§ 4. Химерні етноси

Етногенез і біосфера. У 1981 р. авторитетний російський журнал "Природа" присвятив свій спеціальний випуск десятиріччю міжнародної програми "Людина і біосфера" (МАБ). Серед низки надрукованих там добірних матеріалів була і невелика стаття московського філософа Ю. М. Бородая "Етнічні контакти і навколишнє середовище". Позаполітична, на перший погляд, саме ця стаття одразу піддалася шельмуванню, причому лави офіційних критиків очолив академік Б. М. Кедров, а автор зазнав утисків та поневірянь.

Що ж так зачепило тогочасних ідеологічних зверхників держави? Як виявилося, "провин" було декілька. Ю. М. Бородай широко спирався на ідеї опального на той час сина "державного злочинця", історика Л. М. Гумільова; показав, що від контактів різних народів слід очікувати не лише дружби та злиття, на чому грунтувалася теза про новий "совєтський народ", а й конфлікте та деградації; відмовився, по суті, від сталінської версії етногенезу з її етапами "рід — плем'я — народність — буржуазна нація — соціалістична нація" та марксистського формаційного підходу тощо. Втім, кожної з Цих тез було достатньо, щоб побачити загрозу тогочасним догмам інтернаціоналізму та патріотизму. Та від цього проблема взаємин етносів зі своїм довкіллям не зникла, але лише була закамуфльована.

Л. М. Гумильов у низці фундаментальних праць показав, зокрема, що розвиток етносів та біосфери є взаємопов'язаним та закономірним процесом, за яким формуються певні механізми гармонізації взаємин людини з природою. Вчений простежив також, що варварські дії щодо природи регіону звичайно здійснюють, причому часто-густо з винятковою жорстокістю, люди прийшлі, мігранти, чужинці. Римляни спочатку завоювали, а потім занапастили свою житницю (Північну Африку), яку згодом з великими труднощами відновили корінні жителі Сахари — араби. Нові колонізатори, французи, остаточно перетворили цей регіон на велику пустелю. І ця схема типова для інших ситуацій, коли, з одного боку, виступає переможець, а з іншого — переможені: людина і природа. У зв'язку з цим Л. М. Гумильов сформулював концепцію "химерного етносу" — негармонійного поєднання двох-трьох елементарних етносів, які мають різний світоглядний устрій, практику природокористування, етнічні цінності тощо. Ця концепція непогано пояснює збитки як на терені природи, так і людськості, котрі супроводжують будь-які мілітарні завоювання.

Пасіонарії та химерні етноси. Проте бувають і ситуації, коли виникає підвищена активність якогось етносу, у тому числі і гібридного: він стає пасіонарним і здатен на великі справи, втім, як позитивні, так і негативні. За Л. М. Гумильовим, пасіонарність — це є концентрація біогеохімічної енергії живої речовини біосфери, яка виявляється в ефекті, здійснюванім варіаціями цієї енергії, особливій здатності характеру людей.

Коли на цілісне світовідчуття аборигенів накладається таке саме цілісне, але інше світовідчуття мігрантів, утворюється химера, дискомфорт, починаються множитись біди. Відбувається руйнування корінного етносу (його пригноблення, експлуатація), деградується його екологічна культура і водночас нищаться властиві цьому краєві екосистеми. Для прийшлого етносу — це чужа земля, чужі цінності, незвична природа. Але ж прийшлий — господар (бо він завоював цю землю) і раптом дискомфорт.

"В таких ситуаціях, — зауважує Ю. М. Бородай, — і починає проявлятися вандалізм, котрий однаково деформує і тих, кого гублять, і тих, хто губить. Тут виникає масовий психологічний синдром, що знаходить вираження у потребі будь-що "переробити" природу і культуру, яка їх не влаштовує, причому переробка ця, як правило, постає руйнуванням".

Знайома картина, чи не так? Надзвичайно образно практика формування будь-якої імперії, починаючи від античних часів і закінчуючи тоталітарними режимами XX ст., засвідчує справедливість згубного впливу завойовників і на підкорені народи, і на підкорену природу. Причому шкоди від подібних дій зазнає не лише поневолений етнос: як ми знаємо з історії, імперська свідомість послаблювала, позбавляла життєвих сил і власне народи-завойовники. Не в останню чергу саме через цю причину зійшли з історичної арени римляни, монголи, хазари тощо, причому зійшли як великі народи, а не просто етноси. Імперська свідомість зіграла злий жарт і з іспанцями, португальцями, французами, британцями, росіянами: на столітні потуги й напруження відповідних держав витрачено чимало зусиль і потенцій, які здобули (чи здобувають) нормальний розвиток лише позбувшись імперських амбіцій.

