21. Становлення князівського абсолютизму в Середньовічній Німеччині: причини,передумови,суть та оцінка.

Як і станово-представницька монархія, абсолютизм склався не на всій території імперії, а в межах окремих князівств.  Князівський абсолютизм був вираженням повного успіху феодальної реакції, перемогою над буржуазним рухом, підкоренням слабої німецької буржуазії князям.  У другій половині XVІІ ст. найбільшими абсолютиськими державами були Прусcія і Австрія,між обома країнами існував постійний антагонізм, особливо в питанні про те, кому повинна належати керівна роль у Німеччині.  Австрія була менш централізованою державою При імператорі діяли такі установи: державна рада, королівська канцелярія, військова рада, комерцколегія.  Внаслідок економічної і військової слабкості Австрії її міжнародний авторитет був невеликий.  Колишня Тевтонська держава Пруссія, навпаки, ставала дедалі сильнішою.  У внутрішньому управлінні прусським королям вдалося досягти набагато більшої централізації, ніж монархам Австрії. Після усунення Таємної ради було створено три важливих відомства: внутрішніх справ, юстиції, іноземних справ. Найбільше значення мали відомства внутрішніх справ і полі-ції. Розгалужений поліцейський апарат втручався в життя підданих аж до того, що забороняв жінкам носити модні сукні, пудритись тощо. Опорою короля були армія і чиновництво. Установлювався абсолютизм і в інших німецьких князівствах. Коли ландтаг Саксонії надумав протестувати проти поборів курфюрста Августа Сильного, останній наказав закрити депутатів у залі і тримати, поки не примиряться.  Влада німецького імператора була примарною. Німеччина була конгломератом королівств, курфюрств, ландграфств, архієпіскопств, єпіскопств, абатств, володінь духовних орденів, імперських рицарств і вільних міст. Такий вигляд мав на практиці князівський абсолютизм.  До 1806 р. у Німеччині було 51 імперське місто, близько 360 князівств і до 1,5 тисячі рицарських володінь, господарі яких також претендували на незалежність, суверенітет

24.Австрія: утворення держави,суспільний лад,державний устрій(Х-ХVIII). Реформи Марії-Терезії та Йосифа ІІ.  За правління Марії-Терезії та Йосифа II остаточно оформився австрійський абсолютизм. Слід зауважити, що майже всі реформи, проведені Марією-Терезією, були продиктовані її прагненням захистити своє право на престол. З метою посилення центральної влади було створено Державну раду і центральний суд, завдяки чому вся повнота влади зосередилася в руках імператриці. Для успішного ведення війни проти суперників здійснено військову реформу, вербування найманців замінено рекрутськими наборами, що дало можливість збільшити армію зі 108 до 278 тис. вояків. Було уніфіковано систему податків — запроваджено загальний податок на прибуток, що його сплачували всі верстви суспільства. Ліквідовано внутрішні митні кордони. Селянам надали право викуповувати власні наділи, панщину обмежили трьома днями на тиждень. Було видано Цивільний («Терезіанський кодекс») і Кримінальний («Терезіанська Немезіда») кодекси. Здійснювалися заходи з розвитку освіти: було запроваджено загальну шкільну освіту й відокремлено школу від церкви. Значно більшого у проведенні реформ досяг син Марії-Терезії Йосиф ІІ (1780-1790). Він вдався до подальшого посилення центральної влади. Було скасовано права провінційних станових зборів, посилено владу губернаторів, яких призначав імператор, урівнено в правах усі області, в судах та адміністраціях введено німецьку мову. Важливими стали реформи церкви. Йосиф прагнув підпорядкувати собі церкву та послабити її вплив на суспільство. Він постановив, щоби папські укази й розпорядження оприлюднювалися лише за згодою уряду, а чернечі ордени були підпорядковані місцевим єпископам; скоротив кількість монастирів і ченців. Конфісковані землі та майно було продано, частину доходів спрямовано на розвиток освіти; церковні школи переорієнтовано на світське навчання і підпорядковано «Вищій навчальній комісії». Зрештою, він наважився на втручання у внутрішню структуру католицької церкви і навіть змінив деякі обряди. За його правління було видано новий збірник законів («Йосифів законник»), а1781 р. скасовано особисту залежність селян

