Історія українського літературознавства

Збої, яких припускається сучасне «модерне» літера­турознавство в оцінках явищ української літератури, знову змушують наголосити на головному для науковця: методології. Науковою вона (методологія) є лише тоді, коли не захаращена ніякими кон’юнктурами. Згадаймо ще раз Ф. Бекона: свідомість мислителя повинна бути очищена від будь-яких затьмарень — теологічних, ідео­логічних, корисливих та ін. Це сказано на всі часи, і як­що з’являються такі, як згадувані, ревізії загальновідо­мих явищ літератури (зокрема, й шістдесятництва), то мимоволі починаєш думати про якесь затьмарення дум­ки дослідників. Стало модним, наприклад, привносити в літературознавство тенденційно забарвлені теологічні мо­тиви. Мова не про вивчення, скажімо, зв’язків професій­ної літератури з біблійними сюжетами (на зразок книжок

1. Гнатюк «Українська духовна барокова пісня», 1994;

2. Сулими «Біблія і українська література», 1998 чи

2. Бетко «Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії

19. — початку XX століть», 1999). Подібні праці є в кожному письменстві. Йдеться про спроби забарвити на­уковий метод відвертим теологічним інструментарієм. Наприклад, Т. Бовсунівська заповзялася (хоч і не катего­рично) християнізувати романтизм як тип творчості («Феномен українського романтизму», 1997). Треба все- таки пам’ятати, що сакральність (священність) — це ри­са художньої творчості загалом; талантів без «божого да­ру», як відомо, не буває. Але це — метафора, а у випад­ку з романтизмом на повному серйозі (і без метафориза­ції) доводиться, що він — феномен християнський. Та ж дух романтизму присутній був у творчих змаганнях ще то­ді (навіть у фольклорі), коли християнства і в заводі не бу­ло. Добре хоча б те, що свою концепцію Т. Бовсунівська нав’язує не настирливо, а з науковим, сказати б, тактом.

339

протягом усіх 90-х років її цитують усі феміністи як іс­тину в останній інстанції: «...Завдання феміністичної критики полягало й полягає не просто в протиставленні себе «фалічній критиці», а у відтворенні об’єктивної кар­тини, об’єктивного сенсу літературного твору. Тобто, фе­міністична критика значно ширша, ніж просто критика чоловічого шовінізму і сексизму певних літературних творів»¹³. Ось так: і ширша, і об’єктивна, і панацея від усіх бід, яких завдає літературі «чоловіча» критика. То, може, й цитована авторка (Н. Зборовська) виходила саме з позицій феміністичної методології в тлумаченні шістде­сятництва, що так хвацько зуміла поставити в ньому все з ніг на голову? Мабуть, ні, бо, скажімо, там, де вона (в іншій публікації) признається відверто «в любові» до фе­мінізму, її думка стає раптом не просто переконливою, а справді об’єктивною. У міркуванні про повість О. Забуж­ко «Мілена» вона добре поміркувала, щоб прийти до та­кої підсумкової думки: «Героїні повісті — «зарадненькі» або «незарадненькі» самочки, істерички-невропатки, ма- зохістки із жорстокими еротичними фантазіями, одне слово, імпульсивно-неврівноважена, заздрісна, фанатич­на, сексуально розбещена, нещасна «бабота». Надмірно плотській прозі Забужко бракує благородства воістину модерного феміністичного духу...»¹⁴. Спостереження це дуже точне, професійно виважене і стилістично вправне, але до чого тут фемінізм? Так може написати будь-який літературний критик, у кого є до цього хист і наукове сумління.

