“Зів'яле листя”

Лірична драма під цією назвою побачила світ 1896 р. у Львові. Друге, київське, видання (з цен­зурними вилученнями) припало аж на 1911 р. Сумовите звучання цієї збірки має пояснення в ударах долі, які І.Франко пережив у середині 90-х р.р. Довгий час мучила по­ета «любов до однієї польки», що відбилася в “Зів'ялому листі” та повісті “Маніпулянтка”.

Протягом десяти років І.Франко пише цілий ряд інтимних поезій, яких об'єднує у поетичну книжку “Зів'яле листя”, поет дає їй підзаголовок “Лірична драма”. Це словосполучення засвідчує поєднання у творі елементів лірики і драми. Об'єктом зображення тут є внутрішнє буття особистості – ліричного героя. Дія відбувається не в зов­нішньому, об'єктивному середовищі, а у внутрішньому, суб'єктивному світі. Тому ускладнюється композиція твору: лірична драма складається з ме­дитацій, епізодів-видінь, марень, сновидінь, які виникають перед внут­рішнім зором ліричного героя. Сюжет ліричної драми асоціативний, вирі­шальну роль тут відіграє система лейтмотивів, які є, зазвичай, історією думок і почуттів одного персонажа. Провідний лейтмотив “Зів'ялого листя” – нерозділене кохання, з ним пов'язані туги смутку, песимізму. Решта дійових осіб відіграють або другорядну роль, або редукуються, скорочу­ються зовсім. Лірична драма – це внутрішня драма, яка розігрується в душі ліричного героя. “Се мого серця драма”, – так визначає герой і стан вла­сної душевної напруги, і жанрову природу “Зів'ялого листя”.

Досить цікавою є історія створення і друкування ліричної драми. Перші 9 віршів майбутньої ліричної драми, що під спільним заголовком “Зів'яле листя” друкувалися в “Зорі” без підпису, анонімно, викликаючи у читачів часопису і подив, і захоплення, і суперечки. Мало хто сподівався, що автором “легких, етеричних строф” був І.Франко, який несподівано для всіх змінив “важкий свій молот каменярський” на “тонкий різець Петрарки”. Готуючи до друку друге видання збірки “З вершин і низин” (1893), він зібрав у окремий цикл “зів'ялі листочки”, розгублені протягом 1882 – 1893 р.р., і, намагаючись відтворити нещасливу історію “безнадійної любові”, завершив її “Епілогом” – сумовито-елегійним прощанням автора з ліричним героєм. Отже, у нього на той час ще не було й гадки про нову-поетичну книгу, а тим більше – мистецької концепції триактової драми.

У передмові до пер­шого видання книжки автор зізнається, що йому до рук потрапив щоденник самогубця, який звів рахунки з життям через нерозділене кохання. Що­денник цей, як стверджує сам І.Франко, був написаний досить сумбурно й недоладно, але окремі місця, в яких особливо яскраво виявлялися пережи­вання автора, вразили його. Власне, цей щоденник і ліг в основу сюжетних колізій “Зів'ялого листя”. Адже герой ліричної драми І.Франка також покінчує життя самогубством, хоч у “Передньому слові” до другого видання збірки (1910) й стверджується, що щоденник – всього-на-всього “літера­турна фікція”. Незважаючи на це, сучасні літературознавці дослідили, що автором щоденника самогубця був такий собі пан Супрун, а суб'єктом його любовних захоплень не хто інша, як Юлія Шнайдер, відома в літературі під псевдонімом Уляна Кравченко. Вона свого часу була закохана у митця і давала йому читати щоденник самогубця, який після смерті Супруна залишився в неї.

Але “Зів'яле листя” народилося й від автобіографічних імпульсів самого поета, на які він не раз надто прозоро натякає. У листі до А.Кримського від 26 серпня 1898 р. він зізнається: “А тепер подам Вам де­що такого, що, може, придасться до зрозуміння моїх творів [...]. Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу, мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич. Наша любов тяглася 10 літ, батьки зразу були прихильні мені, надіючися, що я зроблю блискучу кар'єру, але по моїм процесі 1878 – 1879 р. заборонили мені бувати в своїм домі, а в 1880 р. присилували панну вийти заміж за іншого, попа Озаркевича. Се був для мене важкий удар [...]. Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Клементією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою, Иосифою Дзвонковською. Я хотів женитися з нею, та вона, чуючи в собі початки сухіт. Відправила мене і в кілька рік пізніше вмерла як народна вчителька. З тепе­рішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оже­нитися з українкою і то більш освіченою, курсисткою [...]. Фатальне для ме­не було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пі­знав одну панночку польку (Целіну Зигмунтовську) і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ [...]. Після сього Вам буде зрозуміла п'єска “Тричі мені являлася любов” у “Зів'ялім листю””.

