1. Суспільно-політичний устрій Скіфської держави.  Степова смуга України на північ від Чорного моря була з давніх часів шляхом, яким проходили різні племена. Від VII ст. до н. е. в українських степах жили іраномовні племена — спершу скіфи пізніше—споріднені зі скіфами сармати, або савромати, алани, роксолани та ін. Знання про життя скіфів і сусідніх з ними племен ґрунтуються на вивченні їх пам'яток — поселень і поховань, а також писемних творів старогрецьких учених і письменників. Скіфські племена займалися переважно скотарством і вели кочовий спосіб життя, пересуваючись з місця на місце у пошуках корму для коней, великої рогатої худоби та овець. Скіфи перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу. Для їх суспільної організації характерний лад військової демократії. Це були дуже войовничі племена, вони вміло билися у кінному і в пішому строю. Скіфи нерідко здійснювали спустошливі напади на сусідні племена у Східній Європі, античні міста-держави Північного Причорномор'я, а також на стародавні держави Закавказзя і Середньої Азії. Так, невдачею закінчився похід перського царя Дарія І Гістаспа проти скіфів у 514 або 513 р. до н. е. Заманюючи персів на свою територію і нападаючи на їх окремі загони, але уникаючи генерального бою, скіфи здобули блискучу перемогу над 700-тисячним військом Дарія, відкинувши його за Дунай.У V—IV ст. до н. е. частина скіфів-кочівників поступово почала переходити до осілого способу життя. Виникали великі поселення, укріплені ровами, земляними валами та кам'яними стінами. У деяких степових скіфських племенах відбувся поділ на рабовласників і рабів. Створювалися передумови для створення рабовласницької держави.Перша скіфська держава виникла у середині IV ст. до н. е. Вона займала територію Північного Причорномор'я від Азовського моря до Дунаю. Цар Атей, котрий панував над більшістю північно-причорноморських племен, організував успішні походи проти фракійців. Однак у війні з царем Філіппом II Македонським потерпів поразку, і його держава розпалася. У III ст. до н. е. утворилася скіфська держава в Криму. Вона була тривалішою і могутнішою від держави Атея. Наприкінці II—початку III ст. п. е. Скіфія як політичне об'єднання перестала існувати.. Під час великого переселення народів скіфи асимілювалися іншими, у тому числі слов'янськими племенами. Поділ скіфських племен на скіфів царських, скіфів-орачів, скіфів-землеробів і скіфів-скотарів, а також кочовий побут багатьом :і них, збереження патріархальних звичаїв не могли затримати процес розкладу родового ладу і появу майнової нерівності. Решта населення — це вільні общинники, які несли військову службу, сплачували данини і виконували різні повинності. У містах основну масу населення становили вільні ремісники, а також купці. Головним джерелом поповнення рабів було підкорення осілих племен. У скіфів існувала деспотична царська влада. Однак кандидатура царя і його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і племінних вождів розв'язували важливі державні питання. Територія держави поділялася на нами (округи), що» ймовірно, були племінними територіями, які населяли різні кочові й осілі скіфські та інші племена. Правова система ґрунтувалася головним чином на звичаях, рішеннях народних зборів, а також постановах царів.

2. Західні, південні та східні слов’яни: причини і наслідки розселення.  Відомо, що давні культури автохтонного походження заселяли землі України ще в IV тис. до н. е. У I-II ст. н. е. відбувається перша культурно-етнічна консолідація слов’ян. В IV ст. предки українців рушили на південь. Навіть могутня Візантія не могла затримати «незліченні» слов’янські полчища. Ранні слов’яни на початку нової ери жили первісною сусідською общиною. Це був досить монолітний соціальний організм. У IV-V ст. у слов’ян виникають міцні племінні союзи, які можна вважати зачатками державності. Найвідомішим в історії є Антський племінний союз або Держава антів (IV-VII ст.). В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Характерними рисами й елементами звичаєвого права українських племен було те, що правила й норми язичницької релігії, яка панувала в світі до появи монотеїзму на початку нашої ери були невід’ємні від правових норм. У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах. В VII ст. антський племінний союз розпався. Відомі й інші спроби створення держави. Так, у VI ст. виникла держава волинян, до якої ввійшли племена дулібів. Але держава волинян, як і держава антів, загинула після навали аварів. Дуліби були одним з найраніших племінних об’єднань східних слов’ян. Вже в часи візантійського імператора Іраклія (610-641). За даними літописів, у східних слов’ян перед утворенням Київської Русі існувало 14 великих племінних об’єднань, половина з яких пов’язана з територією України. Особливу роль серед них відіграли поляни. Головним центром полян, які розселилися в середньому По-дніпров’ї, був Київ. Поляни першими серед населення східнослов’янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Київської держави. Протягом VI-VIII ст. у східних слов’ян відбувається інтенсивний розклад родоплемінної організації, утворюються перші територіально-політичні об’єднання-зародки держав. Сільська громада поступово ставала основною організаційною формою східнослов’янського суспільства. Вона об’єднувала людей не лише за родинними зв’язками, а й за територіально-господарським принципом.

3.Держава антів. Її суспільно-політичний лад Перша достовірна згадка про державу антів відноситься до 385 р. н. е. Її містить книга візантійського автора Йордана «Про походження і діяння готів»: «Він (король остготів Вінітарій) повів військо в межі антів і коли вступив туди, в першому ж бою був переможений, але надалі став діяти рішучіше й розі­п'яв їхнього короля (Кех'а) Божа із синами його і сімдесятьма ргітаїез (найпершими) для остраху, щоб трупи розіп'ятих подвоїли страх впокорених». З цього повідомлення випливає, що Бож був правителем держави. В ті часи словом Кех нази­вали фараонів, царів, королів та інших глав держав. Найперші страчені особи — це, вочевидь, урядова знать. Подальша історія держави антів пов'язана з гунами й ава­рами, які здійснювали протекторат над слов'янами. Після розпаду держави гунів і смерті Атилли (453 р.) анти зайняли значну територію в Північному Причорномор'ї. Про-копій Кесарійський зазначає, що в першій половині VI ст. вони населяли територію від Дунаю (Істри) до Меотіди (Азов­ське море). Але на той час анти, як пише інший візантійський автор, Псевдо-Маврикій, не мали єдиного глави держави. За Менандром, південні слов'яни наприкінці VI ст. корилися волі князів. А очолював їх Давріт. З ним і «найважливішими князями слов'янського народу» вів переговори аварський каган Ваян, прагнучи підкорити собі слов'ян (див.: Вестник древнейистории.— 1941. № 1. С. 248). З розповіді Менандра вимальовується державна організація південних слов'ян з її ієрархічною структурою влади: під зверхністю Давріта пере­бували князі, які правили на місцях. На підставі цих свідчень можна говорити, що держава антів складалася з князівств (княжінь). Князі разом з главою дер­жави вирішували питання зовнішніх зв'язків, а також роз­в'язували внутрішні проблеми. Наприкінці VI ст. анти вели оборонні війни проти авар. Навала останніх і навіть їхнє панування не зруйнували основи східнослов'янської державності — князівств. Їх перелік міс­тить «Повість временних літ»: поляни, уличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, хорвати, сіверяни, в'ятичі, радомичі, дре­говичі, кривичі, ільменські словени. Більшість із них істо­рики-славісти вважають державними організаціями. У містах-державах найвищим органом управління були на­родні збори всього вільного грецького населення, об'єднаного в одну общину. До цієї громадянської общини не входили раби, іноземці та жінки. Фактично ж уся влада зосереджу­валася в руках невеликої групи міської рабовласницької знаті, яка через різні органи управління та народні збори (агора, апела, еклесія, віче) нав'язувала свою волю решті громадян. Справи для розгляду в народних зборах полісів готували спеціальні ради (герусія, буле), які складалися із виборних членів, що засідали у спеціальних місцях. В Ольвії таким місцем був храм Зевса. Всі закони й декрети, як правило, скла­далися від імені ради і народу, тобто народних зборів. Члени ради, готуючи закони, збирали відомості про бажання пов­ноправних громадян. Ці бажання оформлялися в проекти декретів чи постанов. Останні затверджувалися на народних зборах. Інакше кажучи, народні збори приймали рішення у формі декретів чи постанов, виконували законодавчі функції, а ради були їхніми робочими органами. Ухвалені зборами на тривалий час найважливіші закони карбувалися на камені й виставлялися на центральному майдані міста.Інколи народні збори (а під час перерв у їхній роботі — ради) виносили рішення у формі псофізмів, які, на відміну від законів, стосувалися лише деяких випадків і окремих осіб. Існували псофізми проксенічні й почесні. Із середини III ст. до н. е. проксенії висувалися приватними особами — аристок­ратами, а почесні псофізми — різними урядовими установами (колегіями, магістратами тощо). Псофізми як різновид законів набули поширення в період аристократизації держав­ного устрою.

4. Формування державності у східних слов’ян та утворення Київської держави Наприкінці VІІІ- у Х ст. відбулося об’єднання східнослов’янських союзів племен (полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, дулібів, бужан, волинян та ін.) навколо Києва, йшов подальший процес зміцнення ранньофеодальної держави – Київської Русі. Передумовами утворення державності були: а) економічні (розвиток продуктивних сил, землеробства, скотарства, ремесел, торгівлі, зростання міст); б) соціально-політичні (розклад родоплемінних відносин, відокремлення правлячої верхівки – князів, дружинників, старшин). Проіснувала ця держава , як відносно єдина структура, приблизно 250 років (з 882 по 1132 р.). Київська Русь була історично першою організованою формою об’єднання українців. Держава східних слов’ян охоплювала значну територію. Її простори простягалися від Балтійського моря до Чорного моря, та від Закарпаття до Волгодонського межиріччя, що становило 800 тис. кв. км (майже половина її – у межах сучасної України) із чисельністю населення від 3 до 12 млн. осіб. Київська Русь була могутньою державою, відповідала загальноєвропейському рівню тогочасної цивілізації. Провідну роль у її творенні відіграв слов’янський люд, а не чужинці – варяги (нормани), як намагаються трактувати творці та прихильники “норманської теорії”1. За політичною формою правління Русь – це ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв великий київський князь, він також був володарем усієї землі Руської. Залежні від великого князя “світлі князі” та бояри володіли князівськими і удільними вотчинами. Дрібніші феодали, які перебували у їхній залежності, були власниками окремих міст та сіл у Київській Русі. Власність була спадковою. За допомогою дружини великий київський князь завойовував нові землі, із підвладних земель щорічно збирав данину – полюддя. Найбільш знатні дружинники разом із придворною аристократією становили боярську раду, яка була постійним дорадчим органом при великому князеві. Основною категорією населення Київської Русі були феодально-залежні селяни – смерди, які вели власне господарство, працювали на феодала, сплачували князеві данину, виконували інші повинності. У феодальній державі існували різні ступені залежності смердів. Закупи – це селяни, які потрапили у залежність через позику. Сплативши, або відробивши позику, вони ставали вільними. “Рядовичі” – селяни, які укладали “ряд” (договір) і потрапляли у залежність. Мешкали у дворі феодала і працювали холопи, “челядь”, тобто раби, але поширення класичного рабства у Київській Русі не простежується, оскільки воно було на той період вже економічно невигідним. Соціально-економічні відносини у державі регулювалися “Руською правдою” – збірником судових законів, укладеним за князя Я.Мудрого. Цей нормативний кодекс забезпечував недоторканість феодальної власності, відображав правові норми у державі. Так, обмежувалась кровна помста, а у пізніших редакціях смертна кара взагалі була відсутня. Відомо понад 100 списків “Руської правди”, складених у XIII–XVIII ст. “Руська правда” мала великий вплив на подальший розвиток феодального права України, Росії, Білорусі, Литви і Польщі. Всі князі Київської Русі, згідно норм феодального права, як нащадки великого київського князя, мали рівні права на спадщину предка. Рівні права накладали відповідальність всіх за долю держави, це призводило також до феодальної міжусобної боротьби, щоб зрівнятись у правах із великим київським князем. Поступово домінуючою стає друга тенденція, що призводить у середині ХІІ ст. до феодальної роздробленості та занепаду Київської Русі. Велич та сила Київської Русі, зростання її авторитету на міжнародній арені примножувалося зусиллями багатьох великих князів, які управляли державою протягом 250 років.

5. Наукова неспроможність норманської теорії походження Староруської держави. Започаткували Баєр та Міллер,німецькі вчені,які працювали в другій половині 18ст. Вважали,що варяги(нормани) відіграли вирішальну роль у створенні Київської держави,тобто словяни не мали достатнього економічного і політичного розвитку. Крипякевич,Дмитро Дорошенко-прихильники цієї теорії. Грушевський-противник,бо вважав,що словяни на той час були досить розвиненим народом і у них були всі умови для створення держави.  Ломоносов(російський дослідник)-перший противник теорії.

