14

Тема: Побутово-етнографічна драматургія План

1. Становлення етнографічно-побутової драматургії.

2. Розвиток української драматургії.

1. Становлення етнографічно-побутової драматургії.

На перші десятиліття XIX ст. припада­ють поява професіонального театру та початки нової української драматургії. Генетично вона у цей час органічно пов'язана з художніми традиціями XVI—XVIII ст., що йдуть від діалогів і декламацій, шкіль­ної драми і вертепу. Ці традиції заходять у XIX ст. як живим побутуванням вертеп­ного театру (він був поширений і за ме­жами України), так і існуванням аматор­ських театрів у поміщицьких маєтках.

Якщо шкільна трагедія потребувала історичної фабули, то комедія (що набу­ла найбільшого розвитку в інтермедійній частині шкільної драми і вертепу) орієнту­валася на вигаданий сюжет і представля­ла людей низького стану. Вона відзнача­лася веселим настроєм, щасливою розв'яз­кою і дидактично-повчальною настановою. Відповідно до цього і стилістика її була зорієнтована на простонародні смаки. У кращих своїх зразках шкільна драма, відходячи від шкільної вченості і канонів піїтики, перетворювалася на справжній на­родний театр. В інтермедійній частині цього театру, темою якої були звичайні побутові ситуації, діяли селяни (дід і баба, мужик і його жінка), запорожець, москаль, циган і циганка, поляк, єврей, шинкарка, шляхтич, школярі, конокрад, бродяга та інші персонажі, взяті безпо­середньо з дійсності.

Відзначаючись театральністю (різдвяна містерія Д.Туптала «Комедія на рождество Христово»), шкільна драма, як і піз­ніший вертеп, за жанровими ознаками належали до музичного театру, що щедро вбирав у себе не тільки канти, народну пісню, а й народну хореографію.

Риси старої української драматургії більшою чи меншою мірою наявні у таких творах, як «Наталка Полтавка» (написано 1818 р., надруковано 1838 р.), «Москаль-чарівник» (написано 1819 р., надруковано 1841 р.) І.Котляревського, «Простак, или Хитрость женщины, перехитренная солда­том» (написано у 20-ті рр., надруковано 1862 р.) В. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» (напи­сано у 20-х рр., надруковано 1831 р.) Т. М. (криптонім не розкритий), «Чур чепуха» і «Чари» (написано у середині 30-х рр., надруковано 1837 р.) К. Тополі, Чорноморський побит» (написано 1836 р., надруковано 1861 р.) Я. Кухаренка, «Люб­ка, або Сватання в селі Рихмах» (написа­но в середині 30-х рр., надруковано 1900 р.) П.Котлярова, «Купала на Івана» (написано 1838 р., надруковано 1840 р.) Стецька Шерепері (С. Писаревського), <Сватання на Гончарівці» (написано 1835 р., надруковано 1836 р.) та «Щира любов, або Милий дорогше щастя» (напи­сано у 1839—1840 рр., надруковано 1848р.) Г. Квітки-Основ'яненка, якими власне і вичерпуються п'єси родинно-побутового характеру, написані українською мовою від початку до 40-х рр. XIX ст.

Коли взяти до уваги, що не всі згадані твори дістали театральне життя («Про­стак» В. Гоголя, «Быт Малороссии») або були поставлені й надруковані дуже піз­но, уже в іншу літературну і театральну епоху, що їхній ідейно-тематичний діапа­зон обмежувався досить вузьким колом любовно-родинних відносин, можна сказа­ти, що нова українська драматургія робила лише перші кроки у напрямі до реалізму і народності.

Хоча професіональний театр на Украї­ні починає діяти у Харкові з 1789р., ста­новлення професіонального театрального мистецтва припадає на початок XIX ст. (у 1803 р. відкривається театр у Києві, у 1804 р. — в Одесі, у 1810 р. — у Полтаві, у 1812 р. — з постійною трупою у Харкові, дещо пізніше починають діяти професіо­нальні театри у Катеринославі, Чернігові, Ромнах, Херсоні та інших містах Украї­ни). На Західній Україні професіональ­ний театр з'являється у 1837 р. і лише в кінці 40-х рр. на його сцені починають ви­ставляти п'єси І. Котляревського, Г. Квіт­ки-Основ'яненка та інших українських авторів.

На початку XIX ст. на професіональній сцені на Україні переважали неоригінальні водевілі і мелодрами, значна частина яких була перекладена з французької мо­ви. У цих умовах орієнтація української драматургії на правдиве відображення на­ціонального, насамперед народного, життя, її посилена увага до відтворення етногра­фічно-достовірних рис простонародного по­буту, звичаїв і обрядів, обрядового дій­ства, використання фольклорних джерел, а також звернення до кращих традицій старого українського театру об'єктивно ві­дігравали позитивну роль і в цілому від­повідали завданням прогресивного ідейно-художнього розвитку української літерату­ри та формуванню національної проблема­тики професіонального театру.

