“Хвала життю!”

Твір написано 1912 р. в Чернігові. Вперше надруковано у збір­нику “Біла квітка”, Полтава, 1912 р. У нарисі, написаному на замовлення для літературно-худож­нього збірника “Біла квітка”, виданого Полтавським товариством боротьби з туберкульозом, ідеться про землетрус на острові Сицилія 28 грудня 1908 р., під час якого було зруйноване місто Мессіна. Письменник побував там в середині червня 1910 р.

“На острові”

Дата і місце написання твору точно не відомі. Вперше надруковано в журналі “Літературно-науковий вісник”, 1913 р., кн.1. Про свій намір написати цикл нарисів під загальною назвою “На острові” М.Коцюбинський повідомляв в листах на початку 1912 р.: “...Думаю зробити спробу написати щось про Капрі – се мають бути дрібнички, враження, картинки, сонце, море, при­рода і трошки людини, яка усе те любить”, “Вечорами буду пи­сати капрійські картинки, як матеріал”. Твір не завершений автором. В одному із своїх листів пи­сьменник зазначав: “Редакція буквально вирвала у мене до січне­вої книжки цю незакінчену річ і надрукувала її”.

М.Коцюбинський був одним із перших українських письменників, який, визначаючи засади реалізму з їхніми поняттями типового чи нетипового, в своєму розвитку йшов саме від цього до зображення індивідуального, цікавлячись і метафізикою людської душі, і навіть її ірраціональними началами, тобто він йшов від реалізму до неоромантизму, яскравим репрезентантом якого стала в 10-ті роки ХХ століття “Українська хата”. Однією частиною своєї душі він залишився реалістом, а з іншою, як писав в одному листі, “відчував межі та обмеження реалізму”. Через це М.Коцюбинський з прикрістю читав написану у стилі етнографічного реалізму власну повість “На віру”, бо вже створив свій різновид імпресіонізму, навчився користуватися елементами символізму, урбанізму і наблизився до психологізму, основою естетики якого є не увага до типового й нетипового, а до неповторної індивідуальності українця, що стало згодом основою неоромантизму. З іншого боку, він розробляє соціальні теми й не відходить від етнографічного реалізму (“Fata morgana”), певної ідеологізації власної творчості, що було притаманне реалістом. З цього погляду він – типовий перехідний письменник, а відтак і неоднозначний.

К ОЦЮБИНСЬКИЙ, ОНУК КОЦЮБИНСЬКОГО

Сергій ДЗЮБА

Юлія Романовича Коцюбинського проводжало в останню путь майже все місто. Кілька років тому я ледве вмовив його розповісти хоча б дещицю зі свого стражденного і дивовижного життя. Здається, це було взагалі єдине його інтерв'ю.

Він народився у Харкові — в 1934-му. А через три роки його батьки потрапили за грати. Романові Коцюбинському пригадали редагування у 20-х одеської газети "Чорноморська комуна" — звинуватили в націоналізмі і розстріляли. Матір — Олену Писаревську — випустили за півроку і вона забрала Юлія зі спеціального закладу для дітей ворогів народу...

У 1941-му вони опинилися в Сталінграді — Олена Євгенівна влаштувалася на завод. Коли місто оточили загарбники, надійшло розпорядження вивезти дітей. 900 дітлахів віком від 5 до 12 років перевозили баржами, які з повітря обстрілювали гітлерівці. Вціліло близько 140-а і серед них — Юлій Коцюбинський. З його тіла медики дістали сім куль...

Знову назбирали партію — 800 дітей, їх мали довезти за три дні у район, де мешкали репресовані кримські татари і продукти видали саме на такий час. Проте добиралися 27 днів. Багато дітей померло, але Юлій вижив. Він зненавидів дитбудинки (там нагадали, що він — син ворога народу), втікав з них, шукав рідних по всьому СРСР. Одного разу його спіймали і відправили до дитячої колонії... Тільки в 1953-му Юлій знайшов матір. Він був щасливим: отримав спеціальності слюсаря й токаря, склав екзамени за 9-й клас і пішов працювати на теплоелектростанцію. А жили вони в Ясній Поляні Тульської області (там, де колись мешкав Лев Толстой).

Та Юлія забрали до війська. У 1955-му біля кордону з Китаєм на танковій дивізії випробували атомну бомбу: 16 годин вони їхали територією, що була забруднена радіацією. Механік-водій з його танка через рік помер від променевої хвороби... Коцюбинський отримав 44 рентгени. Звичайно, дивізію одразу ж розформували. Юлія направили служити на Кавказ — у Грозний. Якраз повертались депортовані народи. У них вже не було любові до імперії. Чеченці вбивали поодиноких радянських офіцерів і солдат.

Але Коцюбинський вкотре залишився живим. І... потрапив до Угорщини, в 1956-му. Там, від кулі угорського снайпера, загинув ще один його водій — куля влучила у чоло.

Юлій Романович посивів рано... Після вечірньої школи вступив на філфак Київського університету — на російське відділення, адже зовсім не розмовляв українською. Було йому 25 років — солідний вік, як для першого курсу, обрали старостою. Однокурсники попросили: "Ти ж онук Коцюбинського — от і організовуй для нас зустрічі з письменниками". Він і організовував. Павло Тичина наполіг, щоб Юлій якомога швидше перевівся на українське відділення: "Будуть сміятися, буде важко, але треба витримати". Студент послухався.

Іван Драч з приятелями провели панахиду на могилі Михайла Грушевського. Парторг КДУ Міщенко дав указівку скликати комсомольські збори на всіх курсах і виключити з комсомолу (а, отже, і з університету) крамольного студента. Юлій переконав свій курс не робити цього. Вони були єдині, хто проголосував проти...

Одержавши диплома, працював у Чернігівському літературно-меморіальному музеї-заповіднику Михайла Коцюбинського, готувався захистити кандидатську дисертацію на кафедрі педагогіки КДУ. Навіть видрукував автореферат. Після захисту мала вийти його книга "Коцюбинський-педагог", у якій позитивно згадував "буржуазних націоналістів" Михайла Грушевського і Дмитра Яворницького. Набір розсипали, кафедру розігнали. А тут ще в Польщі часопис "Наша культура" вмістив статтю Юлія Романовича про перебування діда у Кракові, його дружбу з Богданом Лепким і листування між ними. Що почалося! Він написав заяву за власним бажанням, і 12 років був поза музеєм. А потім став його директором...

Належно вшанувати Юлія Романовича потрібно хоча б посмертно. Зокрема, видрукувати упорядкований ним унікальний двотомник листів до Михайла Коцюбинського. Поки що не вистачає коштів...