6. Суспільний лад Київської держави У IX ст. сформувався панівний .клас феодалів, до якого, входили, київські та місцеві князі, бояри. Князі та бояри збільшували землеволодіння і господарства внаслідок захоплення общинних земель і перетворення общинників у феодальне залежне населення. Найбільшим феодалом вважався великий князь. Зосередивши обширні приватні володіння, великий князь київський розпоряджався общинними землями, що вважалися державними, роздаючи їх дружинникам, які. становили сконсолідоване військо. Крім прибутків від великого феодального господарства, на користь князя надходили прибутки з суду. Збиралася  данина. Однак через зростання великого землеволодіння бояр, які захоплювали обід землі, прибутки великого князя від суду і збирання данини поступово зменшувалися. Поряд з великокнязівським доменом, а також володінням місцевих князів існували боярсько-дружинні володіння.. Назва бояр, спершу болярів, походила від «болій» — більший. Меші бояри, які називалися дітськими або отроками, посідали нижче становище. Князі окремих феодальних володінь були у васальній залежності від великого князя київського і самі мали дружинників, котрі одержували від них землі в умовне володіння. Церква з князем і боярами перетворилась у великого землевласника. Вона захоплювала общинні землі, займала пусті, заселяючи їх залежними людьми. Водночас церква збільшувала землеволодіння внаслідок дарувань князів і б а також шляхом купівлі й обміну земель. Великі прибутки одержувала церква від численних поборів і церковного  суду, який відав справами, пов'язаними з порушенням християнських обрядів 1 церковних норм сімейного права. Феодальне господарство ґрунтувалося на експлуатації різних груп залежних людей. Найчисленнішу групу залежного населення становили смерди. Приблизно до середини XI ст. значна частина смердів ще була відносно вільною і сплачувала князям данину. Наприкінці XI ст.—початку XII ст. чимало смердів шляхом економічного та позаекономічного примусу були перетворені у феодальне залежних людей.  Феодально залежний смерд мав приватне господарство і житло. Проте його майнові права були обмежені. Коли смерд умирав, не залишивши синів, його майно переходило до феодала навіть якщо у смерда була дочка. Коли ж умирав феодал, який не мав синів, його майно передавалося у спадщину дочкам. Численну групу феодально залежних людей у Київській державі становили рядовичі, котрі перебували у тимчасовій феодальній залежності у зв'язку з договором — «рядом». Однією з Категорій рядовичів стали закупи. Так називали смердів, які розорилися і попали в кабалу до князів і бояр. Не маючи засобів виробництва, смерд змушений був брати у феодала «купу», тобто позичку грошима, і одержував від нього земельний наділ. Якщо закуп покидав землевласника, він повинен був повернути позичку. За одержану купу закуп працював у господарстві феодала, тобто відбував панщину. Реманент, яким він користувався, а також кінь належали феодалові. Коли закуп тікав, його обертали на раба. Значну групу феодально залежного населення становили також ізгої — люди, котрі не мали засобів виробництва для ведення власного господарства. У становище ізгоїв потрапляло багато рабів (їх називали також холопами або челяддю), які могли звільнитися від рабства за викуп. Джерелами рабства були полон під час війни, купівля невільної людини, шлюб із рабинею, продаж збанкрутованого купця за борги, покарання закупа за втечу від феодала. Діти холопа були також рабами. Міське населення поділялося на дві основні групи —міську аристократію і міські низи. До міської аристократії належали: князі, бояри, вище духовенство. Купці, ремісники, дрібні торговці, рядове духовенство становили міські низи, які у багатьох повстаннях виступали проти феодалів разом зі смердами.

7. Державний лад Київської держави. За формою правління Київська Русь склалася як ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Порядок успадкування престолу в Київській Русі не регулювався нормами права. Функції Великого князя: організація військової дружини і військових походів; організація охорони кордонів держави; зовнішні стосунки з іншими державами; укладання міжнародних угод; законодавчі функції; керування адміністрацією і князівським судом. Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви. В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де з тих або тих питань князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори. Органом влади в Київській Русі була боярська Дума. Це рада князів з боярами. Завданням боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління. Верховним народним органом, який вирішував з давніх-давен долю народу і зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. В основу взаємовідносин між народом та князем покладався договір - ряд, який укладало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було - «не ображати народу». Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці - тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції.  Для бояр обов’язкової, примусової служби в Київській Русі не було. Кожен боярин, дружинник, кожна службова людина мали право по своїй волі покинути службу. На місцях центральне управління представляли посадники. Делегуючи посадникам широкі права, київські князі одночасно встановлювали й певні обмеження. Так, посадники не мали права власності на землю, яка надавалася їм великими князями за службу в користування.

8. Джерела права Київської держави. В умовах первіснообщинного ладу у східних слов'ян існували звичаї, що регулювали поведінку | людей. Згадку про такі звичаї до утворення Давньоруської держави можна знайти у літописах і повідомленнях зарубіжних авторів. Звичайно, розвиток звичаєвого права був органічно пов'язаний з державою, що формувалася. У IX-X ст. на Русі, певно, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірни­ках права й літописах, котрі були складені ще у XI-XII ст., і тому не дійшла до нас. Русько-візантійські договори 911, 944 і 971 pp., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, Значна увага в них приділялася регулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими користувалися руські купці у Візантії. Водночас русько-візантійські договори чітко фіксують правове становище і привілеї феодалів. Законодавча діяльність великих князів була досить активною і що на початку X ст. на Русі вже існував правовий кодекс («Закон русский» або «Устав и закон русский») - прототип пізнішого збірника права - Руської Правди. Упорядкування збірників права («уставов»), що призначалися для здійснення судочинства, здійснювала також княгиня Ольга, яка, за свідченням літопису, вводила «устави» й «уроки». У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Руська Правда не тільки розкриває процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також у пізніших юридичних збірниках. На розвиток права Київської Русі певний вплив справило введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського. До такого роду пам'яток права належать Єклога, Прохірон, Статут великого князя Ярослава Мудрого став наступною сходинкою у письмовому оформленні прав давньоруської церкви. У ньому йдеться про укладення і реєстрацію шлюбу, взаємні стосунки в сім'ї, відносини церковного кліру із зовнішнім світом.

9.Походження, основні редакції та списки Руської Правди. Найголовнішою пам'яткою права Київської Русі є Руська Правда.Історія Руської Правди складна. Питання про її походження, а також і час складання її найдавнішої частини  ще повністю не досліджене. Деякі автори відносять її на до 5 ст. ,але більшість сучасних дослідників поєднують Руську Правду з ім’ям Ярослава Мудрого.Суперечливим  залишається і питання про місце видання Руської Правди. У літописі вказується Новгород, але  чимало авторів називають Київ. Початковий текст Руської Правди до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава у другій половині XI  ст. істотно доповнили та змінили його, створивши так звану Правду Ярославичів. Тепер відомо 106 списків Руської Правди, які прийнято поділяти на три редакції — Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку феодалізму в Київській Русі. Коротка редакція найдавніша (XI ст.) Вона складається з Правди Ярослава, або Найдавнішої Правди, Правди Ярославичів, або  Статуту Ярославичів, Покону вірного та Статуту мостникам. Останній належить до важливих пам'яток новгородського адміністративного законодавства. Він присвячений організації мостіння (брукування) головних торгових магістралей Новгорода і доріг, що вели до пристаней і на міський торг. Правду Ярослава Мудрого складено ймовірно у 30-х роках XI ст. Норми цієї найдавнішої Правди відображають суспільні відносини ранньофеодального періоду. Зберігається, хоч і зі значним обмеженням, інститут кривавої помсти. Предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканість і честь дружинної знаті та її військового спорядження, челядь. Відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння. Правду Ярославичів складено у 50—60-х роках XI ст. У ній, на відміну від Правди Ярослава, дуже чітко визначено феодальну сутність регульованих нею суспільних відносин. Майже всі норми спрямовані на захист князівського феодального маєтку, земельної власності князя тощо. Тут чітко виражено специфіку феодального права, як права-привілею, тобто неоднакового підходу до захисту інтересів різних соціальних груп. Щодо чіткого періоду написання Розширеної редакції Руської Правди, дослідники не мають єдиної думки, її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха, (1113—1125 рр.)Не менш суперечливе питання про час виникнення складових частин цієї редакції — Суду Ярослава Володимировича та Статуту Володимира Мономаха. Розширена редакція Руської правди, куди входять перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно задовольняла інтереси феодалів, захищала їхню власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, які перетворювались на кріпаків, визначала обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальне залежного населення. Скорочену редакцію Руської Правди більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у XV чи навіть XVII ст.

10. Цивільне право за Руською Правдою.  Законодавство мало достатньо розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях Руської Правди йшлося про встановлення права власності не тільки на землю й угіддя, а й на рухоме майно: на коней, знаряддя виробництва тощо.Руська Правда охороняла приватну власність.Об"єктами права власності були землі,коні,одяг,зброя та ін. Основними формами земельної власності у київській Русі були: 1.князівський домен 2.боярська вотчина 3.монастирська вотчина 4.особиста вотчина церковних ієрархів 5.земля общини 6.незаселені вільні землі,власником був великий князь як глава держави. 7.індивідуально-сімейна земельна ділянка Основними сособами набуття феодальної власності були : 1.надання земель князем за службу чи для служби 2.освоєння вільних земель(заїмка,займанщина) 3.пряме захоплення общинних земель(окняжіння,обоярення) 4.купівля 5.дарування 6.міна 7.спадкування Розвиненим було зобов'язальне право. Відомі такі види договорів: купівля-продаж. позика, поклажа,особисте наймання тощо. Найповніше врегульований договір позики. Переважав простий порядок укладання договорів — усна форма із застосуванням деяких символічних дій, рукостискання, зв'язування рук і т. д. У деяких випадках вимагалося свідчення. Спадкове право характеризувалося відверто класовим підходом законодавця. Так, у бояр і дружинників спадкувати могли і сини, і дочки, а у смердів при відсутності синів майно вважалося виморочним і переходило до князя.Тривалий час у науці залишалося спірним питання про існування у Київській Русі спадкування за заповітом. Однак, як засвідчують законодавство і практика, воно насправді існувало. При спадкуванні за законом, перевагу мали сини померлого. При їх наявності дочки не отримували нічого. Спадковість поділялася, очевидно, порівно, але молодший син мав перевагу — він отримував двір батька. Незаконні діти спадкових прав не мали, але якщо їх мати була рабинею,то вони разом з нею отримували волю.

11.Кримінальне право за Руською Правдою.

Злочин-«обида»,будь-яке правопорушення проти сусп.ладу,що виявилось у нанесенні потерпілому фізич., морал. або матеріал. шкоди. Не було різниці між крим. і цивіл.-процесуал. правопорушеннями. Крим.право закріплювало переваги феодалів у його здійсненні. Об’єкти злочину – влада князя, індивіди(передусім феодал),їх життя і здоров’я,майно,звичаї. Були 2 стадії вчинення злочину:замах на злочин і закінчений злочин. Суб’єкти-всі вільні,крім холопів і челяді,за яких відповідали хазяї(матеріальна відпо-сть).Відома співучасть(під час здійсн. крадіжки),за яку неслась однакова відпо-сть. Види злочинів за Руською Правдою:посягання на князівську владу(особл.небезпеч.),злочини проти особи (вбивство,переважно феодалів,що суворо каралось;заподіяння каліцтва,ран та побоїв;),майнові злочини(захищалось право феод.власності;крадіжка-татьба,тобто таємне викрадення чуж.майна,коней,одягу,зброї,худоби,с/г. продукти,знищ. й пошкодж. чужого майна,зброї,одягу,бортні,приховування біглих холопів,привласнення знайдених речей,коней,зброї), злочини проти сім’ї і моралі:умикання,пошибання(зґвалтування) боярських дружин і дочок, зґвалтування дівчини групою осіб,розпуста(самовільне розлучення з дружиною),народження незаміж. дочкою позашлюбної дитини,уклад. щлюбу між близькими родичами,співжиття з черницею,кума з кумою,брата з сестрою,свекра з невісткою та ін. Покарання,мета,види: мета-відшкодув.збитків,кара за злочин,кровна помста(рідко),відплата; види:найтяжчі-потіх і розграбування; грошові-вира,продажа(грошова сума,що стягувалась за тяжкі тілесні пошкодж. або майнові злочини),дика вира(кошти,які платила громада.якщо не видавала злочинця),урок,головщина(= вирі). Не існувало смертної кари,тілесних і калічницьких кар

12.Суд і судочинство за Руською Правдою.

У Київ. Русі процес носив обвинувально-змагальний х-тер. Не було поділу на цивіл. і кримін. процес. Суд виконував ф-ції посередника в суд. процесі. У справах про злочини проти панівного класу використ. форми розшукового процесу. В обвинувально-змагальному процесі сторони назив. «позивач» і «відповідач».У церкві існував інквізиційний процес. При розшуку злодія застос. такі дії: заклич- оголош. про зникнення майна;звід- відбувався у тому разі коли річ знаходили на протязі 3-х днів після закличу;гоніння сліду- вид доказу, гонитва за злочинцем по залишених слідах. Інші докази:свідчення послухів, р-ти застосув. ордалій(випробув. водою і вогнем). Інколи судовий поєдинок був також своєрідним доказом. Судочинство захищало інтереси панівного класу. Рішення суду постановлювалось усно; скаги, апеляції- до князя(стосув. переважно феодалів).

13.Утворення та розвиток Галицько-Волинської держави. Скориставшись смертю у 1199 р. останнього представника династії Ростиславичів (Володимира Ярославича), Роман Мстиславич, спираючись на підтримку дружинників, частково боярства й міщанства, які були невдоволені могутністю великих бояр, з другої спроби (перша, 1189 р., була невдалою) здобув Галич і таким чином об'єднав під своєю владою Волинське і Галицьке князівства.У своїй об'єднаній державі князеві довелося повести рішучу боротьбу проти галицького боярства, що було проти посилення княжої влади. За допомогою дружинників і міщан йому вдалося на деякий час приборкати боярську сваволю. Князь Роман здійснив два успішні походи проти половців (1201—1202; 1203—1204), а також переможні походи проти Польщі. Це додало йому авторитету. З його ім'ям пов'язувалась надія на відновлення могутності та єдності Київської Русі. Тому кияни у 1202 р. без опору прийняли владу Романа Мстиславича. Без опору ж скорилися йому й навколишні землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простяглася від Карпат до Дніпра.Період розвитку держави тривав 6 років. Роман Мстиславич відігравав помітну роль у житті Угорщини та Польщі. У 1205 р. він втрутився в міжусобну війну польських князів і загинув під Завихвостом.Оскільки створена Романом держава трималася переважно на сильній особистості князя, то після його смерті вона була приречена на розпад.

