менше 20% промислових підприємств України мали завершений цикл виробництва. Основна частина продукції складалася з напівфабрикатів і комплектуючих виробів, що використовувалися у виробничому процесі в інших республіках в період СРСР. Тому розрив економічних і технологічних зв’язків із Росією та іншими республіками при збереженні залежної структури виробництва боляче вдарив по молодій Українській державі. А науково-технічна і технологічна відсталість в ряді галузей української індустрії, низька конкурентноздатність її продукції не дали змоги швидко інтегруватись до міжнародного поділу праці. До того ж європейська політико-економічна спільнота не дуже поспішала розкрити свої обійми для потенційно сильного майбутнього конкурента. Як наслідок, у грудні 1993р. інфляція перевищила 90%, а національний дохід у першому кварталі 1994р. скоротився у порівнянні з відповідним періодом 1993р. на 36%, обсяг виробництва – на 38%. Економіка України опинилася в стані руйнації. Це породило масове безробіття і зубожіння більшості народу України. За даними українських соціологів, на середину 90-х років відбулося майнове розшарування громадян. Група багатих складала від 3 до 6%, група середньо заможніх – близько 13%, група бідних – за різними даними від 70,8% до 86,5%. Для порівняння відзначимо, що майнове розшарування в США виглядає так: багаті – 3%, забезпечені – 17%, середні – 60%, бідні 20%. За даними статистичного бюро Європейської комісії індекс купівельної спроможності населення України у 2001 був одним з найнижчих у Європі і становив 17% від європейської норми.

А якщо врахувати об’єктивні оцінки самого населення, то до категорії бідних в Україні можна віднести 70% громадян. Заборгованість із заробітної плати на 1 січня 2003р. становила 2 млрд. 323 млн. грн., а кількість працівників, яким вчасно не виплатили заробітної плати – 2 млн. 155 тис. Це є дестабілізуючим чинником, що посилює соціальну напруженість у суспільстві. Середній рівень пенсій в 2002р. становив 137 грн., що складало 40% прожиткового мінімуму. Дуже гострою залишалась проблема безробіття. За оцінками Міжнародної організації праці на 2003 рік в Україні нараховувалося 2,5 млн. безробітних, переважну більшість з яких становили жінки та молодь до 28 років.

Рівень безробіття і зубожіння народу змушує багатьох шукати кращої долі на заробітках за кордоном. З одного боку, це еміграція в прямому розумінні слова – відплив за кордон здорових, ініціативних людей, чверть з яких мають вищу освіту. З другого – величезні масштаби тимчасової трудової еміграції. За даними експертів за межами України шукають роботу від 5 до 7 млн. наших громадян. Багато з них перебувають на нелегальному становищі і соціально не захищені. Вони отримують нижчу від місцевих робітників заробітну плату, не можуть оскаржити неправомірні дії роботодавця, користуватися послугами медицини тощо.

У сільській місцевості також спостерігається розшарування населення. В аграрному секторі України зайнято 21% від усіх працюючих у суспільному виробництві. На заході цей показник значно нижчий – від 2 до 9%. Крім того, серед працівників с/г 84% становлять жінки (у Європі і США – 40%). Матеріальне становище працівників села значно гірше, ніж в інших сферах суспільного виробництва. Заробітна плата в с/г становить 72,7% заробітної плати в цілому по народному господарству, а середній розмір пенсій на 10,4% менший, ніж загалом по Україні. Тому проблеми села потребують посиленої уваги владних структур.

Усі вищенаведені показники свідчать про народження численної верстви бідних, що негативно впливає на формування громадянського суспільства, містить у собі загрозу соціальних і політичних конфліктів.

Вихід із цього становища, як свідчить досвід розвинутих країн, у формуванні потужного середнього класу. В Україні він лише почав складатися. Його становлення відбувається внаслідок виникнення стійкого прошарку людей-власників нерухомого майна, земельних ділянок, акцій, а також прискореного розвитку середнього й малого бізнесу, фермерських господарств та ін. Зміцнить позиції середнього класу науково-технічна інтелігенція, вчені, діячі культури та освіти, спеціалісти середньої ланки управління, фінансистів та менеджерів. Середній клас утворюють працівники виробничої і невиробничої сфери, які отримують середній за своїм розміром доход у вигляді прибутку або заробітної плати.