6. Сеньйоріальна (вотчинна) монархія у Франції (суспільний лад, державний устрій) –ІХ-ХІІ ст. Королівська влада. Реформи Людовика ІХ. У Франції в IX-XI ст відбувається остаточне оформлення феодальне за-лежного селянства, серед якого розрізнялись такі категорії: серви (розгляда¬лись як проста належність до землі) та вілани (вважалися вільними держателями землі). Відбувається формування соціальної верхівки суспільства - феодалів-землевласників, до яких приєднується духовенство, - та їх консолідація. Виникає особлива форма відносин між ними - сюзеренітету-васалітету - та формується своєрідна ієрархічна драбина за категоріями феодалів, кожен з яких фіксував титул або ранг. На верхівці перебував король, а далі йшли герцоги, маркізи, графи, барони, віконти та шевальє. Залежно від того, яку сходинку в цій ієрархічній драбині посідав той чи той феодал, визначалися його права, привілеї, обов'язки. Міста у Франції, виникаючи на землях феодалів, підпадали під їхню юрисдикцію, вважалися їхньою власністю та були зобов'язані відбувати різні повинності. Це викликало невдоволення міст. Отож, уже в X-XII століттях французькі міста отримують певну авто¬номію, звільняючись від влади фео-далів. Багато з них створюють власні органи управління, мають свій суд, ви-дають законодавчі акти. Управління містом зосереджувалось у міській раді, що складалася з присяжних. Останні обирали мера міста. Відбувається становлення феодальної держави, правителем якої був король. У IX-XI століттях його обирала верхівка світських і духовних феодалів, лише з XII ст. утверджується спадкове передання трону. Найближчим радником і помічником короля був сенешал. У військових справах важливу роль відігравав великий конетабль, помічником якого був маршал. Королів¬ською скарбницею завідував скарбник, який мав помічника -камергера. Канцелярією керував канцлер. На місцях адміністративні, військові та судові функції покладалися на призначених королем посадовців. З XI ст. у королівському домені з'являється нова посадова особа - прево, - котра збирала податки, командувала гарнізоном і ополченням. У XII ст. виникають великі територіальні одиниці, на чолі яких стояли бальї. З розвитком феодальних відносин утворю¬ються збори королівських васалів - королівська курія, значення якої поступово зростає. З розвитком великого феодального землеволодіння та неперерв¬ною ро-здачею земель васалам настає економічна роз'єднаність, яка зумовила полі-тичну роздробленість. Великі феодали відмовля¬ються визнавати верховну владу короля, вважаючи себе повністю самостійними та незалежними. Після того, як класична формула васалітету "васал мого васала не мій васал" була визнана юридичною нормою, король, фактично, був позбавлений прямого зв'язку з основною масою феодалів. Його влада обмежилася лише власним доменом. Франція розпалася на просту сукупність феодальних володінь. Особлива роль у подоланні опору феодалів і зміцненні держави належить Людовику IX (1226- 1270). Він здійснив низку реформ, які сприяли централізації держави: • на території королівського домену були заборонені судові поєдинки та міжусобні війни. На інших територіях країни останні були обмежені. Було за-проваджено порядок, згідно з яким герцоги, графи, чиї володіння перебували за межами домену, в разі виникнен¬ ня спорів, зобов'язані були за 40 днів до початку війни передати їхню суть до суду короля; • із королівської ради була виділена особлива судова палата, яка перет-ворилася на вищу апеляційну інстанцію, і тільки в цьому королівському суді стали розглядатися справи про значні, зокрема й кримінальні злочини. Цій палаті були також передані важливі адміністративні функції; • у сфері законодавства було відновлено практику видання королів¬ ських законодавчих актів, обов'язкових для всього королівства. Правда, спочатку для надання їм чинності вимагалася згода великих феодалів. Однак уже всередині XIII ст. такого затвердження вже не вимагалося;

•стала чеканитися повноцінна золота та срібна королівські монети, що починають витісняти численні види монет, які чеканили феодали та міста. Випуск королівської монети, що набула значного поширення, сприяв розвитку торгівлі та зміцненню зв'язків між окремими провінціями країн; • військові формування стали складатися з рекрутів, в результаті чого король у меншій мірі став залежати від феодальних дружин. Реформи Людовика IX значною мірою сприяли подоланню опору світських феодалів, однак остаточно подолати феодальну роздробле¬ність король самостійно не міг.