Більшість літературознавців вважала, що головною причиною появи нової версії (київське видання) була “важка депресія” автора, ті “найжорстокіші удари”, яких зазнав він у “своєму громадському житті”. Інші дослідники шукали пояснення в заміжжі Целіни Журовської, яке збіглося в часі з виходом поетичної книжки. Звичайно, ніхто не повірив у існування реального самогубця, тим більше що у передньому слові до київського видання збірки (1911) І.Франко фактично анулював першу передмову, назвавши її літературною фікцією.

Сама назва твору – “Зів'яле листя” – символізує втрачені надії, задавлене в душі велике почуття, зрештою, трагедію, викликану неподіленим ко­ханням. Ще один із провідних мотивів книжки – мотив страждання. Ліри­чний герой драми – то людина з ніжною, вразливою душею, людина, яка важко переживає (і не може пережити) безнадійного почуття.

Лірична драма І.Франка складається із трьох “жмутків”, кожен із яких містить 20 поезій (перший має ще й епілог). Збірка відзначається стру­нкістю композиції. До речі, тут можемо говорити про загальну, чи зовніш­ню, і внутрішню композиції. Адже кожен “жмуток”, по суті, є завершеним твором, із перепадом почуттів ліричного героя. У кожному з них можемо ви­окремити якийсь “початковий” внутрішній стан героя, колізії, тобто розвиток почуттів та емоцій, найдраматичніше їх загострення (кульмінацію) та спад (якого, втім, немає у третьому “жмутку” – зрозуміло, чому).

Майже увесь другий “жмуток” стилізовано під народну пісню. Зрештою, багато з цих поезій стали піснями. Прочитавши “Зелений явір, зелений явір...”, “Ой ти, дівчино, з горіха зерня...”, “Ой ти, дубочку кучерявий...”, “Ой жалю мій, жалю...”, “Отеє тая стежечка...”, “Якби я знав чари, що спиняють хмари...”, “Як почуєш колись край свойого вікна...”, і можна побачити, що І.Франко використовує в них чимало народно-пісенних образів, зворотів, наближає ритміку своїх поезій до строю пісні.

Як бачимо, глибину страждань ліричного героя передано за допомогою запитань, епітетів та порівнянь, які мають здебільшого подвійне психологічне навантаження, адже передають і чарівність образу коханої, і її стримані у ставленні до ліричного героя (“Чудові очі ті ясні, / Сумні...”). Сам монолог ліричного героя має характер антитези (протистав­лення). Якщо перші два строфоїди сповнені риторичних запитань, а також і гіркоти розчарування, то третій – повне їм заперечення. Тут уже виразно лунає заклик-прохання (“Являйся, зіронько, мені”), ніжності у зверненні до образу коханої. Хай лиш у сні, але закоханим таки доведеться зазнати “дива золотого”, “щастя молодого” і навіть “бажаного, страшного того гріха!”.

Збірка “Зів'яле листя” викликала неоднозначну реакцію критики. Так В.Щурат потрактував її як вияв декадансу в українській літературі. Термін декаданс слід розуміти при­наймні двояко. По-перше, як течію в модернізмі, для якої характерні настрої приреченості, безнадії, песимізму, обстоювання “мистецтва для мистецтва” (термін походить від французького занепад). По-друге, як нові­тні пошуки в галузі форми. Поява декадансу в літературі припадає на 70 – 80 р.р. XIX ст. Його виникнення літературознавці пов'язують насамперед із іменем французького поета Шарля Бодлера та його поетичною книжкою “Квіти зла”. Але В.Щурат хвалить драму митця більшою мірою за художню майстерність. Поет сприймає його оцінку як образу, розуміючи під декадансом якраз занепадницьку течію. Відповідає поезією “Декадент”, що ввійшла до збірки “Мій Ізмарагд”.