Життєво важливою галуззю є система охорони здоровя в суспільстві. Від її злагодженого функціонування залежить не лише фізичне, а й морально-психологічне здоров’я нації.

Падіння соціально-економічного рівня розвитку України в 90-х рр. призвело до погіршення стану здоров’я населення. А це в свою чергу позначилося на демографічній ситуації: знизився рівень народжуваності, підвищився рівень смертності, відбувається старіння населення і зменшення середньої тривалості життя. Цілий комплекс причин призвів до демографічної кризи. В суспільстві в останні роки не забезпечується навіть просте відтворення населення. Аналітики вважають, що до 2026р. чисельність населення в Україні за таких обставин може зменшитись на 5 – 13,3 млн. Ситуація ускладнюється тим, що серед населення випереджаючими темпами скорочується питома вага людей працездатного віку.

Звичайно, загальна економічна криза негативно позначилася на всій системі охорони здоров’я. Але фахівці стверджують, що до кризи додались суб’єктивні фактори, тобто чиновники кинули галузь напризволяще. Впродовж 90-х років валовий внутрішній продукт – ВВП знизився на 40-60%, а державні видатки на охорону здоров’я скоротились у 7,5 рази, тобто на 750%. Бюджетних коштів не вистачає і значна частина медичних послуг стала платною, недоступною для малозабезпеченого населення. Одночасно підвищилася вартість медичних препаратів, котрі користуються найбільшим попитом.

Лише з 2000р. ситуація дещо покращилася. Стабілізація в економіці країни сприяла кращому фінансуванню галузі. У 2000-2002рр. на охорону здоров’я виділяється 2,5-2,8% ВВП. Це стабільне, але недостатнє фінансування. Всесвітня організація здоров’я рекомендує виділяти 7-8% ВВП на медичну галузь.

При достатньому фінансуванні і раціональному використанні коштів вітчизняна медицина здатна працювати на рівні світових стандартів. Масову медицину потрібно реформувати так, щоб вона була ефективною і доступною. У Верховні Раді готується до третього читання законопроект про медичне страхування. Чи зможе він розв’язати всі проблеми? Фахівці вважають, що страхова медицина стане ефективною тільки тоді, коли запрацює вся економіка і люди будуть отримувати належну зарплату, зможуть робити страхові внески.

На піднесення економіки спрямований новий податковий кодекс, який має максимально сприяти розвитку малого й середнього бізнесу. Досвід країн посткомуністичної системи свідчить, що малі і середні підприємства забезпечують високу зайнятість населення і зниження безробіття. В цьому середовищі формується середній клас, який повинен стати опорою громадянського суспільства. У стані реформування система пенсійного забезпечення, що максимально враховує досвід передових держав світу.

Тривалий час українська культура розвивалася на засадах соціалістичного реалізму. Проголошення в Україні незалежності поставило на порядок денний відродження української культури та її модернізацію з метою органічного входження в європейський культурний простір. Без духовного пробудження нації сам процес демократизації українського суспільства буде загальмований, а держава не стане цілісною культурною системою, здатною до самооновлення.

В 1992р. були прийняті основи законодавства України про культуру, в якому проголошується право на свободу творчості, а також вільний вибір видів культурної діяльності. Держава гарантує невтручання у творчий процес і не допускає цензури. Останнє положення відкриває особливо широкі можливості для творчої індивідуальності.

Розкрити інтелектуальний потенціал нації покликана вся система середньої та вищої школи. У тому ж 1992р. Верховна Рада схвалила «Закон про освіту», а в грудні 1993р. – зміни та доповнення до «Закону про підприємництво», які дозволили створення приватних навчальних закладів під юрисдикцією Міністерства освіти. Середня освіта є обов’язковою.