Землю України, як відомо, топтав не один завойовник, інколи по багато сотень років. Приходили на її терени й народи, які залишали рідні краї і знаходили тут свою Батьківщину. Ще когось тримали тут силоміць або спокушували щедротами краю. Все це, природно, не могло не накласти відбитку і на цілісність еколого-етнічного середовища в Україні, не могло не породити монстрів, химер, котрі, як і будь-які виродки, зривали своє зло якраз на своїх кревних. Справедливості заради слід зазначити, що у ряді випадків мало місце досить-таки узгоджене вписування інших етносів у структуру як етносфери, так і екосфери в Україні. Йдеться, наприклад, про єврейські містечка, німецькі поселення, караїмські громади тощо. Втім, їх якраз і не можна віднести до завойовників, що викликає до життя зовсім інші колізії буття.

Химерні етноси, таким чином, це спільноти, котрі позбавлені традиційної екологічної культури, але не набули ще нових регулятивних механізмів полагодження своїх взаємин із довкіллям. Тому їхнє утвердження як складника цивілізації є важким процесом не лише для культури, а й біосфери, котрі зазнають відчутних збурень. З часом, однак, "химерні етноси", трансформуючись, можуть інколи набувати рис нової екологічної культури, але це процес тривалий, і з енергетичної та культурної точок зору, вельми обтяжливий як для людства, так і для довкілля.

Опредмечення "химерного етносу". Механізм втілення ціннісних засад "химерного етносу", тобто його своєрідного опредмечення, виразно простежується на прикладі взаємин метрополії та колонії, хоча б у межах Російської імперії чи СРСР.

Реєстр наруги над Україною величезний. З нього ми "випишемо" лише два пункти, які, сподіваємося, проливають світло і на весь перелік в цілому. Йдеться, по-перше, про нищення Степу, Лугу та Дикого Поля, а по-друге — про "сталінський план перетворення природи". Власне, хоча події віддалені між собою століттями, в обох випадках пізнаємо одну й ту ж саму руку — втілення ідей "химерами".

У XVIII ст., як відомо, Російська імперія підступом знищила запорозьке козацтво, відібрала їхні землі, води, вольності — своєрідна подяка за 'возз'єднання" і охорону південних кордонів. Логіка центру у даному випадку була зрозумілою, адже, як писав один із теоретиків російської ідеї М. К. Любавський:

"...попри все те лише залюднення давало російському народу остаточну перемогу і закріплювало за ним назавжди займану територію", і далі:"... у степ вели російських людей не тільки економічні чи господарські спонуки, але й інстинкт народного самозбереження та військовооборонна техніка".

Отже, щоб почувати себе спокійно, на думку цього теоретика, російському народові потрібно було завойовувати та заселяти нові території.

Та "територіями" вони були лише для завойовника, а для народів, які там мешкали, — Батьківщиною. Але до цього "центру" немає ніякої справи. І от врізається вже в границі вольностей Запорожжя так звана українська лінія — 285-кілометрова фортифікаційна споруда з 16 фортецями і 49 редутами; членує ще ниже на 175-180 км землі України ще одна лінія — дніпровська (О. М. Апанович, 1972). Щедрою рукою роздає імператриця своїм наближеним українські степи: генералові Лапову — 12251 десятин, полковнику Караватиці — 5277, полковнику Наковальніну — 9122 десятин, не кажучи вже про сотні тисяч для своїх фаворитів типу Потьомкіна.

За підрахунками, невдовзі по руйнуванні Січі, лише великі землевласники зосередили в своїх руках понад 8,8 млн дес землі, або 53,5 % всієї запорозької землі (О. І. Лугова, Я. В. Бойко, 1988). А ще — щедрою рукою роздавалися землі колоністам — сербам, хорватам, чорногорцям, грекам, німцям. Так закладалися підвалини "химер" на південних теренах України. Втім, це не означає, що українців тут не стало, ні, навіть у ці часи у "Новоросії" вони становили 4/5 населення, тим часом як всі інші (росіяни, волохи тощо) — лише 1/5 (В. М. Кабузан, 1971). Проте устрій життя та природокористування вже істотно визначалися цінностями іншого, прийшлого етносу.

І наслідки не забарилися. Практично повністю було знищено Степ — розораність його на кінець XIX ст. перевищила 90%, вирубані основні лісові масиви, що знаходилися на його території; в цілому від кінця XVIII cm. до першої світової війни в Україні було знищено 3,3 млн га лісів. Отже, народ стрімко та неухильно позбувався не лише волі та незалежності, віковічного укладу життя, а й притаманного його Батьківщині природного довкілля.

Перераховане вище руйнування практично довершила тоталітарна система. Не є секретом, що в Україні розорано майже всі придатні для цього землі, вирубано майже всі первинні ліси, а Дніпро перетворено на низку смердючих ставків-водосховищ. Невигойними ранами зяють на тілі України гігантські кар'єри Криворіжжя, шахти Донбасу, оазами нечистот та бруду стали Прикарпаття, Причорномор'я та Слобожанщина; небезпечними для життя є вкрай забруднені великі та малі міста держави. Усім світом трусонув Чорнобиль і, нехтуючи військовою мудрістю про те, що в одну вирву снаряди Двічі не падають, ось уже втретє нагадує аваріями про себе — то на четвертому, то на другому, то на першому блоці. Загалом, Україна, займаючи менше одного відсотка суходолу планети, приймає на себе тягар понад 5% світового забруднення.

