Тема 1.2. Норми міжнародного права та джерела Питання для самостійного вивчення

1. Систематизація норм міжнародного права.

2. Поняття дже­рел міжнародного права.

3. Звичай та договір як джерела міжна­родного права.

4. Інші джерела міжнародного права.

Завдання

1. Наведіть кілька прикладів тієї або іншої норми міжнародного права.

2. Порівняйте інкорпорацію та кодифікацію як засоби си­стематизації міжнародного права.

3. Поясніть відмінність між кодифікацією офіційною та кодифікацією неофіційною.

4. Визначте основні проблеми співвідношення між між­народним правом і правом України.

5. Проаналізуйте статті Конституції України, що визначають основи зовнішньої політики України.

6. Ознайомтеся зі змістом Закону України "Про дію між­народних договорів на території України".

Методичні рекомендації

Питання 1. Систематизація норм міжнародного права.

Історія людства тривалий час формувалась з позиції сильнішого, тому не дивно, що досить довго міжнародні відносини переважно базувались на так званому праві війни — ad bellum. Лише на початку ХІХ ст. погляди видатних філософів, які свого часу сприймались виключно як утопія, певною мірою почали пристосовуватись до реального життя. Біль і страждання двох світових війн ХХ ст. з усією переконливістю довели, що подальше бездумне використання сили з метою розподілу сфер впливу на світовій арені призведе до суцільної катастрофи, наслідки якої можуть стати невиправними. Людство, як ніколи, усвідомило результати подальшого протистояння. Саме в цей період було закладено фундамент майбутнього розвитку міжнародних відносин на засадах міжнародного права.

Головними суб’єктами міжнародного права є самостійні, суверенні утворення — держави, міждержавні організації, а також деякі інші суб’єкти. Надто дискусійним є питання правосуб’єктності фізичної особи, хоча з часом збільшується кількість випадків, коли фізична особа може бути суб’єктом міжнародного права. Так, на сьогодні індивід може висунути позов проти держави, підставою для чого є визнання та закріплення універсального принципу поваги прав і основних свобод людини. Крім того, фізична особа є повноцінним суб’єктом такої галузі міжнародного права, як гуманітарне право. Але в будь-якому разі міжнародна правосуб’єктність фізичної особи є обмеженою.

У той же час у внутрішньодержавному праві саме фізичні та юридичні особи виступають основними носіями суб’єктивних прав і обов’язків.

Об’єктами міжнародного права є певні матеріальні та нематеріальні блага, дії або утримання від дій, які виходять за межі юрисдикції однієї держави, з приводу яких суб’єкти міжнародного права вступають у міжнародні відносини. Наприклад, об’єктом міжнародного права може бути континентальний шельф, певні міжнародні території, тобто території, на які не поширюється суверенітет жодної держави, тощо. У той же час об’єктом внутрішнього права є також певні матеріальні та нематеріальні блага, але на які поширюється юрисдикція конкретної держави.

Предметом міжнародного права є ті відносини, які складаються між суб’єктами міжнародного права щодо об’єктів, які входять у сферу дії міжнародного права. Відповідно предметом внутрішнього права є відносини між національними суб’єктами щодо об’єктів, на які поширюється юрисдикція цієї держави.

Наступною особливістю є спосіб створення норм. На відміну від національних правових систем, які побудовані за принципом розподілу влад та в яких законотворення є виключно прерогативою законодавчої гілки влади, в міжнародному праві норми створюються самими суб’єктами шляхом узгодження їх воль. З тієї ж причини в міжнародному праві відсутні органи, до функцій яких входить контроль за виконанням норм міжнародного права, як це відбувається у внутрішньодержавному праві.

Однією з найважливіших характеристик правової системи є система його джерел. У міжнародному праві основних джерел два — міжнародний договір та міжнародний звичай. Тоді як у національних правових системах основна роль належить законам і підзаконним актам або судовим прецедентам кожної держави.