Ці настрої, й переживання зазнали естетичного перетоплення в “жмутках” (так названо розділи) “Зів'ялого листя”. У кожному з них симетрично розташовано по 20 віршів, а в першому є ще “Епі­лог”. Вірші постали з мотивів особистої драми – неподіленої любові, втрати коханої. Перший “жму­ток” розкрив незнищенну весняну силу справжнього почуття ліричного героя. Любов надала йому внутрішньої свободи і таких сил, що не страшні ні людські пересуди, ані “царі-держилюди”. Із сонета “За що, красавице, я так тебе люблю...” за­початковується тема неприязні коханої до ліричного героя. У результаті він безжально констатує: ця любов – “безнадій­на, горем п'яна”.

Він опирається цьому усвідомленню, ще пле­кає надії, залишається під владою почуття (вірші шостий – сьомий, дев'ятий). Вражаюча сила почуття виливається в порив душі й тіла: шедевр “Безмежнеє поле в сніжному завою...” експресивно передав бажання героя по­летіти на коні геть від лютого внутршінього болю. Кохання озивається то в пам'яті зболеного серця (дванадцятий вірш), турботі про неї, зіроньку своєї душі (сімнадцятий), а то в бурі емоцій при не­сподіваній зустрічі з нею (“Привид”). Як завмирає природа в кінці річного циклу, так і в фіналі першого “жмутку” вітер жене зів'яле ли­стя почуття, завмерлого в серці. Концепція ліри­ки І.Франка позначена високими етичними вартостями: кохання – це той найкращий скарб моло­дої душі, котрий не слід витрачати марно.

“Зів'яле листя” піднесло ідеал високого, взаєм­ного й надихаючого почуття. Автор переслідував при цьому, зокрема, мету порятунку душ, які за­недужали на фатальну любов. У другому “жмут­ку” любовне переживання передано імпровізаціями в народнопоетичному ключі. Фольк­лорними стилізаціями, зокрема, є вірші з третьо­го (“Зелений явір...”) по тринадцятий (“Отеє тая стежечка...”). Тут новими рисами розкрився образ коханої – єдиної милої. Вона – спів, хліб душі героя, котрий на неї перелив усю красу, перетоплену з життя, весь жар свого почуття.

Справжніми шедеврами є монолог “Чого яв­ляєшся мені...” (XII) і вірш-прохання “Як почуєш вночі...” (XVII). У першому щиро відтворено бо­ротьбу думок героя – від проганяння дивної по­яви уві сні тієї, що “надірвала” йому серце, до вистражданого прохання: “Являйся, зіронько, мені Хоч в сні!”. Зовсім інакше, ніж експериментальний XII вірш, звучить XVII (у ритмі й римі, що передали збурений потік свідомості й мови лірич­ного героя). Таке формальне розмаїття, властиве всім “жмуткам”, створює поліритмічність і різно­тонність збірки.

“Як почуєш вночі...” – мініатюра, в якій емоції й себе самого пожертвувано задля спокою і щастя своєї “пташки”. Цей твір по-чоловічому благо­родний: навіть гіркий плач посиротілої любові не повинен розбудити кохану й причинити їй при­крощі хоча б на хвилину. Сердечну емоцію – турботу про спокій сонної героїні – висловлено в стилістиці мало не колискових пісень. Із середини цей стиль (у чому й полягає вражаюча дія твору) “розсаджує” трагізм образних уподібнень / розподібнень.

Зразком майстерності словесно-образного гап­тування по канві народної поезії цілком може служити вірш пісенного типу “Ой ти, дівчино, з го­ріха зерня...” (IV), що продовжив мотив попереднього. Метафоричний образ покликаний відтворити портрет коханої поета. При цьому він приховує своє сутнісне наповнення. Довершені дистихи (дворядкові строфи) “Ой ти, дівчино...” мають пісенне паралельне римування, питально-окличні конструкції, ефективні метафори і порівняння (наприклад, “зчеплені” контрастно: “Чом твої устонька – тиха молитва, А твоє слово остре, як бритва?”). Із цих та інших рядків досконало проступив образ дівчини у сприй­нятті мовця-героя. Адже для нього лірична героїня, “ясная зоря” (пісенний символ) уособлює радощі. Не залишається сумніву щодо її фольклорності, зокрема, відкривається нам через особливості структури поезії: побудована вона із семи дворядів, що нагадуютьколомийки.