Українська драматургія перших десяти­літь XIX ст. загалом розвивається в то­му ж демократичному руслі і багато в чому відповідає тим самим ідейно-художнім принципам, які були властиві росій­ській просвітительській комедії та євро­пейській «міщанській драмі», де носієм позитивного начала виступає «четвертий стан» — народ (Л. Мерсьє). Як і в євро­пейській комедії (Дідро, Бомарше), в цент­рі уваги українських комедіографів опиня­ються родинне життя, побутова характе­ристика персонажів. У ряді п'єс (І. Ко­тляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ'яненка, «Быт Малороссии», «Любка» П. Котлярова) з'являються спроби показу соціальної зумовленості рис і вчинків персонажів. Це певною мірою наближає їх до російської сатиричної ко­медії кінця XVIII—початку XIX ст. (Д. Фонвізін, О. Сумароков, Я. Княжнін, І. Крилов, В. Капніст), а в жанрово-стильовому відношенні — до російської комічної опери, яка з другої половини XVIII ст. розвивається як антипод опери класицистичної.

Характерною рисою авторської позиції українських драматургів цього періоду була свідома орієнтація на життєву досто­вірність, правдивість зображуваного. Як правило, більшість персонажів, за свідчен­ням самих комедіографів або їх сучасни­ків, мали свої прототипи (так, «Простак» показує справжні відносини людей, які жили в маєтку Д. Трощинського, де в 1813—1814 рр. організатором і керівником домашнього театру був В. Гоголь; є відо­мості, що в основу «Наталки Полтавки» покладена подія, яку знав письменник; так само сюжет «Щирої любові» взято безпо­середньо з життя).

Розробляючи переважно однотипний любовний (неможливість шлюбу через майнову нерівність закоханих) чи родин­но-побутовий конфлікт (незгоди в сімей­ному житті між чоловіком і жінкою), українські комедіографи перших десяти­літь XIX ст. намагаються пов'язати його з соціальними мотивами, виводять постаті дрібного українського панства і чиновни­ків, а також сільських багатіїв-глитаїв, со­ціально-становій моралі яких протистоять гуманістичні моральні принципи трудового простолюду (п'єси Котляревського, «Быт Малороссии»; «Любка» П. Котлярова). Отже, кращі з п'єс цього часу можна віднести до жанру соціально-побутової драми.

Разом з тим, слідуючи естетичним зако­нам старої української комедії, автори п'єс, як правило, доводять конфлікт до щасливої розв'язки (виняток тут станов­лять хіба що «Щира любов» Квітки-Осно­в'яненка та перша українська романтична драма «Чари» К. Тополі). Народне життя у більшості п'єс представлене переважно національно-звичаєвою та обрядовою, сто­роною (народні прикмети, вірування, воро­жіння, весілля, пісні і танці) без заглиб­лення, а то й просто без уваги до його со­ціального змісту («Чур чепуха»; «Чари» К. Тополі, «Купала на Івана» С. Писаревського). Організуючим центром у таких творах є любовна інтрига, що розгортаєть­ся на тлі етнографічно-побутових сцен, численних пісень і танців та мовного ко­мізму. Усе це відбивалося не тільки на соціальному змісті образів персонажів й характері конфлікту, а й на драматично-сценічних, композиційних достоїнствах тво­рів (так, у «Сватанні на Гончарівці» весіл­ля займає цілу дію). У цьому відношенні вигідно вирізняється «Любка» П. Котля­рова, яка, хоч і повторює сюжетну схему «Наталки Полтавки», написана досить вправним віршем і позбавлена будь-яких рис етнографізму та пісенно-танцювально­го антуражу.

При тому, що в ряді п'єс автори близь­ко підходять до з'ясування зв'язку між характером і соціальними обставинами та до створення індивідуальних характерів (Наталка, Микола, Тетерваковський — у «Наталці Полтавці», Маруся — у «Чор­номорському побиті». Мартин Рихмаченко, Кулина — в «Любці»), ці реалістичні тен­денції виявляются великою мірою ще спон­танно і не переростають у синтезуючу кон­цепцію буття, цілісну реалістичну систему бачення світу і людини, в розуміння ру­шійних сил і закономірностей розвитку дійсності. Внаслідок цього головна конф­ліктна ситуація того часу, породжена крі­посницьким ладом, або зовсім відсутня. або відсувається на периферію, не дістаю­чи належної ідейної оцінки («Сватання на Гончарівці»). Ця слабість аналізу й уза­гальнення типових соціальних явищ дійс­ності, виявлення їх причинно-наслідкової єдності зумовлені рівнем втілення соціаль­но-суттєвого у формі індивідуального — у творенні типових характерів. Персона­жі проявляють не стільки індивідуальні, скільки збірно-станові риси.