Конституція України гарантує кожному громадянинові доступність отримання дошкільної, повної середньої, професійно-технічної та вищої освіти в державних і комерційних навчальних закладах. Держава відмовилась від монополії на освіту. З’явилися і успішно розвиваються навчально-виховні заклади нового типу – гімназії та ліцеї, десятки авторських і приватних шкіл. В цілому в Україні функціонує більш як 21 тис. закладів середньої освіти, в яких навчається близько 7 млн. дітей. Але недостатнє фінансування галузі призвело до відтоку кваліфікованих кадрів. Середня і вища школа переводяться на україномовний режим роботи. До 70% першокласників навчається українською мовою. У вищій школі цей процес значно відстає. Особливо у східному та південному регіонах через спротив антиукраїнських сил українізація освіти просувається дуже повільно. А в школах Криму надано право самому учневі вирішувати, вивчати йому чи не вивчати державну мову. Це свідчить про те, що в державі відсутня належна політика в галузі освіти.

Україна успадкувала систему вищої освіти, яка не повною мірою відповідала інтересам особи, суспільства, держави. Жорстка регламентація змісту вищої освіти, уніфікація навчальних планів, програм, надмірна ідеологізація навчання призвели до певної невідповідності структури освіти світовим стандартам, втрати престижу вищої освіти.

Зрушення в цій сфері відбулися не відразу. В 1992р. провів свій перший набір студентів Національний університет «Києво-Могилянська академія». Заснований в 1615р., він був закритий царизмом в 1811р. і знову став функціонувати в незалежній Україні. В 1993р. навчальні плани і програми університету були схвалені на спеціальній нараді експертів ЮНЕСКО.

Національний університет має мережу колегіумів різних рівнів: Острозький колегіум як вищий навчальний заклад та середні навчальні заклади – Києво-Могилянській колегіум, Запорізький січовий колегіум, колегіум «Берегиня» в Черкасах, Феодосійський колегіум в Криму. В університеті крім української вивчають англійську, німецьку, французьку, польську, чеську, італійську, санскрит, китайську, арабську мови.

Заснування університету «Києво-Могилянська академія» стало вагомим внеском у процес національного й інтелектуального відродження. Він уже завоював кілька престижних наукових грантів у європейських та американських університетах. Кращі студенти проходять стажування в авторитетних зарубіжних фундаціях.

Широко розвивається міжнародне співробітництво в галузі освіти. Україна підтримує плідні контакти з багатьма урядовими і неурядовими освітніми національними та міжнародними організаціями, такими як ЮНЕСКО, структури у складі Ради Європи, що займаються освітніми питаннями, Німецька служба академічних обмінів, Інформаційна служба США, а також з державними органами управління освітою країн СНД, Австрії, Греції, Китаю, Франції та багатьох інших держав. Практикуються безпосередні зв’язки між навчальними закладами України і зарубіжних країн. 78 вузів України здійснюють пряме співробітництво з 415 іноземними вищими закладами освіти. Аналогічні угоди мають школи та профтехучилища.

За розвитком вищої освіти Україна здебільшого не поступається розвиненим європейським країнам. І хоч економічна криза надзвичайно болісно вдарила по вищій школі, кількість вузів в Україні не зменшилась, а навіть зросла за рахунок відкриття навчальних закладів недержавного сектора. На сьогодні їх налічується 120. Сучасна молодь все частіше намагається паралельно здобути 2-3 вищі освіти. І це виправдано. Адже щороку на ринку з’являється приблизно 500 професій, які залишаються актуальними впродовж 5-15 років, а потім або відмирають, або кардинально змінюються. У молоді є всі умови для постійного самовдосконалення і самореалізації в швидкоплинному житті.

Повсякденною практикою Міністерства освіти і науки стало ліцензування та акредитація вузів України. Ліцензії видаються закладам усіх форм власності, якщо вони відповідають затвердженим критеріям. Акредитація проводиться за чотирма рівнями. Найвищий IV рівень акредитації отримують університети та академії. Акредитація дала можливість українським закладам освіти інтегруватися в міжнародну систему освіти і створила умови для конвертованості державних документів про освіту.