Якщо глянути на все те, що іменує себе літературною критикою в дусі феміністичної методології (включно з го­ловними настановами її найавторитетніших стовпів — Сімони де Бовуар та Кейт Мілет), то впадає в око насам­перед безперспективність і цілковитий плагіат її теоре­тичної бази. Адже в структурі цієї бази незмінною про­глядає всього-на-всього одна проблема: як жінкам позбу­тися чоловічого шовінізму, насилля, експлуататорства, котрі найбільше виявляються в інтимній сфері. Іншими словами, хто має більше рації: Білл Клінтон чи Моніка Левінські разом з Хіларі Клінтон. Крайні пропозиції в розв’язанні цієї проблеми зводяться до жесту, відомого ще з часів Лісістрати: залишимо чоловіків напризволяще і будемо реалізуватись як статеві особистості самотужки. Пікантність цієї ситуації в нерозумінні органічної єднос­ті чоловіка й жінки. Крім того, модель названої фемініс­тичної проблеми (про прагнення жінки визволитися з-під

Історія українського літературознавства

влади експлуататора-чоловіка) як дві краплі води схожа на модель марксистської псевдотеорії про залежність гнобленого пролетаріату від гнобителя-буржуа. Достат­ньо, мовляв, пролетаріату перемогти свого експлуататора і світле майбутнє комунізму буде в кожного в кишені. Перенесена в царину художньої творчості, ця модель, як відомо, дала соцреалізм. То що ж, фемінізм як методоло­гія пропонує нам ще один різновид соцреалізму? Адже навіть у скромному естетичному обличчі фемінізму про­глядається чи не найбільш вульгарна позиція, коли пер- сонажа-героя кожного твору цілком ототожнюють із йо­го автором. В устах згаданої Кейт Мілет це передається навіть графічно: героя й автора вона пише через риску як одну особу. Скажімо, «Беркіна-Лоуренса», де Беркін — герой, а Лоуренс — автор роману «Жінки в коханні»¹⁵.

С. Павличко у незавершеній монографії «Націоналізм, сексуальність, орієнталізм», 2000, яка є по-справжньому глибоким дослідженням наукової спадщини А. Кримсько­го, але дуже приблизним — художньої, у збірці віршів «Пальмове гілля» знаходить майже все — біографічним, а героя роману А. Кримського «Андрій Лаговський» тра­ктує тільки як «віддзеркалення» автора. Поєднує вона їх, щоправда, не рискою, а єднальним сполучником: «Кримський і Лаговський» (с. 141). Чим закінчувалось таке ототожнення в епоху соцреалізму, коли правила ба­лом компартійна диктатура, відомо: авторів за дії й поми­сли їхніх героїв елементарно репресовували. Чи будуть репресовувати «експлуататорів-чоловіків» сучасні феміні­сти, якщо переможуть у критиці, гадати не будемо. Тим більше, що в них з’являються «спокійніші» праці в дусі цієї ж методології, але з більш глибоким розумінням її специфіки.

Окремі з них являють собою переважно культуроло­гічну есеїстику (О. Забужко. Хроніки від Фортінбраса. — К., 1999), котра має вигляд швидше лекційно-популяри- заторського, ніж наукового матеріалу, а інші за жанром тяжіють до публіцистичної критики, яка загалом ні до чого нікого не зобов’язує (Н. Зборовська. Феміністичні роздуми. — Львів, 1999). Єднає їх, проте, підкреслене прагнення упевнитись у думці, яку найвиразніше загост­рила їхня давня вже патронеса Сімона де Бовуар: світ і література зокрема потребують пояснень з позиції жінки як феномена. Відповісти при цьому слід бодай на питан­ня про «рівноправність» жіночої й чоловічої літератури та наукових суджень про неї. Внутрішньо міркування з

341

цього приводу пройняті, як правило, задавненим болем щодо «другосортності» жінки та її творчості й намаган­ням пояснити, що «другосортність» нав’язали культурі ті ж чоловіки, а виправдати ситуацію можна лише шля­хом заглиблення в рівноправні тонкощі сексуальної сфе­ри буття. З цим можна було б і погоджуватись, але почи­нати, мабуть, треба з розвінчання біблійного міфа про первісність Адама і похідність Єви, із заглиблення в рі­шення одного з недавніх церковних Соборів (перевага в один голос!), що Єва — теж людина і т. ін.