З піснями українського народу про кохання, носієм і знавцем-дослідником яких був І.Франко, вірш пов'язує ритмотворчий зачин з “Ой”, символіка (терен натякає в піснях на нещастя), внутрішня рима (“очі темніші ночі”), по­рівняння, анафори, пестливі суфікси (-еньк-, -оньк-). “Відфольклорного” походження – по­статі героїв, тип ліризму з драматичним відтінком, композиційне вирішення (від серця, очей, уст, усміху – до всієї героїні та її значення для героя). Виразним у творі поета є інший, гармонійно поєднаний із народним, формотворчий компонент. Це літературно-поетична авторська стихія, романсовий характер вірша.

Ліричний герой у дзеркалі символічної авто­біографії “жмутку” постав чулим молодиком (паралелізм “стежечка ізвивається, А у мене серденько розривається”). Поет-провидець, він водночас не має сміливості приступити до дівчини. Рух по­чуттів веде його до втрати ілюзій щодо героїні, яка обрала для себе “океан щоденщини”. Звідси починається стан внутрішнього омертвіння героя, підкреслений мінором “Сипле, сипле, сипле сніг”. У третьому “жмутку” біль вибухає у октавах (II): “Вона умерла! – Ні, се я умер!”.

В останніх 20 віршах показана зневіра героя в житті й важких обов'язках. Пережите неухильно веде його до кінця, проти якого бунтує тільки серце. Фаустівські етичні сумніви й страждання, роздум про власне існування (XIII) привів цього наскрізного лірич­ного ведучого до усвідомлення малості мрій ок­ремої людини в планетарному масштабі. Останнім “незабудь” самогубці перед свинцевою крапкою в скроню стали слова євангельського тону: “Коли знаєш, що чиниш, блаженний єси...”. Поет показав, як на найвищих артистичних регіс­трах можна піднести вічно молоду красу ідеалу справжнього кохання і виповісти біль власного серця.

Дослідники творчості поета небезпідставно пов'язують його другу струну інтимної лірики з фатальною Целіною Журовською – міфічним сфінксом, “женщиною чи звіром”. Знайомство з двадцятилітньою “маніпулянткою” відбулося восени 1885 р., коли після бурхливих, швидкоплинних романів з Юзефою Дзвонковською, Уляною Кравченко, Климентиного Попович та Ольгою Білинською. Уже тоді під впливом “третьої любові” він написав цілу низку творів (“Безмежнеє поле, в сніжному завої...”, “Не надійся нічого”, “Неперехідним муром поміж нами та доля стала...”, “По довгім важкім отупінню...”, “Я нелюд! Часто, щоб зглушить...”, “Похорон пані А. Г.”, “Як на вулиці зустрінеш...” та ін.), більшість із яких залягли на дні поетової шухляди. У його життя, наче увірвалася героїня давньоарабських легенд Лейлі, щоб воскресити в ньому спопеляючу силу меджнунівської пристрасті, що переходила в платонічне обожнювання вимріяного ідеалу “прекрасної дами”. Скромна поштова служниця постала перед І.Франком як чудовий взірець літературних студій, художній еталон “нової жінки” у його творчості. Недаремне ж він приводив до неї свою дружину, щоб показати Ользі “живу” Целю-Регіну з “Маніпулянтки” та “Леля й Полеля”. А в середині літа 1891 р. стосунки між подружжям різко загострилися, їхні “листи, повні колкостей”, фіксують перші тріщини в сімейному житті поета, який починав усвідомлювати, що одруження з київською “курсисткою”. Серед хвилі відчаю і песимізму відроджувалася ілюзія великого кохання – своєрідна втеча від життєвих проблем, особистих розчарувань, та й, зрештою, від себе самого.

“Зів'яле листя” – незрівнянне в українській ліриці за глиби­ною й силою почуттів. Збірка стала прелюдією українського модернізму, класикою пісенного мис­тецтва (завдяки музиці композиторів М.Лисенка, С.Воробкевича, Я.Степового, А.Кос-Анатольського й ін.). Окрім того, книжка була тим найвищим поетичним зразком, який викликав багато насліду­вань і трансформацій у збірках і циклах П.Карманського, В.Пачовського, М.Вороного, Б.Лепкого, О.Маковея, В.Лебедової, Уляни Кравченко (у цю письменницю-вчительку з кола Франка і закохався юнак, залишивши по собі після загад­кового зникнення тільки щоденник).

