Завдання для самостійного опрацювання лекцій Тема 1. Філософія, її предмет та коло проблем

Теоретичні питання:

1. Що таке світогляд? Чи є світогляд у тварин? Скільки світоглядів може бути в однієї людини, а у суспільства?

2. Що таке міф? Чи існують вони у свідомості сучасної людини?

3. Якщо філософські проблеми ніколи не можуть бути вирішені остаточно, то чи варто взагалі намагатися їх вирішити?

4. Якщо людину називають мудрою, то чи не означає це, що вона є філософом?

5. Чи можна стверджувати, що, подібно до того, як філософія є любов до мудрості, то фізика, наприклад, є любов до природи?

6. Що спільного та відмінного у філософії з мистецтвом, релігією та наукою?

7. Навіщо інженеру потрібна філософія, якщо він уже склався як спе­ціаліст?

Тестові завдання для самоперевірки:

ФІЛОСОФІЯ 1

ЗМІСТ 2

ВСТУП 6

ЯК І ДЛЯ ЧОГО ВИВЧАТИ ФІЛОСОФІЮ? 6

\1 8

Тема 1 11

ФІЛОСОФІЯ ТА КОЛО ЇЇ ПРОБЛЕМ 11

Тема 7 27

КЛАСИЧНА НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ 27

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу: 27

Питання 1. Німецька класична філософія як етап розвитку ново­європейської філософії 27

Питання 2. Філософія І. Канта 28

Питання 3. Філософія И.Г. Фіхте 30

Питання 4. Філософія Ф.В. Шеллінга 32

Питання 5. Вихідні ідеї та система філософії Г.В.Ф. Геґеля 33

Питання 6. Філософія Л. Фейєрбаха 37

Висновки 39

Завдання для самостійного опрацювання лекцій Тема 7. Німецька класична філософія 39

Завдання для самостійного засвоєння матеріалу теми: 39

Тестові завдання для самоперевірки: 39

Тема 8 43

ПЕРЕХІД ВІД КЛАСИЧНОЇ ДО Н ЕКЛ АСИ ЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ 43

8.1. Класична і некласична філософія. 43

Порівняльний аналіз основних ідей 43

8.2. Філософія А. Шопенгауера 45

8.3. Основні ідеї філософії С. Кіркегора 49

8.4. Ф. Ніцше і його вплив на подальший розвиток філософії 54

8.5. Позитивізм у некласичній філософії 59

8.6. Основні ідеї марксистської філософії і їх роль у соціальних 62

процесах XX ст. 62

Висновки 64

Завдання для самостійного опрацювання лекцій Тема 8. Перехід від класичної філософії до некласичної 65

Теоретичні питання: 65

Тестові завдання для самоперевірки: 65

Тема 9 68

ФІЛОСОФІЯ XX - ПОЧАТКУ XXI століть 68

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу: 68

Питання 1. Загальні особливості духовних процесів та розвитку 68

філософії у XX - на початку XXI ст. 68

Питання 2. Напрями сучасної антропологічної філософії 71

Питання 3. Сцієнтистська філософія XX - початку XXI ст. 75

Питання 4. Культурологічні та історіософські напрями у філософії 80

Питання 5. Релігійна філософія ХХ-ХХІ ст. 84

Питання 5. Провідні тенденції розвитку світової філософії на межі 88

тисячоліть 88

Висновки 91

Завдання для самостійного опрацювання лекцій Тема 9. Філософія XX - початку XXI ст. 91

Завдання для самостійного засвоєння матеріалу теми: 91

Тестові питання для самоперевірки: 92

Тема 10 94

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ 94

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу: 94

Питання 1. Загальні особливості української філософії 94

Питання 2. Філософія Київської Русі і доби Відродження 95

Питання 3. Філософія Просвітництва. Особливості філософії києво- 100

могилянців та Г. Сковороди 100

Питання 4. Особливості української філософії ХІХ-ХХ ст. 104

Висновки 111

Завдання для самостійного опрацювання лекцій Тема 10. Історія української філософії Завдання для самостійного засвоєння матеріалу теми: 112

Тестові завдання для самоперевірки: 112

ЛІТЕРАТУРА 115

До теми № 1: 115

До теми № 2: 115

До теми № 3: 115

До теми № 4: 115

До теми № 5: 116

До теми № 6: 116

До теми № 7: 116

До теми № 8: 117

До теми № 9: 117

До теми № 10: 117

ФІЛОСОФІЯ 118

ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ 118

1. Оберіть варіанти правильної відповіді на питання: До загальних особ­ливостей розвитку філософії в епоху Нового часу належить:

а) її підпорядкування теології як її прислужниці;

б) виникнення національних та регіональних філософій;

в) розвиток філософії в діалозі з іншими науками;

г) вихід філософського знання на новий рівень диференціації та систе­матизації;

д) її спрямованість у бік гуманітарних студій.

