353

контексту, обов’язковим предметом для сприйняття як са­модостатнього феномену. Давніший період цієї проблеми ґрунтовно досліджений Д. Наливайком у праці «Очима За­ходу. Рецепція України в Західній Європі XI—XVIII сто­літь» (1998), а новіший — у колективній роботі за редак­цією того ж автора «Українська література в системі лі­тератур Європи і Америки XIX—XX ст.» (1997). Якщо перша праця належить більше до імагології (галузі істо­ричної компаративістики), ніж «чистого» літературознав­ства, то друга являє собою суто літературознавчу студію про означений у її назві аспект дослідження. На велико­му фактичному матеріалі автори роботи розкрили глибо­ку включеність українського письменства у літературний процес двох континентів і його активну співпрацю в цьо­му процесі. Контактно-генетичним зв’язкам, проте, від­ведено в дослідженні щонайменше місця, зате перевага надана порівняльно-типологічним студіям, суб’єктом яких виступають стильові течії і жанрові структури. Са­ме за ними тільки й можна характеризувати рівень тієї якості, яку українська література привносить у світову і навпаки — сприймає із світової в лоно власної художнос­ті. Діапазон осмислень при цьому виявився надто широ­ким і в тематичному, і в методологічному аспектах. Біб­лійні мотиви, наприклад, стали предметом розгляду що­до творчості Т. Шевченка і Лесі Українки (М. Павлюк,

І. Бетко); Д. Наливайко простежив типологію українсь­кого реалізму на європейському тлі; Г. Сиваченко і

В. Агеєва глянули на творчість В. Винниченка та М. Хвильового в контексті європейських антиутопій та стильових шукань початку XX ст. тощо. Органічним у розгляді цих проблем могло б бути, до речі, і досліджен­ня В. Панченка «Будинок з химерами. Творчість В. Вин­ниченка 1900—1920 рр. у європейському літературному контексті», але воно вийшло 1998 р. окремим виданням. Так само окремими виданнями вийшли вагомі моногра­фії з питань української компаративістики Л. Грицик («Орієнталістика А. Кримського в українському літера­турному процесі XIX — початку XX століття», 1994), Л. Задорожної («Вірменська література і Україна», 1995), О. Мушкудіані («Грузинсько-українські літератур­но-мистецькі взаємини 20—30-х років XX століття», 1991), Р. Чілачави («Сходження на Зедазані», 1995), М. Моклиці («Модернізм у творчості письменників

19. Століття», 1999), і. Папуші «Модиз огіепіаііз. Індій­ська література в рецепції і. Франка (2000), збірник сту­

Історія українського літературознавства

дій 3. Геник-Березовської «Грані культур» (2000) та ін. Більша частина останньої праці присвячена взаєминам української літератури з європейськими (переважно — слов’янськими) літературами. Ракурс аналізу тут обрано, як правило, стильовий. Він дав змогу цій неординарній в українській діаспорі дослідниці осмислити (хай і фраг­ментарно) дуже суттєві віхи літературно-художнього роз­витку від епох бароко й романтизму до модерністських та постмодерністських явищ у літературі XX ст. Говорячи про особливості дослідницької праці 3. Геник-Березовсь­кої, М. Коцюбинська зауважує: «Аналіз конкретний, без «барабанного» офіціозу, із зважуванням справжніх на- бутків і скороминущої кон’юнктури, з тверезим усвідом­ленням того, що кількісні показники, досить-таки знач­ні, тут таки переважають, на жаль, якісні відкриття... Що культурних явищ, на жаль, обмаль. Що справжні цінності й неповторне обличчя української культури за тією подекуди камуфляжною хвилею побачити нелег­ко»²³. Йдеться тут про чесько-українські культурні взає­мини, але подібне можна повторити і про всі інші аспек­ти досліджень 3. Геник-Березовської, і, на жаль, багато про що з сучасного літературознавчого процесу. Справж­ні цінності в ньому інколи побачити нелегко. «Вируча­ють» почасти або підсумково-проблемні видання (на зра­зок вибраного Є. Сверстюка «На святі надій», 1999), мо­нографій «Суворий аналітик доби» В. Мельника (1995), «Випробування істиною» Б. Мельничука (1996), або пере­видання класичної спадщини літературознавства (Л. Бі­лецький. «Основи української літературно-наукової кри­тики», 1998 — упорядник М. Ільницький; І. Нечуй-Ле- вицький. «Українство на літературних позвах з Москов­щиною», 1998 — упорядник М. Чорнопиский; М. Євшан. «Критика. Літературознавство. Естетика», 1998 — упо­рядник Н. Шумило; С. Петлюра. «Статті», 1993 — упо­рядник О. Климчук; Ю. Луцький. «Літературна політи­ка в радянській Україні 1917—1934», 2000), або моно­графічні дослідження про наукову спадщину таких постатей в українській духовності, як М. Сумцов (І. ТТТи- шов. «Українознавець», 2000; Д. Донцов (С. Квіт. «Дмитро Донцов», 2000), ціла китиця імен у збірниках

