- •1.Предмет і завдання історії мовознавства.
- •3.Періодизація історії мовознавства.
- •5.Індійська лінгвістична традиція.(фонет.Вчення в роботі Панніні; словотвір і морфологія в працях давньоіндійських учених).
- •6.Історія китайської писемності.
- •7.Чотири трактати Давнього Китаю.
- •10.Особливості греко-римської лінгвістичної традиції. Її періодизація.
- •11.Філософський період мовознавства в Давній Греції(дискусія давньогрецьких учених про правильність імен; проблема аналогії й аномалії; теорії походження мови).
- •12.Граматичний(александрійський)період греко-римського мовознавства(вивчення фонетики, граматики, етимології, стилістики; Арістотель, Арістарх, д.Фракійський, стоїки).
- •13.Розвиток мовознавства в Давньому Римі.
- •14.Значення античної філології в ім.
- •15.Історичні риси епохи Середній Віків і їх відображення в мові.
- •16.Розробка граматичної теорії в Середньовічній Європі(граматики Доната і Прісціана).
- •17.Філософські дискусії в середні віки.
- •18.Граматичне вчення арабів.
- •19.Особливості епохи Відродження й мовознавство періоду 14ст.-16ст.
- •20.17Ст в ім.Ідеї філософів.Теорії походження мови.
- •21.Граматика Пор-Рояля в ім(дослідження слова й речення).
- •22.Проблема спорідненості мов у 16-18ст.Предвісники порівняльно-історичного мовознавства.
- •23.Порівняльно-історичний метод дослідження мов, його періодизація.
- •24. Ф.Бопп – основоположник порівняльно-історичного мовознавства. Проблема виникнення флексій у дослідженнях ф.Боппа.
- •26. Теорія кореня й класифікація мов у працях ф.Боппа.
- •27. Дослідження р.Раска. Методологічні критерії дослідження спорідненості мов.
- •28. Я.Грімм. Закон Раска-Грімма.
- •29. О.Х. Востоков – основоположник порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов.
- •30. Гумбольдт - основоположник загального теоретичного мовознавства.
- •31. Учення в.Фон Гумбольдта про мову й дух народу.
- •32. Учення в.Фон Гумбольдта про мовлення й мислення.
- •33. Учення в.Фон Гумбольдта про форму в мові.
- •34. Морфологічна класифікація мов в.Гумбольдта та проблема досконалості мов.
- •35. Натуралістичний напрямок у мовознавстві другої половини хіх ст. Натуралістичні погляди Августа Шлейхера.
- •36. Типологічна класифікація та концепція розвитку мов у вченні а.Шлейхера.
- •37. А. Шлейхер – компаративіст.
- •38. Теорія розпаду прамови. Учення Шлейхера про родовідне дерево. Інші теорії розвитку мови в історії мовознавства.
- •39. Психологічний напрям в історії мовознавства. Погляди на мову г.Штейнталя.
- •40. Психологія народів Вундта.
- •41. Лінгвістичні погляди о.О. Потебні. Учення про слово. Учення про граматичну форму слова. Синтаксичні вчення о.О. Потебні.
- •42. Молодограматичний напрям у мовознавстві й маніфест молодограматиків.
- •43/1. Фонетичні вчення молодограматиків.
- •43/2. Зародження семасіології в працях молодограматиків.
- •44. Полеміка з молодограматиками й нові лінгвістичні західноєвропейські школи кінця хіх – початку хх ст.
- •45. Соціологічний напрям в історії мовознавства. Лінгвістична діяльність його представників.
- •46. Неограматичний напрям в історії мовознавства. Московська лінгвістична школа (п. Фортунатов). Казанська лінгвістична школа (б. Де Куртене).
- •47. Учення про лінгвістичні протиставлення в «Курсі загальної лінгвістики» ф. Де Соссюра.
- •48. Мови як система в «Курсі загальної лінгвістики» ф. Де Соссюра.
- •49. Теорія лінгвістичного знаку в «Курсі загальної лінгвістики» ф. Де Соссюра.
- •50. Ф. Де Соссюр і подальший розвиток науки про мову.
- •Виникнення структуралізму. Представники структуралізму.
43/2. Зародження семасіології в працях молодограматиків.
В історії порівняльно-історичного мовознавства починається ІІ період з 70р. ХІХ ст. до кінця століття. Розвивається порівняльно-історичний метод не лише в Європі, а й у Пн. Америці. Молодограматизм пов'язаний з діяльністю молодих німецьких вчених Лейпцігського університету. Молодограматизм – напрям у порівняльно-історичному мовознавстві, мета – дослідження живих мов, які нібито розвиваються за суворими законами, що не мають винятків. Вчені молодограматики саме Лейпцігського університету: Август Лєскін, Йоганн Шмідт, Герман Остгоф, Карл Бругман, Бертольд Дельбрюк, Герман Паоль. Московська школа під керівництвом П.Фортунатова і його учень Шахматов. У Данії – Карл Вернер, у Франції – Мішель Бреаль, в Америці – Уїльям Уїтні. На їх думку, найбільшим недоліком у вивченні мови представниками порівняльно-історичного методу попередніх років були: відсутність уявлення про розвиток і функціонування людської мови взагалі; про фактори, що діють у процесі мовлення; нехтування психологічними особливостями мовця; прийняття винятків у звукових законах.
Молодограматики вперше звернули увагу на те, що індивід особливо впливає на значення слів. Вони розрізняли:
-
узуальне значення слова – відоме всім;
-
оказіональне значення слова – авторське слово.