2. Мислення "здорового глузду" передбачає:

а) цінування розуму як найвищої частини людського інтелекту;

б) мислення з позиції користі, прибутку;

в) опору на факти та ясну і чітку логіку.

3. Засновником філософії Нового часу вважається:

а) Ніколо Макіавеллі;

б) Мітель Монтень;

в) Жан-Поль Сартр;

г) Леонардо да Вінчі;

д) Френсис Бекон.

4. Емпіризм - це позиція у методології, що характеризується:

а) найпершим цінуванням розумових дедуктивних виведень;

б) наголошуванням найпершої та вирішальної ролі відчуттів у пізнанні;

в) рухом пізнавальної думки від фактів до ідей;

г) визнанням існування в людському розумі вроджених ідей;

д) прагненням виводити наукові теорії із загальних філософських принципів.

5. Теза "Я мислю, отже, я існую" є важливою вихідною тезою для:

а) філософського монізму;

б) раціоналізму;

в) емпіризму;

г) для позиції визнання розуму "чистою дошкою ";

д) для скептицизму.

6. Сенсуалізм в теорії пізнання виходить з принципу:

а) сенс є лише в тому, що є корисним;

б) питання про сенс життя є найпершим для людини;

в) немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчуттях.

7. Однією з головних проблем європейського Просвітництва було:

а) пошуки засад світобудови;

б) дослідження глибинних, найперших зв'язків людини і суспільства;

в) побудова цілісних систем філософського знання.

Тема 7

КЛАСИЧНА НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ

Німецька класична філософія стала закономірним результатом розвитку усієї попередньої європейської філософії. Органічно увібравши в себе вихідну проблематику та найважливіші досягнення попередніх філософів, вона надала їм нового звучання, нової інтерпретації та оригінального вирішення. Німецька класична філософія збагатила європейську культуру цілою низкою ідейних надбань, без яких неможливо уявити собі сучасну інтелектуальну ситуацію в суспільстві.

План (логіка) викладу і засвоєння матеріалу:

1. Німецька класична філософія як етап розвитку новоєвропейської філософії.

2. Філософія І. Канта.

3. Філософія И.Г. Фіхте.

4. Філософія Ф.В. Шеллінга.

5. Вихідні ідеї та система філософії Г.В.Ф. Геґеля.

6. Філософія Л. Фейєрбаха.

Питання 1. Німецька класична філософія як етап розвитку ново­європейської філософії

Німецька класична філософія була останньою формою класичної євро­пейської філософії; після неї розпочався розвиток некласичної філософії. Тобто німецька класична філософія сконцентрувала і водночас вичерпала інтелектуальний потенціал філософської думки класичного типу. Зрештою, саме тому її виділяють в окремий і особливий етап розвитку новоєвропейської філософії. До переліку причин такого виділення необхідно долучити ще й такі:

• німецька класична філософія увібрала в себе провідну проблематику та ідейні здобутки новоєвропейської філософії загалом;

• вона увібрала в себе важливі досягнення усієї попередньої євро­пейської філософії, починаючи з античної;

• вона піднесла на новий рівень формулювання та вирішення основних проблем попередньої філософії (тобто по-новому їх осмислила і сфор­мулювала, дала їм нове трактування).

Враховуючи сказане, можна зрозуміти, чому саме німецьку класичну філософію можна вважати формою філософії, яка концентрує її всезагальний зміст. Німецька класична філософія збагатила філософію і науку цілою низкою ідейних надбань, до яких належать чотири провідні принципи:

• принцип активності, або діяльності: В основі усіх знань, понять і думок лежить людська активність; ми знаємо лише те і настільки, що і наскільки увійшло в контекст нашої діяльності;

• принцип системності знання: будь-яке знання набуває свого обґрунтування, достовірності та виправдання лише в системі знань;

• принцип розвитку: у світі все пов'язане з усім; цей всезагальний зв'язок резюмується єдиним результатом - розвитком;

• принцип рефлексії: розвиток знань, а також і розвиток узагалі можливий лише тому, що кожен крок у процесах буття входить у єдине ціле. Тому розвиток постає поглибленням і збагаченням змісту тих процесів, що розвиваються. Розвиток відбувається через рух від неусвідомленого до усвідомленого, від усвідомленого частково - до усвідомленого повніше тощо.

Зазначені принципи широко використовує сучасна наука; увійшли вони також і в масову свідомість, поставши загальноприйнятими наголосами у міркуваннях різного плану.

Питання 2. Філософія І. Канта

Іммануїл Кант народився у 1724 р. у сім'ї ремісника в Кенігсберзі. Тут Кант вчився, вчителював, став професором, ректором університету. У Ке­нігсберзі він написав усі свої твори, тут він і помер у 1804 р.

