Глава VII

ЛАТИНСЬКА АМЕРИКА

іспанські і португальські завоювання в Америці. Колоніальна експансія Іспанії та Португалії в Америці розпочалася ще в кінці XV — на початку XVI століття. Першого удару іспанців зазнали аборигени Вест-Індії: Куби, Гаїті, Пуерто-Ріко. Слідом за цим іспанський озброєний загін захопив Мексику. В середині XVI століття до іспанської корони перейшли величезні простори Південної Америки. У XV столітті почали виникати в Південній Америці перші португальські поселення, які поклали початок поневоленню Бразилії.

Завоювання південноамериканських територій відбувалося винятково військово-феодальними методами. Земля в колоніях офіційно оголошувалася власністю корони, але фактично вона ставала здобиччю колонізаторів-конкістадорів. Великого поширення набула система енком'єнди. Індійські сільські громади, що були розташовані на захоплених територіях, передавалися «під опікування» землевласників — енкомендеро. У XVIII столітті з'являється нова форма експлуатації — пеонаж, тобто боргова кабала. В районі Карибського моря, в португальській Бразилії, існувало плантаційне рабство. Тут працювали негри-раби, яких масово привозили з Африки.

Поступово в Латинській Америці оформлюється колоніальна адміністрація. На чолі іспанської колоніальної імперії стояв король Іспанії. Загальне управління здійснювала Торговельна палата, а з 1524 року — Рада у справах Індії. Безпосередня вища влада в колоніях Латинської Америки була у віце-королів, які уособлювали іспанську корону. На кінець XVIII століття існувало чотири віце-королівства: Нова Іспанія, Нова Гранада, Ріо-де-ла-Плата і Перу. Віце-королі видавали місцеві закони, керували адміністрацією, в їх розпорядженні були збройні сили. В інші колонії призначалися генерал-капітани, які

т

Розвиток буржуазної держави Ч до початку XX століття____\

Розділ II

Система управління іспанськими колоніями

КОРОЛЬ

РАДА у справах Індії

ГЕНЕРАЛ-КАППАНЄТВО

алькальд

• корехідор

алькальд

корехідор

мали значну адміністративну самостійність. Генерал-капітанства були утворені в Гватемалі, Венесуелі, Чилі і на Кубі.

Колонії поділялися на провінції, де керівництво адміністрацією, судовими органами здійснювали губернатори, у розпорядженні яких знаходилися корехідори, алькальди. Управління було централізоване. Усі вищі посади в колоніальній адміністрації заміщалися винятково іспанською феодальною знаттю.

Величезну роль у колоніальному управлінні Латинської Америки відігравала Католицька Церква, яка сама перетворилася на великого феодала.

У Бразилії, що була володінням Португалії, колоніальну адміністрацію очолював віце-король, якому підкорявся місцевий апарат управління. Були утворені військове і податкове відомства. Колоніальна адміністрація була менш централізованою порівняно з іспанськими колоніями. Місцевий сепаратизм підтримувався феодальними правами плантаторів — фазендейро.

266

267

т

Частина третя

Історія дерзісави і прача Нового часу

Війна за незалежність 1810-1826 років. Незважаючи на численні заборони і обмеження з боку колоніальної влади, в колоніях поступово розвивалися промисловість і торгівля, зароджувалися буржуазні відносини. Політика метрополій викликала незадоволення у різних прошарків населення. Трудящі — індійці, метиси, мулати, негри — страждали від жорстокої експлуатації, від расового, станового і політичного безправ'я. Все більше незадоволення колоніальним режимом висловлювали місцева буржуазія, що народжувалася, поміщики-креоли (нащадки іспанських поселенців), представники інтелігенції.

Війна за незалежність у Латинській Америці розпочалася після того, як війська Напрлеона Бонапарта вступили в Іспанію. Це створило сприятливі умови для антиіспанської боротьби.

Розпочавшись у Венесуелі 19 квітня 1810 року, повстання проти іспанського панування з надзвичайною швидкістю поширилося на сусідні колонії і перетворилося на визвольну війну. У процесі боротьби патріотичні сили проголошували незалежність окремих колоній і затверджували перші конституційні документи. Під час визвольної боротьби, яка пройшла два етапи (1810-1815 і 1816-1826 рр.), утворювалися урядові хунти, вироблялися нові форми політичної влади, які замінювали старе колоніальне управління. На кінець визвольної війни на місці колишніх іспанських колоній виникло дев'ять незалежних держав: Аргентина, Болівія, Велика Колумбія, Мексика, Парагвай, Перу, Центрально-Американська федерація, Чилі, Уругвай. У 1822 році народні маси Бразилії добиваються відділення від Португалії.

Війна за незалежність у Латинській Америці була своєрідною формою буржуазної революції. Керівництво цим загальнонаціональним рухом опинилося в руках землевласників-креолів і буржуазних елементів, але основну масу бійців складали селяни-індійці і метиси. За часів революції були проведені певні реформи антифеодального характеру: заборонено работоргівлю, скасовано подушну подать з індійців, знищено розподіл населення на стани, проголошена необмежена приватна власність і т.д. Однак всі ці перетворення, які тією чи іншою мірою провадилися в нових незалежних державах, не привели до корінної зміни їх соціально-економічної і правової структури. Панівне становище і владу зберегли великі землевласники. Аграрне питання в ході революції не було вирішене. Зберігалося деякий час рабство негрів і індійців, залишився пеонаж.