3.Державний устрій франків. Верденський договір 843р. Після завоювання Галії значно посилилась влада монарха. король зосереджував майже всі функції держ. управління. Все населення країни він розглядав як особисто залежних людей. Рішення король приймав після його погодження з представниками  світської знаті та духовенства. Ці збори становили раду короля(діяла не постійно).Король щороку збирав Березневі поля(військові збори). Згодом ці збори називались Травневими полями і на них вибирались  майордоми, оголошувався вступ на престол короля, доводились до відома прийняті закони. Велика роль належала королівському двору. Тут зосереджували діяльність вищі чиновники – міністеріали . Першим серед них був майордом(управляючий королівським двором а згодом перший міністр короля). Сенешал – завідував особистими  справами короля і управляв слугами королівського двору.Пфальцграф – очолював суд королівського двору.Референдарій – редагував і оформляв  акти що надходили від короля і зберігав архіви. Маршал – очолював королівську кінноту. Камерарій – завідував майном і скарбницею короля, архікапелан –  духовенством королівського двору.Держава поділялась на аги які очолювали графи, паги поділяли на сотні які очолювали сотники (на Пд. Їх називали вікаріями а на Пн.центанаріями.) Після смерті Людовіка Благочестивого розпочалась міжусобна боротьба за владу між трьома його синами яка завершилась 843р. підписанням Верденського договору. Згідно з ним імперія була поділена на 3 частини які потім стали основою майбутніх держав Зх. Європи – Франції , Італії та Німеччини.Старший син Лотар отримав Італію,Бургундію та Лотпрингію,Людовік – Німеччину ,Карл Лисий – Францію.

4.Джерела права у франків і їхня характеристика. Салічна правда… Основним джерелом права були звичаї і так звані варварські правди – записи звичаєвого права германських племен. У державі діяло різне право існував принцип національної дії права тобто кожне плем’я і народність судилося за своїм правом. Зокрема , діяли Бургундська правда ,Лангобардська правда, Баварська правда… Усі вони складені латинською мовою і їх статті урегульовували тільки деякі правові питання. Найдавнішим збірником права основного племені франків які заснували в Галії Франкську державу – салічних франків –  була Салічна правда. Первісний текст не зберігся. Допускають що збірник був записаний за часів Хлодвіга між 508 і 511рр. налічував 65 артикуліві потім неодноразово доповнювався. Збірник був написаний латинською мовою ,у ньому простежуються  сліди первіснообщинних відносин які збереглись в суспільстві. Ще одним джерелом права були правові акти королів – капітуляції. вони мали загальний характер – стосувались всіх жителів держави чи значних їх груп. Розрізняли світські , церковні тазмішані капітуляції . До джерел права відносились індивідуальні правові акти що стосувались конкретних осіб чи організацій – рескрипти та декрети (приватні і королівські). Королівські документи поділялись  на: 1.diplomata – документи які надавали або підтверджували певні права і привілеї 2.placita – видані на підставі рішення королівського суду 3. Indiculi – видані урядовцями.

20. Виникнення та особливості станово-представницької монархії в Німеччині. Формування та роль суспільних станів. Утворення , структура, роль Імперського сейму та імперського камерального суду в Німеччині ( ХV – XVІІ).

