4. «Украинский домовод», «Харьковские известия», «Украинский журнал»

У 1817 році в Харкові зароджується й галузева журналістика. Її первістком став журнал «Украинский домовод», що лише два числа його (січень і лютий) були надруковані. Видавав його про­фесор університету Федір Пільгер, а сам часопис був присвяче­ний проблемам ветеринарії. Видавець цілком логічно сподівався на популярність свого видання, адже худоба на той час правила за мірило достатку й заможності як поміщицьких, так і селян­ських господарств, а відтак, розраховував він, на Харківщині мало б виявитися достатньо читачів, які повинні були зацікавитися його журналом.

В основному видавець заповнював журнал власними праця­ми, але були й інші автори, які виявили бажання співробітнича­ти з часописом.

Статті редактора Ф.Пільгера друкувалися без підпису. Це такі праці, як «Загальна користь від скотарства та шкода від нехту­вання ним», «Загальна користь від скотарства та окремі вигоди для росіян від його поліпшення», «Про найважливіші хвороби овець». Ф.Пільгер розпочав публікацію, очевидно, перекладу якогось науково-популярного іноземного джерела «Природна історія чотириногих домашніх тварин».

На жаль, зарубіжні професори, виховані в умовах свободи думки й слова, толерантності в ставленні до різновекторних ду­мок, виявилися непристосованими до політичних умов Росії, до придушення щонайменшого вияву вільнодумства, до пересліду­вання авторів за безневинний текст тільки тому, що якомусь цен­зорові заманулося прочитати в ньому ще й протиурядовий під­текст. Але саме так було з проф. Ф.Пільгером.

У статті «Загальна користь від скотарства та шкода від нехту­вання ним» він цілком у дусі європейського просвітительського демократизму писав про те, що в цивілізованій державі, де уряд турбується про загальний суспільний добробут, дбають і про роз­виток тваринництва. А от у Росії, провадив далі автор, сваволя поміщиків призводить до розорення селянських господарств і ско­рочення поголів'я домашньої худоби, а урядовці, що мають захи­щати народ і нести йому не лише соціальні права, але й елемен­тарні знання, не виконують своїх функцій. Тобто стаття на господарську тему була на­писана в суспільно-економічному плані.

Ці розмірковування у ветеринарному журналі вжахнули цен­зуру  журнал було негайно закрито. Так безславно закінчилася спроба видавати перший фахово-галузевий часопис у Харкові.

«Харьковские известия»  так називалася друга (після «Харьковского еженедельника») газета, що виходила в 1817-1823 ро­ках в Харкові та була єдиною на ті часи газетою в усій під­російській Україні.

Видання її зініціював і розпочав професор Харківського уні­верситету Андрій Андрійович Вербицький (1788-1859)  україн­ський учений, літератор і педагог. Він на час початку видання га­зети вже мав книгодрукарську практику. З 1811-го по 1829 рік він видавав перші в Україні календарі  «Харьковский календарь» і «Подарок на Новый год сельским и городским жителям».

Він був автором підручників та наукових праць з російської літератури й граматики, латинського віршування. З 1816 до вихо­ду у відставку в 1839 році він займав посаду професора російської словесності Харківського університету.

«Харьковские известия» були щотижневою газетою і виходили на чотирьох сторінках. По двох роках існуван­ня газети під проводом проф. А.А.Вербицького цензурний ко­мітет зажадав від університету усунення його від редагування. Видавцем газети стала Рада Харківського університету, яка призначила цілу групу викладачів  П.Гулака-Артемовського, Є.Філомафітського, О.Склабовського й О.Куницького  відпо­відати за її випуск.

Зміна видавця лише на перший погляд не зміни­ла характер часопису  залишився попереднім його зовнішній вигляд, склад рубрик. Але по суті справи газета все більше пере­творювалася на дайджестове видання, яке живилося не творчістю власних авторів, а передруками новин з столичної преси. Це при­звело до поступового занепаду газети, скорочення числа пе­редплатників і її цілковитого припинення з початком видання «Украинского журнала».