14.Особливості суспільного ладу Галицько-Волинської держави. Як і в Київській Русі, у Галицько-Волинській державі існувала чітка структура суспільства, де кожній групі визначалося певне і чітке місце. Населення поділялося на вільних, напіввільних та невільних людей. До категорії вільних належали бояри, духовенство, частина сільського та міського населення. Провідну роль в державному житті князівства відігравала аристократія (Рюриковичі) та знать - боярство, яке поділялося на велике, середнє та дрібне. Великі (знатні) бояри були крупними землевласниками, володіли спадковими маєтностями - вотчинами, займали найвищі посади в державі. Дрібні та середні служили князю або великому боярину, тримали землю до кінця служби, до кінця життя, довічно (з правом передачі у спадщину). Духовенство поділялося на біле та чорне, воно володіло спадковими землями (якщо син священика переймав посаду батька) та залежними селянами (монастирі), не платило податків, звільнялось від обов'язків перед князем. Селяни традиційно іменувалися смердами, які жили общинами. Особисто вони були вільні, але економічно (поземельно) залежали від власника землі - князя (держави), боярина, монастиря і платили їм "татарщину" (гроші державі), "серебщину" (грошовий оброк), "дякло" (натуральний оброк) та відбували повинності (громадські роботи). Жителі міст - міщани, граждани - поділялися на заможну купецько-лихварську верхівку (мужі градські, містичі), яка захопила міське управління і підтримувала владу князя. Середній прошарок Становили ремісники, майстри, дрібні торговці, які об'єднувалися в корпорації - цехи, вулиці, братчини, сотні, ряди зі своєю казною та на чолі зі старостою. До міських низів належали "робітні люди", "люди менші" тощо, тобто вся біднота та робоча сила, яка цілком Залежала від перших двох груп. Категорію напіввільних становили закупи - селяни-боржники, які збіднівши, втрачали економічну самостійність і потрапляли в кабалу до бояр, беручи в борг зерно, худобу, інвентар, землю, гроші. На нижньому суспільному щаблі були невільники, яких, як і и часи Київської Русі, називали холопами (хлопами). Проте їхня експлуатація в умовах Галичини та Волині не була вигідною і їх поступово перетворювали на кріпаків, надаючи землю і можливість вести власне господарство. Холопи в правовому сенсі цілком залежали від власника, були частиною його майна і приватної власності!

15. Центральні органи влади і управління Галицько-Волинської держави. Органами влади в Галицько-Волинському князівстві були князь, боярська рада і віче. Князю, який стояв на чолі держави, належала верховна влада. Мав право приймати законодавчі акти, право вищого суду, здійснював центральне управління державою. Законодавча влада не була всеохоплюючою , бо часто втручалися бояри. Якщо князь домовлявся з боярами, влада переходила до нього повністью; якщо ні то вона зосереджувалася у бояр. Князь очолював військову організацію, черезу повноважених ним осіб збиралися податки, здійснювалось керівництво зовнішньо політичними відносинами. Князь призначвав посадових осіб (тисяцьких, воєвод, посадників) у містах і волостях свого домену. Наділяючи їх, земельними володіннями на умови служби. Крім того, він намагався підпорядкувати фінансово-адміністративну систему, оскільки в цей час ще не було розмежування між загальнодержавними і князівськими доходами. Основною формою правління в Г-В землі була ранньо-феодальна монархія. Проте влада ніколи не зосереджувалась лише у княжих руках.ВелКнязь вимушений був допускати бояр до влади і тому фактично він залежав від боярської аристократії. Тому тут існувала така форма правління, як монархія, обмежана боярською аристократією. Боярська рада діяла в ГВ князівстві вже в першій половині 14 ст. До її складу входили заможні бояри-землевласники, Галицький єпископ, суддя князівського двору, декі воєводи та намісники. Раду, що збиралася з ініціативи самого боярства, очолювали найбільш впливові бояри,які намагалися регулювати діяльність князя. В період Юрія-Болеслава вплив боярської ради настільки посилився, що князь не міг підписувати документи буз згоди з нею. З 14 ст. Рада стає офіційним органом влади. Фактично, в руках бояр зосереджувалась війскова, адміністративна й судова влада. Як і в інших руських землях, у ГВК діяло віче, але воно не отримало тут великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи. Центральне та місцеве управління представляло собою двірцево-вотчину систему управляння. Центральною фігурою серед чинів був двірський. Перш за все, він вів господарство князівського домену і був «суддею князівського двору». Був також канцлер (печатник). Він відповідав за князівську печатку, засвідчував князівські документи. Також були стольник (відповідав за доходи), оружник (відповідав за князівське військо), отроки (супроводжували князя у військових походах).

16. Місцеві органи управління у Галицько-Волинській державі. Територія Г-В кн.. була спершу поділена на тисячі і сотні.Відповідно ними керуваии тисяцькі і соцькі.Поступово вони почали входити до  Двірцево-вотчиного апарату князя..Згодом почали виникати посади воєводи і волостелів,тому держава почала ділитись на воєводства та волості.В общинах обиралися старости,які відали адміністративними та дрібними судовими справами.У міста князь посилав посадників.вони мали не тільки адміністративну і військову ф-цію а й виконували різні судові ф-ції ,збирали данину і мита.Також різні ф-ції викон.биричі (збирали податки,данину),мостики(плата за проїзд серез мости),митники (мита).

17. Суд.органи і правова системв Г.В.д Судовий процес мав такі ж елементи, як і в Київський Русі, й мав змагальний характер. Судова система Галицько-Волинської держави не відокремлювалась від князівської адміністрації. Вищою судовою інстанцією були князь, а в окремі періоди — боярська рада. Від імені князя незрідка суд здійснював двірський, який був "суддею князівського двору". Князівське судочинство здійснювали також княжі тіуни, вірники, мечники, отроки. Право суду належало й посадовцям місцевого рівня: тисяцьким, посадникам, воєводам, волостелям, а також великим землевласникам: вони судили залежних від них селян. Значною була роль церковного суду, до юрисдикції якого належали справи про порушення церковних законів, шлюбно-сімейні й деякі цивільні справи, що стосувалися церковного майна. Церковний суд, діяв на підставі Церковних статутів князів Володимира і Ярослава.  Тут переважно діяли відомі з часів КР принципи, інститути та форми правового регулювання. Застосування звичаїв та “Руської Правди” в Галицько-Волинському князівстві не мало відмінностей. “Руська Правда” не втратила свого значення. Подальший розвиток давньоруського права відбувався в князівському законодавстві, яке існувало у вигляді грамот, заповітів, статутів, договорів тощо. Грамота князя Івана Берладника (середина XII ст.), яка визначала правовий статус іноземних купців та регламентувала умови торгівлі з ними; Заповіт (рукописання) Володимира Васильковича (1287 р.) на успадкування Волині нащадками Данила Галицького; Уставну грамоту Мстислава Даниловича (1289 р.) про форми і розміри повинностей міщан; міжнародно-npaвовi акти - декілька угод князів з орденом хрестоносців (1308-1335 pp.); канонічне право церковних уставів Володимира та Ярослава, "Новоканон", "Кормча книга"; магдебурзьке правo у вигляді грамот князів на самоврядування містам Санок (1336 р.) та Львів (1356 р.) Хоча норми цього права діяли в Галичині не в повному обсязі і у зміненому вигляді.  Правова система Галицько-Волинського князівства розвивалася під впливом західноєвропейського права. У XIV ст. з'являється магдебурзьке право. Цивільно-npавові норми передбачали інститут права власності та зобов'язання. Придбане шляхом купівлі рухоме та нерухоме майно можна було продати, подарувати, обміняти і вчинити "як буде воля". Згадані застава та обмін майна. Поширювалися угоди позики, поклажі (депозиту) цінних речей. Родинне право передбачало шлюб, опіку та успадкування.  Норми карного права збереглися з часів єдиної Київської Русі.+ появився такий вид злочину, як змова проти князя та його влади. Поряд зі штрафами такі види покарань, як смертна кара, ув'язнення у фортеці, вигнання, конфіскації. Причому не лише до суспільних низів, але і до відомих, багатих і знатних бояр. Процесуальне право передбачало змагальний характер розгляду справи, диспозитивність сторін. Впроваджувалися розшук (заклич, звід, гоніння сліду), допит свідків (видоків та послухів), надання доказів, божі суди (ордалії). Вирок виносився усно. Суттєвих зрушень у цій галузі з часів Київської Русі не сталося.

18.Захопл. Литов. князівством Волині, Чернігово-Сіверщини, Поділля і Київщини  У XIII ст утворилася Литовська держава зі столицею у Вільнюсі.. Значно зміцнилася Литовська держава при князеві Гедиміні (1316-1341 рр.).Другий син Гедиміна Ольгерд (1345-1377 рр.) узяв курс на захоплення українських земель. Це полегшувалося й тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека в 1357 р. помітно ослабла: почалися міжусобиці й фактично утворилося кілька улусів. Протягом 1355-1356 рр. Ольгерд захопив Чернігівсько-Сіверську землю, а в 1362 р. — Київ. Того ж року він розгромив загони татарських військ на р. Сині Води і поширив свою владу на Поділля. В усіх цих землях Ольгерд залишив княжити своїх синів і племінників. Так, у Києві правив його старший син Олександр. Місцеві феодали зберегли окремі свої володіння, а руські землі — Чернігівська, Київська та Волинська — залишалися автономними. Руські князі й бояри були васалами литовського князя. Водночас князь брав на себе обов'язки захищати їх від татар. Литовські князі проголосили правило: "Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо". Українська аристократія підтримувала ВКЛ, оскільки його зовн. політика (саме у боротьбі з монголо-татарами) збігалася з інтересами України. Українське населення вважало литовців союзниками у боротьбі із Золотою Ордою. Зміцненню позицій литовських можновладців на українській території сприяли династичні зв'язки з галицько-волинськими князями, що давало їм змогу бути законними претендентами на місцеві княжі престоли. Виникає пит: Чому ж ВКЛ вдалося так шв. підпорядкувати собі рус.землі? Тут можна назвати декілька причин: По-перше, руські землі були роз’єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод. По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст. Від середини XIV ст. і до 70-х років XV ст. знову посилюється значення Київського князівства, де княжила династія Гедиміновичів. У ті роки межі Київського князівства розширилися внаслідок приєднання частини земель сусідніх князівств, зокрема за рахунок колонізації південних степів.Київський князь був васалом Великого литовського князя, проте зберігав за собою верховну владу в землі. Так, у його підпорядкуванні були старости, він здійснював верховнекомандування військовими силами, мав право роздавати землі в користування боярам. Протягом 1362-1395 рр. у Києві княжив Володимир Ольгердович. При ньому значно зміцнилася влада, почалося карбування власних монет, з'явився герб Києва - архангел Михаїл на червоному щиті. На прапорі був зображений Київський герб на зеленому тлі.Останнім київським князем був Семен Олелькович. Після цього Київська феодальна держава перестала існувати. Київською землею почали керувати литовські воєводи.

19. Захоплення Галичини Польщею у 1349 році та його наслідки. У 1340р. польський король Казимир вирушив походом на Галичину, здобув Львів, встановив свою владу, вивіз у Польщу величезні цінності, зокрема коронаційні відзнаки галицьких королів і князів. Не встиг Казимир повернутись до Польщі, як у Галичині вибухнуло повстання. Очолив його воєвода Дмитро Дедько. Казимир змушений був визнати його фактичним правителем Галичини, а Дмитро Дедько - владу польського короля. У 1349р. Казимир напав на Галичину вдруге і ввів її до складу Польщі, присвоївши собі титул "пана королівства Руського". Ставлення до некатоликів як до людей морально і культурно неповноцінних, було стрижнем польської політики впродовж кількох століть. Після завзятої польсько-литовської війни за Галичину і Волинь, 1366р. вся Галичина і частина Волині остаточно відійшли до Польщі. Поляки спочатку обережно вносили зміни у суспільно-політичний устрій Галичини. Поряд з польською тут вживалась і руська мова, залишалися на своєму становищі деякі урядовці, бояри, курсувала своя монета, діяли деякі попередні джерела права. Вже 1341р. Казимир звернувся до Папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його від взятих перед православними "схизматами" зобов"язань зберігати їхні давні звичаї, традиції, привілеї. Казимир щедро роздавгалицькі землі польським, німецьким, угорським феодалам, зобов"язуючи їх до військової служби. Усі головні міста Галичини і Волині отримали магдебурзьке право. Будувались католицькі костели й монастирі. Населення почали окатоличувати.

20. Організація управління Галичиною у складі Польського корлівства (1349-1569).

Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до складу Польського королівства і Великого князівства Литовського, належала центральним органам державної влади і управління цих держав, а після Люблінської унії 1569 р. — центральним органам Речі Посполитої. У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління були король, королівська рада і сейм. У 1386 р. великий литовський князь Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип обрання голови держави. Кролівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі єпископи. У XV ст. рада набула назву великої. Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою. На цій основі у XV ст. сформувався загальний (вальний) сейм, до складу якого входили члени великої ради і депутати від шляхти. Це обумовило в подальшому поділ вального сейму на дві палати: сенат, який виріс з королівської ради, і посольську ізбу, до складу якої входили представники земської шляхти. Вальний сейм Польського королівства збирався щорічно. Він вирішував питання про податки, а також приймав законодавчі акти. Вальний сейм міг засідати і при відсутності короля. З часом головною функцією вального сейму стає обрання глави Польського королівства. Місцеве управління. Система місцевих органів державного управління українськими землями будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу. Адміністративна, судова і військова влада знаходились в руках панства і шляхти, які мали широкі повноваження і майже не залежали від центральної влади. У своїй діяльності місцева адміністрація керувалася загальнодержавними актами, звичаєвим правом, а також рішеннями місцевих органів влади. Істотною рисою системи місцевих органів влади в Україні була значна розбіжність в організації її окремих ланок. Це було зумовлено тим, що адміністративно-територіальний поділ і система місцевого управління в українських землях змінювалися в міру загарбання сусідніми державами тих чи інших територій України. Крім того, окремі воєводства і навіть повіти отримували від центральної влади привілеї, які закріплювали за ними особливі права, зокрема в галузі місцевого управління.Так, після приєднання у XVI ст. до Польщі Галичини тут перший час залишалася обмежена автономія і, навіть, карбувалася своя монета. Однак польські королі незабаром починають проводити політику інкорпорації Галичини, призначаючи на ці землі своїх старост. Протягом XV ст. старости, призначені королем, з'явились у Львові, Самборі, Галичі, Сяноці, Холмській землі. Врешті-решт Галицькою землею став керувати особливий генеральний староста. Пізніше було введено посаду подільського генерального старости. У XV ст. в Польщі розпочався процес скасування удільних князівств і перетворення їх у воєводства, які в свою чергу, поділялися на повіти. Цей процес захопив і Галичину, яка в 1434 р. стала Руським воєводством. У 1462 р. як воєводство до складу Польського королівства увійшло Белзьке князівство.На Галичину було поширено структуру місцевого апарату, яка існувала на той час у Польщі. На чолі місцевого управління стояв воєвода. Він наділявся широкими адміністративними і судовими повноваженнями. Під керівництвом воєводи працював земський уряд, який складався з цілої низки службових осіб. Після утворення шляхетських сеймиків воєвода став головувати на їх засіданнях.