“Мій Ізмарагд”. Наступні збірки

Тяжким часом виявилася для І.Франка, на той час уже чільного західноукраїнського мислителя, одного з лідерів нації, друга половина 90-х р.р. Через принциповість і послідовне правило мовити правду, якою б гіркою вона не була, він за­йшов у конфлікт із польськими колами, зазнав­ши тиску і втративши роботу. Обмін дискусійними стаття­ми з Лесею Українкою, названий потім І.Франком “усунутим непорозумінням”, показав спільне для дискутантів прагнення зробити Україну ще в не­державних умовах політичною силою, вберегти українців від розчинення у визвольних змаган­нях інших народів, формувати їх в окрему полі­тичну й державну націю.

Як і попередні збірки, “Мій Ізмарагд” також складається з циклів: “По­клони”, “Паренетікон” (тобто збірка морально-етичних повчань), “Притчі”, “Легенди”, “По селах” та “До Бразилії”.

Ізмарагд (смарагд) – це дорогоцінний камінь. У Київській Русі “Ізмарагдами” називали збірки повчальних статей, легенд, у яких викладалася християнська мораль. І.Франко, отже, пропонує читачеві свій “Ізмарагд”, тобто книжку поезій здебільшого полемічного характеру. “В поетичній формі я бажав подати сучасному читачеві ряд оповідань, притч, рефлексій і інших про­явів чуття та фантазії, котрих теми черпані з різних джерел, домашніх і чу­жих, західних і східних”.

Назву також підказали І.Франкові дав­ньоукраїнські “Ізмарагди” – літературні збірники статей і притч, що розкривали християнську мораль. Тож назвою “Мій Ізмарагд” автор висловив заповітну мрію, щоб творчість завжди була ясною й відбивала, як дорогоцінне дзеркало-сма­рагд, щиру людську моральність.

Передмова до збірки “Мій Ізмарагд” (1898) по­казала відхід автора від впливів марксизму, який він уже гостро критикував, прийняття християнсь­кої етики. Книжка творилася впродовж 15 років, але писалася в несприятливий час (хвороба очей змушувала перебувати в темній кімнаті). Тому ці вірші названо в передмові “дітьми страждання”. Проте самі вони засвідчують, як висловився М.Зеров, одужання поетового духу після всіх випро­бувань і негараздів.

Цикл “Поклони” розпочато в ключі невесело­го автобіографізму. З перших творів, поєднаних композиційне і тематично, постали взаємини по­ета, змученого важким ярмом узятих і чесно, понад людську силу, виконуваних обов'язків (“Поет мовить”), із його вбогою батьківщиною (“Україна мовить”).

У полемічному посланні “Сідоглавому”, що по­казує, яким небезпечним супротивником був у полеміці І.Франко, та в медитації “Якби...” визна­чальною є ідея праці, вкрай актуальна для сучас­ної України. Саме як “труд важкий”, а не патріо­тичне лежання на печі, трактує автор любов до батьківщини (“Сідоглавому”). Саме в праці вба­чає він синонім до поняття боротьби, мірою якої тільки й вимірюються “воля, слава, сила”. Саме праці сконсолідованого народу бракує на широкополому лані України, що лежить облогом (“Якби...”). Нарешті, саме праця – предківських поколінь і власна – виплекала мовця (“Декадент”), чим він і пишається.

Програмний вірш “Декадент” став відповіддю галицькому поету й критикові В.Щуратові. У відгуку про “Зів'яле листя” він ужив термін “декадентські” щодо ряду віршів (поняття “модерністські” тоді не вживалося). Це І.Франкові зовсім не зімпонувало. У вірші-відповіді, роз'ясненні він наголосив інші, ніж “біль, і жаль, і туга”, акорди своєї музи – “Надію, волю, радісне чуття”. Митець показово не солідаризувався з бо­гемно-декадентською поезією, назвавши її безпредметним тужінням. Життя все ж постачало декадентам немало предметів для туги, бо ідеального для митця суспільства людство ще не створило.