Газета є цікавою пам'яткою духовного життя України, особ­ливо в перший період свого існування. Відкривалася вона заго­ловком, між двома словами якого був розміщений історичний герб Харкова. Далі йшли три розділи газети: «Повідомлення» (з виділенням окремо внутрішніх і зовнішніх повідомлень), «Суміш» і «Об'яви». Передплата на рік була встановлена для Харкова  10 крб, з пересилкою  12. У 1820 році вона відповідно зросла до 12 і 15 крб.

Головну ж частину газетної площі займав відділ повідомлень. Відкривалося кожне її число «Внутрішніми повідомленнями», спо­чатку йшла інформація про столичне життя, далі  з провінційних міст. Після цього публікувалися «Зарубіжні повідомлення»  пе­реважно з столиць європейських держав. Читач інформувався про життя королівських родин країн Європи, події в російському царському домі, передруковувалася офіційна інформація: урядові укази і розпорядження, особливо ретельно  ті, що стосувалися півдня Росії; містилися повідомлення про дипломатичні перего­вори, підписання міждержавних угод, збройні сутички, війни, по­давалася світська хроніка. Таким чином, газета виконувала своє безпосереднє завдання  бути для читача вікном у світ і писати на своїх сторінках історію сучасності.

Усі інформаційні матеріали були передруками зі столичних офіційних, урядових газет  «Московские ведомости» і «Северная почта», що іноді вказувалося під статтями, а частіше навіть не зазначалося, як саме по собі зрозуміле. Таким було загально-російське правило — держава встановила монополію на інфор­мацію; провінційні видання могли черпати її лише з столичних, цілком підконтрольних центральному урядові газет.

А.А.Вербицький спробував, однак, порушити цю традицію. Він запропонував деяким освіченим особам, що вирушали з Хар­кова за кордон, бути кореспондентами «Харьковских известий». 7 грудня 1817 року було опубліковано першу статтю, автора якої за сучасною термінологією можна назвати «власкором» газети. Матеріал друкувався під таким довгим заголовком: «Тут повідом­ляється витяг з партикулярного листа, написаного до Харкова з Парижа 15 серпня ц. р.». До заголовка була додана примітка: «Видавці “Харьковских известий”, маючи нині в багатьох містах старанних і діяльних кореспондентів, тішать себе надією, що в май­бутньому, 1818 р. набудуть набагато більше засобів для продов­ження цього видання».

Далі під криптонімом «Д.Ш.» друкувався дуже цікавий лист, наповнений такими приватними спостереженнями, які, зрозумі­ло, неможливо було почерпнути з офіційної хроніки. «Тут (у Па­рижі) усе надзвичайно дороге,  писав кореспондент.  Найгіршу квартиру за 100 франків у місяць відшукати неможли­во; а про їжу й говорити нема чого. (...) Тут у який не підеш трак­тир, не вийдеш без того, аби не залишити 4 чи 5 франків; а пода­дуть які-небудь страви дві, які притому треба чекати години дві. Ось тут голодному слід мати терпіння! Я завжди в цей час про­клинаю французів. Інша справа благословенна Малоросія, і най­краща її страва, так званий борщ!»

Можна припустити, що спроба створити мережу власкорів і вийти за межі офіційної інформації була ще однією причиною, через яку А.А.Вербицький позбувся права видавати газету. Ре­дактори, призначені Радою університету, до таких спроб не вда­валися. А відтак перспективна ініціатива А.А.Вербицького була похована й продовження не мала.

Очевидно, лише харківські повідомлення створювалися на місці самим редактором, а пізніше  колективом редакторів. Універ­ситет, губернаторство, події в місті (приїзд царя та членів цар­ської родини, призначення урядовців на посади тощо)  головні об'єкти повідомлень.

