15

Тема: Літературний процес 70 – 90-х років хіх ст. План

1. Історико-культурні умови розвитку України в 70 – 90-х р.р. XIX ст.

2. Загальний огляд літературного процесу.

3. Поезія 70 – 90-х р.р. XIX ст.

4. Проза 70 – 90-х р.р. XIX ст.

5. Драматургія 70 – 90-х р.р. ХІХ ст.

1. Історико-культурні умови розвитку України в 70 – 90-х р.Р. XIX ст.

Кінець XIX ст., зокрема його останні деся­тиліття, – це окремий період літератур­ного процесу. Україна була розділеною двома сусідніми державами – самодержавною Російською імперією Романових і конституційною монархією Австро-Угорщиною, де правила династія Габсбургів. При цьому Наддніпрянська – Східна – Україна втра­тила вже другу свою (після Русі) питому назву й іменувалася Малоросією.

Особливо безправними були українці в Росії, де рідною мовою не можна було навчатися, читати газети, молитися Богові. На відміну від Захід­ної України, тут не існувало ні легальне існуючої партії, ані кафедри в університеті, наукової інсти­туції, жодного депутата в парламенті й самого парламенту, свободи слова, друку, віросповідання. Цей стан безправності й злиденності українського народу в путах насильницької денаціоналізації відтворили Б.Грінченко в “Листах з України Наддніпрянської”, М.Драгоманов та ін. Проте й на заході України не бракувало гострих проблем – економічних, політичних та ін., а свідомим українцям у цей час “великих антагонізмів” (І.Франко) доводилося тяжко змагатися за свої права, протиставляючись польському тис­ку, москвофільським впливам та єврейському ви­зиску.

Визначальними реаліями життя українського народу було намагання вижити в умовах малоземелля, матеріальна руїна “мужицтва”, як писав про це Ю.Бачинський у книжці “Ukraina irredenta” (Львів, 1895; у ній уперше по століттях недержавності пролунала вимога незалежності батьківщини). Селяни пролетаризувалися, еміг­рували із Західної України до Канади та Бразилії, а з Наддніпрянщини – в Сибір, на Зелений та інші Клини. На східноукраїнських землях було обмаль національної інтелігенції. У Києві ледве чи не в трьох родинах говорили по-українськи – у Косачів, Лисенків і Старицьких. Ситуація по­кращала в 90-х р.р., коли вихідці з непривілейованих верств почали здобувати вищу освіту й при­лучилися до національно-культурної роботи (в гуртках “політиків” і “культурників» при університеті Святого Володимира, літературній гро­маді творчої молоді, відомій під назвою “Плеяда”).

У Західній Україні в 70-х і наступних роках політичне партійне життя концентрувалося навколо партій – “моск­вофілів”, фінансованих царським урядом для проросійської діяльності, та “народовців”. Останні орі­єнтувалися на легальні форми діяльності в Австрійській державі й зусиллями свого лідера – посла (депутата парламенту) А.Вахнянина й інших діячів у першій половині 90-х р.р. домог­лися від уряду значних поступок, зокрема в освітній галузі. У 1890 р. двопартійний політикум поповнила радикальна партія. Заснована І.Фран­ком, М.Павликом та ін., вона розгорнула соціальне й національне просвітницьку роботу серед селян, відображену в художній і публіцис­тичній спадщині І.Франка, В.Стефаника, Леся Мартовича й інших письменників. Через партійну кризу І.Франко вийшов із лав радикалів і в 1899 р. за участю М.Грушевського й інших діячів утворив націонал-демократичну партію. На Над­дніпрянщині ж українських партій у XIX ст. ще не існувало.

Загалом громадсько-культурне життя “підро­сійської” України на початку 70-х р.р. (як це було й у 60-х р.р. до Валуєвського циркуляру) позна­чене піднесенням. В Україні сформувався тип інтелігента, опозиційне налаштованого до російсько­го царату. Чимало українців за походженням (Желябов, Кибальчич та ін.) “роз­чинилися” в загальноросійському визвольному русі народників. Цим, як шкодував І.Франко, вони були втрачені для батьківщини назавжди.

