41. Міжнародні валютні розрахунки

Міжнародні розрахунки – являють собою систему регулювання платежів за грошовими вимогами, які виникають між державами, організаціями, громадянами різних країн. Міжнародні валютні розрахунки здійснюються в основному через банки.

Форми міжнародних розрахунків: 100% аванс (авансові платежі, передоплата) –дуже рідкісне явище у нормальних міжнародних відносинах.

Акредитивні розрахунки – це доручення банку (клієнтом якого є імпортер) одному або декільком банкам здійснити платежі фізичній або юридичній особі в межах визначеної суми на умовах, указаних в акредитиві.

Акредитив – це платіжний документ за яким банк дає розпорядження іншому банку за рахунок спеціально заброньованих коштів оплатити товарно-транспортні документи за відвантажений товар або виплатити пред'явнику акредитива визначену суму грошей.

Акредитив є вигідним для експортера, бо забезпечує надійність платежу і швидке його отримання, захищаючи експортера від валютних і політичних ризиків.

Інкасо – це банківська операція, коли банк за дорученням свого клієнта і на основі розрахункових документів отримує грошові суми від покупця з подальшим зарахуванням цих сум на рахунок свого клієнта. Для експортера все-таки інкасо є вигідною формою розрахунків, так як такі операції до певної міри гарантують до того моменту, як імпортер отримає товар.

Розрахунки при відкритому рахунку – це форма розрахунків, при якій відсутні надійні гарантії для експортера, котрий направляє на адресу покупця товар і товарні документи, а імпортер протягом обумовленого терміну повинен переказати на рахунок експортера гроші. Відкритий рахунок використовують при розрахунках між: фірмами пов'язаними традиційними торговими відносинами; транснаціональними корпораціями та їхніми закордонними філіями приекспортному постачанні.

Розрахунки з використанням векселів і чеків – застосовують розрахунки чеками і переказними векселями.

Баланси міжнародних розрахунків – це співвідношення грошових зобов'язань, надходжень і платежів між країнами за певний проміжок часу. До балансів міжнародних розрахунків відносять:

1. Платіжний баланс – який включає в себе три основні розділи:

торговельний баланс – це різниця вартості експорту і імпорту, або так званий чистий експорт.

баланс послуг та некомерційних платежів ("невидимі операції") – включає платежі та надходження від транспорту, страхування, зв'язку, туризму, споживчі перекази грошових коштів (зарплата, спадщина, пенсії).

баланс руху капіталів та кредитів – показує надходження закордонних інвестицій та позик, а також надання кредитів та здійснення капіталовкладень в інших країнах.

2. Розрахунковий баланс – це співвідношення вимог та зобов'язань країни по відношенню до інших країн на певну дату (наприклад: на початок року).

Відмінність платіжного балансу від розрахункового полягає в тому, що він характеризується фактичними надходженнями, а розрахунковий – обсягом вимог та зобов'язань.

3. Баланс міжнародної заборгованості країни – це сума боргових та майнових зобов'язань країни іноземним кредиторам, яку необхідно сплатити в установлений термін з виплатою відсотків.

42 Валютні ринки світу

Міжнародні валютні ринки є сукупністю операцій з купівлі і продажу різноманітних валют усіма фінансовими організаціями світу. Слід зазначити, що щоденний оборот торговців валютою на міжнародних ринках' складає близько 1000 млрд дол. На думку багатьох банкірів і фінансистів, "міжнародні валютні ринки - це найбільше у світі казино, де ставки нічим не обмежені, а гру ведуть приблизно 10 тис. приватних банків і фінансових компаній". Найбільший обсяг валютних операцій на суму близько 200 млрд дол. США щодня здійснюється в Лондоні. У Токіо і Нью-Йорку цей обсяг складає по 100 млрд дол. США. Таким чином, три головні світові фінансові центри здійснюють 40 % світових валютних операцій. Лондонський ринок займає ключову позицію завдяки центральному розміщенню в основні години здійснення угод, а також його великим можливостям для проведення операцій. Для ефективної діяльності ТНК, які включають дрібні експортно-імпортні фірми, повинні добре розумітися на валютних курсах. Останні впливають на те, де саме оптовий або роздрібний торговець купує продукцію і продає її кінцевому споживачу, так само як і на те, де фірма-виробник купує сировину або комплектуючі вироби і фактично виробляє продукцію. Крім цього, валютний курс впливає на джерела залучення капіталу, необхідного для розширення діяльності фірми. Обмінний, або валютний, курс (exchange rate) можна визначити як кількість одиниць валюти однієї країни, потрібну для придбання одиниці валюти іншої країни. Іншими словами, це вартість у вітчизняній валюті купівлі певних фондів, оцінених у валюті іншої країни

43. Сутність валюти та валютних відносин.

