88

Доктор політології, професор

Головченко Володимир Іванович

Країнознавство (азія, африка, латинська америка) формування світової колоніальної системи на сході та в африці

1. Основні етапи формування колоніальних імперій європейських держав. 2. Типи колоніальної політики. 3. Історична роль колоніалізму.

1. Колоніалізм - досить складне явище всесвітнього масштабу, що сягає корінням далекого минулого людства, воно виникло з появою держави, існувало ще в рабовласницьку і феодальну епохи. Власне слова "колонія", "колоніалізм" походять від латинських термінів "колон", "колонат", що означали різну форму залежності сільського населення у Давньому Римі. З часом слово "колонія" набуло самостійного значення: так почали називати поселення, створені вихідцями з іншої країни, такими колоніями-поселеннями володіли і Давній Єгипет, і Греція, і Рим, й інші держави.

За феодальної епохи колоніалізм набув найбільшого розвитку під час різкого загострення внутрішніх суперечностей у європейських країнах. Так у ХІ-ХШ ст. великі групи зубожілого населення Західної Європи, очолювані рицарями-феодалами, рушили в хрестові походи на Близький Схід визволяти Гроб Господній. Хрестоносці створили там феодальні держави-колонії, більшість жителів яких становили підкорені ними місцеві мешканці. Але проіснували ці держави недовго - менше двох століть.

Початок розвитку колоніалізму як світового явища припадає на кінець XV - початок XVI ст. і пов'язаний з утвердженням у Західній Європі капіталістичних відносин. Збільшення попиту на золото, що стало своєрідним універсальним товаром, відіграло особливо важливу роль у прагненні європейців до пошуків нових земель. Подрібнення феодальних володінь і розорення частини феодалів, посилення суперництва між окремими феодальними кланами також викликали потребу в нових шляхах на Схід та нових землях. Але зв'язки між середньовічною Європою та Близьким Сходом і через посередницьку торгівлю з Індією та Китаєм суттєво скоротились внаслідок турецьких завоювань.

Значний поштовх розвиткові колоніалізму дали Великі географічні відкриття, що визначили два головні напрямки європейських колоніальних загарбань: через Атлантичний океан до Америки і навколо Африки через Індійський океан в Азію. Піонерами ж колоніальних загарбань виступили не найрозвиненіші в економічному відношенні, але з найбільшим досвідом судноплавства й морської торгівлі країни - Португалія та Іспанія. За посередництвом Папи римського Олександра VI у 1493 р. вони уклали, очевидно, першу в історії угоду про територіальний поділ світу, уточнену 7 червня наступного року Тордесільяським договором. Межа проходила через обидва полюси і перетинала Атлантику на відстані 370 ліг (більше 2 тис. км) від найзахіднішого пункту островів Зеленого Мису, приблизно по 49 градусу західної довготи. Землі на схід від цієї лінії визнавалися володіннями Португалії, а на захід - Іспанії. Але інші європейські держави, передусім Англія і Франція, відкидали ці зазіхання; англійці, наприклад, невдовзі проголосили принцип свободи морів, що урівноважував усі християнські країни в їхніх правах на нові землі. І португальська, й іспанська, а згодом голландська, британська, французька, німецька та бельгійська колоніальні системи утверджувалися, зрештою, насильницьким шляхом. На Сході та в Африці європейці зіткнулися з різними за рівнем розвитку суспільствами - від примітивних, родоплемінних до феодальних і так званих азійських. У військово-технічному відношенні ці суспільства поступалися колонізаторам, перевага котрих зростала в міру швидкого розвитку промисловості, науки й техніки в Європі.

Після того як у 1498 р. Васко да Гама обігнув Африку й досягнув Індії, португальці підпорядкували багаті міста-держави східноафриканського узбережжя, Перської затоки, Західного Індостану та Південно-Східної Азії. Але вони створювали лише опорні пункти на узбережжі й рідко просувалися вглиб захоплених територій, тому в подальшому більшість португальських володінь в Азії перейшли до рук Голландії та Британії. У підпорядкуванні Лісабона в Африці залишилися острови Зеленого Мису (Кабо-Верде), Гвінея (Бісау), Ангола і Мозамбік, кілька міст-колоній в Індії з центром у Гоа, Східний Тімор і Аоминь (Макао) на півдні Китаю.