На відміну від внутрішньодержавної правової системи міжнародне право будується не за принципом субординації, який притаманний національним правовим системам, а за принципом координації. Тобто міжнародне право регулює відносини між рівноцінними суверенними суб’єктами і в ньому не існує наддержавних органів влади. Особливості нормотворчої діяльності в міжнародному праві зумовлюють загальнодемократичну сутність міжнародного права. Тобто в процесі узгодження воль держав із різним державним устроєм відкидається будь-яке соціальне забарвлення такої норми. Тоді як навіть у найдемократичнішій державі неможливо позбавитись від ідеологічного та соціального впливу осіб, які відповідальні за створення та прийняття нормативно-правових актів.

Окрім внутрішньодержавного, міжнародне право тісно взаємодіє з міжнародним приватним правом. Як і в міжнародному праві, норми міжнародного приватного права мають спільну мету, а саме — створення правових умов розвитку міжнародних відносин. Спільна риса полягає також у тому, що в обох випадках відносини виходять за межі однієї держави.

Але насамперед необхідно визначитись, що на відміну від міжнародного права, яке є самостійною системою права, міжнародне приватне право складає частину внутрішньої правової системи кожної держави, тобто не існує єдиної системи міжнародного приватного права. Міжнародне приватне право регулює особливу групу цивільно-правових відносин, ускладнених іноземним елементом. Міжнародне право було б точніше йменувати в такому розумінні «міждержавним», тобто системою, що регулює загальнополітичні відносини між державами. Розмежування сфери дії міжнародного права та міжнародного приватного права ускладнюється й тим фактором, що в певних випадках вони регулюють спільний комплекс правовідносин, але із застосуванням специфічних для кожної системи методів. У будь-якому випадку слід чітко відрізняти сферу дії цих двох правосистем.

Визначення міжнародного права доцільно пов’язати із визначенням системи міжнародного права, адже будь-яке право — це насамперед система норм, і міжнародне право не є винятком з цього правила. Але цим нормам притаманна особлива структура та механізм дії.

Система міжнародного права — це сукупність принципів і норм міжнародного права, які становлять єдине ціле і впорядковані розподілом на відносно самостійні компоненти: інститути і галузі міжнародного права.

Сучасна система міжнародного права має чітку ієрархію, яка дає можливість визначити роль і місце складових елементів міжнародного права в його системі. Завдяки існуючій системі норми міжнародного права здатні комплексно врегульовувати сучасні міжнародні відносини. Сучасній системі міжнародного права притаманна характерна внутрішня структура, яка є особливою організацією його норм, взаємозв’язком норм, інститутів і галузей міжнародного права.

У системі міжнародного права окреме місце посідають загальносистемні інститути міжнародного права, які не входять в якусь окрему галузь міжнародного права. Вони мають вирішальне значення для всього міжнародного права. Серед таких інститутів можна виокремити інститут міжнародної правосуб’єктності, інститут міжнародної відповідальності, інститут застосування норм міжнародного права та ін.

Найбільшим структурним елементом у системі міжнародного права є галузь. Галузь міжнародного права є сукупністю норм і принципів, які регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права у певній сфері, що складає специфічний предмет міжнародного права та пов’язана із специфічною групою об’єктів міжнародного права. Єдиного переліку галузей, так само як і інститутів міжнародного права не існує. Але загальновизнаними галузями міжнародного права є такі: право міжнародних договорів, міжнародне морське право, міжнародне повітряне право, міжнародне космічне право, дипломатичне та консульське право, право міжнародних організацій, право міжнародної безпеки, міжнародне економічне право, право охорони навколишнього середовища тощо.

Із розвитком міжнародного права виникають нові інститути та галузі, деякі припиняють існування, а інші продовжують відігравати таку ж важливу роль, як і раніше. Так, серед найновіших галузей міжнародного права можна виокремити: міжнародне космічне право, міжнародне право навколишнього середовища, міжнародне атомне право тощо.