Вузькість творчих можливостей, які надавала видавцям га­зета, зорієнтована на дайджести, давалася взнаки. І двоє з них по­чинають клопотатися про дозвіл видавати в Харкові новий літе­ратурний журнал. 13 листопада 1820 року «Харьковские известия» опублікували заяву П.Гулака-Артемовського та О.Склабовського про їхні наміри розпочати в 1821 році видання літературного часопису.

11 грудня 1820 року газета вже надрукувала проспект місячни­ка «Муза. Харьковский литературньїй журнал». Видання матиме три розділи, обіцяли редактори: проза, вірші, суміш. В останньо­му розділі вони планували вміщувати бібліографію та критику, цікаві історії та анекдоти.

Чому це видання, на яке його ймовірні видавці дістали, як вони сповіщали, дозвіл «Вищого Начальства», не було здійснене, до­стеменно не відомо. Щоправда, в Росії вже почалася доба реакції, яка позначила кінцеві роки правління Олександра І і увійшла в істо­рію під назвою аракчеєвщини. Культ мілітаризації цивільного життя, поліцейського шпигунства, деспотиз­му й брутальної сваволі охоплює країну, тяжкими кайданами налігши на духовне життя в усіх його проявах.

Проте слобожанська еліта прагнула мати свій літератур­ний часопис, використовувати його як трибуну для спілкування з читаючою публікою й формування громадської думки. Це праг­нення було таким наполегливим, що через деякий час зреалізува­лося.

У 1824 році тут починає виходити «Украинский журнал». Видання можна кваліфікувати як літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний двотижневик. Це був єдиний такого роду часопис, що видавався Харківським університетом. На його титульному листі стояли такі слова: «Ук­раинский журнал, издаваемый Харьковским университетом».

За два роки його існування  1824-1825  вийшло 48 книжок, тобто стільки, скільки вийшло чисел «Украинского вестника» за чотири роки. Тираж часопису досяг 600 примірників, що було високим показником його популярності.

Поділу на розділи часопис не мав. Кожний новий твір вміщу­вався в ньому під порядковим номером, позначеним римською цифрою. В одну рубрику, однак, збиралися матеріали, уміщені під заголовками «Вірші» і «Суміш». Прикметним є те, що впродовж усіх 24-х чисел 1824 року часопис уміщував одну сторінку додат­ку: зведення метеорологічних спостережень із зазначенням тем­ператури, атмосферного тиску, напрямку вітру, стану атмосфери тощо. Але в 1825 році такий додаток зник  можливо, знову за розпорядженням «Вищого начальства».

«Украинский журнал» увібрав у себе усю складність переддекабристської доби, її духовні й політичні шукання. Відійшов у минуле ренесансний період перших років правління Олександра І, розкуту атмосферу якого ще можна ба­чити в «Харьковском Демокрите» й «Украинском вестнике». Міністерство освіти передане під контроль духовенства й пере­творене на Міністерство Духовних Справ і Народної Освіти.

З огляду на значну кількість релігійно-містичних, теологічно-проповідницьких матеріалів важко твердити, що «Украинский журнал» був реальним продовженням «Украинского вестника». Але вплив університету був і позитивним. «Украинский журнал» друкував статті з природничих наук, які мирно сусідили на його сторінках з релігійно-проповідницькими матеріалами.

Університетський рівень досить відчувався в «Украинском жур­нале». Тут були опубліковані важливі для свого часу наукові праці, які становили інтерес як для широкого читача, так і для вузького кола науковців. Журнал відбирав для друкування не абстрактно-теоретичні праці, а такі, що становили практичний інтерес, мате­ріали яких могли бути використані в господарчому житті.

Дуже слабко була представлена історія як наука. Лише в двох книжках журналу під заголовком «Малоросійська старовина» (1824, № 19-20; № 21) були опубліковані деякі архівні документи з епохи І.Мазепи, І.Скоропадського. Але того могутнього плину історичних досліджень про Україну і Слобожанщину, що давав «Украинский вестник», тепер не спостерігається.