21. Кревська, Городельська, Люблінська і Берестейська унії. Їх причини і наслідки. Наприкінці 14ст.міжнародна обстановка змусила Литву і Польщу обєднатися. Причини: 1. Наступ Тевтонського ордену; 2. Претензії Московського князівства на руські землі; 3. Необхідність протистояти нападам татар; 4. Прагнення польських феодалів отримати укр. землі, а литовських – здобути економ. Та пол. Привілеї польських магнатів. Кревська унія 1385р. 1. Великий князь Ягайло одружувався із польськ. Королевою Ядвігою і отримував титул польськ. Короля. 2. Польща і Литва обєднувалися в одну державу. 3. Улитві поширювалося католицтво. Значення унії:допомогла розбити Тевтонський орден 1410р.;спричинила роздавання укр. земель польськ. Феодалам;поширення католицизму у Литві та Україні. Наступною поступкою Польщі стало підписання Городельської унії 1413р.: 1. Скасовано Кревську унію, підтверджено існування ВКЛ; 2. Державний устрій ВКЛ мав реформуватися за польськ. Взірцем; 3. Литовці-католики урівнювалися в правах з поляками-католиками; 4. Польща і ВКЛ в майбутньому мають створити єдину держави. Причини обєднання ВКЛ і Польщі 1569р.: 1. Ослаблення Литви внаслідок московсько-литовських війн; 2. Прагнення Польщі отримати укр. землі; 3. Прагнення укр. , білорусів і лит. Шляхти мати рівні права з польськ. Власниками. Люблінська унія: 1.Польща і Литва обєднувалися в єдину держ Річ Посполиту; 2. Державу очолив король польськ. І вел. Князь литовськ.; 3. Король обирався польсько-литовським сеймом; 4. Створено єдині органи управління; 5. Єдина монета; 6. Польська шляхта отримала право на землеволодіння в Литві а поляки – в Польщі; 7. Спільна зовн. Пол.; 8. Укр. землі переходили під владу Польщі – 6 воєводств. Берестейська унія 1596р.: 1. Правосл. І кат. Церква – греко-католицька; 2. Уніатська церква зберігала правосл. Обряди, церковно-словянську мову, право на одруження духовенства; 3. Вона визнавала зверхність папи римського; 4. Ун. Дух. Зрівнювалося в правах із католицьким; 5. Шляхта та міщани зрівнювались в правах із католиками(ті що перейшли в нію).

22. Утворення Речі Посполитої :причини і умови. У 16 ст. на політичній арені з’являється нова сила – шляхетство, інтереси якого були спрямовані на об’єднання Польщі і Литви. Щляхта Литви прагнула обмежити магнатів і домогтися привілеїв, якими користувалась польська шляхта. Цим прагненням скористалася польська правляча верхівка, що мріяла приєднати до Польші Литовські та руські землі. 1 липня 1569 року, не дивлячись на конфлікти і небажання шукати компроміси, була все ж таки підписана Люблянська Унія, згідно з якою Корона (Польша) й Велике князівство Литовське об’єднуються в одну державу – Річ посполиту. За умовами унії. Обрався спільний король, який одночасно проголошувався великим князем. Сейми могли бути тільки об’єднаними (польсько-литовськими). Спільною була грошова система, Польська та литовська шляхти могли володіти землями в обох частинах держави. Наслідки Люблянської унії були негативними для України. Більшість земель відійшли до польші, за великим князівством литовським залишалось лише Берестейське воєводство та Пінщина. Деякі землі відійшли до Молдови. Угорщини, москви. Україна зазнала найбільших втрат від Любянської унії: національному життю і нац..традиціям було завдано тяжкого удару.

23. Правове становище українських земель у складі Речі Посполитої Створення Речі Посполитої призвело спочатку до обмеження автономії українських земель , а потім до повної ліквідації як цієї автономії ,так і взагалі їх державності Посилення політичної ролі і економічно – господарських функцій шляхти призвело до встановлення режиму шляхетської демократії. В цей час відбувався процес творення замкнутих  суспільних верств – станів(шляхетський стан ,духовенство і міщанство). Правове становище різних станів значно відрізнялося. Шляхетські права і привілеї стали поширюватись на верхівку українських феодалів. Проте правове становище інших станів  (селянства ,яке стало остаточно закріпаченим) залишалось важким. Натомість польські магнати що прибували на українські землі безжалісно експлуатували природні багатства країни та пригноблювали населення. Однак, у польсько –литовському пануванні над Україною був і певний позитивний аспект – міста отримали законодавство і систему самоврядування (за Магдебурзьким правом),українці призвичаїлись до системи управління, яка існувала на заході,до усвідомлення своїх прав та необхідності боротьби за свої інтереси.

24. Центральні органи влади і управління Речі Посполитої та їх діяльність на українських землях 1). На чолі держави стояв король(обирався сеймом ) якому належала вища виконавча влада. Король одночасно був і головою на засіданнях сейму. Однак усі важливі питання (що стосувались питань війни і миру …) він повинен був вирішувати лише з урахуванням думки сенату. 2). За Люблінською унією законодавча влада була вручена спільному для обох держав Вальному сейму. Він складався з двох палат : Сенату і посольської ізби . до складу сенату входили усі вищі посадові особи (воєводи, єпископи…). Посольська ізба складалась із 170  делегатів – послів від земської шляхти з них 48 – із Литви. Сейм  збирався кожні 2 роки. Він приймав закони ( які мали закріплюватись королівськими грамотами ), запроваджував податки ,визначав основні напрямки зовнішньої політики. 3). Центральне управління поряд з королем здійснювала центральна адміністрація що складалась із вищих урядовців : коронний маршалок –  Відав королівським двором ,його заступником був надвірний маршалок; Королівською канцелярією відав коронний канцлер ,а королівською скарбницею – коронний підскарбій, гетьман земський – командував в військом. Існували ще й інші посади – маршалок із судових справ, маршалок дипломатії, чашник , стольник … багато із цих посад обіймали українські пани і шляхта.

25.Великий Вальний сейм:організація, структура і компетенція.

Великий вальний сейм - представницький орган у Польщі , який репрезентував панів та шляхту всієї держави. Після Люблінської унії і створення Речі Посполитої сейм став спільним для Литви і Польщі. Сейм почав вирішувати усі найважливіші питання у державі. На ньому обирали королів. У Польщі Сейм складався з сенату ((140)до нього входили король і урядовці за посадою) та посольської ізби (палата депутатів (170), яких обирали на земельних сеймиках шляхти по два представники від повіту. Генріхівські артикули (1573) встановили, що сейм повинен скликатися раз на два роки. Такі сейми називались ординарними (звичайними). У випадку необхідності скликали екстраординарні (надзвичайні) сейми. Збирались сейми у Варшаві, а, як встанов¬лено 1673 p., кожен третій з них мав збиратись у Литві На ньому вирішувались найважливіші державні питання – від обрання короля до ухвалення законів. Сейм мав виключне право прийняття законів, вста¬новлював податки, мита й інші оплати, давав згоду на необхідні видатки, скликання посполитого рушення, набір найманого вій¬ська, присвоював шляхетські титули (з 1578 p.), мав право помилу¬вання та ін. Він визначав основні напрями зовнішньої політики, здійснював контроль (передусім фінансовий) над діяльністю ви¬щої адміністрації. На сеймі відбувався під головуванням короля так званий сеймовий суд, який розглядав найважливіші справи. На головні державні посади король міг призначати урядовців лише за згодою сейму, набувати і роздавати землі — теж.Звичайні і надзвичайні сейми скликав король універсалами. У творенні законів особлива роль належала посольській ізбі, оскільки саме вона ухвалювала конституції. Тривалість звичайних сеймів не повинна була перевищувати 6 тижнів, надзвичайних – до 2 тижнів..

26.Джерела, структура і редакції литовських статутів Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ними українських землях в ХУІ – І пол. ХІХ ст. Протягом ХУІ ст. було видано три Литовські статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. (Волинський) та 1588 р. (Новий). Джерелами Литовських статутів були поточне законодавство, судові постанови, німецькі і польські судебники  римське право(кримінальний кодекс Крла 5) звичаєве право Литви, Польщі, України,Руська Правда,церковні статути,Акт люблінської унії,акти договорів з Московським кнізівсттвом,ордою,тевтонським орденом,гетьманські військові артикули,звичаєве право у козацьких судах.1 Лит.Ст.(13 розділів,264 артикули).Містив норми цивільного.зобов'язального,земельного,державного,кримінального права.закріплював права шляхти, які вона одержала шляхом привілеїв,зрівняв усю шляхту в єдиний стан,забезпечував деякі права селян.Це виключно світський кодекс, дістали юридичного закріплення основи суспільного і д-го ладу,що склались на той час у Литві і на українських землях.2Лит.СТ.(14 розділів. з67 артикулів).Містились норми цивільного.кримінального,процесуального,військового,сімейного права.захищав інтереси шляхти,лінія на повне закріпачення селян.3Лит.СТ.(14 розділв, 488 артикулів).1614р.-перекладений на польську мову.був загальнообов. для всієї речі посполитої.Охоп лював наступні галузі права: конституційне, цивільне, спадкове, кримінальне, шлюбні та сімейні відносини. У Литовських статутах переважали норми приватного права, рецепція - римсьнкого.

27.Характеристика цивільного права за Литовськими статутами. Були грунтовно-врегульовані інститути власності,договірне право,право користання чужими речами(сервітути),заставне право,тощо. Об’єкти власності у Великому князівстві Литовському поділялися на нерухомі, до яких відносилися земля, будівлі, ліси, та рухомі — всі інші рухомі речі. Приватна власність(земля) власники-виключно з шляхетського роду Статути предбачали недоторканість права власності шляхетська власність не могла бути конфіскована без суду Застави(для забезпечення виконання договору):у застави могли передаватися землі,посади.(Заставне право розроблене ще у Київській Русі).Передаватися в заставу могли й дер­жавні посади. Правові джерела зафіксували непоодинокі факти передачі у заста­ву прав старости чи міського війта. Договір:оформлення договорів в письмовому вигляді в присутності свідків-шляхетського походження.Були договори купівлі-спродажу,найму,позички,обміну і дарування,. Цивільні справи суди розглядали,коли особи досягали повноліття.Якщо винні діти жили при батькові, то позов направлявся від його імені, а позов дружини — від імені чоловіка. Залежне населення не мало права на звернення до суду. Тільки власник міг представляти їхні інтереси в суді.

28.Характеристика сімейного права за Литовськими статутами. До прийняття християнства основною фомою шлюбу було викрадення нареченої. Після прийняття християнства шлюб оформлявся вінчанням у церкві.(шлюб міг укладатися без вінчання в церкві при виконанні кількох умов:наречені мали отримати згоду батьків,вимагалася публічність укла­дання шлюбного союзу, зовнішнім виразом якого було весілля, по­дружжя мало сплатити владі грошовий податок.Встановлювався принцип спільності майна подружжя,зокрема регулювання правового становища приданного дружини. Частина майна,або так зване віно мало бути записано на користь дружини,а після смерті це віно ставало законною власністю дружини.У Литовській державі так само як і в Київській Русі,дружина відповідала за борги чоловіка.Чоловіки мали право віддавати кредиторам своїх дружин для відробітку боргу.Особисті права батьків були великі. Вони могли віддавати дітей для відробітку боргу,мали право карати всіляко дітей за непослух.Дочки успадковували майно нарівні з синами.Вдова отримувала довічне держання.Після неї майно переходило дітям.Церковне законодавство визначило лише два приво­ди для розлучення — перелюбство і тривала та невиліковна хвороба одного із подружжя. Влада ба­тька була незаперечною і довічною як над дітьми, дружиною, так над зятями та невістками. Дорослий одружений син, що мав своїх дітей, міг передати себе в за­ставу, але договір оформлявся від імені батька та інших членів родини.

29. Характеристика спадкового права за Литовськими статутами. У земельному праві перевага надавалась успадкуванню за законом.Передавати спадщину за заповітом дозволялося лише в окремих випадках:дозволялося успадковувати шляхом заповіту гроші і майно(рухомі речі).Іншою характерною рисою спадкового права було обмеження прав жінки на успадкування нерухомості.Законодавчі перешкоди створювалися з однією метою-не втратити майно нагромаджене зусиллям усієї сімї.Порядок успадкування нерухомості жінками у 16ст отримав назву четвертини.Материнське майно всі діти успадковували у однакових долях.Однак воно перебувало у батька до того поки він не одружився вдруге.Причому результат поділу майна між спадкоємцями мав бути затвердженийкоролівським судом.Якщо розділ проходив без судового рішення то юридичну силу набував лише після 3 років і 3 місяців.

