Міністерство освіти і науки України

Національний університет "Львівська політехніка"

Кафедра політології ІГСН

ПОЛІТОЛОГІЯ

Теми для самостійного вивчення

для студентів усіх спеціальностей

денної та заочної форм навчання

Національного університету "Львівська політехніка"

Львів

Процес політичної соціалізації: суть, особливості, моделі, агенти, моделі, типи

Кожна людина народжується, живе та формується у певному суспільстві. В процесі своєї життєдіяльності людина навчається певних, притаманних даному суспільству норм поведінки, засвоює традиції, мораль, звичаї, культуру, систему цінностей, які визначають внутрішню структуру особистості та спрямовують активність особи в соціально визначеному напрямку. При цьому суспільство виступає як «навчальна система», а сам процес «навчання» особи – є соціалізацією.

Таким чином, соціалізація – процес входження людини у суспільство, під час якого людина в умовах спілкування з іншими людьми та різноманітними соціальними групами, що відбувається в різноманітних сферах людської життєдіяльності, вчиться думати і поводитися у соціально допустимий спосіб та активно відтворювати засвоєний соціальний досвід.

Складовою загальної соціалізації є політична соціалізація. Від політичної активності людини, її ставлення до політичних інституцій, розуміння поточної політики держави, усвідомлення можливості свого впливу на перебіг та зміст політичного процесу в значній мірі залежить результативність та ефективність функціонування політичної системи та державної політики в цілому. В демократичному суспільстві, особа, яка бере активну участь у політиці, здатна не лише самореалізовуватись, а й, відповідно до своїх потреб та інтересів впливати на політичну свідомість та поведінку інших людей, виклиеати зміни у політичних відносинах. Власне, процес входження та активного залучення людини до політики можна потрактувати як політичну соціалізацію.

Отже, політична соціалізація – процес засвоєння та активного відтворення притаманних даному суспільству політичних цінностей, настанов, переконань, моделей поведінки, що відбувається в ході становлення та еволюції індивіда як члена політичної спільноти і спрямований на забезпечення його свідомої та активної участі у політичному житті суспільства.

Аналізуючи мотиви, чинники та характер політичної соціалізації науковці обґрунтували низку теорій, серед яких найбільш відомими та розповсюдженими є наступні:

- ролева теорія, авторами якої є Р. Ліптон та Т. Парсонс, розглядає політичну соціалізацію як своєрідну гру, тренування в ході яких людина, засвоюючи «правила гри», виконує певні ролі у відносинах з владою;

- біхевіористська теорія трактує політичну соціалізацію як процес становлення індивідуальної політичної свідомості що відбувається або на основі успадкованих ( В. Скіннер), або набутих під впливом суспільства ( А. Маслоу, Р. Лейн ) цінностей та емоцій;

- психоаналітична теорія, автори якої Е Еріксон та Е Фромм розглядають політичну соціалізацію виходячи з аналізу підсвідомих, ірраціональних мотивів, які формують певний тип політичної поведінки особи.

В ході політичної соціалізації особи відбувається її взаємодія з політичним середовищем. Характер взаємодії може сприяти набуттю, або втраті людиною певних соціальних властивостей, які визначають її як « людину політичну» і впливають на рівень політичної активності конкретної особи. Взаємодія людини і політичного середовища є двостороннім процесом і включає в себе процеси інтеріоризації та екстеріоризації.

Інтеріоризація – процес переходу у внутрішню структуру особистості вимог соціально-політичної системи в ході якого відбувається становлення людини як громадянина.

В процесі інтеріоризації формується система мотивацій особи, яка включає в себе різні мотиви, зокрема: переконання, інтерес, поступливість, боязнь. Варто зауважити, що кожна держава використовує всі мотиваційні моделі, однак, в залежності від домінування того чи іншого мотиву у процесі соціалізації, можна виділити наступні моделі політичної соціалізації:

«модель переконаності» - характерна для країн Західної Європи і передбачає усвідомлене бажання людини відповідати на запити політичної системи згідно до своїх внутрішніх переконань, через свідому громадянську позицію, яка виникає на основі переконаності в ефективності і справедливості існуючого суспільно-політичного ладу, високого ступеню довіри до діяльності владних інституцій;

«модель інтересу» - притаманна для США, де політика трактується як бізнес, а політики – як бізнесмени. Американський громадянин – вільна особа, яка керується у політичній діяльності насамперед особистим інтересом і вступає у політику через можливість отримати певні блага, користь, привілеї. Американський прагматизм проявляється і в процесі політичної соціалізації, яка передбачає раціональне усвідомлення індивідом можливості отримати певну вигоду від участі у політиці, що і виступає мотивом активної політичної діяльності;