У XVII ст. в Західній Європі виникли так звані Ост-Індські компанії - британська (1600-1858), голландська (1602-1798) й французька (1664-1770, 1785-1793), які дістали право на загарбання нових земель на Сході, їхню практично безконтрольну експлуатацію та монопольну торгівлю. У 1618 р. Британія створила свій перший форт у Гамбії в Західній Африці й закріпилась на Золотому Березі (Гапа), в 1637 р. Франція заснувала форт у гирлі Сенегал, у 1652 р. Голландія захопила район мису Доброї Надії, створивши там Капську колонію.

Через століття британська Ост-Індська компанія захопила Бенгалію — одну з економічно найрозвиненіших частин Індії, поклавши початок повному колоніальному підпорядкуванню цієї великої азійської країни. В останній чверті XVIII ст. компанія серйозно потіснила французьких конкурентів, розгромила Майсурську державу на півдні Індостану та розв'язала загарбницькі війни проти Конфедерації маратхських князівств і Сікхської держави, які ще зберігали незалежність.

Гостра боротьба між британською й голландською Ост-Індськими компаніями розгорнулася за володіння Індонезією - однією з найбагатших країн Сходу. Але тут англійцям довелося поступитися, до сер.ХVIIІ ст. в руках голландців опинилася майже вся Ява і Сулавесі, ряд інших островів, але остаточно країна була підкорена ними лише у XIX ст.

Після того як Північна і Південна Америка в останній чверті ХVШ - першій чверті XIX ст. завоювали незалежність, колоніальні інтереси європейських держав зосередилися виключно на Сході й у Африці. Саме там колоніалізм сягнув свого найвищого розквіту та могутності, саме там почався і завершився розпад світової колоніальної системи.

У 1849 р. британська Ост-Індська компанія після тривалої кривавої війни завоювала князівство Пенджаб, завершивши таким чином підпорядкування Індії. Це відкрило Лондону шлях на північний захід, в Афганістан, і на південний схід - у Бірму. Після англо-афганських війн 1838-1842 рр. і 1878-1881 рр. зовнішня політика Кабула потрапила під британський контроль, але добитися повного підкорення Афганістану колонізатори так і не змогли. Зате в результаті першої (1824-1826) й другої (1852-1853) англо-бірманських війн, які вела Ост-Індська компанія силами найманих індійських солдат-сипаїв під командуванням англійських офіцерів, була захоплена південна частина Бірми. У 80-і рр. ХІХ ст. Британія повністю підпорядкувала цю країну.

З кінця XVIII ст. активізувалася британська експансія у Південно-Східній Азії, де Лондону вдалося витіснити португальців з Малаккського султанату. У 1819 р. була заснована військово-морська база в Сінгапурі, що стала головним опорним пунктом Британії в цій частині світу, а в 1888 р. британськими протекторатами стали Сабах і Саравак на півночі Калімантану.

Від Британії намагалася не відстати й Франція, котра в сер. XIX ст. захопила Камбоджу й Південний В'єтнам та зробила їх своїми колоніями, а в 1885 р. змусила ослаблий Китай залишити Північний В'єтнам, встановивши над ним протекторат. Після цього Париж створив т.зв. Індокитайський союз (В'єтнам, Камбоджа, Лаос) на чолі з французьким генерал-губернатором.

Протягом ХІХ - поч. XX ст. Британією, Францією, Німеччиною, Бельгією та Італією було колонізовано (крім уже існуючих португальських володінь та Капської колонії, що під час наполеонівських війн у 1806 р. була захоплена Британією) майже 80 % території Африки. Лише Ефіопії вдалося відстояти свою повну незалежність у війні з Італією в 1894-1896 рр. Та ще у Західній Африці зусиллями американських аболіціоністів у 1847 р. на викуплених у місцевих вождів ділянках земель для колишніх рабів була створена незалежна Республіка Ліберія. Єгипет, окупований після запеклого опору британськими військами восени 1882 р., номінально залишався частиною Османської імперії з власним кабінетом міністрів, але фактичним правителем країни став британський генеральний консул, що спирався на окупаційну армію.