Наступним, більш дрібним, елементом системи міжнародного права є суто галузеві інститути, які регулюють відносини суб’єктів з приводу певного об’єкта в межах конкретної галузі. Прикладом галузевих інститутів може бути інститут дипломатичних імунітетів у галузі дипломатичного права або інститут мирного проходу судів через територіальне море держав у галузі міжнародного морського права. Інколи інститути можуть функціонувати на межі двох або більше галузей міжнародного права. В такому випадку вони мають назву міжгалузевих або прикордонних інститутів.

Найдрібнішим елементом системи міжнародного права є міжнародно-правова норма, адже саме норми лежать в основі структурної побудови інститутів та складніших утворень — галузей міжнародного права.

Норми міжнародного права — це юридично обов’язкові правила поведінки держав та інших суб’єктів міжнародного права в міжнародних відносинах, які встановлюються шляхом узгодження волі суб’єктів.

Однією з особливостей міжнародного права є те, що суб’єкти самі створюють норми шляхом добровільного волевиявлення. Саме цей факт і зумовлює загальнодемократичний характер міжнародного права.

Норми є первинним елементом у внутрішній структурі міжнародного права. Вони закріплюються у загальновизнаних юридичних формах, якими є такі джерела міжнародного права, як міжнародний договір, міжнародний звичай, а також окремі акти міжнародних організацій. Специфіка норм міжнародного права зумовлена характерними особливостями системи міжнародного права. Відповідно норми міжнародного права мають особливий об’єкт регулювання, який входить у сферу дії всього міжнародного права.

Внутрішня структура норми міжнародного права відрізняється від такої у внутрішньодержавному праві. Так, у внутрішньому праві більшість норм складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції. У міжнародному праві норма складається лише з диспозиції, тобто належного правила поведінки, зрідка норма також може містити гіпотезу, але ні в якому разі структурним елементом норми міжнародного права не може бути санкція. Останні й складають окремий інститут міжнародного права. В певних випадках в конкретному міжнародному договорі також може бути передбачено можливість застосування санкцій.

Багатоманітність норм міжнародного права зумовлює необхідність їх класифікації, а оскільки вони неоднорідні за змістом і формою, то застосовується багато критеріїв.

За змістом нормативних приписів норми поділяються на принципи та власне норми. Норми-принципи міжнародного права визначають загальні основи поведінки держав та інших суб’єктів міжнародного права. Звичайні норми міжнародного права регулюють більш вузькі питання, які входять у сферу дії окремих галузей міжнародного права.

За кількістю суб’єктів норми міжнародного права можуть бути розподілені на універсальні, регіональні та локальні або партикулярні. Найбільш вагомими є універсальні норми. Вони створюються з метою врегулювання найважливіших питань та приймаються міжнародним співтовариством у цілому. Такі норми містяться переважним чином у міжнародних звичаях. Відповідно регіональні норми регулюють питання, які мають особливе значення для суб’єктів певного географічного регіону. Локальні, або партикулярні, норми складають для врегулювання відносин між обмеженою кількістю держав, найчастіше сусідніх, але це необов’язково. Важливо, що в міжнародному праві більшість норм є саме локальними, вони містяться переважно в міжнародних договорах.

За юридичною силою норми поділяються на імперативні та диспозитивні. Імперативні норми, або норми jus cogens, складають особливу категорію у системі норм міжнародного права. Їм притаманна найвища юридична сила і вони визнаються міжнародним співтовариством як такі, відхилення від яких неприпустиме. Імперативна норма може бути змінена або скасована лише наступною нормою такої ж сили. Договір є недійсним, якщо в момент укладання він суперечить імперативній нормі. Більше того, у разі виникнення нової імперативної норми будь-який договір, що суперечить їй, стає недійсним і припиняє дію. Таке значення імперативних норм у міжнародному праві зумовлює той факт, що вони забезпечуються найжорсткішими засобами примусу. Тобто у разі порушення імперативної норми виникають універсальні відносини відповідальності.

Але основний масив норм міжнародного права є диспозитивним. Диспозитивні норми встановлюють правила поведінки, відступити від яких можна за взаємною згодою сторін, якщо це не зачіпає права третіх сторін. Зазначена властивість диспозитивних норм не означає, що вони не є юридично обов’язковими; навпаки, їх порушення тягне міжнародно-правову відповідальність. Тобто, їх диспозитивний характер полягає у можливості суб’єктів врегулювати відносини іншим чином, ніж це передбачено диспозитивною нормою.

