28. Негаторний позов.

Негаторний позов (actio negatoria) мав місце в тому разі, коли належне власнику право не піддавалося сумніву, але інші особи зазі¬хали на те, щоб користуватись цією власністю, начебто маючи яке-небудь право на чужу річ (іus in re aliena) (сервітут, узуфрукт). Пору-шення права власності могли мати подвійний характер: позитивний або негативний, з огляду на те, чи здійснює третя особа всупереч волі власника прямо вплив на річ або ж вона заважає вільно користуватися річчю1. У такому разі виникали підстави для заяви не віндикаційного, а негаторного позову (лат. negare — заперечувати). Цей позов належав тільки володіючому власнику і був спрямований проти будь-яких серйозних і реальних зазіхань від будь-кого на його власність у вигляді привласнення права сервітутного або схожого користування (проходу чи проїзду через його земельну ділянку, прибудови до його стіни спо¬руд). Власник заперечував наявність у відповідача такого права. Суддя завжди запрошував відповідача згідно з позовом надати гарантії про недопущення подальших дій, що турбують власника (cautio de amplius non turbando), тобто взяти на себе зобов’язання уникати в майбутньому дій, які спричинятимуть перешкоди для власника. Задоволення позову означало не що інше, як судову констатацію того факту, що майно, яке перебуває у власника-позивача, вільне від тих правових обтяжень на користь третіх осіб, на які вони претендують.

29. Поняття та види прав на чужі речі.

Виникнення прав на чужі речі у приватному праві Давнього Риму було обумовлено необхідністю задоволення інтересів інших осіб шля¬хом обмеження сукупності правомочностей власника стосовно належ¬них йому речей

Так, поряд із правом власності (proprietas) — найбільш повним правом на річ з точки зору широти правових можливостей власника — виникли обмежені права на чужі речі (iure in re aliena).

Права на чужі речі (iure in re aliena) виникали шляхом установ¬лення обмежених речових правомочностей на належне іншій особі майно у випадках, якщо суб’єкт римського приватного права не міг у повному обсязі задовольнити свої інтереси лише за рахунок пану-вання над належними йому речами.

Слід враховувати, що встановлення права обмежено¬го користування чужим майном мало місце за умов: 1) здійснення цього права було необхідним для управомоченої особи; 2) встанов¬лення цього права не суперечило закону; 3) встановленням цього права не порушувалися права та законні інтереси власника речі або інших осіб.

Сервітут (лат. servitutis — підлеглість) — це право обмежено¬го користування чужою річчю, яке встановлювалося або для ство¬рення певних вигод при експлуатації окремої земельної ділянки, або на користь певної особи

Емфітевзис (лат. emphyteusis — насадження) — це довгостро¬кове відчужуване та успадковане право користування чужою зе¬мельною ділянкою для сільськогосподарських потреб за наявності в особи потреби і можливості такого використання.

Суперфіцій (лат. superficies — наземна частина будівлі, те, що міцно пов’язане із землею) — це право землекористувача (супер¬фіціарія) використовувати чужу земельну ділянку для спорудження житлових та інших будівель.

Заставне право — це речове право на чужу річ, яке служить забезпеченню зобов’язальної вимоги і дає кредитору можливість продати цю річ та одержати задоволення своїх вимог