Не приймаючи щодо себе означення “декадент”, автор акцентував йому на противагу: “Я син народу. Що вгору йде”, “Я є мужик, пролог, не епілог”. Можна шкодувати, що І.Франко – наполовину нащадок шляхетського роду – підкреслив саме “хлопську” частину походження. Але тоді українські письменники – нащадки князів (М.Старицький). герцогських і графських родів (Леся Українка, Наталена Королева) і навіть правлячих у XX ст. династій (Василь Вишиваний-Габсбург) – цим не хизуючись, навіть “розчинялися” в українськім народі, працюючи й змагаючись за його кращу прийдешність.

“Декадент” є зразком толерантної полеміки між своїми (показове звертання до В.Щурата: “брате мій”). Це вірш-маніфестація власної демократич­ності, публічне представлення її доказів, свідоме наголошування зв'язків із рідним простолюдом, власної невіддільності від його життєвих обставин і боротьби, навіть визнання свого народного способу буття.

Найбільш “ізмарагдівські” за своєю природою цикли – “Паренетікон” (цим грецьким словом називали давні збірники моральних повчань) та “Строфи”. “Паренетікон” об'єднав дидактичні вірші, що ввібрали “багатий скарб поезії” попе­редніх епох, життєву мудрість народу. Центральні серед цих 40 художніх мініатюр із двох-чотирьох рядків підносять працю, патріотичну безкорис­ливість. Трапляються перли мудрості давньоукраїнського письменства, як-от “строфа” 19.

У циклі “Притчі” опрацьовано здебільшого мотиви “з чужих квітників” (східного походження). Ці розмірковування про світ і людей, їх розум і глупоту пере­дають мудрість століть, загальнолюдські цінності. Візьмімо, наприклад, філософську “Притчу про життя”. Джерелом її є стара перекладна повість, у якій пустельник Варлаам, розповідаючи притчі, навергав царевича Йоасафа до християнства. Прит­ча вчить усіх людей: раєм для них має бути “бра­терство, надія”, “змагання до вищих, чистих цілей”. У “Притчі про красу” з доби Олександра Македонського і його вчителя Аристотеля стверджено нездоланну силу жіночої вроди, не страшної лише для “мерця і сліпця”.

Низка легенд перейшла в “Мій Ізмарагд” зі збірки “З вершин і низин” як окрема структурна одиниця. Декотрі з них основані, як “Легенда про вічне життя”, на історично-легендарному ґрунті. Названий сюжетний твір – заключний у циклі з шести легенд. Поему збудовано на основі історії про перехід чарівного горіха від одного власника до іншого.

Горіх, дарунок богині побожному аскету, при­несе вічну молодість тому, хто його з'їсть. Однак аскету він не був потрібен, і той віддав його ве­ликому царю. Олександр Македонський вручив горіх перській красуні Роксані, без котрої жити не міг. Вона ж передала його генералу Птолемею, любому її серцю. Коли горіх повернувся до царя з рук вавилонської куртизанки і коло замкнулося, Олександр зрозумів: “Хоч над світом я цар, та над серцем не цар”, бо не можна, нагадує автор, змусити вірно полюбити. Фінал легенди симво­лічний: цар, прозрівши, обирає смерть замість вічного життя без щастя й любові.

Цикли “По селах” і “До Бразилії!” продовжили (в інших художніх формах) той тип поезії про народне життя, який у попередній збірці був представлений “віршовими оповіданнями” (М.Зеров) розділу “Галицькі образки”. Ці цикли – з життя рідного Підгір'я. Народ, як описано в “бразилійському” циклі, змучений малоземеллям, еміг­рував за океан.

“Мій Ізмарагд” – полемічна, філософська й життєписна збірка, що внесла в поезію нові мотиви (зокрема змін у житті галичан), відновила літературне життя таких жанрів, як притчі, легенди, віршові мініатюри, спопуляризувала багатий скарб мудрості віків і народів та висловила внутрішній світ і болі автора.

Збірка “Із днів журби” (1900), що складалася з циклів віршів і двох поем, деідеалізувала образ села (“Спомини”), збагатила українську поезію введенням наукових мотивів і образів (“В пленері”), опоетизувала людину, окрилену мрією й не закуту в кайдани. Поет при цьому поєднав художній традиціоналізм і риси нової – вже модерної – письменницької техніки.