Залежно від джерела, в якому містяться норми міжнародного права, вони поділяються на договірні та звичаєві. Останнім часом склалась тенденція виділення в окрему категорію норм-рішень міжнародних організацій.

Крім того, в міжнародному праві, як і у внутрішньодержавному, існує поділ норм на матеріальні та процесуальні, але з тією різницею, що міжнародних процесуальних норм набагато менше, ніж матеріальних. Відповідно процесуальні норми міжнародного права регулюють як створення, так і реалізацію міжнародного права. Слід зазначити, що однією із сучасних тенденцій міжнародного права є формування окремої галузі — міжнародного процесуального права.

Існують також й інші критерії класифікації норм міжнародного права.

З метою забезпечення єдиного розуміння норм міжнародного права щодо норм міжнародного права дедалі частіше застосовуються кодифікація або інкорпорація. З погляду міжнародного права кодифікація є процесом удосконалення норм міжнародного права шляхом приведення у підпорядковану систему. Під удосконаленням розуміється процес уточнення норм, усунення певних суперечностей між ними, скасування застарілих норм і вироблення нових. Результатом кодифікації є складання єдиного міжнародного нормативно-правового акту, незалежно від того, чи міститься він в одному документі, чи в кількох, пов’язаних між собою документах. Під час кодифікації надається найчіткіше і точніше формулювання існуючих норм міжнародного права.

Від кодифікації слід відрізняти інкорпорацію, яка є систематизацією норм міжнародного права та об’єднання їх за певними критеріями в хронологічному, алфавітному або іншому порядку. Під час здійснення інкорпорації не відбувається оновлення змісту норм, у міжнародно-правовий акт вносяться всі наступні поправки, а також вилучаються скасовані норми.

Питання 2. Поняття дже­рел міжнародного права.

При аналізі поняття «джерела міжнародного права» звертаються насамперед до ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, що містить перелік джерел міжнародного права, застосовуваних Судом при рішенні суперечок, переданих йому на розгляд. До них ставляться:

а) міжнародні конвенції - як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, виразно визнані державами, що сперечаються;

б) міжнародний порядок як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;

в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

г) судові рішення й доктрини найбільше кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Загальні міжнародні конвенції (договори) - це угоди, які стосуються кодифікації й прогресивного розвитку міжнародного права, об'єкт і мети яких становлять інтерес для міжнародного співтовариства в цілому. До них ставляться конвенції й договори по забезпеченню миру й безпеки, а також ті, які кодифікують міжнародне право, Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., Конвенція ООН по морському праву 1982 р. Загальні міжнародні угоди відкриті для загальної участі. Часто в міжнародно-правовій літературі загальні міжнародні угоди також іменуються універсальними

Міжнародним порядком зізнається таке правило поведінки суб'єктів міжнародного права, що з'явилося в силу частої повторюваності однотипних дій і визнання за ними норми права. Появі міжнародного порядку передує звичай, тобто певна повторюваність однорідних дій. Однак для того щоб цей звичай переросло в міжнародний порядок, необхідне визнання за ним з боку більшості суб'єктів міжнародного права якості правової норми - opinio juris. Процес формування звичайних норм - складний і неоднозначний. Часто в міжнародній практиці поява звичайних норм передувало розробці договірних норм. Після фіксації міжнародного порядку в договірній нормі він продовжує діяти для держав і інших суб'єктів міжнародного права, що не беруть участь у договорі. Однак можуть мати місце випадки, коли спочатку розробляється договірна норма, що згодом переростає в міжнародний порядок. Так, спочатку з'явилася договірна норма про неприпустимість національного присвоєння космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла (ст. 2 Договору про принципи діяльності держав по дослідженню й використанню космічного простору, включаючи Місяць і інші небесні тіла 1967 р.), а потім на її основі сформувався аналогічний міжнародний порядок. Звичайні норми мають такою ж юридичну чинність, що й договірні Оскільки міжнародний порядок не має формальної фіксації, процес кваліфікації того або іншого правила поведінки як звичайна норма міжнародного права ускладнюється. Для цього часто використовують допоміжні засоби - рішення міжнародних судових і арбітражних органів, акти міжнародних організацій, доктрини фахівців в області публічного права, державну практикові.

