13. Загальна характеристика контрреформ 80-90 рр на українських землях у складі Російської імперії

Контрреформи 1882-1893 рр.. звели нанівець завоювання реформ 1863-1874 рр.. Вони обмежили свободу друку, самостійність місцевого самоврядування та його демократичність.

У 1889 р. було запроваджено інститут земських начальників з дворян, який фактично був поставлений над усіма селянськими органами самоврядування. Контроль над волосними судами, введення тілесних покарань і штрафів, що призначаються земствами, відновлювали свавілля поміщиків у сільських місцевостях.

У 1890 р. було видано нове земське положення, за яким дворянство отримало перевагу у земських органах, а селяни втратили право вибирати гласних. Царська адміністрація посилила контроль над земством і органами міського самоврядування, губернатору доручалося нагляд за ними.

Міське положення 1892 відсторонило від виборів численну незаможних частина населення.

Контрреформи обмежили значення земських міських і судових органів, проголосивши повну залежність їх від самодержавного поліцейського апарату, і штучно змінили їх склад за рахунок введення переважно дворян.

Контрреформи кінця XIX ст. фактично закрили шлях демократичних перетворень.

У другій половині XIX ст. характерною рисою російського історичного процесу було чергування реформ і контрреформ. Царизм під впливом поразки в Кримській війні, назрівання революційної ситуації в країні почав проведення реформ, але вони не були завершені.

Чому ж реформи не були завершені? Досвід російської історії свідчить, що царизм хронічно запізнювався з проведенням необхідних перетворень і не бажав йти на скільки-небудь значні поступки. Російські самодержці йшли на серйозні реформи тільки під тиском надзвичайних обставин - великих військових поразок або потужних народних повстань. Такий важливий фактор модернізації існуючого ладу, як ліберально-опозиційний рух, в Росії діяв дуже слабо.

Порівняно благополучна ситуація для царизму після реформи 1861 р. привела до того, що на рубежі XIX-XX ст. реформістські тенденції в Росії опинилися в глухому куті. В кінці XIX ст. Росія продовжувала залишатися країною самодержавної.

14. Політика російського царизму по відношенню до українського національного руху.

Національні вимоги українців та поступки царизму українству.

Революцію 1905 - 1907 pp. розпочали росіяни, а пригноблені народи підтримували її не в останню чергу тому, що сподівалися змінити на краще і своє національне життя.

Вимоги українців формулювалися, по-перше, в програмних і агітаційно-пропагандистських документах українських партій. Партії обґрунтували головну, фундаментальну вимогу: віднов¬лення української держави у формі автономії. Лише одна з партій - Українська народна - прагнула до повної незалежності. Але і вона не відкидала автономію як крок на шляху до повної незалежності. Вирішення усіх інших питань як соціально-економічних, так і мовно-культурних, вони ставили в залежність від розв'язання головного - відродження власної державності.

По-друге, національні вимоги українців формулювалися в інституціях, наказах, листах, виступах, газетних публікаціях та ін. документах різних організацій, зборів і окремих осіб. Ці вимоги передбачали ліквідацію поміщицького землеволодіння, демокритичні свободи, негайне скасування усіх попередніх заборон і мовно-культурних обмежень, усунення перепон на шляху розвитку національної культури.

Проти обмеження і утисків національної культури особливо активно боролась українська інтелігенція. За введення рідної мови в навчання твердо висловлювалося вчительство України. З полтавської групи Всеросійського союзу вчителів одностайно ухвалив: «Для українського населення на території України школа повинна бути українською, тобто викладання провадитися українською мовою». Ще наприкінці 1904 р. українці одержали підтримку з боку авторитетних російських академіків-мовознавців - Федора Корша і Олексія Шахматова. На запит Ради міністрів щодо доцільності збереження обмежень проти української мови, вони дали негативну відповідь, заявивши, що ця мова є цілком самостійною, а не місцевою говіркою російської мови.

Під тиском національно-визвольного руху пригноблених на¬родів імперії, в умовах ослаблення самодержавного ладу царизм вимушений був йти на поступки. Наприкінці листопада 1905 р. був прийнятий закон, який дозволяв видання літератури націо¬нальними мовами, створення культурно-освітніх національних товариств і відкриття національних театрів.

Після зняття урядових заборон почався швидкий, - історики навіть називають його вибухоподібним, - розвиток українського життя.

15. Особливості соціально-економічного розвитку південно-українських земель у XIX – XX ст

Українська промисловість, розвиваючись у руслі загальноімперських економічних тенденцій, водночас через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила та ін.) мала свої особливості:

1. Перетворення Півдня України на основну паливно-металургійну базу Російської імперії.

2. Більш швидкі порівняно із загальноімперськими темпи розвитку індустрії.

3. Високий рівень концентрації виробництва. Промисловий переворот, конкуренція,

4. Значний вплив іноземного капіталу.

5. Формування економіки України як органічної частини економічного простору Р.імперії. Цей процес виявлявся у гіпертрофованому розвиткові галузей важкої індустрії південноукраїнських земель; гальмуванні частини галузей легкої промисловості (полотняна, суконна та ін.), які конкурували з аналогічним виробництвом центрально-російських земель; розбудові залізниць на догоду економічним та воєнним імперським інтересам; побудові української промисловості на принципі незавершеності, відсутності замкнутого технологічного циклу тощо. Тому, незважаючи на те, що за багатьма основними економічними показниками українські губернії випереджали центральні російські землі, імперський, колоніальний характер їхньої експлуатації зберігався.