Згадаймо лишень 1948 р. У Москві відбувається горезвісна сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. Леніна. Пригрітий Сталіним, "народний" академік Т. Д. Лисенко вчинив справжнісінький розгром біології, й ще довго після цього продовжувалося полювання на вчених: тисячі було вигнано з роботи, а то й скінчили своє життя у неволі. Офіційною точкою зору стало вчення про те, що ніякої спадкової речовини не існує, що організми, поміщені в нові умови життя, відразу ж до них пристосовуються, що змінам організмів немає меж. Це ж саме стосувалося і людини, що дуже імпонувало "інженеру людських душ", для якого не існувало незамінних людей: вони для Сталіна були лише глиною, з якої він ліпив, що завгодно. Таким чином, свідомо чи ні, а мічурінська біологія дала в руки вождю "козир" у його системотворчих планах — своєрідне "природниче" обгрунтувння безмежної влади над людиною і над природою.

Тому й зрозуміло, чому вже через два місяці після Сесії — 24 жовтня 1948 р. — було прийнято постанову партії та уряду про план перетворення природи, який одразу ж здобув назву "сталінський". Сталася подія, яка визначила не лише стратегічні, а й тактичні орієнтири природокористування на просторах СРСР включно до днів нинішніх.

Формально "сталінський план перетворення природи" був розрахований на 15 років. На його виконання було прийнято конкретні постанови: про будівництво Куйбишевської ГЕС (21 серпня 1950 р.); про будівництво Ста-лінградської ГЕС; про зрошування та обводнювання районів Прикаспію (31 серпня 1951 р.); про будівництво Головного Туркменського каналу Аму-Дар'я — Краснове дськ; про зрошування південних районів України і північних районів Криму (21 вересня 1950 р.); про будівництво Волго-Донського судноплавного каналу, про зрошування земель у Ростовській і Сталінградській областях (28 грудня 1950 р.) тощо. Було обіцяно у зв'язку з цим повністю механізувати працю у сільському господарстві, набагато збільшити матеріальні блага радянського народу, прискорити перехід до комунізму. І звичайно, у 15 років не вклалися, тому майже жоден партійний форум не обходився без того, щоб не додати щось своє до грандіозного плану перетворення, щоправда, вже не сталінського, а то хрущовського, то брежнівського, то ще якогось. Тут і "кукурудзація" всієї країни, і її хімізація, і перекидання вод з одного напрямку в інший, і осушування боліт, і зрошення степів. І можна без перебільшення твердити: там, де зараз є зони екологічного лиха, — шукай віхи сталінського плану, хай це буде на Уралі, на БАМі, чи у Чорнобилі. Почерк майстрів комунізму зберігся дотепер.

Подібна гігантоманія, яка зайвий раз підкреслювала мізерність людини та її повсякденних потреб, цілковито позбавляла традиційного устрою життя та культури цілі етноси чи субетноси. І коли під води йшли приволзькі чи придніпровські простори, то зникало щось більше, ніж чергові тисячі і мільйони гектарів земель — зникала історія, культура, мова, дух народу. І коли у Поліссі чи на Волині виникали нові атомні чи хімічні "будови комунізму", а поряд з ними — міста радянських людей, то не лише руйнувалися правічні ландшафти, а й у тиглі промислового комплексу нівелювалися та переплавлювалися унікальні особливості "аборигенів", тобто питомих мешканців краю, з їх неповторним світом, а натомість утворювалися уніфіковані представники "нової історичної спільноти". У всякому разі, такий був задум ідеологічних зверхників тоталітарної системи. І не їхня "провина", якщо все до кінця не встигли поруйнувати.

Кожна людина несе пам'ять подвійного роду. З одного боку, це природні властивості організму, закодовані у генах, які проступають за певних екологічних умов, а з іншого — це пам'ять національно-культурна, яка утверджує людину у світі цивілізації саме як індивіда, представника певного етносу, культури тощо. Вища гармонія, коли спадкоємність збережена, коли людина перебуває у злагоді зі своїм природним довкіллям, і з громадою, в якій мешкає, і з своїм власним світом душі. Та, на жаль, реалії нашого буття такі, що часто-густо якийсь із названих чинників порушено, якщо не втрачено зовсім.

Поруйноване природне середовище погано впливає на здоров'я людини, вкорочує їй віку; химерний устрій суспільства бере собі у жертву соціальне буття людини; порушений внутрішній світ породжує внутрішній дискомфорт, депресію тощо. Отже, як у природному, так і в соціокультурному житті людина не може ігнорувати якийсь із компонентів своєї натури, здобутих чи у процесі свого еволюційного, чи історичного минулого. Подібна констатація природи речей вказує і на перспективи відновлення, реставрації і адекватного людині природного середовища, і властивого лише їй етнічного, культурного, духовного світу. Від роз'єднання до єдності, від протиставлення — до доповнення, від ігнорування — до врахування всіх сторін буття людини — ось визначальні віхи подібної перспективи.