30. Характеристика кримінального права за Литовськими статутами. До публічних злочинів належали: -образа королівського маєстату-злочин проти особи короля; -злочини проти держави.До них відносилися повстання,видача ворогу держ.таємниць; Серед злочинів виділялися ті що порушували громадський порядок під проведення судового засідання:оголення меча в залі суду,відмова від виконання судового вироку.За скоєння вказаних злочинів передбачався штраф від 3 до 14гривень. -злочини проти релігії.Суворому покаранню підлягали особи як перейшли до нехристиянської віри -злочини проти громадського порядку та спокою(розбійні напади) -злочини проти особи(наприклад вбивство людини.Покарання залежало від соц. Стану потерпілого -образа честі. За словесну образу шляхтича передбачався штраф,що відповідав розміру за вбивство -майнові злочини (передусім крадіжка(кваліфікована та проста)) Система покарань: Смертана кара(звичайна-відрубання голови, кваліфікована-четвертування) Покарання на шкірі:відрізання вуха,клеймування Покарння біля ганебного стовпа Позбавлення волі Кофіскація майна Грошові покарання(штрафи)

31. Судові органи і процесуальне право за Литовськими статутами. У середині XVI ст. відбулася велика судова реформа, що відмінила привілейовану підсудність місцевих князів, панів, бояр та ін. Всі вони, як і шляхта, повинні були судитися у таких судах: 1. Гродських або замкових. Судочинство здійснював одноособове намісник, староста або воєвода.  Формальну сторону справи пильнував замковий суддя, книги вів писар. Гродський суд розглядав кримінальні справи всіх вільних людей. 2. Підкоморському суді. Він діяв у кожному повіті. Розглядав земельні справи. Судив підкоморний,  призначений Великим князем. Заступником його був коморник. 3. Земському суді, або шляхетському трибуналі. Це виборні шляхетські суди. Вони діяли у кожному повіті й складалися з суддів, підсудка й писаря. Урядували тричі на рік — по два тижні. Апелювати на їх рішення можна було до Великого князя. Виконавчим органом цих судів вважався возний або «дітський». Він також викликав у суд сторони,  приводив звинуваченого тощо. Гродські суди виконували також нотаріальні функції. Для цього існували спеціальні «книги гродські». До них вписувалися судові рішення, нормативні акти тощо. На початку XVI ст. з'явився суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду Великого князя, діяли за його особливим дорученням. Оформився також маршалківський суд — роз'їзний суд з найважливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів.Судовий процес спочатку мав змагальний характер. Суд починався заслуховуванням скарги потерпілого. Допускалося представництво сторін. Представники називалися прокураторами або речниками. Якщо звинувачений не з'являвся у суд, то згідно з першим Литовським статутом (1529 р.), суддя міг виносити рішення чи вирок заочно, а згідно з другим статутом — тільки після трикратної неявки (за неявку з неповажних причин звинувачений платив штраф). З XVI ст., і це закріплено у другому статуті (1566 р.), появляються елементи слідчого (інквізиційного) процесу зі застосуванням тортур. Суд міг сам порушити справу, не чекаючи скарги потерпілого. Після виявлення злочину у копних округах мешканці найближчих поселень повинні були вжити заходів, щоб знайти злочинця, робити обшуки, опитувати потерпілих і очевидців. Групу цих людей називали «горячою копою». Кожен суд поєднував слідчі та судові функції, діяв за звичаєвим правом, присуджував до штрафу, відшкодування збитків, тілесних покарань, смертної кари, практикував умовне засудження.Доказами у судах були: власне признання (допускались тортури: били різками, пекли вогнем), покази свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного «добрими людьми». Свідчили під присягою:Покази шляхтича вважалися важливішими, ніж простої людини. Не могли бути свідками раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинів, душевнохворі та ін.

32. Трибунал Луцький: порядок формування, склад, причини ліквідації. ЛУЦЬКИЙ ТРИБУНАЛ-вищий апеляційний суд для приєднаних після Люблінської унії 1569 до Польщі Волинського, Брацлавського і Київського, воєводств. Уторений на вимогу представників укр. шляхти на вальному сеймі у Варшаві (1578). Попередником Луцького трибуналу був королівський суд задвірний. Остаточною апеляційною інстанцією залишався король. Луцький трибунал складався з суддів (депутатів), яких мали обирати на воєвод, сеймиках з представників шляхти: 25 — від Волинського і по 4 — від Брацлавського та Київського, воєводств строком на рік. Фактично діяв у складі 6 депутатів: 5 — від Волин. воєводства, 1 — від Брацлавського; від Київського воєводства не було обрано жодного представника ( суди відбувалися з кількістю суддів, що зібралися). Через це Луцький трибунал практично був трибунальським судом тільки для 3 повітів (Луцького, Волинського і Кременецького) Волинського воєводства. З початком засідань Луцьк. трибуналу, припинялася діяльність земського суду: весь земський уряд брав участь у сесіях трибуналу. Єдине засідання Луцьк. трибуналу відбулося 11 листопада 1578 — 11січня1579. Луцьк. трибунал розглядав скарги не тільки на рішення нижчих судів (на підставі Статуту Великого князівства Литовського 1566), а й справи, що стосувалися виключно Волинського воєводства, передані з королів, канцелярії, а також частину записових (нотаріальних) справ, характерних для земського суду. Більшість укр. шляхти і духівництво не підтримували ідею власного трибуналу. Жодних виборів депутатів до Луцьк. трибуналу більше не відбулося, а 1589 апеляц. інстанцією для згаданих укр. воєводств став Головний люблінський трибунал.

33.Статті для заспокоєння руського народу 1632р:причини видання і їх оцінка. “Статті для заспокоєння руського народу”— держ.-політ. акт,що його схвалив 1632 польс. король Владислав IV і затвердив польс. коронаційний сейм у січні 1633,про часткове відновлення прав православної церкви на Україні,ліквідованих Брестською унією 1596.Осн. причиною,яка змусила польс.-шляхет. уряд піти на  поступки,була боротьба укр. нар. мас проти феод.-кріпос-ницького і нац.- релігійного гніту та прагнення українського народу до возз'єднання з  Російською д-вою.Цим актом Владислав IV намагався привернути на свій бік  насамперед укр. шляхту,верхівку козацтва і православне духівництво.За"Статтями" православне населення діставало право вільно відправляти релігійні обряди, будувати церкви,засновувати братства,школи й друкарні,обіймати міські посади, мати церковну ієрархію на чолі з митрополитом.Усі церкви,монастирі,маєтки і  єпископства,що до унії належали православній церкві,було поділено між православ ною й уніатською церквами.Київ.митрополитом було затверджено П.С.Могилу."Статі" не припинили наступу католицизму й уніатства на православ'я. Пункти для заспокоєння руського народу 1632/33р.Основні положення: 1)Узаконювалось існування православної церкви(до цього на православ’я йшов дуже великий тиск,собливо з бокукатолицької церкви); 2)Православні мали право обирати вищу православну ієрархію на чолі з митропо литом(до цього часу це право було значно обмежене); 3)Православні мали право відбувати церковні обряди(до 1632/33р уніати та  католики цьому суттєво заважали); 4)Православні отримали право відкривати нові церкви,друкарні,монастирі,школи; 5)Православним було повернуто ряд церков,серед них Видубецький монастир в Києві.

34.ОРДИНАЦІЯ 1638-постанова польського сейму, ухвалена в січні 1638. Видана після придушення національно-визвольного повстання 1637-38 під проводом П.Павлюка і К.Скидана.Утвердження українського козацтва як соціального стану значною мірою залежало від його взаємовідносин з місцевою та центральною владою.Ставлення уряду до козаків  визначалось як внутрішньою так і зовнішньою політикою держави, носило складний і суперечливий характер.Козацькі походи призводили до загострення стосунків Великого князівства Литовського,а згодом Речі Посполитої з Кримським ханством,Молдовою,Валахією,Туреччиною. Разом з тим,Військо Запорозьке становило вагому бойову одиницю для вирішення зовнішньополітичних проблем.Цим документом центральна  влада фактично закреслювала попередні заслуги козацтва перед Річчю  Посполитою.Почалася реорганізація реєстрового козацтва,ліквідовува лася більшість прав і привілеїв реєстрових козаків.Реєстрове військо втратило давню самоуправу.Скасовувалися на«вічні часи всі їх давні  юрисдикції,прерогативи,прибутки та інші блага,якими вони користува лися в нагороду за послуги,надані нашим предкам,і яких нині позбав ляються внаслідок свого бунту».Реєстр зменшено до 6000 чол,а решта мала повернутися в підданство до своїх панів.Тисячі козаків,не  внесених до реєстру,оголошувалися кріпаками.Козакам дозволялося  поселятися тільки в прикордонних містах-Черкасах,Чигирині,Корсуні. Одночасно з цим реєстрові козаки мали ряд привілеїв.Вступаючи до реєстру,вони виходили з-під юрисдикції панів і звільнялися від влади воєвод та старост,якщо проживали на королівських землях. Реєстрові козаки мали право судитися в своїх судах.Вони звільнялися від податків,мали право купувати землю,вільно займатися різними  промислами і торгівлею.За службу вони отримували з державної  скарбниці грошове жалування,сукно,порох,свинець.Але непослідовна політика польського уряду щодо реєстру негативно позначалася на  правовому становищі рядових козаків.У будь-яку мить адміністрація могла розігнати реєстрове козацтво,і ті козаки,які викреслювалися з списків,повинні були повернутися до колишніх хазяїв.Вцілому  Ординація 1638 року була спрямована проти інтересів народних мас і породила нову хвилю протесту на Україні.У відповідь на жорстокі репресії козаки обрали на Січі нового гетьмана Яцика Острянина, який закликав український народ до продовження боротьби і почав  очищати Подніпров'я і Лівобережя від карателів.Крім нього активно діяли такі повстанські керівники,як Д.Гуня,К.Скидана.

35 Утворення Козацько-Гетьманської держави у роки народно-визвольної війни 1648-1654 Успіхи в народно-визвольній війні призвели до визволення українського народу від польсько-шляхетського політичного, соціально-економічного, національного, а також релігійного гніту. Становлення української державності. Ще в ході визвольної війнина значній частині території України було ліквідовано державний апарат Речі Посполитої і здійснювався процес формування української державності. У ході народної війни у визволених українських містах, містечках і селах створювалися органи влади, очолювані полковниками, сотниками, отаманами, які крім військових обов'язків виконували також адміністративні функції. Зразком для нового формується державного апарату України стали традиційні військові й адміністративні органи Запорізької Січі. Вищим органом влади на визволеній території України була Військова (генеральна) рада, яка вирішувала найважливіші політичні, військові й господарські питання. Брати участь у Військовій раді формально мали право всі козаки, але фактично брала козацька старшина .Військовій раді належало право обирати гетьмана та генеральну старшину, а також зміщати їх з цих посад. Вона здійснювала верховний суд. Поступово влада військова, законодавча, адміністративна і судова зосередилася в руках гетьмана. При гетьмані складалася постійна рада, до складу якої входили генеральна старшина і частина полковників, вона була дорадчим органом.. Місцем зосередження гетьманського управління був м.Чигирин, де проживав Б. Хмельницький, але столицею України гетьман неодноразово називав Київ.Центральним адміністративним і судовим органом, підлеглим гетьманові, був генеральний уряд (генеральна старшина). До його складу входили: генеральний (військовий) писар, генеральний скарбник, хорунжий, бунчужний, обозний, генеральні осавули і судді. Генеральний писар очолював гетьманську канцелярію, готував проекти універсалів, розпоряджень та інших актів. Генеральні осавули керували військами, іноді заміняли гетьмана під час військових дій. Генеральний обозний відав реєстром війська і організацією військового табору в поході, організовував облік населення на визволеній території. Фінансовими справами керував військовий або генеральний скарбник (підскарбій), у віданні якого перебувала Скарбового канцелярія, яка займалася бюджетом. Всі чини генерального уряд обиралися на Військовій раді під час виборів гетьмана. Як і гетьман, вони були найбільшими землевласниками України. Території України поділялася на полки, яких в 1649 р. було 16, а в 1650 р. – 20 Полковник керував полком за допомогою полкової старшини, яка призначалася полковником або обиралася козаками. Кожен полк ділився на сотні. Кількість сотень у полках коливалося від 10 до 20 і більше. Сотник керував сотнею спільно з сотенна старшина: писарем, осавулом, хорунжим, отаманом. Сотника і сотенну старшину, як правило, вибирали козаки. У полкові та сотенні міста призначався городовий отаман. У містах діяли і деякі органи самоврядування: у великих-магістрати, у менших - ратуші.Судова система не була відділена від адміністрації. Її очолював гетьман, який стверджував вироки генерального і полкових судів по найбільш важливих справах, особливо вироки до смертної кари.Органи влади, створювані в ході визвольної війни, в результаті стали знаряддям панування українських феодалів. Керівною силою українських феодалів виступала козацька старшина (гетьман, генеральна старшина, полковники, сотники і отамани). Захопивши землі та інші природні багатства, взявши у свої руки промисли і торгівлю, козацька старшина стала могутньою політичною і економічною силою. В клас феодалів входили також українська шляхта, вище православне духовенство і міський патриціат. Ці сили, спираючись наскладається державний апарат, протистояли селянству, козацької та міської бідноти.