Організація нової державної влади. У період становлення незалежних держав Латинської Америки найпоширенішою була респуб-

268

Ромашок буржуазної исрлскии І)о початку А V сі

Розділ II

ліканська доктрина. Велику роль ІуІ виправ приклад Сполучених Штатів Америки. Однак утвердження республіканського ладу відбувалося шляхом гострої боротьби. Так, у Мексиці після проголошення незалежності в 1822 році Ітурбідс оголосив себе Імператором Августином ї і лише 1824 року країна сі?ла республікою. В Аргентині «республіканська представницька форма» встановилася в 1826 році. Монархічна форма правління існувала довгий час у Бразилії. Конституція і 824 року встановлювала своєрідний «розподіл влади». Імператору Педру І належала виконавча і так звана регулятивна влада (призначення сенаторів, розпуск палати депутатів, призначення і звільнення міністрів і т.ін.). Законодавча влада здійснювалася Генеральною асамблеєю, яка складалася з Сенату і Палати депутатів, що обиралася на чотири роки. І, нарешті. Конституція декларувала незалежність суддів. У 1889 році відбулося повалення монархії. У 1891 році була прийнята нова республіканська конституція Бразилії, яка сприйняла державний лад Сполучених Штатів.

Гострі розбіжності виникали при вирішенні питання про державну єдність і ступінь централізації державного управління. Такі лідери визвольного руху, як Ф. Міранда, С. Болівар та інші з метою об'єднання всіх патріотичних скл виступали за угворення великих централізованих унітарних держав. Тим часом місцеві поміщики-латифундисти відстоювали, як правило, сепаратизм, партикуляризм, шо давало їм усю повноту влади на місцях, а тому вони підтримували ідею федеративного державного устрою.

Особливо напруженою була боротьба між цими напрямками в Аргентині. Спочатку тут перемогу отримали прихильники сильної централізованої держави, але в 1831 році був прийнятий Федеральний пакт, який за своїм змістом нагадував Статті конфедерації США 1781 року. Відповідно до Конституції 1891 року набирає федерального устрою Бразилія, яка тепер отримує назву Сполучені штати Бразилії.

Своєрідна державна організація була запропонована С. Боліваром для Болівії. Розроблена ним Конституція Болівії 1826 року передбачала сильну державну владу. Вона була побудована на принципі розподілу влади, причім поряд з законодавчою, виконавчою і судовою гілками влади Конституція виділяла так звану «виборчу владу», тобто право участі у виборах.

Законодавчий корпус включав три палати: Трибунат. Сенат і Цен-зорат. Виконавча влада вручалася незмінному президенту, який призначав за згодою палат віце-президента і міністрів. Але надії Боліва-

269

І

Частина третя

Історія держави і права Нового часу

ра вирішити всі проблеми шляхом простої централізації урядової влади не виправдалися. В 1829 році Конституція 1826 року була скасована. В Болівії почалася тривала смуга політичної нестійкості.

В цілому держави Латинської Америки були президентськими республіками. В деяких країнах президент обирався за зразком США посередніми виборами. Так, в Аргентині глава держави і віце-президент визначалися колегією вибірників. В інших державах (Бразилія, Перу, Болівія) президент обирався прямим голосуванням.

Характерною особливістю державно-правової і політико-пар-тійної структури латиноамериканських держав був кауділізм — політичне лідерство, яке базувалося на персональному авторитеті диктатора і військовій силі групування, що мало владу або боролося за неї. Військові диктатори — каудільо спиралися на місцевих поміщиків, власні збройні загони, використовували політичні партії.

Державні перевороти ставали звичайним явищем у більшості латиноамериканських держав, що призводило до соціальної нестабільності. Так, у Колумбії було в цей період розв'язано двадцять сім громадянських воєн. Суперницькі угруповання Болівії до 1898 року зробили більше шістдесяти переворотів, жертвами яких стали шість президентів. У Гондурасі до 1903 року сто п'ятнадцять разів змінювалася влада.

Диктатори, які здійснювали державні перевороти, і політичні угруповання, що їх підтримували, намагалися посилити свою владу шляхом пристосування всього державного апарату до своїх політичних інтересів. У зв'язку з цим каудільо, як правило, скасовували раніше діючі конституції і організовували розробку і «прийняття» нових конституційних актів. Так, в Еквадорі в XIX столітті змінилося дванадцять конституцій, у Болівії — дев'ять, в Колумбії — одинадцять, в Венесуелі — одинадцять і т.д.

Сполучені Штати використовують каудилізм у своїх інтересах. Диктатури, які встановлювалися за допомогою США (у Венесуелі, Панамі, на Гаїті), були найбільш антинародними і найбільш терористичними.