Філософію Канта поділяють на три періоди - докритичний (до початку 70-х років XVIII ст.), критичний, коли Кант розпочав досліджувати можливості розуму, та антропологічний. Результати своїх досліджень він виклав у своїх відомих працях: "Критика чистого розуму", "Критика практичного розуму", "Критика здатності судження" і багатьох інших.

Визначальним для "докритичного" періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін. У роботах цього періоду було поставлено питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі "Всезагальна природна історія та теорія неба" (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки поясню­валось, як виникла сонячна система. Надалі ця гіпотеза отримала назву "небулярна теорія Канта-Лапласа", яка сприяла становленню історичного (еволюційного) підходу в природознавстві.

Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період. На перший план в цей період висувається ідея так званого "коперніканського перевороту" у філософії. До І. Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина пасивно сприймає дію світу на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що знання постають результатом людської (насамперед розумової) активності. Звідси випливав висновок про важливе значення людської активності для пізнання.

У питаннях пізнання І. Кант насамперед намагається вирішити питання про те, якою мірою можуть бути виправдані філософські судження і висновки, адже у філософії йдеться про речі, які не можна спостерігати в досвіді. Такі судження Кант назвав апріорними "синтетичними" судженнями, тому що їх зміст поставав незалежним від досвіду, таким, що передує досвіду (такі судження називаються "апріорними"). Саме щодо них Кант ставить запитання: як вони можливі в "метафізиці"? Вирішення цього питання Кант пов'язує з дослідженнями трьох головних пізнавальних здібностей людини: 1) відчуття; 2) розсудок; 3) розум. Відчуття здатні постачати матеріал знанню, розсудок здатний мислити і утворювати судження, розум здатний утворювати ідеї. Проведені дослідження дали змогу Канту зробити висновок, що існують апріорні форми чуттєвості (простір і час) та апріорні форми розсудку (категорії). Спроба знайти апріорні форми розуму призвела до висновку про існування антиномій розуму.

Категорії не становлять відображення змісту, наданого відчуттями, вони є лише формами, під які розсудок, утворюючи та фіксуючи схеми своїх дій, підводить чуттєві дані. Тому синтез чуттєвих даних виникає на підставі їх

введення у схему, яка відповідає певній категорії, та створення на цій основі певних понять. Отже, ні поняття, ані відчуття самі по собі не дають знання. Відчуття без понять - несвідомі, поняття без відчуттів - порожні. Знання завжди є результатом синтезу відчуттів і понять.

Умовою створення синтетичних суджень, за Кантом, є 12 категорій, які поділяються на чотири види: кількість, якість, відношення, модальність. Як чисті поняття категорії є апріорними. Кант розробив складну за своєю структурою концепцію зв'язку категорій з формами чуттєвого споглядання. Ця концепція спирається на вчення про "схематизм" категорій, або "фігурний синтез". Людська свідомість, за І. Кантом, завжди має справу із предметом, який постає результатом проведеного синтезу. Якими є речі, що діють на наші чуття, ми не знаємо, оскільки сприймаємо їх вже оформленими у синтезі. Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять визначення "предметів самих по собі". Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання "речей для нас" та неможливість пізнання "речей у собі", що стає основою кантівського агности­цизму. Кант розглядає розум як здатність створювати умовиводи, що при­зводить до виникнення ідей. Розум створює три різновиди ідей: 1) ідею про душу як цілісність усіх психічних явищ; 2) ідею про світ як цілісність нескінченного ряду причинозумовлених явищ (причин і наслідків); 3) ідею про Бога як причину усіх причинозумовлених явищ. Однак спроба розуму дати вичерпну відповідь про те, чим є світ як ціле, призводить до суперечності, оскільки тут нам не може прийти на допомогу досвід (в досвіді ми ніколи не стикаємось із світом як таким), тому ми змушені тут покладатись на доведення. Проте можна довести, що світ не має початку в часі, не має обмежень в просторі, а можна довести, що світ почав існувати лише з якогось моменту часу, що світ обмежений просторово. Кожна зі схем доведення буде логічно істинною. Такі суперечності, як виявив Кант, виникають у розумі з необ­хідністю. А це свідчить, що розум сам по собі, відокремлений від досвіду, має суперечливий характер.

В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання. Так, що стосується проблеми необхідності та свободи в діяльності людей, то він вважав, що ця суперечність - уявна: людина діє необхідно в одному відношенні, вільно - в іншому. Людина діє з необхідністю, оскільки вона зі своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота вона належить до світу духовного. І в цій якості людина - вільна. Моральний закон, який дається лише розуму, це "категоричний імператив", закон, який потребує, щоб кожний індивід діяв так, щоб правило його індивідуального життя, поведінки ставало правилом поведінки кожного.