Але у діяльності вищої школи є чимало проблем. Найперше – це нераціональне використання випускників вищих навчальних закладів. Дуже часто вони працюють не за фахом. Не налагоджена система розподілу випускників, внаслідок чого регіони не забезпечені кадрами професіоналів. Спостерігається значний відтік висококваліфікованого професорсько-викладацького складу за кордон через низьку заробітну плату.

Ці прорахунки і недоліки не можуть заслонити ті практичні здобутки, якими збагатилась система освіти. Без сумніву, вони сприятимуть економічному, культурному, соціальному піднесенню України, зростанню добробуту її народу та зміцненню позицій держави в сучасному світі.

Наука України до здобуття незалежності була зорієнтована значною мірою на потреби військово-промислового комплексу і фінансування здійснювалось з джерел, призначених для розвитку ВПК. Повсюдне скорочення бюджетних асигнувань болюче позначилося на науковій сфері. У розвинутих країнах на наукові дослідження виділяється щонайменше 2% валового внутрішнього продукту. В Україні ці асигнування скоротилися з 3,1% ВВП у 1990р. до 0,5% в 2000р. Найбільше постраждали інститути, пов’язані з ВПК, а також фундаментальні дослідження, які не можуть бути самоокупними.

У науковому комплексі України налічується понад 1300 різних установ, в яких зайнято більш 300 тис. науковців. Це вдвічі більше, ніж у деяких західних країнах, але ефективність наукових досліджень у нашій державі була набагато нижчою, ніж у країнах Західної Європи чи Америки. В останні роки через низьку заробітну плату кваліфіковані вчені виїжджали на постійну роботу в наукові установи західних держав. Найвідчутніші втрати від «відпливу умів» спостерігаються серед генетиків, біохіміків, фізіологів, фізиків-теоретиків.

Незважаючи на негативні явища в науковій сфері, поступово перебудовується робота Академії наук, яка з 1994р. проголошена Національною. Посилюється увага до фундаментальних досліджень, виконуються цікаві й перспективні роботи в галузі проблем енергетики, екології, клітинної біології, генної інженерії та ін.

Гуманітарна наука впродовж 90-х рр. поповнилася новоствореними інститутами в системі Національної Академії Наук. Це інститути сходознавства, української мови, східноєвропейських досліджень, української археографії та джерелознавства, етнополітики та політології. Налагоджено і міцнішає співробітництво вітчизняних вчених з науковцями західної української діаспори, інтелектуальні сили яких в міру можливого сприяють розвитку і утвердженню української науки. Деякі з них включилися безпосередньо у державне і культурне будівництво в Україні, серед них В.Гаврилишин, Б.Кравченко, О.Пріцак, Т.Гунчак тощо.

Відчутні зміни відбуваються в сфері літератури. Письменники звільняються від догматів комуністичної ідеології. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів, поглядів на вітчизняну історію. На перше місце виходить публіцистика, яка висвітлює політичні процеси і зміни, що відбуваються в суспільстві. Високим громадянським пафосом відзначається творчість О.Гончара (нині покійного), І.Драча, Д.Павличка, П.Мовчана, І.Дзюби, Ю.Щербака, П.Осадчука та ін. Вагомий внесок у відтворення забутих імен роблять друковані органи: газета «Літературна Україна», часописи «Вітчизна», «Дзвін», «Київ», «Березіль», «Дніпро», «Всесвіт», «Український історичний журнал», тижневик «Україна», щоквартальник «Пам’ятки України».

Завдяки цим виданням повернулися в Україну раніше заборонені імена письменників та їх твори, твори мистецтва, творчість митців діаспори, історичні дослідження. Були опубліковані твори Б.Лепкого, Г.Чупринки, М.Зерова, М.Куліша, В.Винниченка, М.Драй-Хмари, Є.Сверстюка, В.Симоненка, В.Стуса, І.Світличного тощо. Тижневик «Україна» почав друкувати мистецтвознавчі розвідки про твори М.Бойчука та його школи, висвітлювати творчість таких художників, як Н.Онацький, О.Заливаха, І.Марчук, Ф.Гуменюк, які замовчувалися за часів застою.