36 Переяслівська Рада 1654 р., її політико-правові наслідки для України. Для вирішення умов союзу двох рівноправних учасників договору – Московії та України – українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Зарудним. Переговори тривали з 13 по 28 березня 1654 р. Посольство Б. Хмельницького подало проект договору, сформульованого в окремих статтях (пунктах, параграфах). Їх було 23. на проекті стояли підпис Б. Хмельницького і печатка Війська Запорозького. Внаслідок кількох офіційних зустрічей з представниками царського уряду царські посли подали нову редакцію проекту договору, який складався з 11 статей. Ці статті були затверджені царською грамотою, яка підтверджувала права і вольності Війська Запорозького, право козаків обирати гетьмана, визначила 60-тисячний козацький реєстрат та інше. Ще дві царські грамот передали в власність Б. Хмельницькому Чигиринське староство та маєтності козацькій старшині. Особливу надію покладав Б. Хмельницький на єдино вірну Московську державу. Властиво кажучи, переяславський, чи як би було правилініше назвати його, московський договір 1654 р. Був складений так неясно, обидві сторони явно вкладали в нього настільки різний зміст і кожна розуміла його настільки по-своєму, що й досі історична наукн не може прийти до скільки-небудь одностайних поглядів, як кваліфікувати відносини, які цей договір мав утворити і які утворилися в дійсності. Згодившися прийняти Україну " під високу царську руку”, в Москві з перших же кроків старались обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в звертаннях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати як омога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цім антогонізмі й була побудована вся дальша політика Москви що до України. З другого боку гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лиш на певну, може навіть і тим часову комбінацію, яка давалв змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі: не вдалося цьго добитися за допомогою татар і турків, ---- так робиться спроба досягти цьго за допомогою Москви. Для українського уряду уявлялось найважливішим втягнути Москву якомога швидше у війну з Полшею. Війна дійсно розпочалася вже весною 1654 р.

37. Правове становище Гетьманщини у складі Російської держави за Березневими статтями 21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору. Він містив уже тільки 11 статей, які отримали назву «Березневих статей». Московський уряд ратифікував пропозиції української сторони у "Жалуваній грамоті" царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому 27 березня 1654 р.». В ній військо запорозьке і гетьман названі «підданими московського царя», але одночасно затверджувалося питання про збереження в недоторканності суспільного ладу України, попереднього порядку управління та судової системи, прав і привілеїв для козацтва. Виборний гетьман був главою України, але мусив присягати на підданство і вірність цареві й отримувати від нього клейноди. Щодо зовнішніх відносин, то Україна була зобов’язана повідомляти про них Москву, а відносини з Річчю Посполитою і Туреччиною без відома царя взагалі заборонялися. Козацький реєстр встановлювався в 60 тисяч. Підтверджувалися всі привілеї української шляхти, зокрема в питаннях спадкування землі, доходів з неї тощо. За цим договором Московська держава брала на себе обов’язок захищати Україну від Речі Посполитої, а Україна - сплачувати данину в царську казну. Таким чином, було юридично оформлено, що значна територія України - Лівобережна і частина Правобережної України - з 1654 р. вступала під протекторат Московської держави.

38. Суспільний устрій Гетьманщини Козацька старшина мала перевагу над усіма станами. Звільнялася від податків, не залучалася до «стації» на утримання війська, звільнялася від «мостового» збору на дороги, користувалася пільгами. Отже, мала широкі соц.. і політ. права. Українська шляхта зберігала за собою попередні землеволодіння, вимагала від населення виконання повинностей. Користувалася різними правами і привілеями, а також домагалася їх розширення. Духовенство. Церква продовжувала залишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також була вотчинним судом для людей, які проживали на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і не підлягало обкладанню податками. Домоглося повернення йому всіх земельних володінь, захоплених польською шляхтою та католицькою церквою. Верхівка — митрополит, єпископи, ігумени монастирів. Селянство було вільним і кріпосним. Селян, котрі проживали на землях, де було ліквідовано магнатське і польсько-шляхетське землеволодіння були фактично вільними. Селяни, які були особисто залежними, залучалися до панщини один-два дні на тиждень, грошових і натуральних платежів на утримання армії. сплачували також щорічний «подимний податок». Його розмір залежав від наявності будинку, розміру і характеру господарства селянина. Періодично встановлювалися повинності у вигляді плати «мостового» — грошей на утримання доріг, «покотельщизни» — мита за виготовлення винних виробів, «пчолиного», тобто грошей-па утримання вуликів, та ін. Міщани. верхівку становили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу — ремісники, дрібні торговці та декласовані елементи. Представники міського управління — війти, бурмістри, радники і лавники прирівнювалися до козацької старшини і шляхти. Всі мешканці визнавалися вільними. Вони мали право переходу в козацтво, право займатися ремеслами, промислами і торгівлею. У містах проживало також населення, яке займалося сільським господарством, дрібною торгівлею, а також дрібну орендатори міських земель, ті, хто займалися ремеслом;. та ін. На міщанство поширювалась уся система різноманітних повинностей. Вони платили подимний податок, мостові гроші, ярмарочні збори, забезпечували військові постої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечували охорону міста. Козацтво. Головний обов'язок військова служба. Поділялося на старшину і рядових. Козацька старшина належала до панівної верстви. Козацтво визнавалося вільним. Воно могло переходити в інший стан, змінити місце проживання, користуватися землею, звільнялося від загальних податків і повинностей. Його особливим правом була участь у виборах козацької старшини. Серед козаків найпривілейованішими вважалися реєстрові. Користувались правом захисту у своїх судах: курінних, сотенних, полкових на генеральному суді.

Ксеня___________________________________________________________________-39

40. Організація і діяльність Малоросійських колегій в Україні.  Перша Малоросійська колегія – державний орган для керування українськими землями, що входили в склад Російської імперії, який був заснований 16(27) травня 1722 року і проіснував до 1727. У цивільних справах підкорялася Сенату, який мав право розширювати, за необхідності, її повноваження, а у військових - головнокомандуючому військами в Україні. Колегія була найвищою установою в Україні, вище гетьмана. Гетьман мав лише дорадчий голос. Всі питання державного життя Гетьманщини український уряд повинен був вирішувати за погодженням з колегією. Повноваження:1. Колегія розглядала скарги на генеральнийсуд та ратушні суди, військову Канцелярію, полкові та всі інші Канцелярії, була своєрідним апеляційним органом.2. Також вона мала спостерігати за своєчасним збором та спрямуванням в царську казну хлібних, грошових та інших зборів.3. Із зібраних грошей колегія мала роздавати платню Гетманській раді, Сердюкам і Компанійцям.Також одним із обов`язків колегії було вести прибуткові і видаткові книги, надсилати відомості про прибутки і витрати кожну третину року, а кожен рік надсилати прибуткові книги з Прокурором в Сенат.4. Якщо виникали скарги на генеральну старшину і полковників, то колегії слід було «допомагати поістин.і5.Колегія мала спостерігати за розподілом військового постою на так званих «вінтер-квартирах», а також, якщо виникнуть скарги на когось з цих військових, то в повноваженнях колегії було чинити суд 6. Спостереження за діяльностю Генеральної військової канцелярії також входило в повноваження Малоросійської колегії, як і перевірка гетьманських універсалів та інших документів – щоб гетьманським іменем не підписувались писарі та інші.Щодо всіх інших питань колегія мала звертатися за наказом до Сенату, якому вона підпорядковувалась.Друга Малоросійська колегія.Указом Катерини ІІ від 15 листопада 1764 року на Україні було ліквідоване гетьманство і створено Другу Малоросійську колегію (яка стала головним органом управління на українських землях) на чолі з генерал-губернатором Малоросії графом Петром Рум`янцевим, в руках якого зосередилася вся влада і перед яким російський уряд ставив завдання якнайшвидшої остаточної ліквідації автономії Гетьманщини та повного підпорядкування управління українськими землями загальноросійським державним органам (а також звичайно найкориснішого та найпродуктивнішого використання український земель на благо імператорського уряду). Колегія складалась із 4 російських представників, 4 українських старшин, прокурора, 2х секретарів (росіянина і українця). Метою створення цієї колегії було прагнення Катерини ІІ до централізації та уніфікації державного управління, ліквідації залишків державної автономії українських земель, розповсюдження загальноімперських порядків і на українські землі. В адміністративному відношенні колегія підлягала канцелярії малоросійського генерал-губернатора (існувала до 1796). До основних заходів, які були проведені на українських землях Другою Малоросійською Колегією відносяться, по-перше, генеральний перепис Малоросії (за наказом президента МК П.Рум`янцева про проведення «Генеральной описи Малороссии» від 9 вересня 1765 року (с.125), введення рубльового податку(с.125-126), який потім був скасований і замінений на подушний податок, поширення на Україну російського кріпосного права, утворення на території Україні трьох намісництв – Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського , скасування традиційного козацького полкового устрою і перетворення десяти українських козацьких полків та п`яти слобідських на регулярні кавалерійські російської армії (с.131). І найголовніше, Маніфестом Катерини ІІ про ліквідацію Запорозької Січі від 3 серпня 1775 було проголошено, що «... Сечь Запорожская вконец уже разрушена» (с.126), це означало остаточну руйнацію традиційного українського устрою, та перетворення України на уніфіковану частину Російської Імперії.

41.Правління гетьманського уряду та його діяльність у Гетьманщині. Діяльність-1734-1750 Складався з 6 осіб-3 українці і 3 росіяни Повнота влади належала російському князеві Олексію Шаховському. Відзначилася його діяльність свавільним нехтуванням прав усіх верств укр.. населення ,втручанням російських воєначальників в укр.. життя,погіршенням економічного становища,загостренням внутрішньої ситуації. У 1735р. російський уряд значно скоротив реєстр козацького війська. Згідно з наказом лівобережне козацтво було поділене на заможних-виборних козаків і збіднілих-підпомічників. Але найважчим тягарем стала розпочата росією війна проти Туреччини 1735-1739рр.,укр..населення утримувало російську армію,а козацькі полки брали участь у походах. Ситуація трохи покращилась,коли на престол в Росії зійшла Єлизавета Петрівна.

42. Вищі органи влади і управління Гетьманщини. Гетьман-спершу володів законодавчою,військовою і судовою владою. Підписував найважливіші документи. Уже 1659р. Переяславські статті обмежили право гетьмана на зовнішні відносини. Всі переговори можна було вести лише через царя. Нормативні акти мали бути затверджені царем. При І. Скоропадському 1709р. введена посада царського резидента,що стежив за поведінкою гетьмана і старшини. Управління здійснював гетьман разом з генеральною старшиною,що становили генеральний уряд. Генеральні старшини очолювали окремі галузі управління. Наприклад осавул,хорунжий-за військові справи та матеріальне забезпечення. Генеральний обозний вважався першою особою після гетьмана. У полках і сотнях створювалася полкова і сотенна адміністрація. Спочатку полковники і сотники обиралися,згодом почали призначатися гетьманом з рекомендованих 3 кандидатів. Пізніше-цар і уряд Росії.

43. Місцеві органи влади і управління в Гетьманщині.  Mіста поділялися на дві групи - магістратські й ратушні. Перші з них користувалися магдебурзьким правом, одержаним переважно ще від польської влади і підтвердженим гетьманами або царським урядом.За магдебурзьким правом міста діставали самоуправління, податковий і судовий імунітет,право власності на землю,ремісничі й торгівельні пільги тощо. Ним установлювалися порядок обрання міських властей,їхні,управлінські функції,основи цивільного та кримінального права,норми оподаткування,регламентування діяльності ремісничих цехів і купецьких об'єднань.На чолі міста - війт.Його вибирало все спільство і затверджував гетьманВлада війта була довічною.Важливу роль у систем міського самоуправління відігравали виборні магістрати, які складалися: ради (райці на чолі з бурмистром)і лави.Райци відали адміністративно-господарськими справами:міськ господарством,організацією оборони міста, збиранням торг мит підтриманням зв'язків з гетьманською адміністрацією та царськими воєводами.Члени лавничого суду (лавники) на чолі з війтом вершили судочинство за цивільними й кримінальними справами виносили по них вироки.Давній устрій міського самоврядування був порушений тим що частина міщан стала козаками і перейшла під владу полковника, сотника або городового отамана. Унаслідок цього в міста нерідко виникали конфліктні ситуації, породжені двовладдям. Козацька адміністрація неодноразово втручалася в міське господарство, захоплювала міські землі, сіножаті, млини й шинки,а міський патриціат,захищаючи давні привілеї,намагався поширити свою владу і на козацьке населення міст.Управління малих містечок,населення яких не володіло правами магдебургії,зосереджувалося в ратуші, на чолі якої стояв городовий отаман. Ратуша підлягала компетенції загальної козацької влади в краї.Сільське управління перебувало в руках сільської громади, якa складалася з дорослих самостійних господарів, як чоловіків, так жінок. Для догляду за порядком і для завідування сільськими справами громада обирала сільського війта та 2-5 осіб (лавників).

Руслан______________________________________________________44

45. Польсько-литовське законодавство у Гетьманщині.  Найбільшого значення серед польсько-литовських джерел набули литовські статути 1529, 1566, 1588.У них широко використано звичаєве право всіх народів,які жили на її території,норми давньоруського,римського,німецького,польського права,попереднього законодавства ВКЛ. У першому статуті набули юридичного закріплення основи суспільного і державного ладу, що склалися на той час у ВКЛ , та в ти українських землях ,які входили до складу князівства.(13 розділів, 264 артикули).Різні галузі(адмін,цив,сім,крим.) Другий литовський статут був затверджений сеймом 1554,набрав чинності у 1566. Він закріплював соціально-економічні та політичні зміни, що відбувалися у ВКЛ, визначав правове становище великого князя , захищав привілеї великих феодалів, фіксували права і вольності шляхти.(14 розділів, 367 артикулів) Третій литовський статут був прийнятий Сигізмундом ІІІ у 1588, і набув чинності 1589. 3 литовський статут регламентував порядок судочинства, проголошував єдність права для всіх громадян , хоч вона і не була рівною для всіх, декларував обмеження влади монарха законом,відмежування судової влади від адміністації, пріорітет писаного права тощо. Серед інших джерел права польсько-литовського походження були чинними сеймові постанови,,конституції,князівські й королівські привілеї і грамоти,а також окремі їх збірники і статути.