Після падіння династії Ґоґенштауфенів німецькі князі намагалися обирати на імператорський трон дрібних, неавторитетних земських правителів, щоби не виникало загрози князівській владі. Однак один із них – Рудольф Габсбург – почав активно використовувати своє становище для зміцнення роду Габсбургів. Він, зокрема, надав синам у державні ленні володіння Австрію та Штирію. У ІІ пол. ХVІ ст. магнати відмовилися від політики обрання на трон дрібних князів, тим паче, що влада імператора не була міцною. Тому встановилася традиція обирати імператорів із однієї династії – спочатку Люксембургів, потім – Габсбургів. Останні утримували імператорський трон з 1438р. аж до падіння Священної імперії 1806 р. Отже, не посилення, а послаблення князів, падіння сусп.-пол. Ролі міст стали тими визначальними обставинами, що зумовили в країні специфіку станово-представницької монархії. Суспільний лад. Дворянство. У верстві феодалів майже зникли середні дворяни, котрі переважно були вассалами безпосередніх ленників імператора, тобто його підвасалами. Вони або досягали становища дрібних князів, або ж опускалися до рівня дрібного дворянства, лицарства. Зазнавало утисків лицарство, з появою вогнепальної зброї зростала роль піхоти. Зростала кількість знаті (князів світських і духовних), переважно за рахунок середнього дворянства. Духовенство поділялося на біле і чорне, кожне з них – на дві основні групи. Перша складалася з вищого духовенства – архієпископів, єпископів, настоятелів монастирів, тобто великих землевласників. До другої належало нижче духовентсво – сільсікі та міські священники, монахи. Міщани. Спостерігалося щораз більше розшарування серед міського населення: його верхівки (патриціат), що захопило всі міські посади управління містом, бюргерства (середня верства, переважно майстри, середні та дрібні купці), плебейської частини(підмайстри, учні, поденщики). Селянство. У поземельних відносинах Німеччини відбулись важливі зміни, викликані проникненням у сільське господарство товарно-грошових відносин. Ці зміни виразились у послабленні кріпосної залежності селян, які одержали самостійність. Найбільш заможні вільні селяни, орендували великі земельні ді-лянки у феодалів, сплачуючи за оренду грошовий чинш. Великі орендатори з часом ставали дрібними поміщиками. Разом з тим залишалась велика маса залежного селянства, яке було “залежним по землі” і “особисто залежним”. Перші були прикріплені до землі, яку займали спадково, виконуючи певні визначені повинності. Особисто залежні виконували повинності, розмір яких не був чітко визначений.  Імперський сейм (рейхстаг). До компетенції рейхстагу входили найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики Священної Римської імперії, зокрема: видання загальноімперських законів, оголошення війни та укладання миру, утворення й ліквідація імперських органів управління та суду, скликання та розпуск імперської армії, затвердження податків і субсидій імператору, економічна політика, питання земського миру і співіснування різноманітних релігійних конфесій, нагляд і затвердження вироків Імперського камерального суду, оголошення імперської опали. Структура. 3 колегії: колегія курфюрстів, колегія князів, колегія міст. І-скл. З семи магнатів, потім – восьми. Головуючий колегією був архієпископ Майнцський. Кожен курфюрст входив до колегії автоматично, його титул і посада передавалися у спадковість. Кожен член колегії мав один голос, справа вирішувалась більшістю голосів. ІІ- скл. зі всіх князів імперії, єпископів, графів й ін. титулованих дворян, що не були васалами князів. ІІІ - складалась із представників вільних імперських міст під головуванням бургомістра міста, що приймало рейхстаг. Найвище представництво міста мали на початку XVI року, коли у рейхстазі брали участь до 84 міст, об’єднаних у дві колегії.