У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому разі, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Етика не повинна будуватися з розрахунку на емпіричне щастя. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу існуватиме завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антиномічності загальних і необхідних понять.

Питання 3. Філософія И.Г. Фіхте

Йоганн Готліб Фіхте народився 1762 р. З 1794 р. працював професором Йєнського університету. У 1799 р. був звинувачений в атеїзмі та звільнений з університету, після чого переїхав до Берліна і займався читанням публічних лекцій. Добровольцем брав участь у антинаполеонівській війні, а в 1814 р. помер від хвороби у військовому госпіталі. Основний твір Фіхте - "Науко- вчення" (1794) - трактат про науку. Наукові положення, згідно з його по­глядами, повинні спиратися на основоположення, які є достовірними самі по собі. Таким достовірним фактом є визнання суб'єктом свого існування в якості "Я". "Я" охоплює собою все, що може бути мислимим, оскільки відсутність "Я" означає відсутність мислення. Оскільки "Я" себе усвідомлює, то це означає, що воно водночас є тим "Я", що усвідомлює, і тим "Я", яке усвідомлюється. Отже, крім тези про існування "Я", ми можемо виділити протилежну тезу - "не-Я". Діяльність суб'єкта, який визнає своє існування, розглядається як

діяльність "Я", що відбувається у формі переходів від ствердження певної тези до протилежної, а від останньої - до третьої, яка має бути синтезом першої і другої.

Оскільки визнання суб'єктом факту свого існування - єдина достовірність, з якої може починатися мислення взагалі, "Я" не є індивідуальним, а постає основою морального мислення, що діє як абсолютна над свідомість. Індивідуальне "Я" є відображенням абсолютного "Я", абсолютної моральності. Саме індивідуальному, емпіричному "Я" протистоїть емпірична природа "не-Я".

Керуючись таким методом протиставлення і синтезу, Фіхте розглядає систему теоретичних і практичних категорій буття і мислення. Такий метод називають "антитетичним". При цьому Фіхте пояснює, що його "не-Я" не можна розуміти як кантівську "річ у собі", тобто як щось таке, що ззовні протистоїть свідомості. "Річ у собі" лежить за межами свідомості, а у Фіхте "не-Я" не здатне існувати як незалежна від свідомості реальність. Воно виникає як продукт діяльності свідомості. Коли така діяльність відбувається, ми її не усвідомлюємо, тобто не помічаємо самих дій розуму. Тому ми сприймаємо її продукти, як такі, що нібито існують самі по собі, незалежно від свідомості, та діють на свідомість. Філософське мислення, досліджуючи достовірні самі по собі основоположення, долає цю ілюзію повсякденного мислення. Щоб дійти усвідомлення діяльності "Я", потрібно розвинути здатність розуму до такого сприйняття. Отже, не теоретичні положення роблять можливими практичні, а навпаки, практичність робить можливою теоретичність. Звідси випливає, що мета людини полягає у виконанні закону моралі, обов'язку, якому протистоять природні властивості людини. Умовою виконання морального закону може бути лише перемога над чуттєвими схильностями.

Отже, И.Г. Фіхте, розвиваючи далі тези І. Канта про активний характер пізнання, зосереджує увагу на внутрішніх можливостях та результатах активності людського "Я"; при цьому він відкриває категоріальну структуру діяльності "Я", що із необхідністю реалізується у вибудовуванні змісту знань.

Питання 4. Філософія Ф.В. Шеллінга

Фрідріх Вільгельм Шеллінг (1775-1854) отримав у м. Тюбінгені вищу духовну освіту, в м. Лейпцігу вивчав математику і природознавство. Викладав у Иєнському, Ерлангенському, Мюнхенському та Берлінському університетах.

У філософській еволюції Шеллінга відсутні чіткі межі між її етапами, які можна назвати як "філософія природи" (натурфілософія - 90-ті роки XVIII ст.), трансцендентального ідеалізму (1800), "філософія тотожності" (перше деся­тиліття XIX ст.) та "філософія одкровення". Свої вихідні філософські ідеї Ф. Шеллінг виклав у "Системі трансцендентального ідеалізму" (1800).