Поняття валюти широко застосовується в економічній літературі та практиці. Валюта обслуговує такий широкомасштабний сектор економіки, як зовнішньоекономічні відносини. На її основі функціонує валютний ринок, що є елементом грошового ринку, формуються такі високоефективні регулятивні інструменти, як валютний курс, платіжний баланс, золотовалютні резерви тощо. Валюта обслуговує функціонування світової економіки та інтеграцію до неї національних економік окремих країн. Незважаючи на широке застосування, сутність валюти не знайшла однозначного трактування в літературі. Більшість авторів, що пишуть про валюту, визначають її як грошову одиницю певної країни . Проте дехто з них уточнює це визначення валюти, пов'язуючи використання грошової одиниці як валюти з функцією світових грошей, тобто як міжнародної розрахункової одиниці, засобу обігу і платежу, або ж для вимірювання величини вартості товару. Зведення поняття валюти до грошової одиниці у всіх цих визначеннях у кращому випадку не коректне, оскільки грошова одиниця - це лише одна незначна складова явища грошей, пов'язана з масштабом цін, і вона не спроможна вичерпати таку складну функцію грошей, як світові гроші. Тим більше недопустимо ототожнювати валюту з грошовою одиницею взагалі, бо при цьому зникають будь-які відмінності між грошима і валютою, остання втрачає свої специфічні ознаки. У цьому зв'язку більш правомірно пов'язувати валюту з міжнародною сферою використання грошової одиниці. Проте і ця прив'язка не повинна бути надто прямолінійною, коли валюта зводиться лише до міжнародної грошової одиниці чи засобу обігу і платежу. Це занадто звужує сферу застосування валюти. Адже міжнародним засобом обігу і платежу може бути тільки вільно конвертована валюта, а тому неконвертована валюта в таке визначення не вписується. Враховуючи сказане, найбільш прийнятним є визначення валюти як будь-яких грошових коштів, формування та використання яких прямо чи опосередковано пов 'язано із зовнішньоекономічними відносинами. При цьому не обов'язково, щоб ці гроші виконували всю гаму функцій світових грошей. Наприклад, український імпортер купує на ринку за національні гроші (гривню) певну суму доларів США, з допомогою яких оплачує куплені в ФРН товари. Німецький експортер одержану доларову виручку конвертує в німецькі марки, частину яких зберігатиме на строковому депозиті як накопичення. Ця зовнішньоекономічна операція обслуговується трьома видами грошей: гривнею, доларом і маркою. І хоч як міжнародний засіб обігу використано лише долар США, усі три види грошових коштів набувають статусу валюти. Правомірність такого трактування валюти підтверджується і світовою валютною практикою. Остання в поняття валюта включає не тільки кошти у вигляді законних платіжних засобів (готівки) чи депозитів у грошах тієї чи іншої країни, які справді можуть слугувати міжнародними засобами обігу чи платежу, а й інші валютні цінності - платіжні документи (чеки, векселі, сертифікати, акредитиви тощо), фондові цінності (акції, облігації) та інші фінансові інструменти іноземного походження, а також аналогічні платіжні документи та фондові цінності національного походження, якщо вони перетинають митний кордон чи переходять у власність нерезидентів усередині країни. Валюта класифікується за кількома критеріями. Основним з них є емітентська належність валюти. За цим критерієм виділяють: - національну валюту, яка виражена в грошах, що емітуються національною банківською системою. Для України це будуть кошти, номіновані в гривні, для Росії - в рублях, для ФРН - у марках тощо; - іноземну валюту, виражену в грошах, що емітуються банківськими системами інших країн. Для України це будуть кошти, номіновані в усіх національних грошових одиницях, крім гривні; - колективну валюту, виражену в особливих міжнародних грошових одиницях, що емітуються міжнародними фінансово-кредитними установами і функціонують за міждержавними угодами. Зараз найбільш відомі дві такі валюти - СДР, запроваджена в міжнародний оборот МВФ, та євро, що запроваджена в міжнародний оборот 11 країнами Західної Європи. За режимом використання валюти поділяються на: - неконвертовані; - конвертовані. Неконвертованими є валюти, які неможливо вільно обміняти на іноземні валюти за ринковим курсом, їх ввіз та вивіз жорстко обмежується. Такими звичайно є валюти слаборозвинутих країн чи країн, які переживають глибоку і хронічну економічну і фінансову кризу. До 1997 р. типово неконвертованою була і національна валюта України - гривня. Конвертованими є валюти, які вільно обмінюються на валюти інших країн, за курсом, що формується у встановленому порядку, і вільно вивозяться і ввозяться через кордон. Конвертова-ність - надзвичайно важлива, визначальна якісна риса валюти. Конвертованою валюта стає не стихійно, а забезпечується державою завдяки значним зусиллям, спрямованим на досягнення товарно-грошової збалансованості, розвиток вільних товарних і валютних ринків, запровадження організаційно-правових основ валютного регулювання тощо.

44. Валютний курс, види валютних курсів

Валю́тний курс – вираз ціни грошової одиниці однієї країни в грошових одиницях іншої. Фіксація валютного курсу здійснюється або відповідно до золотого паритету (гарантованим золотим змістом національної грошової одиниці), або за міжнародною угодою. При класичному золотому стандарті, тобто при вільному розміні валют на золото в центральному банку, валютний курс встановлювався в пропорціях до їх золотого вмісту.

Для конвертованих валют в основі курсу лежить валютний паритет. Проте курси валют майже ніколи не збігаються з їхнім валютним паритетом. В умовах міжнародної торгівлі і інших зовнішньоекономічних акцій співвідношення надходжень і платежів в іноземній валюті і, отже, попит і пропозиція іноземної валюти не знаходиться у рівновазі. При активному платіжному балансі курси іноземних валют на валютному ринку даної країни падають, а курс національної грошової одиниці підвищується. Зворотне відбувається у разі, коли країна має пасивний платіжний баланс. Тому в більшості країн разом з твердим офіційним курсом національної валюти також існує вільний. За офіційного паритету здійснюються розрахунки центральних національних банків та інших валютно-фінансових установ між різними країнами і з міжнародними організаціями. Розрахунки між приватними особами і організаціями, виходять із зовнішньоторговельних і зовнішньоекономічних зв'язків та здійснюються по вільному курсу.

Розрізняють такі види валютних курсів:

1) за способом регулювання:

фіксований валютний курс;

мінливий валютний курс, такий що коливається в межах коридору;

плаваючий курс, який змінюється залежно від ринкового попиту та пропозиції;

2) за видами ринку:

поточний курс SPOT (TOD i TOM);

форвардний курс;

ф’ючерсний курс;

ринковий та розрахунковий (фіксінг центрального банку) середньозважений курс по торгах.

45. Валютний паритет

Валютний паритет — співвідношення валют різних країн, вимірюване співвідношенням їхнього золотого вмісту.Валютний паритет – це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо. Валютні паритети знаходяться в основі валютних курсів, які інколи відхиляються від паритетів. Якщо при «золотому стандарті» валютні паритети визначалися шляхом співвідношення кількостей грошового металу, яким відповідали грошові одиниці, а за Бреттон-Вудською системою – ще й і співвідношення із доларом, то з 1978 року валютні паритети встановлюються на базі спеціальних прав запозичень (СПЗ). СПЗ являють собою міжнародні резервні кошти, які призначаються для регулювання сальдо платіжних балансів, поповнення офіційних резервів і розрахунків з Міжнародним валютним фондом.