Журнал «Пам’ятки України» запровадив рубрику, в якій публікувалися матеріали про незаслужено забутих українських краєзнавців, праці істориків М.Брайчевського, Я.Дашкевича, Я.Ісаєвича, Ф.Шевченка. була опублікована тритомна праця Д.Яворницького «Історія запорозьких козаків». Для українського народу відкрилися твори письменників української діаспори Є.Маланюка, Т.Осьмачки, І.Багряного, а також поетів, які загинули у боротьбі з фашизмом – О.Теліги та О.Ольжича (Кандиби). Побачили світ твори видатного українського історика М.Грушевського, його багатотомна «Історія України-Руси».

Без цензури і інших обмежень вийшли твори українських письменників: поезія Л.Костенко, «Чорнобильська мадонна» І.Драча, документальна повість «Чорнобиль» Ю.Щербака, публіцистика І.Дзюби тощо.

Театральне мистецтво України представлене цілим рядом талановитих творчих колективів як у м. Києві, так і у великих містах Заходу, Сходу та Півдня України, а також низкою обласних театрів. Але у зв’язку з низькою заробітною платою, соціальною незахищеністю, побутовою невлаштованістю небувало впав престиж акторської професії. Хоча навіть в таких скрутних умовах театральні колективи під керівництвом талановитих режисерів здійснили низку постановок, які увійдуть до скарбниці театрального мистецтва. Такі режисери-новатори, як Р.Віктюк, І.Борис, С.Данченко, С.Мойсєєв, знані не лише в України, а далеко за її межами.

Відбуваються зміни в театрах опери і балету. Починаючи з 1991р. на базі Львівського державного театру опери і балету ім. І.Франка проводяться раз на три роки міжнародні конкурси співаків імені Соломії Крушельницької. В конкурсах беруть участь провідні співаки не лише України, а й багатьох зарубіжних країн. Балетний колектив Національної опери України останнім часом здійснив постановку балетів «Вікінги» – видатного сучасного українського композитора Є.Станковича, і «Жар-птиця» – класика музичної культури ХХст. І.Стравінського, українця за походженням.

Завдяки творчим колективам, обдарованим особистостям Україна поступово входить у світовий культурний простір. Починаючи з 1990р. у Києві проводиться міжнародний музичний фестиваль «Київ-музик-фест». Уже на перший фестиваль до Києва прибули гості з США, Канади, Нідерландів, Франції, Німеччини та інших країн. Нині цей фестиваль знають у всьому світі, він став престижним. Завдяки творчим контактам учасниківфестивалю, українська капела «Думка» відвідала Францію. У Парижі з успіхом виступав оркестр Держтелерадіомовної компанії України під керуванням В.Сіренка. У рамках фестивалю плідно працював композитор І.Карабиць. Його кантату на вірші М.Руденка виконували в одному з найпрестижніших концертних залів світу – Карнегі-Хол. У концерті брали участь відомі виконавці з Метрополітен-опера, із Сіті-опера, а також три хорових колективи з Вашингтона та Філадельфії. Важко перерахувати всі успішні виступи українських мистецьких колективів, солістів у багатьох державах Європи і Америки. За радянських часів більшість українських музичних колективів та виконавців не виїздили за кордон (особливо до розвинутих капіталістичних країн). Нині українські митці за певних умов бажані гості на всіх континентах, де вони демонструють свою майстерність.

Значну роль у піднесенні культури народу належить такому компоненту культури, як естрада. Як зазначають фахівці, на початку 90-х років українська естрада утримувала свої позиції. Незмінними залишались такі відмітні риси українські пісні, як музична традиційність, грамотність текстів, національна особливість. У цьому жанрі мали місце консервативні сили. Але почали з’являтися автори і виконавці, які модернізувались, свідомо переорієнтувавшись з радянського на українське мистецтво. Це Ю.Рибчинський, П.Зібров, Т.Петриненко. Зразки нової національної музики, що впроваджує традиції В.Івасюка, демонструє ансамбль «Червона рута». Національну музику успішно поширюють ансамблі «Гуцули», «Чорні черешні», «Брати блюзу», «Океан Ельзи» та ін.