Центральною ідеєю Шеллінга, яка дала йому змогу побудувати систему "філософії природи" і систему "трансцендентального ідеалізму", є ідея "абсо­лютного розуму, в якому суб'єктивне і об'єктивне - неподільні". З погляду Шеллінга, "абсолютним може бути лише самопізнання безумовної тотожності". Використовуючи вчення Фіхте про те, що межа між протилежностями завжди є їх певним поєднанням, що така межа взагалі можлива тільки тому, що протилежності у чомусь тотожні, Шеллінг шукає основу абсолютної тотожності усього існуючого, яке має назву "Буття". Якщо протилежності самі по собі виявляються абсолютно протилежними, вони не матимуть між собою нічого спільного, що свідчить - про те, що вони взагалі не є протилежностями, бо коли одна з тез проголошується, то інша не може взагалі виявляти себе, тому що вона байдужа до першої. Зустрічаються протилежності між собою лише тому, що між ними прокладено межу, яка є не чим іншим, як чимось спільним для обох протилежностей. Так, коли ми починаємо протиставляти злих і добрих людей, ми вже їх об'єднали за ознакою - люди. Там, де ми протиставляємо: більше - менше, близько - далеко, порожнє - повне тощо, ми їх попередньо об'єднали поняттям "простір". Отже, усе, що виявляє себе як протилежності, обов'язково повинно мати щось спільне, бути у чомусь тотожним, інакше ми протилежність взагалі не помітимо. Однак, якщо ми бачимо протилежності, то ми бачимо і їх тотожність. Чому тоді так складно вирішується проблема пізнання тотожностей протилежностей? Шеллінг вважає, що тотожності ми сприймаємо тільки інтуїтивно, хоча постійно викорис­товуємо їх і в практичному, і в теоретичному житті.

Трансцендентальний ідеалізм виходить з визнання первинності суб'єктивного "Я" стосовно об'єктивного. Безпосереднім предметом вивчення трансцендентальної філософії проголошується суб'єктивне, його внутрішні акти, засобом його розгляду - "інтелектуальна інтуїція". На думку Шеллінга, традиційне повсякденне логічне мислення має форму лише розсудку, дає знання нижче порівняно з пізнанням, яке здійснює розум. Розсудок, логічне

мислення стоять під владою закону суперечностей. Розум же не підпоряд­ковується формальному закону суперечностей (закон, згідно з яким у судженнях забороняється мати взаємозаперечувальні судження). Розум не під­владний забороні суперечностей, він безпосередньо вбачає за суперечностями єдність протилежностей. Форми пізнання розумом не збігаються з розсудливістю. Вони не є умовиводами та доказами. Ці форми є безпосереднім уявленням, сприйняттям інтелектуальної інтуїції. Суб'єктом такого пізнання може бути тільки філософський або художній розум, геній, а не повсякденна розсудливість. Тим більше, що мова, якою розсудок висловлює свої умовиводи, заважає інтелектуальному сприйняттю, бо складається зі сталих форм, відбитків розумових процесів.

У розробці поняття ступенів розвитку свідомості Шеллінг близький до "науковчення" Фіхте: свідомість починає з відчуттів, потім підіймається до рівня інтуїції, досягає межі рефлексії, остаточно завершується актом воле­виявлення, з якого починається практичне "Я". На першій стадії "Я" споглядає себе як обмежене з боку "не-Я". На другій стадії до зовнішнього споглядання приєднується внутрішнє, самовідчуття при цьому домінує. Досягнувши розуміння власної спонтанності, самовизначеності, свідомість починає пізнавати себе та свої властивості як підвладні необхідності і як вільні. Увесь цей розвиток людської самосвідомості є лише проявом дії світового розуму як Абсолюту. Розвиток Абсолюту, за Шеллінгом, крайніми ступенями своїх проявів має на одному полюсі матерію, а на протилежному - ідею, пізнання. Такий поділ Абсолюту, єдиного тотожного самому собі початку, має метою самопізнання єдиного, тобто власне самоусвідомлення Абсолюту, що є неможливим без людини, наділеної здатністю до саморозвитку, до поступового переходу від інтелектуальної інтуїції до самосвідомості. Саме так, за Шел­лінгом, замикається коло космічного процесу: тотожний собі Абсолют в своїх діях роздвоюється і, проходячи різні стадії своїх виявлень, що водночас постають ступенями його самоусвідомлення, переходить в процеси людського пізнання та творчості.

Питання 5. Вихідні ідеї та система філософії Г.В.Ф. Геґеля

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) готувався до кар'єри пастора в Тюбінгенському теологічному інституті. Магістр філософії, кандидат теології під впливом французької революції приділяв велику увагу соціальній філософії.

Разом з Шеллінгом вивчав Платоиа і Канта. Пізніше видавав з ним "Критичний філософський журнал". Працював домашнім учителем та займався критичним осмисленням причин виникнення та соціальної ролі християнства. З 1801 р. після захисту дисертації розпочинає в Иєнському університеті викладацьку діяльність. Перша з фундаментальних праць "Відмінність між системами Фіхте і Шеллінга" (1801) зробила його відомим. Філософська позиція Геґеля склалася на підставі критичного ставлення до своїх попередників, передусім Фіхте і Шеллінга. Але певна залежність від них, зокрема Шеллінга, не перешкодила Геґелю в створенні оригінальної філософської системи, яка за своєю фун­даментальністю не поступалася кантівській, та мала істотну змістовну новизну, обумовлену діалектичними ідеями.