46. еволюція світової валютної системи

Світова валютна система пройшла кілька етапів розвитку. ВИ залежності від того, який саме актив визнавався резервним, розрізняють золотомонетний стандарт, золотодевізний стандарт і девізний стандарт. Золотомонетний стандарт в міжнародній валютній системі був започаткований в 1880 році. На той час більшість держав випускали свої національні грошові одиниці у вигляді золотих монет. Золотомонетний обіг - це найстійкіша валютна система. У ній дійсні гроші, тобто золоті монети, злитки та коштовності, виконують всі функції грошей всередині країни і водночас є світовими грошима. В золотомонетному обігові валютний курс, тобто співвідношення між валютами різних держав, не може істотно відхилятися від золотого паритету, тобто від відношення вагових кількостей золота, які є в різних національних монетах. Паперові банкноти вільно розмінювалися на золото за номіналом, що надавало грошовій системі додаткову гнучкість і стійкість. Інакше кажучи, позитивними рисами золотомонетного стандарту були повна конвертованість національних валют, стабільність покупної спроможності грошей, стабільність валютних курсів і світових цін. Однак, незважаючи на ці переваги, на початку XX століття золотомонетний стандарт перестав відповідати масштабам господарських зв'язків через обмежену кількість золота, недостатню гнучкість валютної системи, стихійне регулювання її і невтручання держави в сферу валютних відносин. Тому після першої світової війни золотомонетний стандарт був замінений золотодевізним стандартом, що було підтверджено угодою на Генуезькій конференції в 1922р. Суть цього стандарту полягає в тому що поряд з золотом функції світових грошей почали виконувати валюти окремих провідних країн світу. Він діяв протягом 1922-1976 pp. В його розвитку прийнято розрізняти кілька етапів. Перший етап золотодевізного стандарту охоплював період після Генуезької конференції 1922р. до 1933р. і характеризувався золотозливковим стандартом. Суть його полягала в тому, що монети в обіг не випускалися, але центральні банки обмінювали за фіксованою державною ціною паперові банкноти на зливки стандартної ваги (приблизно 12,5 кг.). Золотозливковий стандарт встановлювався тільки для таких економічно розвинутих країн як Великобританія, Бельгія, Франція, Нідерланди. Отже, основними рисами першого етапу золотодевізного стандарту були: використання в ролі платіжного засобу золота і девізів (іноземної валюти); відсутність загальновизнаної резервної валюти; збереження золотих паритетів валют і обміну валют на золото; встановлення режиму вільного коливання валютних курсів. Другий етап золотодевізного стандарту охоплює 1933-1944рр. і характеризується такими рисами: припинення обігу золотих монет і перехід до використання всередині країни паперових грошей; припинення оберненості паперових грошей в золото всередині країни; застосування державного регулювання міжнародних валютних відносин; обмін центральними банками національних банкнот на ту іноземну валюту (девіз), яка залишалася розмінною. Проте під впливом кризових явищ в економіці виникла потреба вдосконалення світової валютної системи. Реалізація цієї потреби означала перехід до третього етапу золотодевізного стандарту. Третій етап золотодевізного стандарту охоплює 1944 -1976 pp. Організаційно він був оформлений на міжнародній фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 p. Відтоді існуючу валютну систему почали називати "Бреттон-Вудською валютною системою". ' Основними елементами Бреттон-Вудської валютної системи були: запровадження уніфікованої системи валютних курсів у відповідності з встановленим паритетом, тобто офіційно зафіксованим курсом валюти до золота або іншої валюти; встановлення паритету валют до золота прямо або опосередковано через золотий зміст американського долара, зафіксований на 1 липня 1944 р. в розмірі 0,88571 г чистого золота за 1 долар, або 35 доларів за тройську унцію (31,1 г чистого золота); забезпечення конвертованості двох резервних валют (долара США і фунта-стерлінгів) в золото за офіційним курсом; підтримання ринкового валютного курсу всіх валют в межах 1% відхилення в будь-який бік від паритету. Однак система фіксованих курсів з часом перестала відповідати потребам розвитку міжнародної економіки. Тому головні промислові країни в 1968 р. розділили офіційний та приватний ринки золота, а влітку 1971р. США офіційно припинили конвертувати долари в золото за офіційним курсом. В грудні того ж року було запроваджено плаваючі курси валют. А це означало, що Бреттон-Вудська валютна система почала відмирати. І цей процес визнала Міжнародна конференція, що відбулася в 1976р. в столиці Ямайки - Кінгстоні. Вона визначила нові принципи регулювання світової валютної системи, тобто започаткувала так звану Ямайську валютну систему, яка означала перехід до девізного (пагіерово-валютного) стандарту. Девізний стандарт (паперово-валютний стандарт, Ямайська валютна система) лежить в основі сучасної валютної системи. Основні її риси такі: вільний вибір країною системи валютного курсу - фіксованого або плаваючого, встановленого в односторонньому порядку чи на основі багатосторонніх угод; наділення МВФ правом здійснювати жорсткий нагляд за розвитком валютних курсів і угодами про їх встановлення; відміна золотодевізного стандарту і введення стандарту СДР-спеціальних прав запозичення; відміна офіційної ціни золота, і воно перестало виконувати роль офіційного засобу платежу між МВФ і його членами, тобто замість принципу обміну валюти на золото по схемі .. "національна валюта - СДР" і навпаки. Золото перестало виконувати роль грошей і перетворилося у звичайний товар, який вільно купується і продається за цінами, що складаються під впливом попиту і пропозиції. Система девізного стандарту має певні недоліки, серед яких найбільш істотні такі: СДР не має зв'язку з золотом і використовується тільки як рахункова одиниця, тобто виступає світовою валютою номінально, а не реально. Тим більше, що до курсу СДР прив'язані тільки вісім валют країн світової співдружності, тоді як до долара США прив'язані валюти майже 40 країн; золото продовжує впливати на курси валют і є основним резервним активом. В рамках Ямайської валютної системи діють регіональні валютні системи, в тому числі і Європейська валютна система, рішення про створення якої було прийнято в 1979р. Європейська валютна система становить собою договірно-правову форму організації валютних відносин між країнами ЄС, кінцевою метою якої є перехід до єдиної грошової політики, створення єдиного центрального банку і введення єдиної валюти. В становленні Європейської валютної системи прийнято виділяти три етапи. Перший етап започатковано в липні 1990 року. Він характеризувався повним зняттям обмежень на рух капіталу між країнами ЄС і поступовим зближенням головних макроекономічних показників їх економік. Він тривав до листопада 1993р. Другий етап становлення Європейської валютної системи охоплює листопад 1993-1999рр. Його започатковано Маастріхтською , угодою (від міста Маастріхт в Голландії) про Європейський Союз. На цьому етапі з метою зближення національних господарств в галузі державних фінансів, довгострокових ставок і валютних курсів до країн, які претендують на участь в валютному союзі, були висунуті такі вимоги: їх бюджетний дефіцит не повинен перевищувати 3% ВВП, а загальний урядовий борг - 60% ВВП; інфляція споживчих цін не повинна перевищувати інфляцію в трьох країнах-учасницях з найнижчою інфляцією більш ніж на 1,5 процентних пункти; процентні ставки по довгострокових боргових цінних паперах уряду не повинні перевищувати більш ніж на 2 процентних пункти такі ставки в трьох країнах - членах з найнижчою інфляцією; коливання курсів національних валют не повинне бути більше ніж встановлене для Європейської валютної системи протягом двох років перед приєднанням до валютного союзу. Третій етап становлення Європейської валютної системи розпочався з 1999 року і його головним завданням є перехід до єдиної валюти - евро. Цей перехід планується здійснювати поступово шляхом реалізації цілого комплексу заходів валютно-фінансового характеру. За здійснюваними заходами третій етап умовно можна поділити на три стадії. Перша - розпочавшись з моменту визначення учасників валютного союзу, буде тривати до взаємної фіксації їх валютних курсів. На цій стадії: 1) ліквідуються всі існуючі механізми валютної системи в тому числі і розрахункова валютна одиниця екю; 2) повноваження грошової політики передаються Європейській системі центральних банків, головну роль в якій відіграватиме Європейський центральний банк; 3) в результаті цих дій появиться можливість здійснювати повністю координовану грошову політику, яка призведе до припинення коливання курсів національних валют відносно один до одного; 4) євро буде використовуватися лише як безготівкова валюта, і фінансова підтримка з метою забезпечення стабільності курсів національних валют буде здійснюватися в євро. Друга стадія триватиме з моменту фіксації валютних курсів і до зняття з обігу національних валют. На цій стадії безготівковий євро буде в обігу поряд з готівковими національними валютами, але всі операції Європейська система центральних банків здійснюватиме виключно в євро. Третя стадія, за розрахунками країн-учасниць, розпочнеться не пізніше 1 січня 2002 року. її результатом буде випуск в готівковий обіг євро у вигляді банкнот і монет. Заміна екю на євро відбудеться за курсом 1:1, тобто курс євро до інших валют країн-членів буде відповідати їх курсу до екю. Реалізація завдань третьої стадії буде означати утвердження якісно нового рівня валютно-фінансової інтеграції країн ЄС. Введення єдиної валюти принесе країнам-учасницям валютного союзу певний виграш, оскільки, по-перше, дозволить щороку економити до 26 млрд. доларів тільки на витратах по обміну валюти; по-друге, позбавить валютного ризику інвесторів і цим самим сприятиме надходженню нових інвестицій та зростанню темпів економічного зростання; по-третє, захистить економіку країн ЄС від руйнівних наслідків потенційно можливих зовнішніх потрясінь.

