2. Поезія і.Франка

На величезному материку Франкової літературної спадщини, серед його “апостолових праць” (М.Грушевський) вирізняється поезія, бо з неї розпочався злет письменника на вершини слави і нею скінчилося його земне і творче життя. Між втраченим первістком “Великдень” (1871) і останнім відомим нам віршем “Ще не близько весна” (1916) пролягла натруджена сорокап'ятилітня дорога, на якій той, хто скромно називав себе “пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку”, проходив, за власним зізнанням, “різні ступні розвою, займався дуже різнородною роботою, служив різним напрямкам і навіть націям...”. Саме лірична поезія як найсуб'єктивніший вид літератури є чи не найкращим “покажчиком важніших моментів та духових течій”, які, закодовуючись в естетичній свідомості митця, відпивалися то у “дзвінкі рифмові сплети”, то у тихий шелест зів'ялого листя, то у розважливу мудрість “Книги Кааф”.

У поезії І.Франка спостерігається п'ять своєрідних зрізів естетичної свідомості, що об'єктивуються у відповідні художні картини світу з притаманною їм проблематикою і поетикою. Умовно їх можна обмежити певними часовими вимірами:

• 1873 – 1876 р.р. (лірика “молодечого романтизму”);

• 1876 – 1889 р.р. (поезія пророцтва і бунту);

• 1890 – 1900 р.р. (філософія “болю існування”);

• 1901 – 1906 р.р. (трансцендентність художнього слова);

• 1907 – 1916 р.р. (поезія духовної катастрофи).

У творах кожного з цих періодів домінують не тільки характерні мотиви, почуття, настрої, а й незвичайна інтерпретація світу, особливе вираження естетичного ідеалу.

Жанрова специфіка лірики І.Франка (за Ю.Клим’юком):

• романтизм (літературна пісня, літературна веснянка, романс, думка, вірш-дума, вірш-алегорія, вірш-медитація, станси);

• неоромантизм (вірш-символ, елегія);

• реалізм (послання, присвята, віршова епістола, епітафія, прощальне слово, поминальник, вірш-заклик, повчання, гімн, реалістичний сонет);

• натуралізм (натуралістичний сонет).

У цих жанрах відповідно наявні два типи сюжету і хронотопу – романтичний і реалістичний.

Поезія пророцтва і бунту 1876 – 1889 р.р. У дрогобицьких віршах, що згодом були покладені в основу збірки “Баляды й росказы” (1876). У червні 1876 р. вийшла перша збірка “Письма Йвана Франка” під назвою “Баляды й росказы” з посвятою “блаженній дівиці Надежді” – О.Рошкевич, “єдиній музі, котра надихала” поета на збірку з 14 віршів. Однак палкий і настирливий у листах до лолинської панночки, двадцятилітній І.Франко боїться висловлювати свої почуття мовою поезії, і ті нечисленні еротичні мотиви, що інколи траплялися у його творах, були для нього штучними і чужими, бо йшли здебільшого від розуму, а не від серця. Найкращою формою для освідчень здавалась юнакові “Книга пісень” Г.Гейне, яку під час вакацій, читав разом з Ольгою. Так ліричний герой “Книги пісень” ставав психологічним двійником автора “Баляд і росказів”. Ніхто з франкознавців не звертав уваги на композицію цієї збірки і майже не згадував про романтичного лицаря, якому поет чомусь визначив чільне місце у своїй першій книжечці.

Це іронічний автопортрет самого І.Франка, “антипатичного ментора” (О.Рошкевич), якого дівчина “просила двічі, щоб мовчав і не плів сухого дуба”, а він уперто продовжував переконувати її у своїх почуттях. Книжне оточення і багата уява наповнювали життя юного анахорета неймовірними пригодами і романтичними пристрастями. У своїх містичних візіях надівав він маску лицаря сумного образу.

Моделювання І.Франко продовжив у баладах “Арф'ярка” та “Керманич”. У першій з них, що нагадує “циганські романси” (П.Филипович), він розробляє тему вірності і зради, малюючи досить тривіальну сцену, коли перед колишнім коханим та його новою милою несподівано з'являється зневажена любка і руйнує ілюзорний світ їхнього щастя. У цьому творі поет відмовляється від традиційних романтичних декорацій (за винятком романтичного образу арф’ярки) і зосереджу є свою увагу на психологічній драмі героїв і любовного трикутника, передаючи у стрімких діалогах страждання покинутої дівчини і безтурботну радість її суперниці, тривожне збентеження звабника і неминучість фатальної розв'язки.

Ще трагічніше розвиваються події у баладі “Керманич”, де вже в іншій формі звучить той самий мотив утраченого кохання. Тут, навпаки, сюжет оздоблений яскравими романтичними образами: шумливий Черемош, гуцульська дараба,, підводна скляна палата, а в ній кличе до себе керманича його колишня мила.

Нездоланні чари підводної феї поглинають свідомість ліричного героя, і він, вражений підсвідомими еротичними імпульсами, поринає у безодню швидкоплинної ріки. Очевидно, цей вірш створено не без впливу Г.Гейне, який створив образ прекрасної Лореляй, що зачарувала своїм співом таємничого плавця. Проте проблема контакту з водяною стихією, медіатором якого є жінка-утоплениця, загалом характерна як для української міфології, так і для романтичної поезії. Подібні мотиви зустрічаються також у творах Л.Боровиковського (“Заманка”), П.Гулака-Артемовського (“Рибалка”), М.Костомарова (“Мана”), І.Вагилевича та ін.