У кінці 30-х рр. XIX ст. у новій україн­ській драматургії з'являється історична тема. Романтична драма і романтична тра­гедія як її жанрові форми представлені у творчості М. І. Костомарова (1817—1885). Генетичне вони великою мірою зв'язані з шкільною трагедією, зокрема такими тво­рами, як «Милость божія» і «Володимир» Феофана Прокоповича, а також з преромантичним пафосом «Истории русов» та «Запорожской старини».

П'єси М. Костомарова «Сава Чалий» (1838), «Переяславська ніч» (1841) та «Украинские сцени из 1649 года» присвя­чені історичним подіям XVII —XVIII ст.— періодові боротьби українського народу проти експансії шляхетської Польщі. У цих творах дістали втілення прогресивні історичні погляди М. Костомарова - вчено­го про народні маси як рушійну силу істо­рії, що, зокрема, яскраво виявилося у створенні образу народної героїні Марини («Переяславська ніч») — першого в укра­їнській літературі образу жінки, яка бо­реться не за особисте щастя, а за інтере­си всього народу. Роль народних мас ви­соко підносить автор і при змалюванні діяльності гетьмана Богдана Хмельницького в «Украинских сценах из 1649 года».

Разом з тим у ряді творів Костомарова визначальна роль народних мас не стіль­ки випливає з аналізу історичних фактів, скільки виступає художнім втіленням його доктрини про «безначальність» (демокра­тизм) української «громади». При такому підході історична особа не дістає необхід­ного соціально-психологічного зв'язку з масою і виступає або як її слухняна ма­ріонетка, або як її антипод, помисли і дії якого далекі від соціальне значущих цілей та інтересів народу. Уособленням такої (питомої начебто для «української духов­ності») волі до незалежності виступає Сава Чалий («Сава Чалий»), що всупереч історичній правді і народним поглядам на нього (вони відбилися, зокрема, у пісні «Гей, був в Січі старий козак») зображує­ться як справжній герой визвольної війни, який намагається мирним шляхом розв'я­зати польсько-український конфлікт. Суть його автор бачить не в непримиримості класових і національних інтересів поль­ської шляхти й українського народу, а в релігійному гнобленні. Це відхилення від історичної правди, впадання в «пишномов­ність» й «ідеальність» у «Саві Чалому» визнавав пізніше сам автор.

У цілому твори Костомарова значно розширили не тільки тематичний діапазон, а й коло ідей, проблем української дра­матургії, ввели в неї нові образи-персона­жі, поклавши початок розробці історичної теми.

Під безпосереднім впливом російської сатиричної комедії другої половини XVIII ст. у 20 — 30-х рр. XIX ст. з'являють­ся сатиричні комедії Г.Квітки-Основ'янен­ка «Приезжий из столици, или Суматоха в уездном городе» (1827), «Дворянские вибори» (1829), «Шельменко-волостной писарь» (1829), «Ясновидящая» (кінець 20-х рр.), «Шельменко-денщик» (середина 30-х рр.) та ін. У цих творах проявилися типове для просвітительської ідеології ви­сування значення театру як ізоморфного відображення дійсності, віра у виховну функцію соціальної комедії як дійового засобу викриття суспільних вад і виправ­лення людської натури.

Хоч у своїх п'єсах Квітка-Основ'янен­ко не вдавався до широких соціальних узагальнень та викриття кріпосницької дійсності як нестерпного суспільного яви­ща, однак багато потворних сторін того­часного життя, викриття захланності, ту­пості, неуцтва, крутійства і здирства, притаманних поміщицько-чиновницькому середовищу, його моральної деградації ді­стали яскраве втілення у його творах. Не­зважаючи на те що більшість його росій­ських п'єс позначена впливом класицистич­ної поетики (це, зокрема, виявилося у творенні характерів, які здебільшого ви­ступають, починаючи уже з прізвищ, уособ­ленням окремих вад чи доброчинностей, в прямолінійній характеристиці персона­жів, яка не знає багатства нюансів), на перше місце в них, як правило, висувають­ся соціальні вади і соціальна психологія особистості.

Драматичні твори Квітки-Основ'яненка 20 — 30-х рр. не тільки органічно входили в тогочасну російську літературу, а й ма­ли значний вплив на розвиток соціальної сатири в українській драматургії другої половини XIX ст.