46. Нормативні акти автономної влади Гетьманщини.  Після приєднання Гетьманщини до Московської держави, одним із нових джерел чиного права стали нормативні акти автономної влади.До них належали договірні статті , акти гетьманської влади і акти Генеральної військової канцелярії.На основі берзневих статтей 1654 доведено , що договірні статті були важливим джерелом гетьманщини.Вони становлювали норми , що визначали права гетьмана , судову організацію та джерела права, а також права і привілеї станів та окремих соціальних груп,фінансові відносини,організацію козацтва та чиновництва.Серед джерел права місцевого походження найпоширенішими були нормативні акти гетьманської влади , які видавалися у формі універсалів, ордерів,листів, інструкцій,декретів і грамот.Провідне місце серед них займали гетьманські універсали- офіційні акти державної влади Гетьманщини,що видавалися від імені гетьмана і містили закони і розпорядження, могли бути спеціально призначені для окремих установ, станів чи груп населення.Близькими до цих універсалів були гетьманські ордери та інструкції.За допомогою ордерів розвязувалися конкретні питання суспільно-політичних відносин.В інструкціях визначався порядок заснування і діяльності адміністративно-політичних установ,наприклад,судових органів,права й обов’язки чиновників,порядок виконання рішень вищих органів влади.Прикладом можуть бути інструкції судам П. Полуботка(1772), Д. Апостола(1730),К.Розумовського(1761-1763). Генеральна військова канцелярія видавали акти у формі універсалів та наказів.Також були церковні акти. А.Ткач поділив їх на 2 групи:1)акти що регулювали загальне становище церкви в суспільній державі – духовний регламент ,монастирський регламент,укази імператорської влади, постанови рос патріарха.2)Правові акти, нормами яких закріплювали догми християнської православної віри(номоканони ,нова заповідь Юстиніана,книги Святого Письма,Кормчі книги)

47.Судові органи Гетьманщини Структура державних судів поділялася на центральні та місцеві судові установи. До центральних судових органів Гетьманщини належали: Суд гетьмана - найвища інстанція, рішення якої оскарженню не підлягало; Генеральна військова канцелярія розглядала колегіально (гетьман з генеральною старшиною) апеляції з важливих карних та цивільних справ і збиралася неперіодично; Генеральний військовий суд вважався вищим судом у державі, його очолювали два генеральні судді і на засідання залучалися генеральні старшини - розглядав переважно земельні спори та цивільні справи, а також апеляції у карних справах. Місцеві козацькі суди складалися з суду сільського отамана (незначні карні та цивільні справи козаків і селян), сотенних судів (сотник, писар, підсудки та городовий отаман) та полкових судів (полковник, полкові суддя, старшина, писар, значкові товариші). До групи станових судів належали міські суди для міщан, які поділялися на магістратські (магдебурзькі) і ратушні (мейські), де суд здійснювала міська адміністрація - бурмістр, війт, писар та представники козацької старшини. Для селян існували сільський суд війта і домініальні (панські) суди. Для духовенства у церковних та родинно-шлюбних справах діяли духовні, або церковні, суди - протопопів, єпархіальні, єпископські і суд Київської митрополичої консисторії. До групи спеціальних судів належали цехові, ярмаркові, митні, мирові, третейські, совісні та національні (єврейські, грецькі). Вони розглядали суто специфічні, групові чи корпоративні спори і діяли на засадах загального судочинства. Судовий процес був однаковий, явний, безпосередній та усний. Процесуальні сторони називалися чолобитник (позивач) і позваний (відповідач). Всі правоздатні виступали у суді індивідуально. Пан представляв підлеглих, чоловік - дружину, неповнолітніх і хворих - батьки або опікуни. Патрони, куратори і повірені виконували роль адвокатів, слідчі (інстигатор, вижі, возні) - роль прокурорів. Процес починався скаргою (позовом) у письмовій формі до суду. Далі велося досудове слідство і здійснювався суд - розправа. Вона мала в основному обвинувачувально-змагальний характер, але у тяжких кримінальних справах застосовувалося інквізиційне слідство. Доказова процедура передбачала виступи свідків, присягу, надання особистих свідчень, речових доказів, результатів огляду місця злочину, трупу, зняття побоїв, допити на муках. Вирок виносився більшістю голосів, усно, а потім записувався в актовій книзі суду. Невдоволений рішенням міг подати апеляцію протягом 10 днів, заявивши про наміри відразу після вироку. Вирок виконував кат або возний.

48.Кодифікація права Гетьманщини На початку XVIII ст. виникла потреба унормувати і уніфікувати сепаратні норми права, які діяли в Гетьманщині, видати їх українською мовою (навзамін польської), узаконити привілейоване становище козацької старшини. На державному рівні це питання поставлено "Рішительними пунктами" (1728 р.) Д. Апостолу. Виконуючи його, гетьман того ж року утворив кодифікаційну комісію у складі 12 осіб на чолі з генеральним суддею I. Бороздною, яка працювала дуже довго і результатом її діяльності був кодекс 1743 р. під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ ". Збірник законів відправили на розгляд у Сенат, який його не затвердив і не санкціонував до використання у судах Гетьманщини. Проте як пам'ятка права кодекс є унікальним явищем юридичної думки української еліти XVIII ст. "Права" складаються із 30 розділів, 531 артикулу і 1716 пунктів, які містять норми цивільного, карного і процесуального права. Розділи мають заголовки, статті містять посилання на джерела. Додавався і алфавітний покажчик. Комісія I. Бороздни підготувала також процесуальний кодекс "Процес краткий, приказний" (1734 p.). 3 відновленням у 1750 р. гетьманства створено другу кодифікаційну комісію з 49 осіб. Один з її членів Ф. Чуйкевич у 1758 р. закінчив роботу над кодексом під назвою "Суд і розправа в правах малоросійських".. В ньому обґрунтовано ідею приватної власності на рангові землі, на відновлення статутних судів та закріплення привілеїв старшинської верхівки. В умовах ліквідації гетьманської влади робляться спроби закріпити за землевласниками старі права і вольності в кодексі В. Кондратьєва "Книга Статут і прочіє права малоросійськіє" (1764 p.), в "Екстракті малоросійських прав"(1767 р.) О. Безбородька та в "Екстракті указів та інструкцій Сенату" (1786 p.). Ha початку XIX ст. створюється ще одна кодифікаційна комісія на чолі з графом П. Завадським, яка провела дві експедиції по судах Лівобережжя та Правобережжя. Підсумком стали "Собрание малороссийских прав" (1807 р.) Ф. Давидовича та "Свод местных законов западных губерний " (1837 р.) А. Повстанського. Але в 40-х pp. XIX ст. в Україні запроваджено єдине російське законодавство.

49.Причини ліквідації Запорізької Січі і створення Задунайської Січі Ліквідація Запорозької Січі. Від початку заснування Нової Січі російський царський уряд поступово обмежував її права. У складі монархічної держави, якою була Російська імперія, козацька республіка не мала перспективи тривалого існування.У 1753 р. царизм спробував заборонити запорожцям обирати кошового. Однак примусити січовиків відмовитися від цієї давньої традиції він не зміг. У 40—60-ті рр. XVIII ст. російський уряд розпочав заселення північних і північно-східних околиць Запорожжя військовими поселенцями. Це спричиняло ізоляцію «вольностей» від Правобережжя і Гетьманщини й перешкоджало втечам сюди селян. У 1752 р. в північно-східній частині Запорожжя було створено Нову Сербію, а наступного року на північно-східному кордоні володінь Січі засновано Слов'яносербію. Заселялися ці землі втікачами від османського ярма — сербами, угорцями, молдаванами, греками, болгарами.У 60-х рр. XVIII ст. смугу запорозьких земель вилучили для Новоросійської губернії, а ще через десять років — для будівництва Дніпровської лінії укріплень. На протести запорожців уряд імперії не реагував. Козаки із сумом говорили: «Вічная пам'ять нашим степам. Проспали». Ліквідація Запорозької Січі. Питання остаточного знищення Січі було для імперського уряду лише справою часу. Основні причини ліквідації Запорозької Січі були такими: ■ Несумісність республіканського устрою Січі з імперськими порядками. ■ Побоювання можливого союзу Нової Січі з Кримським ханством для спільної боротьби з імперією. ■ Висока ймовірність унезалежнення Запорожжя. ■ Недоцільність існування в межах імперії державного утворення зі своєю митною системою, що перешкоджало вільному доступу до Чорного моря. в Прагнення російських землевласників привласнити землі Запорожжя. ■ Загроза того, що Запорожжя може знову стати осередком національно-визвольної боротьби українців. ■ Перетворення Запорожжя з його гаслом «Утікачів не видавати» на загрозу для розвитку кріпосницького господарства імперії. ЗАДУНАЙСЬКА СІЧ — осередок козацької вольниці за Дунаєм, дев’ята і остання Січ українського козацтва. Її основу становили запорозькі козаки, які протягом 70-х р. 18 ст. тікали за Дунай у межі Османської імперії. Початок історії Задунайського Коша поклали запорозькі козаки, які брали участь у дунайських експедиціях часів російсько-турецької війни 1768–1774 рр. Після замирення Росії з Туреччиною частина козаків, потерпаючи від утисків російського офіцерства, не повернулася на Січ, а осіла в дунайських і дністровських гирлах. Потік козацтва в межі Османської імперії збільшився після ліквідації Нової Січі в 1775 р., продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777–1778 рр. За свідченнями очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було на кінець 1778 р. вже 12.000 чоловік. Організованого компактного переходу запорожців до Туреччини не було. Козаки невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла, у пониззя Дністра, на Березань, Тилігул, в Очаківську округу, у Буджак. Турецький уряд не чинив перешкод запорозькому козацтву, бо був зацікавлений у них як у засобі тиску на Росію. Приймаючи козаків на свої землі, Османська імперія послаблювала позиції російської держави на півдні і завдавала удару по її міжнародному авторитету. 30 серпня 1778 р. запорозькі козаки офіційно були прийняті в турецьке підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії. Для поселення їм були надані землі в пониззі Дністра в Кучурганах. Перемістившись до Туреччини, запорожці сподівалися зберегти свій традиційний спосіб життя, який передусім ототожнювався із Степом і вольницею.

50. Джерела права Гетьманщини за Березневими статтями 1654 року. Березневі статті 1654 року підтвердили непорушність прав і вольностей України. Таким чином, правова система, яка сформувалася в роки Визвольної війни, продовжувала діяти і розвиватись. Головним чинником цієї системи було звичаєве право . До нього входили норми, які склалися в Запорізькій Січі за весь час її існування. Звичаєвим правом користувались як судові, так і адміністративні органи. Важливими джерелами державного (конституційного) права були договірні статті, які укладалися майже всіма гетьманами з царським урядом під час обрання їх на посаду. Серед цих конституційних актів найбільше значення мають Березневі 1654 року і Гадяцькі статті 1658 року, Конституція 1710 року Пилипа Орлика тощо. Для регулювання поточних відносин велике значення мало гетьманське законодавство. Це були універсали, декрети та грамоти. Таке законодавство головним чином регулювало адміністративні та цивільні відносини. Виконуючи наказ Петра І, гетьман Іван Скоропадський створив Комісію для перекладу Статуту 1588 року, "Саксону" та "Порядку". Комісія працювала довго, але повного перекладу не здійснила. У 1728 році була зроблена ще одна спроба перекладу цих джерел права на російську мову і знову безуспішно. В Правобережній Україні та Західній Волині, до входження їх після розділів Польщі до складу Російської імперії, джерелами права були норми звичаєвого права . Статутні прагнення викладені у збірнику "Екстракт малоросійських прав", який склав член Генерального суду О. Безбородько у 1767 році. Збірник призначався для Натальїна, обраного депутатом Комісії від Малоросійської колегії. "Екстракт малоросійських прав" складався з норм державного, адміністративного та процесуального права. Збірник складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Кодифікаційні роботи в Російській імперії успіху не мали. Така ж доля чекала і "Екстракт малоросійських прав" О.Безбородька, який після розпуску Комісії було передано до архіву Сенату. У 1786 році, після введення в Україні загальноімперського адміністративно-територіального поділу, в канцелярії малоросійської експедиції Сенату було розроблено новий збірник, в основу якого було покладено "Екстракт мало¬російських прав", "Учреждение об управлений губерниями" 1775 року і ряд інших загальноросійських актів, прийнятих у 1767—1786 роках. Новий збірник отримав назву "Экстракт из указов, инструкций й учреждений". До нього входили як норми українського, так і норми загальноросійського законодавства з перевагою останнього. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано у присутні місця України для практичного застосування.

51. Причини і наслідки складення Кодексу Гетьманщини 1743 року “Права, за якими судиться малоросійський народ”.  Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, які намагалися закріпити свої права і відновити автономне становище України. Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 р. за царським указом: «Решительные пункты гетьману Даниилу Апостолу». Ця комісія підготувала 1743 року збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ». Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права («Право Хелмінське», «Зерцало саксонів» П. Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Гроїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо), підібрані акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики. Збірник складався з 30 розділів, які розподілялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалася інструкція кодифікаційної комісії, абетковий реєстр, а також «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», своєрідний табель про ранги. Після внесення певних змін і доповнень до зводу в 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної і полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти прийняття нового Зводу. Збірник так і не став офіційним джерелом права, але його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.