2. Контроль над підкореними країнами Азії й Африки, що виступали джерелами сировини і ринками збуту промислових виробів розвинених капіталістичних країн та сферами прикладання капіталу, давав колоніальним державам величезні економічні вигоди. Але за спільності цілей колоніальна політика кожної держави мала свої особливості.

Наприклад, Португалія крім практикованих усіма колоніальними державами методів військово-поліцейського придушення і економічної експлуатації використовувала й інші, досить тонкі засоби впливу на підпорядковані народи, включно із заохоченням змішаних шлюбів та наданням права асимілюватися, тобто зрівнятися тією чи іншою мірою у правах з європейцями. Правда, щоб стати т.зв. ассимілядуш, потрібно було довести свою підготовленість до цього за рівнем освіти й суспільного становища. Не дивно, що в Анголі в 30-і рр. XX ст. було лише 24 тис. ассимілядуш з приблизно 3 млн. мешканців, а в Бельгійському Конго, де система колоніального правління була подібною до португальської, у 50-і рр. лише 0,8 тис. з приблизно 14 млн. корінних жителів частково отримали ті права, якими володіли в цій колонії європейці.

У Британській світовій імперії склалося кілька типів колоніальних володінь. Такий "білий домініон", як Південно-Африканський Союз (з 1910 р.), користувався самостійністю, що постійно збільшувалася. Він не лише мав власний парламент, уряд, армію та фінанси, але й сам володів колонією - Південно-Західною Африкою за мандатом Ліги Націй (з 1920 р.).

Протекторатами ставали колоніальні країни з відносно розвиненою державною владою і суспільними відносинами (Єгипет, Катар, Північне Сомалі та ін.). У них існували два рівні колоніального управління: генерал-губернатори, призначені Лондоном, були повновладними господарями підкорених країн, а так звана туземна адміністрація (місцеві правителі й вожді) користувалася обмеженою самостійністю й була наділена певними судовими та поліцейськими повноваженнями, правом збору місцевих податків, мала власні бюджети. Таким чином, туземна адміністрація виконувала роль буфера між верховною владою європейців та пригніченим місцевим населенням. Подібна система управління отримала назву непрямої.

Британія практикувала і так зване пряме управління в окремих колоніях - Кенії, Нігерії, на Цейлоні. Такі колонії називалися коронними, тобто були безпосередньо підпорядковані Лондону, володіючи мінімальними правами на самоврядування чи взагалі не маючи таких прав. Виняток становили коронні колонії зі значним прошарком білого населення, як Південна Родезія, що мали великі привілеї й навіть власні колоніальні парламенти. Іноді в одній країні використовувалися і прямі, й непрямі методи управління. Так, Індія перед Другою світовою війною була поділена на так звану Британську колонію Індію, що складалася з 16 провінцій і керувалася з Лондона, та протекторат, до котрого входило більше 500 феодальних князівств і в котрому діяла система непрямого управління.

Франція використовувала головним чином методи прямого правління, придушуючи за допомогою армії та поліції опір тих, хто не бажав миритися з колоніальним пануванням. Водночас, вона, як і Португалія, здійснювала в своїх колоніях політику асиміляції, що якоюсь мірою відбивало ідеї Революції 1789 р., яка проголосила рівність жителів метрополії й колоній. Але перевагами асиміляції користувалося небагато населення, наприклад у Африці на рубежі ХІХ-ХХ ст. лише мешканці чотирьох сенегальських міст мали французьке громадянство і могли відряджати по одному депутату у французький парламент.

Німеччина, як і Британія, застосовувала різні методи управління. Уся повнота влади належала призначеним Берліном губернаторам, німці складали вищі й середні ланки колоніальної адміністрації, командування колоніальних військ і поліції. Територія колоній була розділена на адміністративні й військово-поліцейські округи на чолі з окружними начальниками, як правило офіцерами. Нижча адміністрація формувалася здебільшого з грамотних місцевих мешканців. У Бурунді, Камеруні, Руанді й Танганьїці німці зберегли владу вождів і традиційних правителів, поставивши їх під свій жорсткий контроль.

