64. Діяльність Директорії унр. Політичний портрет с.Петлюри.

Діяльність Директорії УНР (листопад 1918 р.-квітень 1919 р.)

успішно вести активну, цілеспрямовану дипломатичну діяльність, відсутність міцної боєздатної армії, реформованої з повстанських частин. Тож, хоча головним принципом зовнішньої політики українського уряду проголошувався дружній нейтралітет з усіма країнами, УНР змушена була боронити свої кордони від кількох ворогів. Однак реальних сил було замало, що й призвело до катастрофічних поразок на фронті.

Намагаючись врятувати становище, Директорія звернулася по допомогу до країн Антанти (десант яких висадився у грудні 1918 р. на півдні України) в надії, що питання незалежності Української Народної Республіки буде позитивно вирішене на Паризькій мирній конференції. Довгі та часті раунди переговорів делегацій Директорії з командуванням французьких військ в Україні не призвели ні до чого, бо останні воліли вбачати у військових загонах УНР силу, котра могла б допомогти відновити «єдину та неподільну Росію», у той час як Директорія не бажала поступатися своїми головними засадами і в першу чергу – розбудовою незалежної демократичної України. Так само безрезультатно закінчилися дії республіканської делегації на мирній конференції в Парижі у 1919 році.

Однією з проблем, що найбільш далася взнаки українському урядові взимку – навесні 1919 р., була відсутність єдиної державної ідеології. У той час, коли дуже багато залежало від агітаційно-пропагандистської роботи в народних масах, а особливо – серед українського селянства, заходи інститутів влади в УНР у цьому напрямку були вельми слабкими та неефективними. Відтак їхні недоліки чималою мірою спричиняли собою стрімке падіння популярності Директорії серед населення. Крім того, постійні коливання уряду, відсутність чітко визначених політичних орієнтирів республіки послаблювали ті військові формування, що залишалися ще вірними Директорії.

Нові військові поразки разом із несприятливою міжнародною кон’юнктурою ще більше поглибили кризову ситуацію в керівних колах УНР, пов’язану з розбіжністю поглядів на побудову держави. Партії та групи, що брали участь у повстанні, не виявили в собі належної політичної виваженості та мудрості, щоб піднятися над своїми вузькопартійними інтересами й об’єднатися задля порятунку країни. Водночас у складі уряду протягом першої половини 1919 року відбувалися зміни, які мали своїм наслідком подальшу концентрацію влади в руках С.Петлюри. Слід зазначити, що йшлося не про диктаторські повноваження лідера УНР, а скоріше про президентську форму правління у республіці, що й було пізніше затверджено легітимно.

Але, попри всі негаразди, що спіткали Директорію та стали на перешкоді втіленню її проектів у життя наприкінці 1918 – у першій половині 1919 року, вона відіграла визначну роль в українській революції 1917-1920 рр. Утворення Директорії, прихід її до влади та діяльність продемонстрували сталість демократичних тенденцій серед українства й особливо серед його політичного проводу. Уряд УНР не припинив свого існування навесні – влітку 1919 року, опинившись у катастрофічній патовій ситуації. Те, що він продовжував діяти й надалі (як на міжнародній арені, так і всередині країни), спираючись виключно на власні сили, виразно свідчило про його життєздатність. Проте вирішальними на той час були обставини, котрі не залежали від особистої волі та можливостей керівників УНР.

53. Початок національного відродження у Галичині у першій пол. ХІХ ст. "Руська трійця".

Друга половина XVII століття — перша половина XVIII століття століть — це період економічного та культурного занепаду галицьких земель, спричиненого постійними війнами, шляхетською сваволею, слабкістю центральної влади Речі Посполитої.

Внаслідок першого поділу Польщі (1772) Галичину включили до складу володінь Габсбургів (згодом — Австрійська імперія). Тут було створено окрему провінцію — «Королівство Галичини і Володимирії» (Königreich Galizien und Lodomerien), до складу якої увійшли не тільки українські етнічні землі (Східна Галичина), а й південна частина Польщі з містом Краковом (Західна Галичина). У 1786—1849 рр. до складу Галичини входила також Буковина. Після встановлення тут панування Габсбургів для господарського та культурного піднесення краю уряд провів ряд реформ: спроба ліквідації кріпацтва і пом'якшення панщини, запровадження нового судочинства, утворення ряду навчальних закладів для українського населення, відновлення Львівського університету (1784) та Галицької греко-католицької митрополії (1808).

У 1-й половині XIX століття в Галичині розпочалося українське національне відродження, очолене представниками свідомого греко-католицького духовенства. Вагомими явищами у цьому процесі стали утворення у Перемишлі Іваном Могильницьким «Клерикального товариства», діяльність митрополита М.Левицького і, особливо, утворення «Руської трійці» (1837) та видання альманаху «Русалка Дністровая». Революційні події 1848—1849 рр. сприяли пробудженню національної самосвідомості українського населення Галичини. Головна Руська Рада, що виникла у Львові (1848), проголосила ідею єдності всіх українських земель, а також пропонувала утворити з українських земель Східної Галичини, Буковини та Закарпаття окремий коронний край у складі Австрійської імперії. Важливою подією було скасування панщини в Галичині у 1848 р., яке викрило нові можливості для розвитку економіки краю, сприяло відродженню національно-культурного життя.

«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Породжене в добу романтизму, воно мало виразно слов'янофільський і будительсько-демократичний характер. Учасники його вживали прибрані слов'янські імена (Шашкевич — Руслан, Вагилевич — Далібор, Головацький — Ярослав, його брат Іван — Богдан, Ількевич — Мирослав і т. д.). Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде».

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання "Руська трійця". Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін "руська" для галичан означав українська). Головною постаттю був в цій групі Маркіян Шашкевич. Син сільського свяшенника, він зріс у гущі українського народу й був добре обізнаний з його становищем, розумів його потреби.

На другому році навчання Шашкевич запрмятелював з Вагилевичем та Головацьким. Вони читали й обговорювали прочитане, дискутували і завжди розмовляли лише українською мовою. Саме за це їх спольщені товатиші називали "Руською трійцею"

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтизму, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д. Бантиша-Каменського), етнографів (М. Максимовича) та літераторів (І. Котляревського) з Наддніпрянської України, члени "Руської трійці" своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери ЇЇ вжитку і впливу, прагненні "підняти дух народний, просвітити народ", максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього своєрідного "ходіння в народ" стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом. Зауважимо, що молоді патріоти шукали свій власний шлях допомоги пригніченому народові. Зокрема, під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільниками, які готували антиурядовий виступ, але "Руська трійця" не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.