«модель підкорення» ( «примусова модель» ) характерна для недемократичних, тоталітарних систем ( СРСР, Куба, Північна Корея, Китай, нацистська Німеччина та ін. ). В основі цієї моделі лежать примусові мотиви, які заставляють людину пристосовуватись, часто всупереч своїм внутрішнім переконанням, до потреб політичної системи. Така модель трактує людину як недосконалу істоту, нездатну самостійно приймати рішення, свого роду «гвинтик» у системі. Найбільшою цінністю проголошується держава, партія, політична влада. Політична поведінка особи в таких системах мотивується обережністю та поступливістю через боязнь застосування політичних репресій, терору, покарань. Результатом такої моделі соціалізації є абсолютне підкорення людини державі, політичній партії, еліті, які обмежують участь людини у політиці, що, в свою чергу, призводить до політичного відчуження особи.

Загалом, в сучасному світі, що прямує до демократії та творення правових держав, використання примусових мотивів політичної соціалізації вкрай звужується. Зокрема, відмова від використання політичною владою примусових мотивів соціалізації характерна для сучасної України, яка з проголошенням незалежності стала на шлях демократизації.

Зворотнім до процесу інтеріоризації є процес екстеріоризації.

Екстеріоризація – передача набутого індивідом політичного досвіду у політичну дійсність.

Екстеріоризація виконує ряд функцій:

- функція узгодження політичної поведінки особи з вимогами політичної системи, що сприяє досягненню суспільного та національного консенсусу;

- функція ціннісних орієнтацій, яка передбачає формування у особи позитивного ставлення до концептуальних принципів політичної спільноти;

- прагматична, інструментальна функція, яка передбачає практичну участь особи у політичному процесі, вміння орієнтуватись у складних суспільно-політичних процесах, застосування різноманітних форм та типів політичної активності.

Політична соціалізація є керованим процесом. Кожна держава прагне виховати певний тип громадянина, якому були б притаманні конкретні характеристики та який найбільш адекватно відповідав вимогам політичної системи. В різних типах суспільств поняття «ідеального громадянина» набуває не однакового змісту, Так, для тоталітарної держави ідеальним є громадянин який активно підтримує всі рішення та дії держави, не задумуючись над їх змістом та наслідками ( так званий тип «бездумного ентузіаста» ). В країнах сучасної демократії вимоги держави до «ідеального громадянина» кардинально відмінні. Політична влада зацікавлена у формуванні вільної, відповідальної, політично активної особи, яка вміло використовує свої права, законослухняна, свідомо бере участь у політиці, вміє відстоювати свої інтереси, бере участь у виборах тощо.

Згідно з плюралістичною концепцією, «ідеальний громадянин» повинен володіти наступними характеристиками:

- усвідомлення власних інтересів та вміння співставити їх з інтересами соціальних груп з якими себе ідентифікує;

- чітко сформовані ідеологічні орієнтації на основі яких здійснюється вибір;

- знання встановлених суспільством «правил політичної гри»;

- готовність до активної участі у політиці.

Політична соціалізація є безперервним процесом, який не закінчується з досягненням людиною певного статусу чи віку. Політичні погляди, переконання, уподобання, рівень політичної активності можуть змінюватися протягом всього життя. Однак, у процесі політичної соціалізації виділяють наступні стадії:

- дотрудовий період загальної соціалізації. Це стадія шкільної освіти, коли дитина в основному від батьків та вчителів отримує політичну інформацію та сприймає її на емоційному рівні. Для цього етапу характерне персоніфіковане уявлення про політику; поява елементів власного політичного досвіду, формування основ політичної культури;

- активна стадія передбачає залучення людини до участі у політиці через діяльність у громадських організаціях, політичних партіях та структурах. На цьому етапі відбувається розширення власного політичного досвіду. Особа стає здатною до самостійних політичних суджень, аналізу політичної ситуації, формування власної політичної позиції, протистояння тиску колективної думки. Активна стадія не завжди повинна збігатись з трудовим періодом. Інколи люди похилого віку, які вже досягли певного статусу та через вихід на пенсію мають достатньо вільного часу, починають активно включатися у політику, беручи участь у вирішнні громадських та суспільно-політичних проблем.

- пасивна стадія політичної соціалізації передбачає свідоме, або несвідоме виключення людини зі сфери політичних відносин. Виключення людини з політики може бути викликане небажанням, або неможливістю ( внаслідок стану здоров’я чи похилого віку ) брати участь у політиці.

Завданням політичної соціалізації є зміна поведінки особи відповідно до вимог політичної системи. Модифікація поведінки людини здійснюється під впливом різних чинників, індивідуальних і групових суб’єктів, яких називають «агентами політичної соціалізації».