47 Світова валютна система

Світова валютна система – це організаційна форма грошово-кредитних відносин у міжнародному обігу, яка склалася на основі розвитку світового ринку, закріплена міждержавними угодами і обслуговує взаємний обмін результатами діяльності національних господарств.

1.Перша світова валютна система - Паризька (1867р)склалася ще в 19 столітті - у вигляді “золотого стандарту” – при якому міжнародними грошима було золото, не існувало ніяких угод, що регулювали би валютні відносини.

2.На Генуезькій конференції в 1922році – було укладено міжнародну угоду, яка документально оформила світову валютну систему, ввівши “золотодевізний стандарт”- який передбачав обмін провідних валют світу на золото за фіксованими співвідношеннями. Проіснувала ця система до років “великої депресії” (1930роки).

3.У місті Бреттон-Вудс(США) 1944рік – були узгодженні основні принципи валютно-фінансового устрою, відомого як Бреттон-Вудська валютна система – при якій була введена взаємна оборотність валют основних капіталістичних країн, поряд із золотом як світові резервні та розрахункові валюти використовується долар США (в основному) та фунт стерлінгів Великобританія (менше).

4.Четверта валютна система вступила в дію з квітня 1978 року і отримала назву Ямайська валютна система, яка була прийнята на Ямайці в місті Кінгстоун. Особливістю її – переважаюче становище долара США на світовому ринку; ця світова валютна система грунтується не на золоті, а на обігу паперових і кредитних грошей.

У Європі створено регіональну валютну систему – Європейську валютну систему, яка була створена країнами – членами Європейської співдружності, щоб протистояти гегемонії долара США у світовій валютний системі, а також для забезпечення чіткого співвідношення курсів національних валют країн ЄС для підтримки інтеграційних процесів. Механізм дії Європейської валютної системи включає три основні елементи:

1.Європейська валлютна одиниця – ЄВРО.

2.Режим сумісного коливання валютних курсів.

3.Європейський фонд валютного співробітництва.

48. Суть міжнародних валютних відносин

Міжнародні валютні відносини — сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і фізичними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти. Вони виникли на основі інтернаціоналізації національних грошових та валютних відносин. Через міжнародні валютні відносини здійснюються платіжні та розрахункові операції у світовому господарстві. Двома основними формами валютної системи є національна і світова. Виділяють також регіональну валютну систему. Світова та регіональна валютні системи є формами організації міжнародних валютних відносин. Національна валютна система. Історично першими виникли національні валютні системи. Вони є невід'ємною частиною валютних відносин окремих країн, закріплених у національному валютному законодавстві. У ньому передбачено порядок ввезення, вивезення, переказів і пересилання за кордон та з-за кордону національної та іноземної валют й інших валютних цінностей (платіжних документів в іноземній валюті, цінних паперів тощо). Валютне законодавство охоплює валютні операції, пов'язані з рухом капіталів, із зовнішньою торгівлею, кредитуванням, міжнародним туризмом та ін. Складові елементи національної валютної системи: національна валюта; валютні резерви; валютний паритет; курс національної валюти та порядок його дії; умови функціонування національної валюти та золота; умови конвертованості валюти; валютні обмеження та їх форми й методи; механізм використання кредитних важелів міжнародних розрахунків; система валютного регулювання та ін. Національна валютна система органічно пов'язана з внутрішньою кредитно-фінансовою системою. Світова валютна система. Наприкінці XIX ст. на основі інтернаціоналізації продуктивних сил, міжнародного поділу праці, формування світового ринку, поширення золотого стандарту виникла світова валютна система. її характерними елементами були: стабільність золотих валют у більшості розвинутих країн; чіткий механізм визначення валютних курсів; валютний ринок; узгоджений порядок взаємних міжнародних платежів на основі вексельного обігу (що здійснювався через банківські перекази) та золота. Золото виконувало всі функції грошей. Це забезпечувало стабільність валютної системи, вільне переливання капіталу із країни в країну, необмежений обмін національних валют та ін. Ця система була закріплена міжнародними угодами. Регіональна валютна система. Третьою основною формою валютної системи є міжнародна (або регіональна). Найбільшого розвитку вона набула в ЄС. У 1979 р. було створено Європейську валютну систему (ЄВС) і введено європейську валютну одиницю — ЕКЮ, Вона оцінювалася на основі 10 валют, які для її забезпечення депонували 2800 т золота та долари. Мета ЄВС — сприяння європейській економічній інтеграції, насамперед — валютній. Для валютних курсів цих країн встановлено два лаги (межі) обмежень, що означає режим асинхронності (розбіжності). Так, для Іспанії й Португалії такий лаг становить +6%, а для всіх інших країн +2,25% можливих взаємних валютних коливань. З 1989 р. по 1 липня 2002 р. у межах ЄВС планується впровадження єдиної валюти, створення спільного центрального банку. Введення євро почалося з 1 січня 1999 р. Водночас для окремих країн, які не увійшли до зони єдиної валюти, створено ЄВС-2, в якій протягом трьох років поступово переводитимуть на евро всі операції з Європейським центральним банком, а потім міжбанківський платіжний оборот тощо. Євробанкноти і євромонети з'являться в обігу лише у 2002 р. Іншою колективною валютою є СДР (спеціальні права запозичення, колективна міжнародна одиниця). Світова валютна система пройшла у своєму розвитку окремі етапи

49. Міжнародні валютно кредитні організації

Інституційна структура міжнародних валютно-кредитних і фінансових відносин включає різноманітні міжнародні організації. Особливе місце у структурі світового ринку позичкових капіталів посідають міждержавні банки та валютні фонди.

Міжнародні валютно-кредитні та фінансові організації (далі — міжнародні організації) — це організації, які створені державами-членами і отримують кошти безпосередньо від країн-членів. У них є спільна мета — розвиток співробітництва та забезпечення цілісності, а також стабілізація складної світової економічної ситуації. Міжнародні фінансові організації безпосередньо займаються регулюванням світових фінансових і ваіютних ринків.

Виникнення міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій обумовлене розвитком інтернаціоналізації господарювання (в тому числі виникненням транснаціональних корпорацій), розвитком міждержавного регулювання, необхідністю спільного вирішення проблем розвитку світової економіки.