Названі праці О. Забужко і Н. Зборовської містять епатажні міркування про історичне прагнення України «вписатися у світ» і супровідну органічну «нездатність до цього» (Н. Зборовська) чи про те, що феномен українсь­кої поезії є, а от української прози — немає (О. Забуж­ко). Пояснити такі епатажі не можна лише незнанням того, що думав, наприклад, про вписану в світ Україну німець Й. Гердер і француз Ф. Вольтер, чи того, що фе­номен прози В. Стефаника, В. Винниченка, Ю. Яновсько- го чи О. Довженка таки є. Проблема виявляється значно глибшою і пов’язана вона з формованою століттями в певної частини українців національною безстатевістю. Іншими словами, українському фемінізмові бракує на­ціональної гідності і тому він послідовно, як колись біль­шовики, керується космополітичними поглядами на фе­номен України та її літератури. Робиться це інколи без прихованої тенденційності і навіть усупереч очевидному. В монографії В. Агеєвої «Поетеса зламу століть» (1999), яка створена загалом професійно і натхненно, Лесю Українку одягнуто в такі шати борців з українофільст­вом, «культом Шевченка», що інколи страх бере за ав­торку: чи не пропустила вона, бува, базової освіти з істо­рії української літератури? Так, ця література тривалий час була українофільською; так, вона витворила культ Шевченка, але ж усе це історично зумовлене і завдання літературознавства зводиться лише до пояснення цього явища, а не тенденційного фиркання в його бік. Спроба ж загнати творчість авторки «Лісової пісні» в рамки тільки намисленого фемінізму виглядає якщо не цілко­витою аберацією, то дуже очевидною тенденцією, проти яких (тенденцій) сама ж дослідниця виступає послідовно, а почасти й справедливо. Леся Українка, як відомо, ви­словлювалась про фемінізм спокійно і навіть скептично: надто вузькою є ця тенденція, щоб умістити в ній усе ба­гатство творчості як феномена.

Історія українського літературознавства

Переконливішими видаються міркування В. Агеєвої, коли «жіноча точка зору» їй справді допомагає розкрити деякі таємниці «Касандри» чи «Камінного господаря», а психоаналітичний підхід сприяє розкриттю справді зна­чущого змісту «Блакитної троянди», котра узвичаєно вважалася невдачею авторки.

Ще одним вразливим місцем сучасних феміністичних студій є прагнення з допомогою літератури довести са­модостатність жінки. При цьому ніби забувається, що жінка існує остільки, оскільки існує чоловік, і навпаки. А те, що внутрішні почуття і психологія у жінки таки мають свою специфіку, то хто ж цього не знає. Як знає й те, що бувають фемінні чоловіки і мужикуваті жінки, лиш не треба підпорядковувати цим фактам-виняткам усі закономірності багатозначного розвитку літератури та науки про неї. Вони в усіх випадках вимагають всебічно­го підходу і методологічного плюралізму в судженнях. Це відчула, мабуть, Н. Зборовська, коли нове есеїстичне дослідження¹⁶ виконала саме в дусі плюралістичних під­ходів до літературного явища (в цьому випадку — до творчості Лесі Українки). Надзавдання в неї, звичайно, феміністичне («на рівні моєї жіночої інтуїції», с. 14), але вдається вона до інструментарію і біографічного методу, і міфологічної критики, і психоаналітизму, і навіть «сутого» ідеологічного («національного») літературознав­ства. Як наслідок, Лесю Українку «розміщено» трохи ближче до читача, ніж вона досі перебувала навіть у «найбільш» феміністичних студіях. Н. Зборовська, на­приклад, не цілком сприйняла дослідження В. Агеєвої «Поетеса зламу століть». «...Найбільшим недоліком цьо­го модерного дослідження про Лесю Українку, — пише вона, — є тенденційне ігнорування національного в Ле- синій творчості. Тенденція космополітизувати творчість Лесі відчутна також в ігноруванні В. Агеєвою Лесиної драми «Бояриня» (173).

Розглянуті феміністичні праці наводять на думку, що навіть у такому варіанті українське літературознавство, запозичивши окремі поняття західної науки, залишаєть­ся нині в принципі позитивістським і, на жаль, активно перероджується на есеїстику. Інша «мода» літературо­знавства — захоплення дискурсивним аналізом, у якому майже не проглядається квінтесенція самого дискурсу, зокрема — механізм складання дискурсивних практик та дискурсивних формацій з особливим значенням у них мови, ідеології, риторики тощо. Водночас очевидною є