57. Пакти.

У договірній системі Давнього Риму, як уже зазначалося, розрізня¬ли такі види договорів: контракти (contractus) і пакти (pactum).

Пакт (pactum) — це неформальна угода, укладення якої не супроводжувалося формалізмом, передбаченим римським цивіль¬ним правом.

Саме тому спочатку пакти не забезпечувалися позовним захистом, у зв’язку з чим їх називали голими пактами (pacta nuda). Пояснюється це тим, що у Давньому Римі гола згода не породжувала зобов’язання.

Розрізняють три підвиди захищених пактів: додаткові, преторські й законні.

Додаткові пакти (pacta adjecta) — це додаткові до основного договору угоди, які мають на меті внести якісь видозміни в юри¬дичні наслідки основного договору.

Преторські пакти (pacta praetoria) отримали таку назву завдяки тому, що початковий захист їм був наданий претором.

До цих пактів належали:

1) клятвена угода (pactum de jurejurando) полягала в тому, що у відповідь на вимогу кредитора зробити платіж особа, яка не вважала себе боржником, погоджувалася повірити в існування заборгованості та вчинити платіж за умови, що кредитор поклянеться в наявності боргу. Якщо кредитор приносив клятву, то вже цього було достатньо для примусового виконання;

2) угода про встановлення грошового боргу (pactum de pecunia constituta) виникала в разі визнання відповідачем пред’явленого до нього позову про сплату боргу, однак із проханням про його відстро¬чення, а позивач на це погоджувався. Якщо в подальшому боржник ухилявся від виконання зобов’язання, борг міг бути стягнений на під¬ставі цієї угоди зі збільшенням розміру суми від 1/3 до 1/2 на розсуд претора;

3) прийняття зобов’язання (receptum), яке мало три форми пактів:

перша: прийняття платежу (receptum argentariorum) — це угода з банкіром про сплату за рахунок клієнта певної суми третій особі.

Законні пакти (pacta legitima) — це угоди, захист яких був пе¬редбачений правовими нормами, прийнятими (установленими) імператором.

Розрізняли такі види законних пактів.

1. Пакт про надання приданого (pactum dotis) — це неформальна угода, за якою батько нареченої брав на себе обов’язок передати май¬бутньому чоловікові своєї дочки певне майно як придане для полег¬шення їх подальшого сімейного життя.

2. Пакт про надання дарунка (pactum donationis) — це неформаль¬на угода, за якою одна сторона (дарувальник) із метою проявити щед¬рість безвідплатно передавала майно іншій особі (обдарованому). Дарунком могла бути передача права власності на річ, сплата грошової суми, надання сервітутного права тощо.

3. Пакт про арбітрування (compromissum) — це домовленість двох сторін про передачу їх спору на вирішення особи, якій вони довіряли (третейського судді).

58. Делікти.

делікт (delictum) — це протиправна дія, унаслідок якої завдається шкода, що не пов’язана з невиконанням правопорушником належного з нього зобов’язання.

Якщо договірні зобов’язання викликаються до життя правомірни¬ми діями, то зобов’язання із деліктів породжуються діями протиправ¬ними, якими один із учасників відносин завдає шкоди іншому

Таким чином, поява зобов’язань із правопорушень обумовлювалася причинами соціального характеру, цілями збалансування відносин між людьми в суспільстві і забезпечення захисту прав та інтересів приватних осіб від правопорушень і будь-якого свавілля з боку інших осіб.

Класифікуючи зобов’язання із деліктів, необхідно враховувати, що римською юриспруденцією і писаним правом делікти поділялись на дві групи: делікти публічні (delicta publica) і делікти приватні (delicta privata).

Публічними деліктами визнавалися правопорушення, які посягали на публічні інтереси. Це, наприклад, злочини проти народу та його без¬пеки

Особливості деліктів цієї категорії полягали в такому. По-перше, санкції за такі пра-вопорушення були звернені переважно проти особи порушника публіч¬ного порядку. По-друге, у тих випадках, коли за публічний делікт до правопорушника застосовувалися майнові санкції, відповідні стягнення здійснювалися на суспільні потреби або в державну скарбницю, а не на користь особи, яка потерпіла від правопорушення. По-третє, справи стосовно публічних деліктів були підвідомчими особливим, криміналь¬ним судам і розглядалися за спеціальними правилами судочинства.

Що ж стосується приватних деліктів, то їх суть полягає в їх спря¬мованості на захист інтересів приватних осіб, які потерпіли від право¬ порушення і на користь яких здійснювалися відповідні майнові стяг¬нення з порушника. Таким чином, можна констатувати, що пройшовши певний істо¬ричний шлях у своєму розвитку, у римському приватному праві вже на той час чітко визначалися такі різновиди деліктів, а отже, і різновиди зобов’язань, які виникали з них: 1) особиста образа; 2) крадіжка; 3) пограбування; 4) неправомірне пошкодження або знищення чу¬жого майна; 5) загроза; 6) обман; 7) обман кредиторів.