До основних міжнародних валютно-кредитних і фінансових організацій належать:

Група Світового банку;

Міжнародний валютний фонд (МВФ);

Банк міжнародних розрахунків (БМР);

Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).

Ці інститути надають країнам кредити, розробляють принципи функціонування світової валютної системи та здійснюють міждержавне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин.

Багатосторонні установи відіграють значну роль у вирішенні проблем заборгованості шляхом забезпечення вагомого зовнішнього фінансування програм змін. Головна роль міжнародних банків розвитку (таких як Світовий банк та інші регіональні установи) пов'язана з концесійним та неконцесійним фінансуванням із метою розвитку. Поряд зі світовими існують ше й регіональні та міжурядові банки; Європейський інвестиційний банк, Міжамериканський банк розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку та ін.

Чимало країн спираються на багатосторонні джерела для отримання коштів на розвиток і залучення додаткових коштів. Основними багатосторонніми джерелами надання коштів є МВФ та Світовий банк.

Для упраатіння світовою валютною системою, що грунтується на стабільних курсах вільно конвертованих валют, учасники Бреттон-Вудської конференції створили МВФ. котрий надає короткотермінове фінансування державам-членам, які мають проблеми з платіжним балансом. Міжнародний банк реконструкції та розвитку доповнює орієнтацію МВФ з допомогою розвитку інфраструктури окремих країн.

У сфері міжнародного регулювання світових валютних і фінансових ринків перебудовується і модернізується інституційна структура регулювання, посилюються вимоги до інформаційної прозорості валютних та фінансових політик, шо проводяться урядами держав. Виникають нові інструменти попередження криз, такі як "'цільові кредитні лінії"'. Збільшується вплив та відповідальність країн, що розвиваються, і приватних інвесторів у подоланні й непоширенні кризових явищ.

50. Міжнародний туризм

Міжнародний туризм – це багатопланова система послуг, яка спрямована на

задоволення потреб осіб, які є представниками одних країн і знаходяться з

короткостроковим відвідуванням в інших країнах.

Основні види міжнародного туризму:

Рекреаційний туризм – екскурсії, відпочинок, лікування, відвідування

С портивних змагань.Цей вид туризму становить 70%

від усього міжнародного туризму.

Науковий туризм – це відвідування наукових конференцій, симпозіумів, конгресів.

Діловий туризм – це налагодження і підтримання ділових стосунків: підготовка і укладання угод, відвідування міжнародних ярмарків та виставок.

Структура міжнародних туристичних послугових заходів:

організація туристичних поїздок.

продаж путівок і турів.

надання послуг з розміщення і харчування туристів(готелі, кемпінги).

організація пересування туристів по країні.

організація відвідування закладів культури, торгівлі та розваг.

організація реклами, доведення інформації.

51. Страхові послуги на міжнародному ринку

Страхові послуги – це особлива форма економічних відносин, яка включає створення спеціального ринку коштів(страхового фонду) для відшкодування збитків, які сталися в результаті стихійних і випадкових дій природи та людини.

Страхові компанії бувають: приватними, державними та публічними.

Види страхування у сфері МЕВ:

1.Страхування зовнішніх ризиків, експортно-імпортних операцій, національних майнових інтересів за кордоном, діяльності СП.

2.Страхування транспортування вантажів.

3.Страхування від нещасних випадків.

4 Морське, авіаційне страхування.

5.Страхування експортних кредитів.

6.Страхування будівельно-монтажних робіт.

52. Міжнародні транспортні відносини

Питання міжнародних транспортних перевезень - одні з найскладніших у міжнародному комерційному праві. Перевезення товарів пов'язане з ризиком. Перевізники завжди прагнуть обмежити свою відповідальність. Вантажовідправники мають договірні зобов'язання перед своїми покупцями і теж прагнуть зменшити ризик втрати або псування перевезення товарів. При відсутності єдиних міжнародних правових правил та норм звертаються до національних законодавчих документів. Особливості міжнародного транспотного права такі, що виконання міжнародних перевезень керуються міжнародними нормативно-правовими актами та національними законодавчими документами країн-учасниць транспортного процесу. В таких умовах втручання держави необхідно для вирішення конфлікту інтересів, щоб система транспорту працювала без зайвих ускладнень. Бажано, щоб правила перевезення різних країн були одинаковими. Правовою основою міжнародних перевезень, які регулюють взаємовідносини власника вантажу та перевізника являються законодавчі документи України та міжнародних транспортних організацій. Внутрішні перевезення по території України регулюють: - Кодекс морських перевезень України; - Статут Укрзалізниці; - Повітряний кодекс України; - Статут річкового транспорту України; - Статут асоціації міжнародних автомобільних перевезень; - Інструкція міністерства транспорту України. Існує необхідність у розробці нового законодавства більш чітко регламентуючого права і зобов'язання сторін щодо транспортного забазпечення зовнішньоекономічної діяльності. Міжнародні перевезення регулюють міжнародні конвенції про залізничні, автомобільні, авіаційні та морські перевезення. Міжнародні правила перевезення товарів регулюються Конвенціями з метою зменшення можливих спорів, непорозумінь і труднощів, які викликані розбіжностями у правових системах. Наприклад, якщо сторони в переговорах не можуть вирішити, яке право буде застосоване до їхньої угоди, вони можуть застосувати Віденську конвенцію щодо договорів купівлі-продажу, яку було укладено в 1980 році. Ця конвенція діє для України з 1 лютого 1991 року. Щодо перевезення товарів укладено п'ять головних міжнародних актів: 1.1. Брюссельська конвенція про встановлення єдиних правил про коносамент 1924 р. (Гаазькі правила). У Брюссельській конвенції беруть участь мало держав, однак Гаазькі правила широко застосовуються як типовий договір морського перевезення товарів. У 1968 році у конвенцію були внесені зміни і її назвали "Правила Гаага-Вісбі". 1.2. Гамбурська конвенція 1978 р. про морські перевезення вантажів на практиці не застосовується. 1.3. Варшавська конвенція 1929 р. про уніфікацію правил міжнародних повітряних перевезень. 1.4. Конвенція СМR 1956 р. про контракти міжнародних автомобільних перевезень товарів. 1.5. Конвенція КОТІФ 1980 р. про міжнародні залізничні перевезення. Зміст цих конвенцій охоплює широке коло проблем: - на які перевезення поширюється дія Конвенції; - на які вантажі поширюється дія Конвенції; - відповідальність перевізника; - межі відповідальності перевізника. 2. Міжнародні транспортні організації Міжнародне регулювання транспортних перевезень здійснюється наступними організаціями: - Міжнародною асоціацією автомобільних перевезень (МААП); - Міжнародна європейська асоціація залізничних перевезень(ЄАЗП); - Міжнародна морська організація(ІМО); - Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО). Тарифи на міжнародні перевезення друкуються у спеціальних довідниках. Питання міжнародних транспортних перевезень - одні з найскладніших у міжнародному комерційному праві. Перевезення вантажів - справа пов'язана з ризиком. Перевізники завжди прагнуть максимально обмежити свою відповідальність, з іншого боку, вантажовідправники мають договірні зобов'язання перед своїми покупцями і теж прагнуть зменшити ризик втрати або псування перевезених товарів.