З моменту видання "Науки логіки" Геґель стає офіційним державним філософом Пруссії. У 1818 р. Гегеля запрошують до Берлінського університету, де він працював професором, ректором до своєї смерті. За його життя було видано "Феноменологію духу" (1807), "Науку логіки" (1812-1816), "Філософію права" (1821), "Енциклопедію філософських наук" (1817, 1827, 1830). Після смерті Гегеля зусиллями його учнів і послідовників видаються інші його роботи: "Лекції з історії філософії", "Філософія історії", "Лекції з естетики", "Лекції з філософії релігії", що увійшли до 18-титомного зібрання його творів.

Одним з найважливіших спрямувань дослідницької діяльності Геґеля було створення "системи філософії", яка б охоплювала усю сукупність людсь­ких знань його епохи в систематизованому вигляді. Для нього, як для теоретика, дуже важливим було вирішення питання принципових засад здійснюваної систематизації знань, а також питання розчленування створюваної системи. Оскільки розробку філософської системи Геґель здійснював в контексті діалектичного мислення, то й характеристики окремих елементів системи і самої системи несли в собі діалектичний зміст розвитку (саморозвитку). Саме в цьому Геґель відходить від шеллінгової "філософії тотожності". Геґель висуває тезу, згідно з якою мислити абсолютну тотожність суб'єкта і об'єкта пер­винною формою їх буття є фундаментальною помилкою. Поняття "тотожність" порожнє без протиставлення йому поняття "відмінність": розглядаючи якусь тотожність, ми одночасно фіксуємо і відмінність. Згідно з позицією Геґеля "істинною філософією є не філософія тотожності, а філософія, головним принципом якої є певна єдність протилежного, ця єдність завжди діяльна (рух,

зіткнення), а тому під час внрізнення її протилежних моментів завжди тотожна сама з собою". В "Енциклопедії філософських наук" Геґель називає свою філософську систему "абсолютним ідеалізмомо", а вихідним поняттям своєї системи подає "абсолютну ідею" - перший початок або субстанція усього існуючого. Саме на основі цього поняття Геґель спробував охопити весь універсум, природний та духовний світ. Абсолютна ідея Геґеля розглядається як всезагальне родове начало усього існуючого.

До Геґеля логіка, як правило, розглядалась як наука про суб'єктивні форми мислення. Геґель, не заперечуючи існування такої форми дисципліни, її корисності для пізнання, називає її формальною логікою - "наукою про елементарні форми і закони правильного мислення". Він намагається надати логічним формам об'єктивного тлумачення, розглядаючи їх як форми розгортання живого, реального змісту дійсності, форми розвитку змісту світу і пізнання. Тому й ставить перед логічною наукою універсальне завдання досліджувати усі загальні закономірності розвитку пізнання, мислення як першооснови усього існуючого.

Геґель поділяє свою логіку на об'єктивну, в яку включає вчення про буття і сутність, та на суб'єктивну - вчення про поняття (зовні схожу на традиційну формальну логіку, хоч цей поділ і носить умовний характер). Уся логіка, на його думку, має об'єктивне значення, збігається з наукою про речі, що осягаються думкою. Наука про буття, за Геґелем, розглядає дійсність, яка дана людині в її чуттєвому сприйнятті. Наука про сутність доводить, що кожний предмет має дві властивості: бути внутрішньо диференційованим, складатися з різних частин, властивостей і бути цілим, єдиним, неподільним під час взаємодії з іншим предметом. Усвідомлення факту, що предмети внутрішньо диференційовані, а разом з цим - єдині, дає змогу розуміти предмет як ціле. Але таке ціле скоріше постає не у вигляді чуттєво фіксованих властивостей речей, а у формі зв'язків, що поєднують усі їхні властивості та елементи. Сутність, за Геґелем, і є таким зв'язком, який, сягаючи граничних проявів предмета, ніби стягує його в ціле, постаючи єдністю протилежностей (границь предмета), тобто - суперечністю. Саме такий внутрішньо супереч­ливий, проте цілісний за змістом зв'язок і покладений, за Геґелем, в основу будь-якого поняття. Поняття в такий спосіб, постає найбагатшою формою фіксації змісту дійсності. Логіка Геґеля є системою, логічна конструкція і зміст її розвиваються шляхом руху від абстрактного (буття) до конкретного (ідея). Цей метод руху логічної науки уявляється Геґелем рухом самої об'єктивності.