Передчуваючи крах російського самодержав­ства, митець створив вірш “Конкістадори” (1904) із центральною ідеєю “нової, кращої вітчини”. А маршем “Гей, Січ іде...” (1905), в СРСР недрукованим, І.Франко привітав молодий рух січового стрілецтва, до лав якого влилися й сини поета. У ньому він в енергійних ритмах продовжив шев­ченківську думку: “В нашій хаті наша воля, А всім зайдам зась!”.

Кохання, розлука, страждання, провина, таємниця (за Л.Бондар) – ось ті п’ять мотивів, що з них виникає мелодія Франкової пристрасті до прекрасної незнайомки (О.Рошкевич) у цій збірці.

В 1906 р. вийшла збірка “Sеmрег tіго” (латин. “завжди учень”). Цим заголовком сказано: поет і мудрець перед життям – завжди учні. Зрілою мудрістю пронизано роздуми поета про без­межність мистецтва і незглибимість творчого фаху, про здатність Цариці-пісні давати розраду, впе­ред “народ вести”. У “Посвяті Миколі Вороному” з поеми “Лісова ідилія” І.Франко наголосив, що справжня творчість є пристрастю, вогнем, боротьбою за високу мету: “Слова – полова. Але огонь в одежі слова – Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея”.

Незвичний хист збагачувати джерело твору чи образу власною інтерпретацією виявив і цикл “На старі теми”. На матеріалі Біблії, “Слова о полку Ігоревім” і поезії Т.Шевченка скритиковано всіляке рабство, осмислено недолю України, піднесено мужню поставу тих її синів, котрі йдуть “на суд неправих” і там за правду голос свій підносять.

Самовираз творчої індивідуальності митця ча­сами був украй драматичним. Сам “страшний фа­талізм епохи” (М.Євшан), особливо ворожої до українських письменників, які мали саму власну державу слова, позначився на віршах “Опівніч. Глухо...”, “Як голова болить!..”. У цих особистісних творах немає рими. Ритм цих білих віршів утворило розпачливе биття серця митця, який му­сив “скручувати голови” несвоєчасним творчим замислам, просто фізично відчуваючи їх страждання. Підсумкове художнє слово про силу слова, здатного як завдавати, так і гоїти рани, ще раз підтвердило справедливість оцінки М.Рильським “Sеmрег tіго” як збірки, найсильнішої з погляду зрілої мудрості думки і майстерності поетичної форми.

Останні поетичні книжки Франка – це варі­ант “Мого Ізмарагду” збірка “Давнє й нове” (1911), де вперше опубліковано нові притчі, легенди, “строфи” й гімни, “Вірші на громадські теми” (1913), куди ввійшли друковані твори бойового звучання, а також “Із літ моєї молодості” (1914) – нова редакція творів 70-х р.р.

У 10-х р.р. ХХ ст. поет писав небагато: заважала без­владність паралізованих рук, хворобливі галюцинації. Проте під час першої світової війни Франко повернувся до віршової творчості рядками осуду війни. До шістдесятиліття він планував випустити ще одну книжку, але призначені для неї твори в переважній більшості й досі залишилися рукописними. Шкода, бо в них чимало мудрих думок і справедливих спостере­жень. Наприклад, щодо загарбницької політики царату, який уже не крився із замірами “все сло­в'янське плем'я” істинно “руським” хоч силою зробить (монолог “Царські слова”). І.Франко зоб­разив єдину неділиму Російську імперію раєм для “чиновних і шпіонів”, розвінчав у вищеназвано­му творі лицемірство російських гасел “визволен­ня” галицьких “братушек”. Непрохані гості-оку­панти, які хизуються просторами імперії від Тиси по Амур, тьмою генералів, зневажають нащадків короля Данила Галицького, про котрого й не чули, й обіцяють розправитися з “мазепинцями”, знайдуть, як писав І.Франко, на українській землі “хіба могилу”.

Важливим серед останніх поетичних творів по­ета є його заповіт “А ми з чим?” (1915). Тут він радив українцям, зведеним владою до рангу “жебраків”, ставати за прикладом інших народів до “високих брам державного життя”. 8 лютого 1916 р. з-під пера письменника вийшли останні рядки з надією на мир, а 28 травня його вже не стало.