Імперський камеральний суд. Утв. 1495р., як верховний суд для всієї імперії, остаточну організацію він отримав 1521р. Голову суду призначав імператор, проте переважна більшість членів суду делегувалися імперськими класами (курфюрстами і імперськими округами), що забезпечувало певну незалежність від імператора. З 1555 р. в сенаті суду одна половина суддів була католиками, інша половина — лютеранами. Імп.суд був вищою апеляційною і касаційною інстанцією за вироками і постановами судових органів суб'єктів імперії, а також місцем вирішення конфліктів між імперськими класами і скарг на дії імператора.ї

27. Еволюція суспільного ладу та державного устрою Візантії у VІІІ – ХІV ст На оч.8 ст.-вихід з гострої соціально-політичної кризи.Зменшилась роль міст;у соц.-екон.відносинах домінує село;зросла к-сть вільних селян-общинників.Втратила значення численна ранньовізантійська бюрократія.Було ліквідовано чимало посад в управління,скоротилась к-сть осіб сенаторського складу.Змінилась податкова система: замість чисельних податків встановлено один.У 8-9 ст. у різних галуззях вироб-ва,торгівлі виникли кінонії – добровільні обєднання,співтовариства(по договорах),які об’єднували капітал,працю.майно.Замість складної системи цив.управління виникла система логофетій – своєрідні відомства, як міністерства.Старе римське управління замінила ранньо-середньовічна система централіз.управління. Значно скоротили армію,платню виплачували з запізненням,не вистачало озброєння. В 8-9 ст імператори знову стають полководцями,фемний устрій,військова організація опиралась на село.Вільні селяни-стратіоти-основна військова сила країни(.За службу мали землю, пільги і зарплату) У 8 ст. в процесі звільнення країни від арабів розгорнувся антицерковний рух (іконоборства).В 726р.закон заборонив поклоніння іконам. Розгром арабів,успішна війна проти слов’ян на Балканах-зміцнення країни;піднесення с/г-ва,відродження міст,ремесл,торгівлі. 8-9 ст.-розвиток специф.візант.феодалізму.На поч.11 ст.-розширення кордонів,імерія-найбільш «міська» країна Європи. 9-10ст.-Фемні начальники-впливова сила(цив.та військ.влада,крупна зем.власність,великий авторитет).Збільшились зем.володіння держави(завойовані землі),зменшились старої родової знаті(внаслідок ворожих завоювань,нестачі робочих рук)Це гальмувало розвиток і призвело до своєрідності віз ант.крупного ранньофеод.землеволодіння. 9-11 ст.-зростання церковно-монастир.землеволодіння.На поч..10 ст.пожвавилось міське ремесло,що активно підтримувала держава.Відроджуються різні корпорації-ремісничі,торгівельні,навіть лихварів,нотаріусів(державних або приватних. В 1 пол.10 ст.склад.у класичних формах структура ранньофеод.державності-численність ланок і чиновників держ.апарату,чітка ієрархія посад,титулів. Зміцнення влади імператорів,армії,флоту,мобілізація всіх внутр..сил і резервів держави,народу дали не лише можливість вийти з гострої економ.,політ.,військ.кризи,а й у 10-11 ст. стати однією з наймогутніших держав Середземномор’я. Знчно зміцніли у світі позиції віз ант.церкви.Місіонерська діяльність досягла небувалого розмаху-почались перші активні контакти з Київської РуссюУ сер. 11ст.війна з турками,печенігами.Перший хр.похід(1096-1099) 12ст.внутр.і зовн.ситуація ускладнується.Захід виголошує плани захопленя Константинополя. 1204р.Четвертий хр.похід-хрестоносці штурмують і грабують Константинополь.Столиця імперії стала столицею нової держави-Константинопольської або Латинської імперіїВсередині 13ст.імператор Ватац відвоював від латинян і турків значні тер.на Балканах і в Малій Азії,а в 1261-Константинополь.-відновилась імперія. Складна внутр.ситуація:казна збідніла,церква розкололась,армію і флот скоротили,селяни збунтувались,почалась боротьба за владу між феод.угрупуваннями. В середині 14ст.-громад.війна між землевласниц. І міськ.знаттю та міщанами,яких підтрим.селяни.-розорення і послаблення країни.Від імперії відпали значні західні тер.,посилилась феод.роздробленість,міжусобні війни. Титули присвоювалися і куплялися. Зберігалася виборність імператорів, закріплений інститут співправителів. Поглиблювалася соціальна диференціація. Влада у державі-великій земельній аристократії. Право захищало не общину, а феодала. Сенат виконував суто дорадчі функції.