Агент політичної соціалізації – особи, структури і середовища, які здійснюють соціалізацію особистості та під впливом яких індивід набуває соціальних властивостей, необхідних йому для адекватної поведінки в певному політично організованому суспільстві.

До агентів політичної соціалізації відносять: сім’ю, систему освіти, закони, референтні групи, політичні партії, політичних лідерів, засоби масової інформації тощо. На різних етапах політичної соціалізації роль різних агентів є неоднаковою. Якщо на дотрудовій стадії особливе значення відіграють сім’я та система освіти, то в активний період значно зростає соціалізуючи роль таких агентів як ЗМІ, політичні партії та лідери, референтні групи.

На перебіг та зміст політичної соціалізації впливає ряд факторів, серед яких варто виділити наступні: рівень загальної освіти та культури, психічні особливості індивіда, належність до певної соціальної групи. Всі ці чинники опосередковуються рівнем розвитку суспільства та типом політичного режиму, який існує в державі. В залежності від характеру взаємодії особи та держави виділяють різні типи політичної соціалізації:

Гармонійний тип – характерний для англо-американської культури, де взаємодія між особою та державою відбувається на основі спільних цінностей, переконань, норм та ідеалів, притаманних даному суспільству. Діалог між індивідом та владою забезпечується існуванням сталих демократичних традицій та високо розвинутого громадянського суспільства.

Плюралістичний тип – притаманний країнам Західної Європи. Для нього характерний опосередкований тип взаємодії між особою та політичною владою. Початкова соціалізація здійснюється на основі ідеалів та цінностей різноманітних існуючих у суспільстві етнічних субкультур. Консолідована демократія базується на індивідуальній свободі, конституційному обмеженні влади та високому ступені розвитку громадянського суспільства.

Конфліктний тип – характерний для країн Азії та Африки. Йому притаманна культурна неоднорідність та прихильність індивіда до ідеалів та цінностей роду, клану, племені, касти в рамках яких здійснюється початкова соціалізація, що утруднює діалог між владою та носіями різноманітних субкультур та стає основою для політичного насильства. Загальна соціалізація відбувається у постійній боротьбі з представниками різних суспільних груп.

Гегемоністський тип – властивий для закритих політичних систем тоталітарного типу ( фашистські, комуністичні країни ). Політична соціалізація відбувається на засадах примусового насадження цінностей та ідеалів певної ідеології, класу, партії, інколи релігії ( іслам ). Цінності інших систем не визнаються.

ПОЛІТИЧНІ ЕЛІТИ ЯК СУБ’ЄКТИ ПОЛІТИКИ

У кожному суспільстві існує група людей від яких залежить процес прийняття рішень, які спрямовані на визначення напряму суспільно-політичного розвитку, вдосконалення та розвиток всіх сфер суспільного життя. Ця група людей – еліта. В залежності від сфери життєдіяльності, виділяють економічну, політичну, військову, освітянську, мистецьку, духівничу, наукову та інші види еліт.

Еліта ( від франц. « elite» - «краще», «вибране», «відбірне» ) - соціальна група, яка займає найвище положення а суспільній ієрархії та здійснює керівництво у певній галузі суспільного життя.

Серед усіх еліт особливе місце посідає політична еліта.

Політична еліта – достатньо самостійна, відносно привілейована меншість суспільства, яка володіє психологічними, соціальними та політичними якостями й бере безпосередню участь у прийнятті політичних рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї.

В політології існує низка теорій елітаризму, опрацьованих як зарубіжними, так і вітчизняними науковцями. Охарактеризуємо найбільш відомі з них.

1. В період Стародавньої Греції найбільш докладні елітарні погляди сформулював Платон. На його думку, лише аристократи, зокрема філософи, які отримали належне виховання та мають природні нахили до керівництва можуть успішно управляти державою.

2. Один з основоположників сучасної теорії політичних еліт В. Парето вважав, що рівновагу суспільної системи забезпечує кругообіг еліт, який є свого роду універсальним законом історії. Елітою він вважав людей, які досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності. До складу еліти може ввійти кожна людина, яка завдяки своїм зусиллям та боротьбі за покращення свого становища піднімається по соціальній драбині та здобуває панівні позиції. Цей процес є циклічним, з часом старі еліти вироджуються і зникають, а на зміну їм приходять нові. У процесі циркуляції відбувається послідовна зміна двох типів еліт: « левів», які характеризуються консерватизмом, авторитарністю, використанням силових методів здійснення влади та «лисів» яким притаманні компромісність, угодовство, використання політичного маневрування, спекуляцій, обману.