Наявні загальні поняття перебувають у безперервному русі, у переходах від одних до інших аж до протиставлення самих собі. У протиставленнях понять відкривається властивість мислення здійснювати переходи від одного до іншого. Розвиток понять відбувається в розвитку пізнання від чуттєвих форм до розумових, тобто шляхом переходу від однобічних абстракцій, бідних змістовно, до понять, багатих різноплановим змістом. При цьому ідея розвиває сама себе за правилами діалектичної тріади: теза - антитеза - синтез. Тріадичність - це принцип гегелівської філософії, випливає з його діалек­тичного методу. Геґель розглядає загальні поняття, історично сформовані у процесі пізнавального розвитку, такі як буття, ніщо, становлення, якість, кількість, межа, сутність, тотожність, відмінність, протилежність, суперечність, необхідність, випадковість, можливість і дійсність тощо. Він зміг довести, що усі загальні поняття взаємопов'язані між собою, що вони фіксують різні ступені поглиблення людиною розуміння сутності усього існуючого.

У логічному русі понять, що збігаються із розвитком самої дійсності, Геґель відрізняв два рівні: розсудкову діалектику, яка здатна звести разом і протиставити протилежні начала, але не може їх синтезувати, показати їх взаємні переходи, та розумову діалектику, яка уміє це зробити. Розвиток останньої є найбільшим історичним досягненням Геґеля. Узагальненим виразом розумової діалектики стали три основні закони: переходу кількісних змін в якісні, єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення.

Учення Геґеля про дух, який він характеризує як завершальний щабель розвитку абсолютної ідеї (після інобуття в природі), по суті є спробою сукупного визначення людини в її соціально-історичному розвитку. Ця спроба втілюється в його антропо-соціальній філософії, ідеї якої розвинені у "Філо­софії духа" та викладені в лекціях: "Філософія історії", "Філософія релігії", "Історія філософії", "Естетика", "Філософія права". За традицією тріадичності розвиток "духу" розглядається Геґелем у трьох формах: суб'єктивний дух, об'єктивний дух та абсолютний дух. Вчення про суб'єктивний дух Геґель поділяє на: 1) антропологію, предметом якої є "душа", або "дух в собі". Розвиток душі представлений у вигляді тріади: "природна", "чуттєва" та дійсна душа. Висвітлення "природного розвитку" душі ведеться в плані вікової психології з елементами педагогіки; 2) феноменологію духу, предметом якої є "свідомість", або "дух для себе" в його відокремленні і відношенні. Це най- значущіший розділ учення про суб'єктивний дух, оскільки розвиток свідомості охарактеризований у зв'язку з практичним перетворенням та створенням дійсності в процесі трудової діяльності та соціальної боротьби; 3) психологію, предметом якої є "дух як такий", або "дух як суб'єкт для себе". Істотна новизна цієї частини учення пов'язана з тлумаченням "єдності теоретичного і практичного духу" як "дійсно вільної волі", в якій втілений "вільний дух".

У вченні про "об'єктивний дух" (філософія права) Геґель дає своє розу­міння всесвітньої історії. Першим щаблем розвитку волі Геґель вважає одиничну волю, завдяки якій деякий суб'єкт стає правоздатною особою. Другий та третій щаблі Геґель розкриває в моралі та моральності як праві суб'єктивної волі. При цьому свої погляди він зіставляє з тлумаченням моралі Кантом і Фіхте. Він вважав за необхідне розглядати моральні визначення у контексті соціально визначеного буття людей, які вже розглядалися не як абстракції, а як члени різних соціальних утворень. Формами розвитку мо­рального духу Геґель вважає родину, громадянське суспільство та державу.

Важливу роль в своїй системі філософського знання Геґель відводив істо­рії філософії, оскільки вважав, що саме філософія постає концентрованим виразом духу історичної епохи. Геґель вперше вніс в історію філософії ідею поступового розвитку. На відміну від своїх численних попередників, він наполягав на тому, що не можна відкидати попередні філософські учення, а потрібно розглядати їх як поступове історичне накопичення людським пізнанням елементів абсолютних, тобто неспростовних знань. Кожне окреме учення він розглядав як щабель такого сходження, а тому розглядав його як ретельне розроблення якоїсь окремої філософської категорії. Загалом же утворювалась та система категорій, яка потім у логіці набувала характеру виразу глибинної необхідності розвитку світу і мислення. У таких міркуваннях проявився грандіозний задум звести усе історично накопичене знання до єдиної системи знань, і як самий задум, так і його реалізація не можуть не викликати захоплення. Проте, зводячи історичний рух філософії і пізнання лише до опрацювання окремих елементів майбутньої системи, Геґель істотно спростив як реальну історію пізнання, так і історію філософії.