52. Джерела і структура Кодексу Гетьманщини 1743 року. Кодекс українського права, складений 1743 року, знав інститути власності й володіння, сервітути й заставне право. Він розрізняв право власності на рухоме, спадкове й набуте майно. Незвичайно розвинений характер мало в кодексі зобов'язальне право: розрізнялися зобов'язання з договорів і зобов'язання із заподіяння шкоди. Детально регламентувалися договори купівлі-продажу, обміну, позики, особистого й майнового найму, поклажі, поруки та зберігання. Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. Переслідування злочину, навіть тяжкого, було, в основному, приватним. Суд робив кару злочинця залежною від волі потерпілого, а якщо потерпілого не можна було залучити до судового процесу — від вимог його родичів. Проте з плином часу все сильніше виявлялася ініціатива самих судів у розслідуванні злочинів. У кодексі були передбачені злочини проти релігії, «честі й влади монаршої», життя, тілесної недоторканності, майна, статевої моралі. У кримінальному праві гетьманської доби з'явилися цілком нові поняття, пов'язані з ускладненням суспільних відносин і розвитком правових ідей: • з'явилося поняття замаху на злочин, що відрізнялося від поняття доконаного злочину; • розрізнялися головний злочинець і співучасники, які, у певних випадках, відбували меншу кару; • був складений перелік обставин, що виключали або зменшували кару навіть за умов доконаного злочину (неповноліття, сп'яніння тощо); • було сформульоване поняття рецидиву та ін. В Україні існували такі види покарань: • смертна кара, яка мала кваліфіковані (четвертування, утоплення, колесування, спалення, закопування живими в землю) та прості (повішення, відрубування голови) види; • калічницькі й болісні кари; • церковні кари, серед яких найпоширенішим було ув'язнення в так звану куну й ув'язнення в монастир;  • тюремне ув’язнення;  • позбавлення честі (шельмування); • вигнання;  • усунення з посади;  • майнові покарання (конфіскація та викуп); • примусове одруження (у разі зґвалтування дівчини); • догана. Щоб налякати людей, кари, як правило, виконувалися публічно. Для розгляду справ була створена нова судова система. Найвищим судом був Генеральний військовий суд, підпорядкований безпосередньо гетьманові. Основну кількість справ вирішували полкові, сотенні й сільські суди. Гетьман рідко виступав у ролі судді, але йому належало право помилування и затвердження всіх смертних вироків. Для жителів непривілейованих міст, тобто тих міст, які не мали магдебурзького права, діяв ратушний суд, а в привілейованих — магістратовий.

53.Характеристика цивільного права Гетьманщини за Кодексом 1743р У цивільному праві розвивався інститут зобов’язальних відносин, які випливали з договорів та із заподіяння шкоди. Так, щоб скласти договори міни і купівлі-продажу рухомого та нерухомого майна, позики, особистого чи майнового найму вимагалося письмове занесення про це в книгу актів. А купівля-продаж землі затверджувалася гетьманськими універсалами або указами царя. За невиплату боргу за рішенням суду здійснювалася конфіс¬кація майна чи відчуження земельного наділу боржника. Зобов’язання із заподіяння шкоди розподілялися на ті, що завдавали шкоду особі, і ті, що завдавали шкоду общині. Завдана шкода відшкодовувалася майном або відробітком.  У спадкових правовідносинах з’явилася тенденція до розширення спадкових прав за жіночою лінією, а також до встановлення чітких меж вільного розпорядження спадковим майном за заповітом. Регулювання сімейно-шлюбних відносин залишалося в компетенції церкви. Шлюбний вік для дівчат становив 16 років, а для хлопців - 18 років. Згода батьків на шлюб була обов’язковою. Укладалися договори про шлюб, де встановлювалися права та обов’язки сторін, а у разі розриву шлюбу в присутності свідків та священика сторони складали так звані «розлучні листи».

54. Характеристика кримінального права Гетьманщини за Кодексом 1743 року. Відбувалися зміни в кримінальному праві. Суб’єктами злочину визнавалися особи, які досягли 16-ти років. Психічні захворювання не звільняли від відповідальності, але вважалися пом’як¬шуючою обставиною. Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.  Принципових змін у системі злочинів не відбувалося. Злочини поділялися на державні (зрада, посягання на життя і здоров’я царя та його сім’ї, образа царя тощо), проти релігії (чародійство, віровідступництво, порушення церковних обрядів), посадові (хабар, казнокрадство), військові (дезертирство, ухилення від служ¬би, порушення правил військової служби), проти порядку управління та суду (кривоприсяга, лжесвідчення, підробка документів та печаток), проти особистості (вбивство, тілесні пошкодження), майнові (грабіж, крадіжка). Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання, як смертна кара, тілесні покарання, вигнання, позбавлення волі (термін визначався «до покори»). У ІІ пол. XVIII ст. стало використовуватися таке покарання, як каторга.  Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Так, зрадника засуджували до смертної кари, членів сім’ї виселяли до Сибіру, а все їхнє майно конфісковувалося. За посадові зло¬чини застосовували тілесні покарання, конфіскацію майна і грошові штрафи. За майнові - частіше грошові штрафи, вигнання, биття палицями, конфіскацію майна, в особливих випадках - тілесні покарання, смертну кару.

55. Характер та особливості судового процесу Гетьманщини. Процесуальне право зазнало змін. Відбувалися часті реорганізації судів, проводилися судові реформи тощо. Суди не відокремлювалися від адміністрації. Не було поділу процесу на цивільний та кримінальний. Всі справи розглядалися за одним процесуальним порядком. Процес цивільних справ починався з подання позовної заяви, де називали предмет спору або наявні докази. Відповідача викликали до суду, вимагали від нього пояснення, визнання позову чи подання доказів про заперечення позову. Доказами вважалися показання сторін,свідків, котрі не могли бути родичами або зацікавленими у судовому спорі. Доказами вважалися також речі, документи, присяга. Сторони могли примиритися тільки до суду і тільки тоді, коли відповідач визнавав себе винним.Кримінальні справи порушувалися зацікавленими особами чи державними органами. Потерпілий публічно оголошував про злочин, його шкоду, про те, щоб відшукати свідків. Попереднє слідство проводив суддя. Він збирав у «добрих людей» відомості про особу злочинця, робив необхідні письмові запити у місцеві судово-адміністративні органи і до осіб духовного сану. На початковій стадії розслідування застосовувались побиття і тортури, для чого іс нували спеціальні кати. Звільнялися від тортур переважно панівні верстви. На вимогу судді місцева влада проводила розшук чи обшук, а потерпілий разом з понятими робив «трус села».Після розшуку і встановлений вини злочинця віддавали до суду. Розпочинався процес судового розгляду.Рішення і вироки можна було оскаржити у вищестоящі інстанції.Отже, зміни в основних сферах права, що діяли в Україні до кінця XVIII ст., служили зміцненню кріпосництва і самодержавної влади.

56.Суд і розправа в правах малоросійських 1750-58рр.Зміст і значення. «Суд і розправа в правах малоросійських»- систематизований витяг з укр.законів , які стосувались окремих питань судоустрою і процесу Гетьманщини.Складена в р-ті приват. кодифікації канд. у члени Ген. військ. суду Ф.Чуйкевичем.Джерела: Лит.статут 1588р., магд.право(праці Б.Гроїцького - Порядок, П.Щербича - Саксон),укр.зак-тво. Тут систематизовано норми права,які закріплювали право вл-сті феодалів на землю, маєтки,закріпачення селян. Пропонувалось відновити статутні суди і судоустрій за Лит.статутами. Осн.ідея - відокремити суд від адміністрації,захистити незалежність судів, скоротити к-сть апел.інстанцій. Стр-ра: посвята гетьману К.Розумовському і 6(пізніше додано ще 3)розділів:1)Про докази,2)Про роки і рочки,3)Про процес,4)Про апеляції,5)Про виконання рішення суду;6)Про посаг,віно і привінок ; згодом-Про апеляції зі статуту(1754), Про давність земську(1755),Про суд(1758).Поширювався у рукописних списках,не мав офіц. х-теру, але в судах посилались на нього.

57.Екстракт малоросійських прав 1767 року і його переробка 1786 року як пам’ятка права Гетьманщини другої половини XVIII століття..

Це систематизований збірник різноманітних нормативних актів ,складений О.Безбородьком. Він складається зі вступу і 16 розділів ,до частини яких прикладені копії найважливіших законодавчих актів.У вступі наводиться зміст імператорського указу про створення кодифікаційної комісії,сенаторського указу стосовно виборів депутата кодифікаційної комісії від Малоросійської колегії та розпорядження П.Румянцева ( 9 квітня 1767р.) про створення Екстракту . Розділи : 1.Про головне правління в Малій Росії 2.Про суди 3.Про права 4.Про порядок ведення справ 5.Про маєтки державні 6.Про прибутки державні . Розділи 6-16 визначають правове становище української шляхти , козацької старшини , духовенства , кріпосних і слобідських селян . Документ передали в Сенат і про нього більше не згадували. У 1786р. внаслідок остаточної ліквідації автономії України чиновники Малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник - Екстракт указів , інституцій і установлень урядуючого Сенату. В його основу покладено Екстракт 1767р.,Установлення про губернії та інші акти. Після затвердження Сенатом він був розісланий на місця для застосування на практиці.

58. Характеристика судової реформи в Україні 1760-1763 рр. Судова реформа 1760-1763 рр. в Україні - реформа, що її провів гетьман України К. Розумовський. Полягала в реорганізації судових установ в Україні на зразок системи, передбаченої Литовськими статутами щоб відділити судову владу від адміністрації, спростити систему апеляційних інстанцій, розділити судочинство на розгляд цивільних і кримінальних справ.Гетьманським універсалом 1760 р. перебудовано Генеральний суд, склад розширено до 12 осіб(2 постійні генеральніх судді та 10 депутатів обраних на 1 рік від полків.Став найвищим апеляційним судом, органом нагляду за місцевими судами.Універсалом від 1763р. територію поділено на 20 судових повітів,створено-земський суд(збирався 3 на рік і розглядав цивільні справи.складався з обраних довічно з числа козац. старшини земського судді, підсудка і писаря);підкоморський суд для розгляду земельних справ. До складу підкоморського суду входили підкомірний і комірник. У гродські суди було пертворено полкові суди.До складу:полковник, міський суддя, представник полкової старшини, писар. У компетенцію гродських судів входили виключно кримінальні справи. Судова реформа 1760 поновила суди, які існували за польсько-литовського панування, але вона відокремила судову владу від адміністративної.  Наприкінці 1780 р. наказом царя на Лівобережжі було запроваджено загальноросійський устрій. Генсуд скасовано,замість громадських судів створено повітові.

59. Конституція Пилипа Орлика1710р. Структура, зміст, оцінка Після поразк під Полтавою Мазепа відступив на територію Туреччини у м. Бандери, де скоро помер. На козацькій раді 5 квітня 1710р гетьманом обрали П.Орлика. тоді ж прийняті «Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького». Конституція скл. зі вступу і 16розд., латинською і книжною укр. мовами. У преамбулі- схематично викладена іст.укр.народу і Війська Запорізького. Конст.визначала, що Укр. з обох частин Дніпра має бути вільною, Кордони вічними, що Укр. має бути під протекторатом Швеції і підтримувати відносини з Кримським Ханством.  Розділ1 – визнавалась одна віра-православна+ підпорядкування Константинопільському патріарху. Розд.2 – встановлено неподільність укр.земель за кордонами Зборівського договору. Розд.3 – про підтримання побратимських стосунків з Кримом. Розд.4/5 – присв.забезпеченню територіальних і політичних інтересів Війська Запорізького(очищення берегів Дніпра від фортець московитів, повернено м. трахтемирів). Розд.6 – йшлося пр ств.козацького парламенту-Гетьманської військової ради, що мала збиратись 3р/рік(Різдво, Великдень, Покрова), закріплено традицію присягати на вірність народу. Розд.7 – про формування 3 гілок влади. Розд.8 – генеральна старшина має право заслуховувати доповіль гетьмана про усі військові справи. Розд.9 –обмежував владу гетьмана у фінансовій сфері, він мав жити на власний дохід. Розд.10 – приділяв увагу становищу народних мас, старшина не мала мправа використовувати працю ремісників без оплати. Гетьма не міг призначати на посади родичів. Розд11 –вдови, бездітні, сироти звільнялись від податків і повинностей. Розд.13 – збережено самоврядування міст на основі магдебурзького права. Розд.14- запроваджено суворий облік держ.коштів. Розд15 – населення мало складати щорічну платню, щоб фінансувати військо. Розд.16 – обов’язок стягнення мит з певних товарів. Отже, конституція визначала Укр. як станову парламентську республіку на чолі з виборною гетьманською владою. Це перша писана і демократична конст. світу, що стала сиволом боротьби за незалежність. Під нею стояв підпис козацької старшини, П,Орлика і Карла Х11.

60. Галицький становий сейм 1775 р.: порядок формування, компетенція та діяльність. Інститут польських шляхетських сеймиків було замінено на створений за зразком інших австрійських земель Галицький постулатів(становий) сейм. Він діяв з 1775 по 1845 рр. Мав дорадчі права у вирішенні станових і місцевих питань. Юрисдикція станового сейму поширювалася також і на територію Буковини. Цей орган повинен був щороку згідно з патентом імператора збиратися на кількаденну сесію,щоб заявити йому свою лояльність і виявити побажання до уряду. Імператор призначав членів сейму,мав право його розпуску. До складу сейму входили представники 3-ох соціальних груп. Перша - князі, графи, барони, архієпископи та інфулати. Друга - рицарство, тобто всі інші шляхтичі. Третя - міські депутати, по 2 від найбільших міст( фактично цим правом користувався тільки Львів). Сейм обирав виконавчий орган,що діяв на постійній основі-становий комітет із 7 членів. Комітет складався із 4-ох відділів: шкільного,у справах управління,у справах громадських доходів,у справах шляхетських метрик. Головою станового сейму і крайового комітету був губернатор, який в окремі роки самостійно виконував функції, що належали становому комітету. Сейм мав право встановлювати крайові закони,зокрема в справах економіки та фінансів, питаннях громадського життя, проблемах церкви, школи, крайової агрокультури. На потреби краю дозволялося встановлювати додаткові місцеві податки в розмірі не більше 10 % від основного державного податку. Рішення сейму набирали чинності лише після затвердження їх імператором.