Відповідно до п. «d» ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН рішення цього судового органа, як і інших міжнародних судових і арбітражних органів, можуть використовуватися в якості допоміжного засобу для визначення правових норм. Часто держави, передаючи суперечка на розгляд Міжнародного Суду ООН, просять установити наявність звичайної норми міжнародного права, що діє відносно спорящих сторін, оскільки одна з них уважає, що такої норми ні, а інша вказує на її порушення противоположний стороною. Міжнародний Суд ООН при розгляді суперечок між державами не просто визначає існування звичайної норми, але й формулює її. Найбільш характерним прикладом із практики Міжнародного Суду ООН поданому питанню є англо-норвезька суперечка про рибальство 1951 р. У своєму рішенні по цій справі Міжнародний Суд визнала наявність звичайної норми про використання прямих вихідних ліній для виміру ширини територіальних вод і спеціальних зон і сформулював критерії використання таких ліній У розвитку міжнародного права важливу роль грають наукові праці юристів-международников. Раніше їхні доктринальні погляди розглядалися як джерела міжнародного права. У цей час доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з міжнародного публічного права є допоміжним засобом для визначення правових норм. У статтях, монографіях, підручниках юристи-международники доктринально тлумачать звичайні й договірні норми міжнародного права, висвітлюють позиції держав по тимі або інших міжнародно-правових питаннях. Держави, що передають суперечка на розгляд міжнародних судових і арбітражних органів, часто посилаються на думку авторитетних фахівців в області міжнародного права з метою підтримки своєї позиції вспоре.

Слід зазначити, що перелік допоміжних засобів визначення звичайних норм міжнародного права, даний у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, не є вичерпним. До таких засобів ставляться законодавчі й інші нормативні акти держав, їхні однобічні заяви в ООН і інших міжнародних організаціях, а також на міжнародних конференціях, рішення національних судів

Проте ріст числа міжнародних договорів зовсім не знижує значення міжнародного порядку як потужного юридичного засобу регулювання міжнародних відносин. На жаль, у Конституції України не закріплене положення про те, що загальновизнані норми міжнародного права, тобто міжнародні порядки, є частиною національного законодавства. Хоча підписуючи Устав ООН, Україна визнала міжнародний порядок як норма міжнародного права.

Питання 3. Звичай та договір як джерела міжна­родного права.

До основних джерел міжнародного права відносять міжнародний договір і звичай, що, у силу їхньої значимості, поширеності й інтенсивного застосування, виступають і в якості універсальних джерел міжнародного права.

У відповідності зі статтею 1 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року договір розуміється як міжнародна угода, укладена між державами в писемній формі і регульована міжнародним правом, незалежно від того, чи міститься така угода в одному документі, у двох або декількох пов'язаних між собою документах, а також незалежно від його конкретного найменування.

В даний час міжнародні договори посідають основне місце в системі джерела міжнародного права через такі причини:

— процес створення договірної норми в хронологічному плані коротше процесу створення звичаєвих норм. Крім того, волі суб'єктів міжнародного права при створенні договірної норми мають більш виражений характер;

— процедура укладання, виконання і денонсації договорів детально розроблена і закріплена в кодифікованих міжнародно-правових актах (Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року і Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 року);

— договірна форма надає більше можливостей для узгодження воль суб'єктів, ніж яка-небудь інша.

Міжнародний порядок — це правило поведінки, що у результаті кількаразового повторення протягом тривалого часу набуло мовчазного визнання суб'єктів міжнародного права і виконується ними в їх міжнародній практиці в якості звичайної міжнародно-правової практики.