53. Морські перевезеня

Традиційно перевезення товарів морем здійснюється двома засобами в залежності від характеру товарів. По-перше, йдеться про фрахтування усього судна за договором морського чартеру (у такій засіб, як правило, перевозиться зерно, вугілля або нафта). Якщо виникає необхідність перевезення окремих партій вантажів, товар, як правило, вкладається у трюм або на палубу судна та перевозиться на підставі коносаментів. Якщо товари не перевозяться у контейнерах, коносаменти мають назву “бортові”. Контейнерні коносаменти видаються контейнерними лініями для перевезення вантажів в контейнерах, та мають характеристики, яких немає у інших видах коносаментів. Окрім названих, існують й інші різновиди коносаментів.

1) чистий коносамент та коносамент із застереженням. Чистий коносамент є документом, що не містить додаткових застережень, які прямо констатують дефектний стан товару або упаковки;

2) оборотні та на пред’явника. Коносаменти як і векселі можуть виписуватися як на пред’явника так і на конкретну особу або по її наказу (ордерні);

3) наскрізний коносамент. Якщо морське перевезення складає лише частину загального перевезення, у зв’язку із чим відправнику зручніше отримати наскрізний коносамент, ніж укладати договори з декількома перевізниками, які повинні перевозити вантаж на наступних стадіях перевезення.

54 Міжнародні сухопутні та повітряні перевезення

Автомобільний і залізничний транспорт. З приводу міжнародних автомобільних і залізничних перевезень існує найменша кількість міжнародних угод. Річ у тому, що дорожні перевезення не викликали таких гострих питань про відповідальність, як водні. По-перше, дуже часто автомобілі належали вантажовідправникам. По-друге, нещасні випадки при дорожніх перевезеннях не призводять до таких великих матеріальних втрат, як при водних. По-третє, при дорожніх перевезеннях ризик нещасних випадків менший, ніж при морських. Щодо залізничних перевезень, то майже у всіх країнах залізниці дуже швидко перейшли у власність держави. Оскільки перевізниками були самі держави, то і розвиток міжнародних правил (у тому числі про відповідальність перевізників) теж відбувався дещо інакше. При розробці законодавства про торгівлю різних країн часто використовуються типові правила, розроблені міжнародними неурядовими організаціями. Для автомобільних і залізничних перевезень велике значення має проект правил про відповідальність операторів транспортних терміналів, розроблений в ЮНСІТРАЛ. Серед міжнародних угод, які містять правила про автомобільні і залізничні перевезення, варто згадати: - Конвенцію 1956 р. про контракти міжнародного автомобільного перевезення товарів; - Конвенцію 1980 р. про контракти міжнародного залізничного перевезення товарів; - Конвенцію 1980 р. про міжнародні комбіновані перевезення товарів.

Варшавська конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, 12 жовтня 1929 р., застосовується до будь-якого міжнародного перевезення людей, багажу чи вантажу, що здійснюється за винагороду за допомогою повітряного судна. Вона застосовується до безкоштовних перевезень, що здійснюються за допомогою повітряного судна авіатранспортного підприємства, а також до перевезень, що здійснюються державою або іншими юридичними особами публічного права, та у інших випадках, які зазначені у Конвенції. У конвенції зазначені документи, які є посвідченням договору повітряного перевезення: для пасажирів таким договором є проїзний білет, для багажу – багажна квитанція, яка може бути включена у проїзний квиток. Відповідно до положень Конвенції кожен перевізник має право вимагати від відправника повітряно-перевізочний документ. Однак відсутність, неправильність або втрата такого документу не впливає на дійсність договору перевезення.

Низку статей Конвенції присвячено питанням відповідальності перевізника, її межам та підставам звільнення від неї, а також положенням щодо позивної давності тощо. Крім того, главу 5 Конвенції складають положення щодо комбінованих перевезень.

Протоколом про поправки до конвенції для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, 28 вересня 1955 р., змінено та доповнено низку положень Конвенції 1929 р.

Конвенція, додаткова до Варшавської конвенції для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародних повітряних перевезень, що здійснюються особами, які не є перевізниками за договором, 18 вересня 1961 р., містить низку додаткових положень, що спочатку не знайшли своє висвітлення у Варшавській конвенції. Насамперед, вона розмежовує поняття “перевізника за договором” та “фактичного перевізника”: “перевізник за договором” означає особу, яка уклала у якості Договірної Сторони, що підпадає під дію Варшавської конвенції, договір про перевезення з пасажиром або відправником; “фактичний перевізник” - особа, яка не є перевізником за договором, а уповноважена перевізником, та здійснює усе перевезення або його частину. Відповідно до Положень Конвенції перший з них – підпадає під дію правил Варшавської конвенції відносно усього перевезення, передбаченого у договорі; другий – лише відносно того перевезення, яке він здійснює; проведено розмежування їх відповідальності як за дії так і за бездіяльність.

Конвенція для Уніфікації деяких правил міжнародних повітряних перевезень, 28 травня 1999 р., є чинною для України ( див. WWW. NAU. KIEV. UA). Названа Конвенція модернізує вищезазначені міжнародні акти. Її сфера застосування є майже ідентичної із сферою, передбаченою у Конвенції 1929 р. Однак, на відміну від останньої, у її змісті відзначено, що при перевезенні поштових відправлень, перевізник несе відповідальність лише перед відповідною поштовою організацією.

В модернізованому акті значну увагу приділено організаційним заходам, які є необхідними для здійснення повітряних перевезень, насамперед підготовці документації, яка дещо відрізняється як за назвою так і за змістом від тієї, що передбачена У Конвенції 1929 р. Зокрема, йдеться про індивідуальний або груповий документ, який потрібний для перевезення пасажирів, та відомості, які він потрібен містити.

Низку статей Конвенції 1999 р., так і як Конвенції 1929 р. присвячено питанням відповідальності перевізника, її межам та підставам звільнення від неї, а також положенням щодо позивної давності тощо.

4) Конвенція про міжнародну цивільну авіацію, 7 грудня 1944 р., є чинною для України ( див. WWW. NAU. KIEV. UA). Її положення застосовуються лише до цивільних повітряних суден, не розповсюджуються на судна, які використовуються військовою, митною та поліцейською службами. Кожна з Договірних Сторін зобов’язується не використовувати цивільну авіацію з метою, яка є несумісною із даною Конвенцією. Вона встановлює низку положень щодо регулярних (нерегулярних) міжнародних сполучень, каботажу, заборонних зон, спрощення формальностей для прискорення навігації повітряних суден, а також правила про повітряний рух, митні, імміграційні процедури та порядок розслідування повітряних пригод.