Українську музику, пісню, танець пропагують у світі академічний хор ім. Г.Верьовки під керівництвом академіка А.Авдієвського, ансамбль танцю ім. Вірського, етнографічний хор «Гомін» під керівництвом лауреата премії ім. Т.Шевченка Л.Яценка та ін.

Загальна криза в державі позначилась на кіномистецтві. Спустіли кіннотеатри, малі зали кінотеатрів віддані комерційним структурам. Держава фактично не фінансує кіномистецтво. У 1994р. на кошти держбюджету було завершено лише дев’ять українських кінофільмів. Не краще становище і нині. В Україні немає свого фільмофонду і державного кіномузею, майже зовсім зникла кінопреса. Перестали виходити журнали «Новини кіноекрану», «Вавилон».

Разом з тим є приклади поступового відродження кіномистецтва в Україні. На екранах з’явилися фільми талановитих режисерів О.Бійми «Казка», «За ніччю день іде», В.Артеменка «Ой, на горі калина», «Солдатські вдови», «З матір’ю на самоті». Знято ряд короткометражних картин режисерів-початківців О.Чорного, В.Домбровського, Н.Андрійченка та ін

В Україну почала повертатись творчість розсіяних по всьому світу українців, яких комуністична система не допускала на Батьківщину. Але відродити духовний світ українського народу як нації, показати всьому світові світогляд українців, звичаї, традиції, уявлення про добро і зло за порівняно короткий термін дуже важко.

В зв’язку з цим важливо усвідомити, що духовне відродження нації і української держави неможливе без відродження виховної ролі церкви у суспільстві. Відділення церкви від держави спричинило неповноту структури української культури, бо в церкві значною мірою жили мова, архітектура, малярство.

Значні пласти культури усіх континентів пронизують біблійні сюжети. Тому глибоке розуміння надбань світової цивілізації безпосередньо пов’язане також із знанням церковної історії. Історія України вчить, що релігія посідала важливе місце у житті народу, що робило духовно-культурний прогрес нації більш повним та довершеним.

Демократичні перетворення в Україні, що почалися в роки горбачовської перебудови, дали змогу відродити Українську Автокефальну Православну Церкву, яка безперервно існувала з 1920р. В 1990р. Всеукраїнський собор УАПЦ ухвалив дуже важливе для життя церкви організаційне рішення. Вперше в історії Української держави він обрав Патріарха Київського і всієї України. Ним став 92-річний митрополит Мстислав (Скрипник). Це мало стати запорукою самостійності Української православної церкви й рівності її серед інших автокефальних церков світу. Але московський патріархат відмовився надати Українській церкві повну автокефалію. Це призвело до розколу в українському православ’ї. В Україні стало функціонувати три самостійні православні церкви – Українська православна церква Московської юрисдикції, Українська православна церква Київського патріархату та Українська автокефальна православна церква.

Крім православних конфесій в Україні функціонує і греко-католицька церква, яка бере свій початок від Берестейського собору 1596р.

В роки перебудови поширився рух за відновлення греко-католицької церкви. З 1988р. почався процес офіційної реєстрації релігійних громад. На початок 1999р. УГКЦ мала 3212 релігійних громад, 76 монастирів, 10 духовних навчальних закладів, 27 періодичних видань. Греко-католики України звертаються до Папи Римського з проханням надати їхній церкві статус патріархату. Але це справа майбутнього.

В незалежній Україні, попри всі чвари на міжконфесійному рівні, законодавство стосовно вірувань є демократичним і відповідає європейському досвіду.

Сьогодні в Україні діє понад 90 релігійних структур різних напрямків.