Протягом тривалого часу звичай відігравав дуже важливу роль у розвитку міжнародного права і був його головним джерелом. Ця його роль у міжнародних відносинах у минулому дала підставу багатьом авторам стверджувати, що міжнародне право суть, головним чином, звичаєве право. Так, Гефтер вважав, що міжнародне право «є переважно право неписане, у юридичному смислі цього слова». В умовах відсутності договірних норм з найважливіших питань взаємовідносин держав на міжнародній арені ці питання регулювалися міжнародними звичаєвими нормами. Після початку активних кодифікаційнх процесів у сучасному міжнародному праві роль міжнародного порядку значно знизилася, проте й у сучасний період багато міжнародних порядків збереглося в дипломатичному і консульському праві, міжнародному морському праві. Віденська конвенція 1969 року підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права як і раніше регулюють найважливіші питання міжнародних відносин.

Становить інтерес проблема співвідношення міжнародного договору і звичаю.

Договір і звичай мають ряд спільних рис, що характеризують їх як джерела однієї правової системи:

— договір і звичай утворюються в результаті взаємних дій держав або інших суб'єктів міжнародного права і мають спільну юридичну основу — угода суб'єктів, що їх створюють;

— обидва джерела містять правила поведінки, що носять обов'язковий характер, тобто зв'язують волі суб'єктів, що їх створили. Це означає, що жодна держава або інший суб'єкт міжнародних правовідносин не може довільно відмовитися від виконання узятих на себе зобов'язань. У цьому смислі обидва джерела потребують дотримання одного з основних принципів сучасного міжнародного права — «pacta sunt servanda», закріпленого в п. 2 статті 2 Статуту ООН, статті 26 Віденської конвенції про право договорів 1969 року й інших документів. У своїй практиці держави повинні суворо додержувати цього принципу і виходити з того, що всі правомірно діючі норми незалежно від форми їхнього вираження повинні точно виконуватися;

— недотримання або порушення як договіру, так і звичаю веде до однакових правових наслідків: до припинення їхньої дії, виникнення яких-небудь вимог про задоволення претензій, що випливають із невиконання договору або звичаю. В усіх випадках юридична природа компенсаційних вимог однакова: вони випливають із факту порушення існуючої в тій або іншій формі норми міжнародного права;

— обидва джерела підпорядковані дії загальних принципів права, на базі яких вирішується питання про їх правомірність і, відповідно, право на існування;

— спільність договору і звичаю виражається в наявності в міжнародному праві змішаних, звичаєво-договір них норм. Міжнародній практиці держав відомі чис ленні випадки, коли ті самі правила поведінки для од них держав існують у договірній формі, а для інших

— у формі міжнародних порядків. Таке положення має місце тоді, коли одні держави вже стали учасницями якогось міжнародного договору, а інші, не беручи участь у ньому, виконують ті ж самі договірні міжнародно- правові норми в якості звичаєвих міжнародно-право вих норм. Наприклад, багато держав ратифікували Конвенцію ООН з морського права 1982 року, а Укра їна приєдналася до неї тільки 3 червня 1999 року. Отже, для першої групи держав ця конвенція діяла в якості договірних норм, а для України до указаного терміну — у якості міжнародного звичая. За рахунок таких змішаних норм, що існують одночасно в двох фор мах, розширюється коло суб'єктів, що однаково засто совують міжнародне право.

Наявність змішаних норм свідчить на користь тези про те, що ці джерела не конфліктують один з одним, а, навпаки, доповнюють і взаємодіють один з одним.

Сучасному міжнародному праву відомий ряд звичаєвих норм, базою яких постали положення створених, вироблених державами договорів (конвенцій, угод), що не вступили в законну силу, а також резолюцій або декларацій міжнародних організацій, наприклад Генеральної Асамблеї ООН. Так, розвиток і конкретизація закріпленого вперше в Статуті ООН принципу самовизначення народів і націй йшли шляхом створення звичаєвої норми, основою якої став текст Декларації пронадання незалежності колоніальним країнам і народам, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1969 році.