Важливу роль у піднесенні суспільно-культур­ного розвитку України 70-х р.р. XIX ст. відіграв М.Драгоманов. Так, він європеїзував га­лицьку інтелігенцію, зорієнтувавши її на змаган­ня за здобуття загальнолюдських і національних прав рідному народові. У трьох листах до редакції львівського журналу “Друг”, доленосних для І.Франка, М.Павлика й багатьох інших, М.Драгома­нов наголосив на потребі єднання Галичини зі східною Україною, зближення вищих верств із народом (за допомогою, зокрема, літератури про народ його-таки мовою), просвіті українців.

Однак 90-ті р.р. показали хиби “Листів на Ук­раїну Наддніпрянську” М.Драгоманова і його поглядів. За висловом І.Франка, глибока віра вчи­теля в західноєвропейські ідеали соціальної рівності й політичної волі заступила в його очах ідеал національної самостійності, що “не тільки вміщує в собі обидва попередні, але один тільки може дати їм поле до певного розвою”. Все ж М.Драгоманов увійшов в історію політичної й сус­пільної думки всієї Росії як людина, що випере­дила свій час. Він поступово еволюціонував до визнання ідеї української незалежності. Але його теза федеративного устрою Росії була настільки революційною, що зумовила несприйняття його думок запеклими російськими марксистами.

Через неможливість існування в Росії XIX ст. української політичної партії 1891 р. виникло і про­існувало до 1898 р. таємне “Братство тарасівців”. Ця законспірована організація, гуртки якої поширилися в Харкові, Києві, Чернігові, Одесі, зразу поставила завдання розірвати з українофільством.

“Тарасівцями” були, крім засновників – І.Липи, В.Боровика, М.Баськевича і М.Байздренка, письменники і вчені М.Коцюбинський, Б.Грінченко, Т.Зіньківський, В.Самійленко, М.Міхновський, М.Кононенко, Є.Тимченко, М.Вороний та ін. Вони обстоювали ідеал самостійної українсь­кої держави, усвідомлювали необхідність напо­легливої політичної праці задля його втілення в життя. Поняття “українофіл”, “тарасівці” заміни­ли сильнішим і актуальнішим – “свідомий украї­нець”, заклали основу самостійницьких українсь­ких політичних партій XX ст. Жандарми напали на слід “тарасівців” (І.Липа відсидів 13 місяців у тюрмі за перевезення забороненої літератури зі Львова) і врешті розгромили організацію. Ідеї братства популяризували “Листи з України Над­дніпрянської” і вірші Б.Грінченка, сатири В.Самійленка, казка “Хо” М.Коцюбинського, послання “Товаришам-тарасівцям” М.Кононенка.

Помітними культурницькими осередками ук­раїнства у 60 – 70-х р.р. були “Старі Громади” (Ки­ївська, Полтавська, Чернігівська, Одеська й ін.), а також утворений 1873 р. Південно-Західний відділ Російського імператорського географічно­го товариства в Києві. “Старогромадівці” М.Драгоманов, В.Антонович, Т.Рильський, М.Старицький, М.Лисенко й ін. Зробили визначальний вне­сок в українознавчу науку, дбали про піднесення національної свідомості й освіту простих людей, видавали для них дешеві книжечки-“метелики”. Південно-Західний відділ об'єднав для різноаспектного вивчення України істориків і філологів (до нього належали М.Драгоманов, фольклорист і поет, творець національного гімну “Ще не вмерла Україна” П.Чубинський, автор близько півтисячі історичних досліджень О.Лазаревський, відомий мовознавець П.Житецький), діячів мистецтва (М.Старицький і М.Лисенко), антрополога Ф.Вовка, статистика О.Русова, соціолога О.Строніна та представників інших наук.

