Тема 2 Інтеграційні процеси в Західній Європі

У вересні 1952 р. у Люксембурзі представники країн-членів ЄОВС розробили основні принципи, а 10 бер

1953 р. прийняли проект Договору про Європейське політь не співтовариство (ЄПС). Це мав бути принциповий к уперед, оскільки йшлося про утворення головної керіві структури європейської інтеграції. Передбачалося, ЄПС відповідатиме за координацію монетарної, фінанс вої та зовнішньої політики країн-членів, що врешті-реї мало привести до утворення спільного ринку.

Доля проекту політичного співробітництва була тіс пов'язана з процесом ратифікації договору про ЄС Його досить швидко ратифікували уряди ФРН, Нідеї ландів, Бельгії та Люксембургу, але в Італії й особливо 4 Франції щодо цього питання виникли значні складнош* Розпочавши війну в Індокитаї, Франція побоювалас порушення рівноваги в Європі на користь Західної Н^ меччини. Намагаючись здобути додаткові гарантії, над запобігли б можливому франко-німецькому протистоян^ ню в Європі, французький уряд Р. Мейєра звернувся Великобританії з пропозицією приєднатися до ЄОСІ Досить стримане ставлення англійських правлячих кіл де формування таких європейських об'єднань наднаціона ного характеру, як ЄОС та ЄПС, з одного боку, негативна позиція лівих сил та голлістів у самій Фраї щодо питання ремілітаризації Німеччини — з іншого^ внеможливили реалізацію цих двох проектів. ЗО серг

1954 р. Національна Асамблея Франції не ратифікувс договір про ЄОС, тож відпала і необхідність обговорення! проекту ЄПС. >1

Негативна позиція Великобританії щодо ЄОС зове» не означала, що Лондон категорично відкидав будь-* ідею військово-політичного співробітництва в Європі| Фактично заблокувавши проект «європейської армії», Ве­ликобританія досить активно виступала за інтенсифі-1 кацію атлантичного вектора європейської військово-по- \ літичної інтеграції. Міністр закордонних справ Велико-1 британії А. Іден запропонував розвивати цей напрям зл~\ хідноєвропейської інтеграції на основі вже існуючого За- ] хідного союзу 1948 р. із залученням до нього Західної | Німеччини та Італії. З одного боку, це зберігало б ат­лантичну орієнтацію європейського інтеграційного про- і цесу, а з іншого — забезпечувало певний франко-і

292

британський спільний контроль над західнонімецькими збройними силами.

У жовтні 1954 р. в Парижі були підписані угоди про розширення Брюссельського пакту за рахунок приєднання ФРН та Італії й утворення Західноєвропейського союзу (ЗЄС). Нова європейська структура мала забезпечувати кооперацію між країнами-членами з метою «колективної оборони». На практиці ЗЄС став лише перехідним етапом на шляху залучення ФРН до Північноатлантичного сою­зу. Передавши свої збройні сили в розпорядження НАТО, ЗЄС фактично прирікав себе на цілковиту не­ефективність та контроль з боку СІЛА.

Відображаючи рівень західноєвропейської військово-політичної інтеграції, роль ЗЄС протягом мало не трьох десятиріч залишалася майже ефемерною. Усі спроби Франції в 60-ті й на початку 70-х років активізувати ЗЄС не дали практичних результатів. Лише на зламі 80-х років почали складатися передумови активізації ЗЄС. По-перше, це зближення позицій Франції та СІЛА щодо най­важливіших міжнародних проблем. Розширення взаємодії Франції з військовою організацією НАТО й одночасне визнання Парижем ключової ролі США в забезпеченні «оборони Європи» були свого роду гарантією того, що активізація ЗЄС не перетворить його на противагу НАТО й тим більше не підірве весь комплекс атлантичних взаємовідносин. По-друге, це зміна статусу ФРН у ЗЄС відповідно до її економічної, політичної та воєнної ваги (в 1984 р. були скасовані останні обмеження на вироб­ництво у ФРН звичайних видів озброєнь).

Таким чином, з усіх спроб утворення перших над­національних європейських співтовариств реально вті­лено в життя було лише «план Шумана». Цьому сприяли насамперед економічні передумови, що полягали у висо­кому рівні концентрації та централізації виробництва та тісних зв'язках між основними виробниками в об'єдну­ваних галузях економіки. Всі інші проекти утворення європейських співтовариств на зразок ЄОВС як в еко­номічній, так і в політичній сфері не дістали практичного застосування.

Переконавшись у неможливості створення наднаціо­нального військово-політичного об'єднання «малої Євро­пи», прихильники інтеграції в західноєвропейських краі-

293

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

нах сконцентрували основну увагу на сфері економіки. Подальша концентрація виробництва потребувала виходу за вузькі межі національних ринків і розвитку міжна-і родного співробітництва. Значно активізувалися в цей час спроби західноєвропейських країн об'єднати зусилля в галузі атомної енергетики. В 1953 р. у Відні була утворе? на Міжнародна агенція з атомної енергії, а в 1954 р. ] Женеві — Європейська рада з ядерних досліджень. Най більшу активність у цьому напрямі виявляла Франція; яка бачила у відповідних проектах можливість спільного фінансування виробництва французької атомної бомби, Що стосується ФРН та Нідерландів, то вони схилялися; до розширення інтеграції в межах спільного ринку.

В червні 1955 р. в Мессіні (Італія) відбулася періщ після провалу проекту «європейської армії» конференція^ міністрів закордонних справ шести дерокав. На її розгляд був; поданий підготовлений представниками країн Бенілюксу Меморандум Бейєна—Спаака—Веха. Саме він став осно-і вою опублікованого по закінченні конференції комюніке^ яке відкривало фактично новий етап європейської штег-і рації. В Мессіні було прийняте рішення про утворення] спільного ринку, що мав об'єднати енергетичні ресурси^ транспорт, сільське господарство західноєвропейських країн. .\ Міжурядовий комітет експертів на чолі з П. Г. Спааком;] утворений по завершенні роботи конференції, розробив її представив у травні 1956 р. у Венеції проект майбутнього об'єднання. ;.

Активізація в 1956 р. західноєвропейських інтеграцій^ них ініціатив не в останню чергу зумовлювалася міжна-t родними подіями. Придушення народного повстання г Будапешті й фактично одночасна поразка англо-фран, цузької інтервенції в Єгипті засвідчили перманентний xa-j рактер радянської загрози, а також спричинили загост­рення відносин між США та їхніми західноєврот пейськими партнерами. Проголосивши «доктрину Ейзен хауера», США не тільки не підтримали колоніальну по-і літику своїх партнерів, а й висловили намір потіснити ^т* на Близькому Сході.

У березні 1957р. в Римі були підписані договори не меженого строку дії з широкого кола питань, що стосу­валися утворення двох нових міжнародних державно монополістичних об'єднань — Європейського економічн

294