28 джерела права візантії, кодифікація юстиніана Візантійское право, історія якого налічує більше тисячі років, являє собою унікальне явище для середньовічної Європи. Воно характеризується відносно високим ступенем стабільності, внутрішньої цілісності, а також здатність пристосовуватися до мінливих соціально-економічних та політичних умов. Ці якості права в Византии визначалися рядом історичних факторів, серед яких особливе значення мали традиційно сильна центральна імператорська влада, римське правове спадщину, візантійська християнська церква. Ці фактори сприяли інтегруючих вплив на право, додавали йому властивості системності. Вже на ранніх етапах розвитку держави у Візантії склалася своєрідна правова система, яка виросла безпосередньо з римського права, але випробувала на собі вплив специфічних перехідних до феодалізму відносин у суспільстві, що відрізнялися великою соціальною та етнічної строкатості. Під впливом часу та чисто місцевих умов, зокрема різноманітних правових звичаїв, римські правові інститути поступово еволюціонували. Але принципові засади римського права і правової культури не були підірвані і не піддалися корінним змінам, чому в чималому ступені сприяло тривале збереження в Византии рабовладельческом укладу. Пряма спадкоємність римського і візантійського права знайшла своє відображення у використанні імператорського законодавства в якості основного джерела права. Відносна стабільність політичної системи Візантії сприяла тому, що саме тут були зроблені перші спроби кодифікації імператорських конституцій, а потім і римського права в цілому. Так, першим офіційним небозводом римських законів був складений у 438 році Кодекс візантійського імператора Феодосія (Codex Theodosianus), в який увійшли всі імператорські конституції з часу правління Костянтина (з 312 року). Тим самим у Візантії втратила чинність більш раннє римське законодавство, не включене в цю збірку.  У IV-VI ст. у Візантії спостерігається високий рівень розвитку правової думки, складаються самостійні юридичні школи (найвідоміші - в Бейруті і Константинополі). Серед юристів бейрутской школи, які викладацьку роботу поєднували з участю в імператорських кодіфікаціонних роботах, особливо прославилися Домнін, Скіліацій, Кирило, Патрік та ін.  Візантійські юристи були не просто хранителями античних правових і культурних традицій. Вони адаптували римське право відповідно до нових потреб суспільства, вносячи при цьому зміни і вставки (інтерполяції) в класичні тексти римських юристів. Таким чином готується грунт для проведення великомасштабних кодіфікаціонних робіт. Не випадково саме у Візантії, як уже зазначалося, в середині VI ст. під керівництвом видатного юриста Трібоніана була здійснена всеосяжна систематизація римського права, підсумком якої є Звід законів Юстиніана (Corpus juris civilis). Ця кодифікація аж до XI ст. залишалася не тільки найважливішим джерелом діючого права Візантії, але й була тим фундаментом, на якому остаточно сформувалася її правова система. Звід законів Юстиніана, будучи у своїй основі переложение римського права, відбив і деякі специфічно візантійські риси. Вони виявляються в ряді інтерполяція в тексті Дігест, ще більшою мірою в Кодексі і особливо в Новелла Юстиніана. Ця остання частина небозводу, виконана не на латині, а на грецькій мові і включає близько 160 конституцій (новел) самого Юстиніана, в значній мірі відображала своєрідні умови візантійського суспільства того часу. Хоча в кодифікації Юстиніана намітився відомий поворот у бік класичного римського права, в ній в повній мірі проявилися тенденції, властиві постклассіческому періоду і отримали подальший розвиток на наступних етапах історії візантійського права. Ці тенденції знайшли своє вираження насамперед у відомому спрощення і "вульгарізаціі" римського права під впливом позднеелліністіческого (так званого греко-східного) права. Візантійські юристи на відміну від своїх класичних попередників, уникайте дефініцій і використовували казуістіческій стиль викладу, прагнули нерідко до спрощення, до з'ясування термінів, до вироблення простих і зрозумілих визначень. Так, у заключній (50-й) книзі Дігест введені спеціальні титули (16 і 17), де дається тлумачення слів та основних понять. Визначення термінів було особливо вживаних в навчальній літературі, в тому числі в інституціях Юстиніана. Особливою популярністю в цей час мала робота Кирила Старшого "Про дефініціях". На формування візантійської правової системи значний вплив надали і правові звичаї, особливо поширені в східних провінціях. Звичайне право з притаманним йому примитивизм підривало логічну стрункість системи римського права, спотворює ряд його інститутів, але вніс до нього життєво важливу струмінь, відбившись розвиток нових суспільних відносин: общинних і феодальних. З позднегреческого права в Звід законів Юстиніана перейшов такий інститут, як емфітевзіс, нові форми усиновлення та емансипації підвладних осіб і т.