Загалом у філософії Геґеля проявились водночас як позитивні здобутки філософської думки, так і її серйозні прорахунки. Захоплення логікою пере­творило його філософію на цілу низку невиправданих тверджень, в створенні яких потреба провести логічні зв'язки відігравала вирішальну роль, а реальний зміст при цьому інколи приносився в жертву. Проте бажання подати дійсність єдиною, пов'язаною динамічним рухом і розвитком, в яких людське мислення постає проявом цих останніх і до певної міри їх переднім фронтом, становить незаперечну заслугу філософа. А результат такого подання й досі залишається неперевершеним взірцем, що демонструє можливості людської думки.

Питання 6. Філософія Л. Фейєрбаха

Людвіг Андреас Фейєрбах (1804-1872) - видатний німецький філософ, спочатку один з послідовників Геґеля, пізніше - творець самобутньої філо­софської концепції природно-матеріалістичного спрямування, яка отримала назву "антропологічний матеріалізм". Упродовж деякого часу - професор Ерлангенського університету, з якого був звільнений після розкриття його авторства анонімної атеїстичної праці "Думки про смерть та безсмертя" (1830). Основні праці: "До критики філософії Геґеля" (1839), "Сутність християнства" (1841), "Основні положення філософії майбутнього" (1843), "Сутність релігії" (1845), "Історія філософії Нового часу від Бекона Веруламського до Бенедикта Спінози" (1833) та ін.

Фейєрбах запропонував відмінне від традиційного розуміння філософії, її ролі в суспільстві, й її минулого та сучасного стану, виробив особливе ставлення до релігії. За Фейєрбахом, у світі починається нова пост-християнська епоха. Релігія відмирає, її місце в культурі звільняється, і зайняти це місце повинна філософія. Водночас і сама філософія повинна змінитися: вона не може стати простим запереченням релігії. "Якщо філософія повинна замінити релігію, - стверджує Фейєрбах, - то, залишаючись філософією, вона має стати релігією, вона повинна включити в себе - у відповідній формі - те, що становить сутність релігії, повинна включити переваги релігії". Інакше кажучи, повинна утворитись якась нова (відмінна від попередньої) синтетична форма свідомості і знання. Нова філософія повинна стати не схожою і на стару християнську релігію, і на стару "шкільну" філософію, хоча й потрібно зберегти краще з них обох. Уточнюючи свої уявлення, Фейєрбах називає нову філософію антропологією, яка має стати "філософією майбутнього". Водночас Фейєрбах бачив істотні відмінності між філософією та релігією і вказував на них. Переваги релігії - її світоглядна ефективність, її близькість до "серця" людини, її емоцій, глибинних особистісних структур (при цьому релігію Фейєрбах вважає родовою ознакою людини: адже в тварин релігії немає). З іншого боку, гегелівська філософія з її абсолютизацією мислення постає, за Фейєрбахом, раціоналізованою формою теології. Філософія - це "сенс", смислове ядро релігії. Вона також виростає з сутнісних характеристик людської свідомості. І те, й інше повинна об'єднати у собі "філософія майбутнього", але у цьому об'єднанні мають зникнути, усунутися слабкі сторони і філософії, і релігії.

Людина, за Фейєрбахом, перебуває та існує в гармонійній єдності з власною сутністю, зовнішньою та внутрішньою природою. Ця єдність пере­дбачає поєднання в людині її найперших сутнісних сил: чуттєвості, розуміння та воління. Вища ж єдність полягає у моральному наповненні цієї гармонії, яка реалізується в імперативі, вищому законі для Людини. Цей закон полягає у вимозі ставитися до людини як до найвищої цінності - як до Бога. При цьому людина ставиться до себе як до Бога, коли вона бачить божественне в іншій людині. Запозичена в християнстві заповідь любові до Бога і ближнього перетворюється у Фейєрбаха на основний моральний закон. Саме Любов (як домінуюче в людському ставленні до Бога) наділяється в Фейєрбаха родовим смислом: це любов статева, родоутворювальна, що включає в себе і любов до дітей, тобто до продовження самих себе, свого Я. За Фейєрбахом, відносини між людьми повинні включити в себе закон Любові як деяку надцінність, дати йому увійти в "серце" людей, змінюючи вплив релігії.

Отже, радикально змінюючи хід думок в німецькій класичній філософії, Фейєрбах ставить людину з її реальними проявами в центр філософського універсуму, проте найвище підносить її духовні запити. Це дає змогу стверджувати, що багатства дійсності, виявлені його попередниками, Фейєрбах повертає людині. Тому він і постає перехідною ланкою між класичною та некласичною філософією.

Висновки

Німецька класична філософія постала як особливий феномен філософії Нового Часу. Вона надала європейській філософії поштовху до створення всеохопних філософських систем, збагатила її системністю і показала хибність вибору на користь чи то раціоналізму, чи то емпіризму. Важливим був внесок німецької класичної філософії в аналіз діяльності людського розуму та розсудку (Кант). Крім того, на завершальному етапі свого розвитку виявила народження нової філософії - некласичної (Л. Фейєрбах).