3. Наступний представник класичної елітарної теорії Г. Моска вважав, що у кожному суспільстві виникає і існує два класи людей: той, який править і той, яким правлять. Перший клас це компетентна і організована група, яка є меншістю суспільства та поповнюється здібними людьми, які відповідають потребам суспільства на конкретному етапі його розвитку. Цей клас – еліта, яка монополізує владу, виконує політичні функції, насолоджується владою, управляє більш чисельним іншим класом та контролює його.

4.Заслуговує на увагу елітарна концепція Р. Міхельса, який обґрунтував « залізний закон олігархічних тенденцій». На його думку, у кожній організації чи політичній партії, навіть демократичній, на певному етапі виокремлюється панівна меншість, поява якої спричинена необхідністю професійного керівництва, яке опирається на платний бюрократичний апарат. Таким чином виникає еліта – активна керівна меншість, якій більшість, через неможливість здійснювати прямий контроль над нею, змушена підкорюватися.

5. Аналіз політичних еліт посідає особливе місце у працях М. Вебера. Він прийшов до висновку, що політичні еліти творять харизматичні особи, що наділені особливим даром та сумою індивідуальних рис, які дозволяють їм здійснювати визначальний вплив на оточення та ціле суспільство загалом.

6. Український політолог В. Липинський розглядав політичну еліту в контексті національного відродження України, яке нерозривно пов’язане з відродженням національної еліти – аристократії. Національна аристократія повинна опиратися на матеріальну силу, здобуту в процесі матеріального виробництва та моральний авторитет, який забезпечується законністю виконання елітою свої національних завдань. За В. Липинським, нову національну еліту творять представники усіх соціальних верст та класів, які усвідомили українську національну ідею і прагнуть втілити її в життя. Національна еліта повинна постійно оновлюватись і поповнюватись людьми національно свідомими та патріотично налаштованими.

7. Питання творення нової української еліти знайшло відображення у теорії інтегрального націоналізму Д. Донцова. На його думку втілення державницької ідеї можливе лише за умови існування у суспільстві провідної верстви – «ініціативної меншості», яка формується не на основі маси, класу чи партії, а є кастою кращих людей, до якої, шляхом суворого відбору, входять лише ті, хто має сильну волю та може віддати життя за втілення ідеї.

Таким чином, провідною ідеєю всіх теорій є твердження про неможливість здійснення управлінських функцій всім народом, а лише меншістю, тобто – елітою, яка повинна виконувати ряд функцій.

Функції політичної еліти:

• реалізація волі народу, суспільних груп, класів щодо здійснення політичної влади, задоволення суспільної потреби у владному регулюванні;

• артикуляція інтересів великих суспільних груп;

• аналіз політичної ситуації, політичне прогнозування, вироблення стратегії та тактики політичної діяльності;

• формування інституційно-організаційної волі суспільних груп;

• політичне представництво суспільних груп та їх інтересів;

• регулятивно –контролююча;

• підготовка та висунення кадрів, форування адміністративного апарату.

Одним з важливих питань теорії політичних еліт є їх типологізація. В основі типології еліт лежать різні критерії, які дають змогу віднести певну еліту до того чи іншого типу:

1. За критерієм стадій історичного розвитку еліти поділяють на:

• аристократична ( еліта крові ) існує в доіндустріальному, традиційному суспільстві;

• еліта багатства й успіху ( олігархія) притаманна індустріальному, капіталістичному суспільству;

• бюрократична еліта характерна для індустріального суспільства тоталітарного типу ( соціалізм, комунізм );

• еліта знань ( меритократія ) притаманна сучасному, постіндустріальному суспільству.

2.За критерієм обсягу політичного простору:

• загальнонаціональна;

• регіональна;

• місцева.

3. За сферою діяльності:

• адміністративна;

• комунікаційна;

4. За ідеологією:

• ліберальна:

• консервативна;

• соціалістична;

• націоналістична.

5.За характером політичного режиму:

• демократична;

• авторитарна;

• тоталітарна.

6. За можливістю доступу в еліту нових членів:

відкрита;

закрита.

В межах політичної еліти вирізняють:

• еліту влади;

• еліту впливу;

• субеліту (суспільна верства, яка за своїм соціальним статусом наближається до політичної еліти і за рахунок якої відбувається поповнення політичної еліти).

В контексті співвідношення владної, управлінської та опозиційної діяльності виділяють:

• правлячу еліту, яка в даний період здійснює владу;

• опозицію, яка критикує діяльність правлячої еліти та прагне завоювати владу;

• контреліту (політично активна верства з якої в майбутньому може утворитись нова еліта, яка прийде на зміну існуючій).

Таким чином, політична еліта – це активна, компетентна з високим ступенем організації група, що безпосередньо здійснює управління державою та суспільними справами. Діяльність політичних еліт передбачає наявність у ній авторитетної особи – лідера аналізу якого присвячене наступне питання.