д. Під впливом східного права було введено письмове діловодство та судочинство, що спричинило за собою скасування старої системи позовів та затвердження екстраординарного (лібеллярного) процесу.  Ряд інтерполяції, внесених в Звід законів Юстиніана, виникає не з юридичної практики, а відбивав поширені у Візантії ідейні течії (платонізм, стоіцізм, християнство). Особливо помітним в кодифікації Юстиніана було вплив християнства. Так, Інституції та Кодекс безпосередньо відкривалися зверненням імператора до Христа, а в самих законодавчих актах містилися численні посилання на священні книги. Деякі правові інститути починають трактуватися в чисто релігійному дусі, так, брак вже розглядається як "божественна зв'язок" (nexum divinum). Під впливом християнства в раціоналістіческую схему римського права вносяться і деякі етичні конструкції. Так, Юстиніан в Дігестах поряд з поняттям права (jus) використовує традиційне поняття "правосуддя" (justitia), але тлумачить останнє як "справедливість", причому в дусі християнської моралі. Він включає в звід законів конструкцію природного права (jus naturale), але трактує її не в тому сенсі, як її розуміли класичні юристи III ст., А як право, встановлене божественним провидіння. Основні напрямки переробки класичного римського права, що знайшли своє відображення в численних інтерполяції, в кодифікації Юстиніана, отримали більш повне розвиток в подальшій історії візантійського права.  У візантійських судах застосування кодифікації Юстиніана натрапляли на великі труднощі. Ряд її положень застарівав, але головне - вона була занадто складною і недоступною для населення імперії. У зв'язку з цим в VI-VII ст. для практичних цілей візантійськими юристами складалися спрощені коментарі до законодавства Юстиніана на грецькій мові у вигляді парафраз (переказів), індексів (покажчиків), схолій (навчальних приміток). Широку популярність отримали Парафраз Інституції Юстиніана, складені на грецькій мові для студентів-юристів Феофанії, а також Схоліі Стефана, що включав знаменитий Індекс до Дігестам Юстиніана. Візантійські юристи на підставі витягів з кодифікації Юстиніана складали і практичні збірники, містили переліки і зразки договорів, формуляри позовів і т.п. В цей же час у Візантії був прийнятий ряд нових імператорських законів, де під впливом розвиваються общинних порядків все частіше сприймалися норми звичайного права. Таким чином проявилася одна з характерних тенденцій розвитку візантійської правової системи, а саме прагнення імператорської влади консолідувати всі право в писаного закону.

29.Утворення Польської держави . Вотчинна монархія у Польщі (Х – ХІІІ ст.). Утворення та особливості станово-представницької монархії, її державний устрій (ХІV – XV ст. ) Виникнення Польського князівства Орієнтовно у 840 р. було засновано першу польську державу Пястів.  Пясти (Piasty), польська князівська і королівська династія. Легендарним засновником династії був селянин-колісник Пяст.  Перший історично достовірний князь династії Пястів - Мешко I (близько 960- 992). Його син Болеслав I Хоробрий прийняв королівський титул (1025). До IX ст. на польських землях жили численні слов'янські племена, і хоча вони жили відособленими громадами, їх зближали вірування, звичаї, мова, методи обробки землі і характер ведення торгівлі. Усе це полегшило їх об'єднання під владою правителів держави полян.  Колискою полян вважаються землі в басейні ріки Варти, а їхнім центром – місто Гнезно. Приблизно із середини ІХ ст. полянами правили потомствені князі з роду Пястів, які дали початок Пястівської династії, родоначальником якої вважається Пяст-орач. У Малій Польщі існувала держава Вислян на чолі з легендарним королем Краком.  Першим історично достовірним князем полян був Мешко. У 966 р. у Гнезно відбулося водохрещення Мешко і його наближених.  Спадкоємцем Мешко став його старший син Болеслав, прозваний згодом Сміливим. У 1025 р. він був коронований на короля Польщі. Станово-представницькими органами на місцях у сере-дині XVІ ст. стали земські і губні хати. Заснування цих орга-нів обмежувало і замінювало систему кормлінь: виборні са-моуправлінські хати прийняли на себе фінансово-податкову (земські) і поліцейсько-судову (губні) функції. Компетенція цих органів закріплювалась у губних та земських статутних грамотах, що підписувались царем, їх штат складався із “кращих людей” – сотських, п’ятидесятських, старост, цілу-вальників і дяків.До середини XVІІ ст. число приказів досягло 60. У XVІІ ст. відбулася реорганізація місцевого управління: земські, губні хати і міські прикажчики стали підпорядковуватись воєводам, які призначались із центру. Воєводи виконували адміністративні, поліцейські і військові функції. Вони опирались на спеціально створений апарат (приказна хата) із дяків, приста-вів і прикажчиків.