Найбільшим здобутком працівників відділу та численних помічників-ентузіастів, стало видання “Трудів етнографічно-статистичної експедиції...” (1873 – 1878) у семи томах – упорядкованого Чубинським зводу українського фольклорно-етно­графічного матеріалу, зібраного і на території су­часних сусідніх держав. Інші цінні публікації, здійснені в 70-ті р.р. під егідою цієї наукової інституції – двотомник історичних пісень ук­раїнців, укладений В.Антоновичем і М.Драгомановим, тритомник наукових праць М.Максимо­вича, збірник чумацьких пісень (підготував І.Рудченко) тощо.

Українська культурницька праця в Росії вважа­лася антидержавною і поступово перестала відпов­ідати головним вимогам часу. Адже, як справедли­во наголошував у “Чудацьких думках про украї­нську національну справу” М.Драгоманов, усякий національний рух мусить бути водночас політичним рухом. Саме цього уряд боявся. Діяльність Південно-Західного відділу й Громад була в 1876 р. заборонена.

Емський указ – підзаконний акт, яким цар Олександр II “ощасливив” своїх “малоросійських підданих” із німецького курортного містечка Емс, забороняв друкувати в імперії українські твори і переклади (крім деяких – російським правописом, в українській літера­турі неможливим), ставити українські сценічні вистави та ввозити українські книжки з-за кор­дону. Цей тяжкий удар по україномовному друку й мистецькому руху повернув культурне україн­ство до часів середньовіччя. Зокрема, учитель Б.Грінченко був змушений від руки переписувати друкованими літерами українські книжки для школярів.

За таких украй несприятливих обставин осе­реддям української наукової й культурно-освіт­ньої роботи залишалися Західна Україна. Тут із 1868 р. діяло “народовське” товариство “Просвіта”, з 1869 р. – українська громадська культурно-ос­вітня організація “Руська бесіда”. Львів був тим центром, з яким зміцнювали зв'язки П.Куліш, О.Кониський, Леся Українка. Тут із кінця 60-х р.р. виходив загальноукраїнський жур­нал “Правда”.

Для поширення серед народу україномовної книжки 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство ім. Шевченка, через двадцять років реорганізоване в славнозвісне Нау­кове товариство ім. Т.Шевченка. В умовах бездер­жавності України воно відіграло роль національ­ної академії наук і збагатило філологію, історію, філософію, природознавство й інші галузі багатотомними фундаментальними “Записками Нау­кового товариства ім. Т.Шевченка”.

Здобутки історичної науки 70 – 90-х р.р. пов'я­зуються, насамперед, з іменами й працями В.Антоновича, голови “Історичного товари­ства Нестора-літописця”, М.Драгоманова, О.Лазаревського й інших. З 1898 р. по­чинає виходити “Історія України-Руси” в 10-ти томах М.Грушевського.

Розвиток філології позначений іменами П.Житецького, лінгвіста, історика літератури й педагога; О.Потебні, визначного філолога, філософа й етнографа, засновника українсько­го мовознавства й школи; К.Михальчука, першого систематизатора українсь­ких говірок, діалектолога й морфолога; фолькло­ристів П.Чубинського і М.Лисенка, Б.Грінченка (організував і видав у 90-х на початку 1900-х р.р. чотиритомник “Етнографічних матері­алів...”), етнографа та літературознавця М.Сумцова. На Західній Україні були надруковані тритомник “Народних пісень Галицької і Угорської Руси” Я.Головацького, наукові розвідки І.Франка, розпочав активну діяльність ви­датний дослідник народної творчості В.Гнатюк (у кінці 90-х р.р. у Львові видав том “Галицько-руських анекдотів”).

Наприкінці XIX ст. зароджується українське літературознавство. Після вміщення російськими вченими Пипіним і Спасовичем в огляді історії слов'янських письменств розділу про українську літературу з'явилися “Нариси історії української літератури XIX ст.” (1884) М.Петрова та ґрунтовний відгук на них М.Дашкевича, що посприяв розвитку методики досліджень такого типу. Голова “Просвіти” у Львові О.Огоновський “перший з муравлиною пильністю стяг­нув докупи масу біографічного і історико-літературного матеріалу” (І.Франко) та видав упродовж 1877 – 1894 р.р. “Історію літератури руської” в шести томах.