В. Качкана «Хай святиться ім’я твоє» та ін. На цьому тлі інколи важко збагнути, чому з’являється в деяких авто­рів бажання обов’язково видати окремою «книжкою» всі­лякі нотатки чи, в кращому разі, медитації, яким місце не далі, ніж у миттєвій периферійній періодиці (Ю. Анд-

355

рухович. «Дезорієнтація на місцевості», 1999; І. Лучук. «Триєдине поезієзнавство», 1998; К. Москалець. «Люди­на на крижині», 1999 тощо). «Таке легковажне літерату­рознавство з’являється тоді, — сказала у приватній роз­мові Т. Гундорова, — коли автори (наприклад, К. Моска­лець) пишуть не про літературу, а про себе». Інша назва «просебеписання» — літературщина. Вона, виявляється, може відлунити не лише в художніх спробах («Дзеньки- бреньки» В. Даниленка, 1997; «Уліссея» І. Лучука, 1999 та ін.), а й у літературній критиці, що інколи ховається за есеїзмом. «Хоч якеньке, та своє», — пише І. Лучук (с. 3). «Автор застерігає за собою право різноманітного написання... як йому, авторові, захочеться», — пише Ю. Андрухович (с. 84). «Часом хочеться бути не — со­бою», — пише К. Москалець (с. 20) і це йому інколи вда­ється: коли справді професійно аналізує, наприклад, книжку про модернізм С. Павличко (с. 161 —181) чи в «Страстях по вітчизні» шукає розіпнутого на хресті полі­тики й поезії В. Стуса (с. 209—254).

Есеїзм, до речі, дуже «болюча точка» сучасного літе­ратурознавства. Без нього, звичайно, не обходилася жод­на літературна епоха, але на сучасному етапі він набуває часом просто-таки потворних форм. Чи не найбільше ним зловживає «жовта» преса, першість серед якої посіла чи не газета «Киевские ведомости». Дійшло до того, що Спілка письменників завела на неї судову справу, а одно­го з її авторів-есеїстів роздратований натовп «покритику­вав» шляхом рукоприкладства. Вчинок у принципі хулі­ганський, але, на жаль, непоодинокий. Інша форма його виявилася в тому, що частину тиражу книжки Н. Збо- ровської «Пришестя вічності» «зацікавлена сторона» скупила і знищила. Мимоволі згадується фінальна фраза однієї з новел Г. Косинки: «Що жде нас далі? А-ах!..»²⁴.

Є підстави сподіватись, що жде нас у літературознав­стві райдужна перспектива. Бо такої розмаїтої, як у 90-х роках, активності дослідників літератури не знало жодне попереднє десятиліття. А що випливає інколи на поверх­ню піна, то це ще одна ознака того, що в глибинах десь нуртують змістовні й обнадійливі процеси.

Література

Чичина П. Зібрання творів: У 12-ти т. — К., 1983. — Т. 1. —

С. 121.

²Баран Є. Літературна ситуація 1999-го: Час Єзуїтів // Слово і Час. — 1999. — № 3. — С. 58; Кур’єр Кривбасу. — 1999. — № 3. — С. 3.

Історія українського літературознавства

³Літературно-науковий вісник (ЛНВ). — 1901. — Т. 15. — С. 1.

⁴Сверсткж Є. На святі надій. — К., 1999. — С. 35.

⁵Див.: Корогодський Р. Велика цитата, або Любовні листи полоне­ного // Сучасність. — 1999. — №1 — №2. — С. 129—149; 108—122.

«Павличко С. Сто років без Фройда // Критика. —1998. — № 9. — С. 14.

Бондар-Терещенко І. В очікуванні Вашінгтона. Т. Шевченко як заруч­ник шевченкознавства //Література — Плюс. —1999. — № 5—6. — С. 11.