Водночас договір і звичай мають дуже суттєві розходження:

— ці розходження кореняться в засобах створення договірної і звичаєвої норми. Договір завжди виникає з активних дій держав (або інших суб'єктів), направлених на досягнення саме такого результату, як писана норма. Звичай може виникнути не тільки з активних, але і з «мовчазних» акцій, із відсутності дій, наприклад відсутності заперечень проти практики держави або ряду держав;

— договір має чітко виражений у часі процес створення. Наприклад, Женевська конференція 1958 року з морського права працювала з 24 лютого по 29 квітня 1958 року і створила в цей період чотири документи. Момент вступу договірної норми в силу також визначений у часі. Таким чином, писана норма характеризується наявністю тимчасового показника, із якого починається існування даного джерела. Відкриті для підписання в результаті роботи згаданої конференції конвенції набрали сили: Конвенція про територіальне море і прилеглу зону — 10 вересня 1964 року, Конвенція про відкрите море — ЗО вересня 1962 року, Конвенція про континентальний шельф — 10 червня 1964 року і т.д. Писані норми набирають сили або відразу після підписання, або після здання державі-депозитарію (хранителю) обумовленої в тексті кількості ратифікацій або документів про приєднання. Моментом вступу документа в силу вважається час здання останньої з необхідних грамот. Іноді може бути обумовлений додатковий термін — зазвичай тридцять днів. Так, Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір, від 22 квітня 1968 року набрала сили після здання п'ятого Документа; Пакти про права людини 1966 року набрали сили після здання 35 документа і т.д.

Питання 4. Інші джерела міжнародного права.

У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел залишається дискусійним. Особливості міжнародного нормоутворення, різні правові традиції учасників міжнародно-правових відносин та їхня належність до різних правових систем, динамічний розвиток договірного міжнародного права та поява в ХХ ст. нових форм участі держав у прийнятті міжнародних рішень приводять до того, що питання про поняття та види джерел підпадає під політико-ідеологічний вплив, що частково виводить його за рамки права.

Поняття “джерела міжнародного права” неоднозначне та багато в чому залежить від загальних уявлень про право та міжнародне право зокрема. У вітчизняній науці термін “джерела права” традиційно мав значення “кінцевого етапу погодження воль суб’єктів міжнародного права”. У такому “вольовому” розумінні джерел криється той самий помилковий підхід, що й у підміні права законом, коли воля самодостатня, породжує закони й опосередковується ними. Тому, коли йдеться про джерела права, слід все ж мати на увазі не акти, а відносини, що породжують ті чи інші правила поведінки, за якими визнають юридичну обов’язковість. Правильніше було б вживати термін не “джерела міжнародного права”, а “джерела, на основі яких у міжнародному праві виконують зобов’язання”. Саме таке розуміння передбачає ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН — єдиного міжнародно-правового документа, що звертається до питання про джерела.

Згідно зі ст. 38 Статуту Міжнародного Суду “Суд… застосовує: а) міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, безперечно визнані державами, які є сторонами спору; б) міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми; в) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; г) із застереженням, вказаним у ст. 59, судові рішення та доктрини найкваліфікованіших фахівців із міжнародного публічного права різних націй у якості допоміжного засобу для визначення правових норм”.

Останнім часом у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання й про інші джерела: про “м’яке” право, резолюції міжнародних організацій і конференцій, політичні домовленості, рішення міжнародних судових установ і деякі інші акти. Це природно, оскільки міжнародне право динамічно розвивається. Однак у кожному конкретному випадку при встановленні зобов’язань суб’єктів міжнародного права слід з’ясувати, наскільки суб’єкт готовий взяти на себе правове зобов’язання, якщо тільки мова не йде про імперативну норму міжнародного права. Можливе існування також достатньо автономних регіональних систем міжнародного права, перелік джерел яких відрізняється від загальновизнаного. Утім, це скоріше виключення для міжнародного права, ніж правило, воно може свідчити про перехідний характер такого права (перехід права Європейського Союзу від міжнародного до конфедеративного (див. розділ 17).