Досліджуючи власне (своє) мовлення, молодограматики визначили різні шляхи семантичних змін:
1.спеціалізація – явище, яке закріплюється за словом, коли воно регулярно використовується в якій-небудь синтаксичній функції.
2. перехід загальних назв у власні (наприклад, любов, віра, шарик - Любов, Віра, Шарик).
3. перехід власних назв у загальні (Наполеон – торт «Наполеон», Олів’є – салат «Олів’є»).
4. ексемія – розширення значення слова (наприклад, рос. «комната» - там, де є камін, зараз же це значення будь-якого приміщення).
5. вперше почали говорити про метафору, метонімію, гіперболу, літоту.
Молодограматики заклали основи у розвиток семасіології – науки, про значення слова.
Роль молодограматичних ідей у розвитку мовознавства:
- приділяють значну увагу мовленню, що стає предметом їх дослідження;
- сформували певні фонетичні закони;
- відкинули думку про існування винятків;
- створили свої граматики;
- визначили 5 основних індоєвропейських голосних (до цього Шлейхер визначив лише 3);
- було вичерпано дані усіх відомих на той час мов.
44. Полеміка з молодограматиками й нові лінгвістичні західноєвропейські школи кінця хіх – початку хх ст.
У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. у мовознавстві обговорювалися питання пов’язані: з методикою лінгвістичного аналізу; з визначенням об’єкту лінгвістичного дослідження; із сутністю мовних законів; Робилися спроби знайти нові підходи до вивчення мовного матеріалу. Ігнорування молодограматиками загального значення (напроти індивідуалізму). Відбувалася критика молодограматиків за перебільшення ролі аналогії. Серйозною вадою молодограматиків є їх методологічна основа – позитивізм, з якої випливає неправильне розуміння взаємозв’язку індивіда і суспільства. Цей період знаменувався появою нових лінгвістичних західноєвропейських шкіл.
Школа «слів і речей» - мовознавчий напрям, який висунув принципи вивчення лексики у зв’язку з культурою і розвитком народу. Сформувалась у 1928 році, коли в Австрії почав виходити журнал «Слова і речі». Засновник – Гюго Шухардт. Школа «слів і речей» поставила перед собою завдання вивчати історію слів, залучаючи не лише лінгвістичний аналіз слова, але й історію названої словом речі. Програмна праця «Речі та слова», автор – Шухардт. Під річчю він розумів і предмет, і дії, і стани, і тварин, реального і нереального світу. Шухардт висуває твердження про співвідношення історії позначення і значення: річ може змінюватися за незмінності позначення; річ залишається незмінною, але змінюється позначення. Шухардт розвинув методику дослідження історичної лексичної семантики і його праці вплинули на виокремлення в мовознавстві ономасіології. Шухардт наголошує на суспільному характері мови. Причиною мовного розвитку є мовне змішування, тобто схрещування. Шухардт доводив, що ніяких суворих законів не існує, а є лише спорадичні звукові зміни, тому він відкидав теорію «родовідного дерева» Шлейхера. Шухардт є автором теорії мовної безперервності – у мовах постійно має місце процес географічного вирівнювання, тому не має чітких меж між діалектами і мовами, а є поступовий перехід з однієї мови в іншу. Це положення з часом стало провідним у фр. лінгвогеографії (розділ діалектології). Здобутки школи «слів і речей»: лінгвістична спадщина Шухардта є неоднозначною, в ній є новий підхід до вивчення мови; зародження лінгвогеографії, розуміння мови як соціального явища. Недоліком є відмова від поняття мовного закону.
Школа естетичного ідеалізму – це мовознавчий напрям, який характеризує мову з так званої естетичної позиції мови, а представники розглядали мову, як творчу діяльність індивіда. Засновник – Карл Фосллер. Його концепція ґрунтується на філософії мови Гумбольдта, ідеалістичній філософії Гегеля. Фосллер визначав мову як «вираження духу». У своїх працях стверджував, що нове мовознавство повинно забезпечити естетичний і естетико-історичний розгляд мови. Критикує молодограматиків, але в той же час і закликає вивчати говоріння. За Фосллером, у процесі розвитку мови діють дві сили: творча особистість;та інертна маса, яка наслідує і повторює створене особистістю. Фосллер вперше після Аристотеля досліджує стилістику. Він поставив нові завдання у мовознавстві: лінгвістичне вивчення стилістики; дослідження співвідношення мови письменників і загальнонародної мови. Недоліком було перебільшення естетичної функції мови, недооцінка суспільного чинника, ототожнення розвитку мови з історією мистецтва.
У 20р. ХХст. формується неолінгвістика – опозиційний до молодограматизму напрям, який трактував мову з позиції ідеалізму та естетизму. Представниками були італійські вчені: М.Бартолій, Дж. Бертоні, В.Пізані, Дж.Бонфанте. Неолінгвістичний характер – поєднання несумісних теорій. Їх принципи ґрунтуються на ідеях Гумбольдта, Кроче, Шухардта. Неолінгвісти вважали, що єдиної мови е існує, а є лише сукупність різних ізоглосів. (Ізоглос – лінія, якою на географічній карті позначали ареал поширення того чи іншого мовного явища). Виділяли ізоглоси: зв’язані (демонстрували мовні явища генетично-споріднених мов певного регіону) і конвергентні (свідчать про тривалі мовні контакти на відповідній території або паралельний розвиток територіально-ізольованих одна від одної мов).