⁸Гром’як Р. Історія української літературної критики. — Тернопіль. — 1999. — С. 4, 9. (Далі — в тексті).

⁹Дзюба І. Марко Павлишин: крізь «постмодерністські окуляри» і без них // Павлишин М. Канон та іконостас. — К., 1997. — С. 5—26.

¹⁰Див.: Грабович Г. До історії української літератури. — К., 1997. —

С. 46—136.

“Зборовська Н.

Запитання. Завдання

1. Розвиток літературознавства в умовах незалежності: чому го­ловною проблемою в ньому є проблема канону письменників?

2. Як можна визначити продуктивність традиційних та модерних методологій літературознавства у науковому мисленні?

3. Чи може стати «любительське» літературознавство матеріалом для вивчення в школах і вузах?

357

4. У чому полягає важливість, концептуальність праць Р. Гром’яка «Історія української літературної критики» та М. Ільницького «Критики і критерії»?

5. Що таке «постмодерне» літературознавство? Які вияви його очевидні в дослідженнях Г. Грабовича і М. Павлишина?

6. Феномен шістдесятництва: яким постає він у сучасному літера­турознавстві? Що пов’язувало його з модерним і постмодерним мис­тецтвом?

7. Феміністичні студії: наукова методологія чи ідеологічна тенденція?

8. Прокоментуйте особливості застосування понять «дискурс» і «дискурсія» щодо українського модернізму в дослідженнях Т. Гундоро- вої та С. Павличко.

9. У чому суть міфологічної методології сучасного літературознавства?

10. Як ви розумієте поняття «багатостильового»та «одностильово- го» розмаїття української літератури?

11. Охарактеризуйте компаративістичні дослідження і «накладні витрати» ессеїстичного літературознавства в традиційному та нетра­диційному прочитанні сучасних і класичних художніх текстів.

Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. (За редакцією М. Зубрицької). — Львів, 1996.

Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики: спроба літературно-наукової методології. — Т. 1. — Прага, 1925. (Перевидання за редакцією М. Ільницького. — К.,

1998).

Білецький О. 25 років українського радянського літерату­рознавства // Література і мистецтво. — 1944, ЗО верес.

Білецький О. Шляхи розвитку дожовтневого українського літературознавства // Зібрання праць: У 5 т. — К„ 1965. — Т. 2.

Білецький О. Літературознавство і критика за 40 років ра­дянської України // Зібрання праць: У 5 т. — К.,1966. — Т. З

Білецький О. Завдання та перспективи розвитку україн­ського літературознавства // Зібрання праць: У 5 т. — К., 1966. — Т. 3.

Гординський Я. Літературна критика підсовєтської Украї­ни. — Львів—Київ, 1939. (Фотопередрук 0. Горбача. — Мюн­хен, 1985).

Історія української літературної критики XIX ст. — К., 1988.

История русского литературоведения. — М., 1980.

359

Ковалівський А. З історії української літературної крити­ки. — Харків, 1926. (Фотопередрук 0. Горбача у кн.: Нариси іс­торії української літературної критики. — Мюнхен, 1994.)

Копержинський К. Українське наукове літературознавст­во за останнє десятиліття — 1917—1927 // Студії з історії України. — К„ 1928. — Т. 2.

Кравців Б. Розгром українського літературознавства 1917—1937 рр. // Записки НТШ. — Т. 173. — Чікаго, 1962 (Фотопередрук О. Горбача у кн.: Шамрай А. Українська літера­тура. — Мюнхен, 1989).

Літературознавчий словник-довідник. — К., 1997.

Петров В. Проблеми літературознавства за останнє 25- ліття — 1920—1945 // Українське слово. — К., 1994. — Т. 1.

Современное зарубежное литературоведение. Концеп- ции, школьї, терминьї. — М., 1999.

Федченко П. Літературна критика на Україні першої поло­вини XIX ст. —К., 1982.

Филипович П. Українське літературознавство за 10 років революції // Література. — К., 1928 (Передрук у кн.: Филипо­вич П. Літературно-критичні статті. — К., 1991).

Перетц В. Из лекций по методологии истории русской лите- ратурьі,— К., 1914.

Історія української літературної критики та літературознав­ства. У двох книгах. Хрестоматія // У поряд. П. Федченко, М. Павлюк, Т. Бовсунівська. — К., 1996,1998.