Основні християнські церкви станом на 1995р. мали таку кількість громад: УПЦ (Московський патріархат) – 6132, УПЦ (Київський патріархат) – 1753, УАПЦ – 616, УГКЦ – 3032, Римо-католицька – 615. Серед християнських церков протестантського напряму в Україні функціонують, зокрема, такі: Союз євангельських християн – 1420 громад, Союз християн євангельської віри (п’ятидесятників) – 680. На території Криму активно поширюється мусульманство.

Активізували свою діяльність різноманітні нетрадиційні для України східні релігійні секти.

Враховуючи історичний досвід церковного життя, українські православні ієрархи свідомі того, що церква як невід’ємна складова громадянського суспільства в суверенній державі має бути єдиною і незалежною.

В українському суспільстві, до якого входять, крім українців, ще представники більш як 100 етносів, існує мовна проблема. В період становлення державності мовне питання має неабияке політичне значення. Його не можна розглядати ізольовано від усієї політичної, соціально-економічної та культурної ситуації.

Українська мова проголошена в 1989 р. законом про мови Верховної Ради УРСР державною. Це закономірний крок для України. Але закон про мови виконується повільно, програми підтримки української мови здійснюються наскоками як через відсутність належного фінансового забезпечення, так і брак державної волі. Згідно з даними останнього перепису населення 70% громадян назвали своєю рідною мовою українську. Але в ряді регіонів у громадських місцях нею практично не послуговуються. Такий стан української мови не випадковий. Це результат багатовікової бездержавності українського етносу.

Сьогодні кількість загальноосвітніх закладів з українською мовою навчання та учнів у них зросла від 47,5% у 1988-1989рр. до 73,5% у 2002-2003рр.

Книговидавці, видавці газет, шоумени в гонитві за негайним прибутком орієнтуються тільки на російськомовну продукцію. До того ж, в Україну могутнім потоком ідуть книги і газети з Росії. В результаті навіть у Києві, не кажучи про інші міста, російське друковане і ефірне слово переважає українське.

Російська естрада не найвищої проби заполонила сцени наших міст. Усе це не стихійний процес, а здійснення продуманої політики культурної експансії Росії. І цього ніхто не приховує.

Деяке розширення сфери функціонування української мови викликало опір з боку як внутрішніх, так і зовнішніх сил, звинувачення у придушенні російської мови і культури, у порушенні прав людини. При цьому не враховується право українця на українську книжку, газету, освіту рідною мовою, право на майбутнє своєї мови, своєї культури, своєї держави.

За таких умов абсолютно необхідною стає рішуча і широка державна підтримка української культури та українського слова, української освіти, як за допомогою ринкових, так і законодавчих механізмів.

Зважаючи на вищеназвані обставини, додає оптимізму міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика, започаткований Міністерством освіти і науки України, Освітньою фундацією Петра Яцика (Торонто, Канада) і лігою українських меценатів. В травні 2003 року завершився третій конкурс з української мови. Якщо у першому конкурсі взяли участь 200000 школярів, то в другому і третьому – понад 5 млн. школярів та студентів. Організатори конкурсу намагаються перетворити його на справжнє свято рідної мови.

Звичайно, конкурс був би неможливий без спонсорів. Основні кошти дає Освітня фундація Петра Яцика, до якої щороку приєднуються численні жертводавці з Канади, США, Австралії, а також з України. До освітньої фундації приєдналося вже більш як 300 жертводавців. Після раптової смерті Петра Яцика справу батька продовжує Надія Яцик. Вона була серед організаторів третього конкурсу.

Цікаво, що до школярів і студентів навчальних закладів Міністерства освіти і науки України приєдналися учні навчальних закладів, підпорядкованих іншим міністерствам – охорони здоров’я, транспорту, оборони – з усіх областей України і Криму. Можливо, це є початок «емансипації» української мови, її функціонування як мови повноправного державного народу, що задовольняє всі потреби суспільного життя.

Для розв’язання проблем української культури і мови вирішальне значення має всебічний прогрес України як держави. Саме він зможе піднести почуття національної гідності в масі населення і почуття відповідальності за свою культуру і мову.