У відповідності із даною Конвенцією кожне повітряне судно, що приймає участь у міжнародній навігації, забезпечується посвідченням щодо придатності до польотів, яке видано або якому надана сила країною, в якій таке судно зареєстроване. Пілот та інші члени екіпажа такого судна також забезпечуються посвідченнями про кваліфікацію та свідоцтвами, які видані або якому надана сила країною, в якій таке судно зареєстроване. Конвенцією також врегульовано порядок ведення бортових журналів, використання фотографічної апаратури, обмеження щодо вантажів і т.і. Країни – учасниці Конвенції зобов’язуються співпрацювати у даній сфері з метою досягнення можливого ступеня однаковості правил, стандартів, процедур, та створюють задля цього Міжнародну організацію цивільної авіації, яка складається з Асамблеї, Ради та інших органів, у яких може виникнути необхідність. Даний акт містить перелік завдань, вирішення яких покладено на Організацію, серед них перше місце займає забезпечення безпеки та впорядкований розвиток міжнародної цивільної авіації.

Уряди країн укладають двосторонні договори про міжнародне повітряне сполучення. За деякими договорами Україна є правонаступницею СРСР, а низку договорів вона уклала вже в період своєї незалежності (між урядом України та урядом Латвії, Лівану, Бразилії, Угорщини, Австрії, Кореї, Лівії та з ін.). Зазначені договори, хоча не є ідентичними у цілому, передбачають однакове врегулювання відносин у даній сфері. Так, відповідно до положень таких угод, кожна Договірна Сторона надає іншій Договірній Стороні права, перелік яких міститься в Угоді (угодах), з метою встановлення регулярних міжнародних повітряних перевезень за маршрутами, зазначеними у додатках.

Кожна Договірна Сторона має право призначити одне або декілька авіапідприємств з метою експлуатації договірних ліній за встановленими маршрутами або відкликати чи замінювати такі призначення, повідомивши про це іншу Договірну Сторону. Законодавство однієї Договірної Сторони, що врегульовує вхід на її територію, перебування в її межах та вихід з неї повітряних суден, зайнятих у міжнародній аеронавігації, або експлуатацію і навігацію таких повітряних суден під час їх перебування в межах її території, застосовується до повітряних суден будь-якого авіапідприємства, призначеного іншою Договірною Стороною.

В угодах такого характеру знайшли своє відображення також принципи, що регулюють експлуатацію договірних ліній, питання авіаційної безпеки, порядок встановлення тарифів, а також розслідування авіаційної події тощо.

5) Угода про транзит при міжнародних повітряних сполученнях, 7 грудня 1944 р., діє для України відповідно до указу Президента України “Про приєднання до Угоди про транзит при міжнародних повітряних сполученнях” від 4 червня 1997 р. № 490/97. Відповідно до даної Угоди кожна країна (Договірна Сторона) надає іншим країнам (Договірним Сторонам) такі свободи повітря відносно регулярних міжнародних повітряних ліній: переважне право пролітати над її територією, переважне право приземлятися з некомерційними цілями. Кожна країна (Договірна Сторона) за умови дотримання положень Угоди може визначати у межах своєї території маршрут для будь-якої міжнародної повітряної лінії та аеропорти, що можуть використовуватися на таких лініях і т. ін.

55. Транспортно-експедиторські послуги

Транспортно-експедиторські послуги – це комплекс посередницьких послуг по переміщенню товару від виробника до споживача. Історія розвитку транспортно-експедиторського обслуговування тіснопов’язана з розвитком транспорту. Ще в часи Венеціальної республіки, в ХІІІ столітті торгівля велась черезпосередників “урахтерів”, які виконували експедиторські функції. Новим поштовхом в розвитку транспорту і транспортно-експедиторськогообслуговування появилась поява залізниць в ХІХ ст. Поступово експедиторські організації стають членами ТПП, асоціацій, косімій по тарифах і ін. Експедитори займались одночасно торгівельними,транспортними, брокерськими операціями. Виділення транспортно-експедиторського обслуговування в самостійну галузь обумовлено суспільним розподілом праці, а також здійснюється транспортно-правове забезпечення. Виникнення транспортно-експедиторського обслуговування викликане необхідністю в посередництві між відправником, посередником і замовником. Сьогодні транспортно-експедиторське обслуговування це окрема сфера у транспортних перевезеннях. Транспортно-експедиторські організації класифікуються по виду та способу організації.

Класифікація:

по виду діяльності – транспортні підприємства, ТП контейнерні, навантажувальною технікою, складами, упакуванням, переробкою товарів; по організаційній формі – фірми, товариства, комбінати, підприємства, об’єднання, союзи і ін. Транспортно-експедиторське обслуговування вирішує такі питання: звільнює ТП від допоміжних операцій; зосереджує підготовку товарів для транспортування; підготовлює товароупроваджуючі документи; забезпечує упаковку, маркування та зберігання вантажів; здійснює обробку вантажів при навантаженні-перевантаженні.

Світова структура транспортно-експедиторських організацій різноманітна від невеликих фірм до великих об’єднань. Вони володіють автомобільними парками, контейнерами, залізничними засобами, складами, термінами, причинами і ін.

56. Міжнародні організації сфери міжнародних транспортних відносин

Традиція європейського співробітництва в транспортній діяльності була започаткована ще до першої світової війни. При цьому в основу була покладена кооперація транспортного законодавства, що регламентувало виготовлення транспортних засобів. У цей же час були укладені перші угоди в галузі міжнародного транспортного права.

Першою транспортною організацією була постійна міжнародна асоціація дорожніх конгресів (МПАДК/PIARC/AIPCR), заснована ще в 1909 р. у Парижі під час І Світового конгресу. Членами союзу є 67 країн. З 1970 р. союз має статус консультанта при групі EKOCOC/ECOSOS ООН. Один раз на 4 роки союз проводить Світові дорожні конгреси, які тематично готуються технічними комітетами союза. Союз не є політичною та комерційною організацією, а тому на конгресі в Марракеше (Марокко), проведеному в 1991 p., проголосив, що у своїй діяльності буде керуватися удосконаленням транспортної політики своїх членів.

Крім того, в світі функціонують транспортні відділи в наступних організаціях: ЕСКАТО - економічна і соціальна комісія ООН для Азії і країні Тихого океану, ЕКА - економічна комісія ООН для Африки; ЕКЗА - економічна комісія ООН для Західної Азії; ЕКПАК - економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибського басейну; МСЗ - міжнародний союз залізниць; МСАТ - Міжнародний союз автомобільного транспорту; МСТЗК - Міжнародний союз транспорту загального користування; МААТ - міжнародна асоціація автомобільного транспорту; ЄКМТ - Європейська конференція міністрів транспорту; КВТ СЕК ООН - Комітет з внутрішнього транспорту ЄЕК ООН; МОС - Міжнародна організація по стандартизації; МАФ - Міжнародна автомобільна федерація; ВОТА - Всесвітня організація туризму й автоспорту; МБК - Міжнародне бюро з контейнерів; МОП - Міжнародна організація праці; MC3/UIK - Міжнародний союз залізниць; ВФП - Всесвітня федерація профспілок; МТП - Міжнародна торгівельна палата; МДФ - Міжнародна дорожна федерація; МРМС - Міжнародна рада митного співробітництва; МІПП - Міжнародний інститут приватного права; МБП - Міжнародне бюро перевезень; МСЕО - Міжнародний союз експедиторських організацій.