3. Хоча в країнах Азії й Африки вже виросли покоління, для котрих такі поняття, як колоніалізм, колоніальне пригнічення, знайомі лише зі шкільних підручників, колоніальне минуле постійно нагадує про себе. Адже колоніалізм глибоко змінив соціальне, економічне, політичне й культурне обличчя десятків країн світу, де живуть мільярди людей. І сьогодні не припиняються суперечки щодо історичної ролі колоніалізму.

З одного боку, колоніальні завоювання здійснювалися з незвичайною жорстокістю, в ході них, а також у результаті нещадної експлуатації, під час численних антиколоніальних повстань загинули десятки мільйонів людей. Колоніалізм збагатив метрополії, перетворив колонії у джерела дешевої сировини, ринки збуту продукції економічно розвинених країн, у поле діяльності іноземного капіталу. Так, у 50-і рр. XX ст. лише з Африки вивозилось біля 98 % алмазів, які видобувалися в капіталістичному світі, 80 % кобальту, 56 % золота, 38 % хрому, 36 % марганцю, 27 % міді.

Склалася своєрідна експортна спеціалізація колоніальних країн, і сьогодні Індія асоціюється у нас із бавовником, чаєм, тютюном, Єгипет і Судан - із бавовником, Гана - із какао, Сенегал і Гамбія - з арахісом, Занзібар - із гвоздикою. Звичайно ж, такий однобічний розвиток господарства звужував можливості колоніальних країн, ставив їх у пряму залежність від швидкої мінливої ситуації на світових капіталістичних ринках, від кон'юнктури світових цін.

Колоніалізм залишив у спадок афро-азійським країнам найсерйозніші соціально-економічні, політичні й етнічні проблеми, від вирішення котрих значною мірою залежить їхнє майбутнє. Прикордонні суперечки, міждержавні й міжетнічні конфлікти, що забрали в останні десятиліття багато мільйонів життів у державах "третього світу", найчастіше сягають своїм корінням колоніального минулого.

Але було й інше, чимало європейців вірило в необхідність колоніалізму як засобу залучення відсталих народів до досягнень цивілізації, у своє особливе призначення в цьому. Краща частина європейського і американського суспільства багато зробила для того, щоб допомогти відсталим народам позбавитися від рабства і работоргівлі, злиденності, хвороб і голоду. Саме аболіціоністи - противники рабства і работоргівлі в Америці та Європі - після тривалої (XIX - початок XX ст.) боротьби добились поетапної відміни спочатку работоргівлі, а потім і рабства, включаючи й ті його форми, котрі існували ще до колоніального вторгнення.

У колоніях прославив своє ім'я великий гуманіст, лікар і філософ, лауреат Нобелівської премії миру 1952 р. Альберт Швейцер. У колонії йшли місіонери й лікарі, інженери й учителі, серед них було чимало справжніх подвижників. Розпад світової колоніальної системи обернувся для численних "білих" мешканців колоній особистими трагедіями. Масова втеча "білих" жителів Алжиру, Бельгійського Конго, португальських колоній, Південної Родезії з цих країн після досягнення ними незалежності була вимушеною, а в метрополіях їх не чекали.

Європа з її величезним науково-технічним потенціалом, культурним досвідом і капіталами, а також енергія європейських переселенців створювали в колоніях засади сучасного транспорту і засобів зв'язку, гірничовидобувної й обробної промисловості та сільського господарства, освіти й медицини, нові форми економічної діяльності. Був закладений фундамент сучасної державності - законодавчої, виконавчої та судової влади. Колоніальні держави керувалися передусім своїми інтересами, але в результаті відбувалося також становлення і розвиток нових суспільних відносин, з'явилися нові громадсько-політичні сили - масові партії, організації, профспілки, здатні очолити боротьбу колоній за політичне визволення.

Таким чином, колоніалізм усупереч власній волі прискорив політичне пробудження народів колоній, піднесення національно-визвольних рухів, розпад колоніальної системи і появу десятків нових незалежних держав.