Проте найвагоміше місце в науковому відділі «Украинского журнала» посідали праці, пов'язані з естетикою, якщо мати на увазі, що й літературна критика кваліфікувалася тоді як ру­хома естетика.

Головним автором літературознавчих матеріалів в «Украинском журнале» був сам редактор О.Склабовський. Його статті виникли в процесі викладацької праці автора, мали виразну навчальну мету. Найприкметніші з них  це твори «Розгляд оди, вибраної Ломоносовим з Іова» (1824, №№ 1-3), «Про наслідування» (1824, № 6), «Про користь і мету поезії» (1824, №№ 16-17). До останньої статті навіть додано при­мітку: «З лекцій, читаних студентам в Імператорському Харків­ському університеті».

У 1825 році ще опубліковано праці О.Склабовського «Кілька зауважень стосовно словесності російської» (№№ 5-6) та «Кілька слів про літературу російську» (№ 9).

На сторінках «Украинского журнала» опубліковано ба­гато поетичних творів О.Склабовського. Прозу він в ієрархії художніх ціннос­тей ставив нижче поезії, тому писати її навіть не пробував. Але як поет він володів доволі посереднім обдаруванням. Досить сказа­ти, що в історії російської літератури йому місця не дісталося.

Історики констатують участь у журналі декабриста Володи­мира Раєвського (1795-1872), який ще з 1822 року перебував під арештом за революційну агітацію у військах, що ускладнювало публікацію його творів. В «Украинском журнале» були опубліковані чотири вірші В.Раєвського: «Наслідування Горація» (1824, № 13), «Безплідна любов» і «Пісня невільника» (1824, № 19-20), «Картина бурі» (1825, № 4). Під невинними назвами ховалася пристрасна публіцистична поезія, заґрунтована на ав­тобіографічних мотивах. Автор висловлював оскарження дійс­ності, змальовував своє становище політичного в'язня.

Художня проза в журналі була представлена дуже слабко. Тут опубліковано кілька перекладних творів другорядних зарубіж­них авторів, а з оригінальних письменників  Іван Вернет. Сентименталізм, орієн­тація на «Сентиментальну подорож» Лоренса Стерна, подорожні замальовки в дусі теорії «мальовничої прози» Р. Гонорського, роздуми з приводу побаченого чи почутого, асоціативне при­в'язані до нього, перенасиченість творів цитатами з античних та новітніх класиків для забезпечення авторитетності власних ідей і поглядів  усе це залишається визначальним для есеїстики І.Вернета в «Украинском журнале».

Взагалі, проза цього видання в цілому відповідала загальноросійському рівню й мало чим різнилася від творчості прозаїків столичних «Вестника Европы» чи «Сына Отечества».

Підсумовуючи, відзначимо, що «Украинский журнал»:

1) став демонстрацією великих творчих потужностей (причо­му як художніх, так і наукових) університетського Харкова;

2) розбудив провінцію, про що свідчить поява в ньому творів з Чугуєва, Охтирки, Ізюма;

3) був дитям свого часу, відобразив загальний духовний стан суспільства в Росії, нахил у ньому до сакралізації духовного життя;

4) найбільш відчутний слід залишив у галузі естетики, теоре­тичного літературознавства, особливого відзначення тут заслу­говують праці редактора О.Склабовського;

5) виявляв обережність у своїх українських симпатіях, жодно­го українського тексту не опублікував, не друкував праць з історії України і в цілому мало цікавився українством як таким, у цьому слід вбачати спробу редактора догодити офіційному С.-Петер­бургу і найближчим урядовцям, що представляли в Харкові вищу владу;

6) але об'єктивно він сприяв духовному пробудженню краю, а відтак і появі в ньому талановитих, активних діячів, готових прикласти сили до розвитку української науки й літератури.