Після другої світової війни міжнародне співробітництво щодо розвитку транспортного комплексу здійснюється, перш за все, в рамках Європейської економічної комісії ЄЕК ООН

Європейська Економічна Комісія була створена в 1947 p., її членами були 32 європейські держави, в тому числі СРСР, УРСР, БРСР, а також США, Канада. У діяльності ЄЕК ООН беруть участь 55 держав Західної, Центральної, Східної Європи, Північної Америки і Центральної Азії. На ці країни припадає 64% світового виробництва і 60% сукупного експорту. Основна мета діяльності комісії - узгодження, гармонізація політики держав-учасниць щодо розвитку торгівлі, інтеграції транспортних зв'язків і охорони навколишнього середовища. Діяльністю ЄЕК керує Економічна та Соціальна рада ООН (ЕКОСОС). Основні завдання комісії - розробка заходів щодо закріплення та розширення економічних відносин як між європейськими, так і іншими країнами світу. У практичній роботі ЄЕК сприяє торгівлі між Сходом та Заходом, здійснює довгострокове економічне планування, науково-технічне співробітництво; виступає за проведення загальноєвропейських конгресів, міждержавних нарад з питань співробітництва в галузі охорони навколишнього середовища, розвитку транспорту, спрощення процедур міжнародної торгівлі тощо. Вищий орган ЄЕК - пленарна сесія. Місце знаходження секретаріату комісії - Женева (Швейцарія).

ЕКОСОС була створена в 1946 р., до неї входить 54 постійних члени, третина яких щорічно переобирається Генеральною Асамблеєю ООН. Допоміжними органами Ради є 5 регіональних комісій: ЄЕК, ЄСКАТО, ЄКА, ЄКЗА, ЄКПАК і більш ніж 20 постійних комітетів і комісій: природних ресурсів; планування розвитку; використання досягнень науки і техніки; становища жінок; народонаселення; прав людини тощо.

Вищий орган - сесія - скликається двічі на рік. Штаб-квартира знаходиться у Нью-Йорку.

Важливою міжнародною організацією, яка суттєво впливає на розвиток транспорту, є МОП (Міжнародна організація праці). Вона створена в 1919 р. як автономна організація при Лізі націй. З 1946 р. - спеціалізований заклад ООН. Серед 150 членів МОП - були СРСР, УРСР, БРСР. МОП ставить за мету своєї діяльності покращення умов праці і підвищення життєвого рівня населення, встановлення економічної і соціальної стабільності.

Міжурядовою організацією спеціалізованого закладу ООН є Міжнародна морська організація - International Maritime Organization - ІМО. Конвенція про створення ІМО підписана на конференції з питань мореплавства в Женеві в 1949 p., сама ж організація створена в 1958 р. В організацію входило 127 держав. Мета діяльності ІМО - співробітництво між державами в галузі міжнародного мореплавства і торгівлі, забезпечення можливих норм безпеки на морі, допомоги щодо відміні дискримінаційних заходів, встановлених урядом окремої держави.

Вищий орган - асамблея, що скликається раз на два роки. На асамблеї обирається керівний орган ІМО - рада. Штаб-квартира розташована в Лондоні (Великобританія);

Міжурядовим закладом при ООН є Міжнародна організація цивільної авіації - International Civil Aviation Organization - ICAO. Вона займається питаннями співробітництва держав і розробкою стандартів у галузі цивільної авіації, узагальненням досвіду держав-членів в підготовці і підвищенні кваліфікації кадрів. Заснована в 1944 р. Почала функціонувати з 1947 р. СРСР був членом ІСАО з 1970 р. Вищий орган - асамблея. Місцезнаходження - Монреаль (Канада).

Основною робочою групою з автомобільного, морського і залізничного транспорту є Комітет по внутрішньому транспорту Європейської Економічної комісії ООН (КВТ ЄЕК ООН), створений у 1947 p. Діяльність Комітету спрямована на забезпечення дотримання в Європі правил, які регламентують дорожній рух, з метою підвищення безпеки руху на дорогах (наприклад, Конвенція про дорожній рух).

В останні роки в Європі розвитку транспорту надають велику увагу транспортні організації, які започатковані в рамках ЄС.

У грудні 1991 року глави держав і урядів країн-членів ЄС в голандському м.Маастріхт ухвалили рішення про заснування Європейського Союзу. Згідно з договором, всі країни-учасниці ЄС зобов'язуються вести спільну зовнішню політику і політику безпеки. У 1999 році на зміну європейській валютній системі (ЄВС) введена єдина євровалюта. Європейський Союз не є федерацією, а тому європейські органи мають лише право регулювання, що не досягається в рамках політики окремих держав. Це положення зафіксоване в Маастріхтському договорі як принцип субсидіарності.

57. Транснаціональні компанії

Транснаціональна компанія (корпорація) або ж скорочено ТНК — компанія (корпорація), що володіє виробничими підрозділами в декількох країнах.

За визначенням Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), транснаціональні корпорації (ТНК) — це «підприємства, що складаються з материнського підприємства та його закордонних філіалів», при цьому ТНК можуть як набувати статусу корпорації, так і не мати цього статусу.[1]

ТНК створює систему міжнародного виробництва, розподілену між кількома країнами, але контрольовану з одного центру — материнської компанії.

Країна базування — це країна, у якій знаходиться штаб-квартира материнської компанії ТНК. Наприклад, штаб-квартира корпорації Nestlé розміщується у швейцарському місті Вевей, отже її країною базування є Швейцарія. Країною базування корпорації Toyota є Японія, а корпорації Philips — Нідерланди.

Приймаючі країни — це іноземні країни, в яких ТНК розміщує власні дочірні підприємства або філіали на основі здійснення прямих іноземних інвестицій.

Критерії визначення ТНК

За існуючою методологією ЮНКТАД, до ТНК належать ті міжнародні фірми, показники діяльності яких задовольняють наступним 2 критеріям: 1) наявність материнської компанії і підрозділів за кордоном не менше ніж у 2 країнах світу. Закордонні підрозділи можуть засновуватися компанією на основі прямих іноземних інвестицій через створення виробничих потужностей або через злиття та поглинання інших підприємств; 2) контроль активів закордонних підрозділів — передбачає, що частка акціонерного капіталу в дочірньому підприємстві, що належить материнській компанії в іншій країні, становить 10% або більше. У деяких країнах цей поріг може бути вищим, наприклад, у Великобританії частка іноземного капіталу має становити 20% і більше.

Макроструктура ТНК визначає характер відносин між її структурними елементами: головною компанією та підпорядкованими їй підприємствами. Як правило, у центрі ТНК знаходиться материнська компанія, яка здійснює централізоване планування, управління та контроль за діяльністю інших підрозділів ТНК.

Згідно з методологією ЮНКТАД, закордонні підрозділи транснаціональних корпорацій можуть бути 3 видів: 1) Дочірнє підприємство — це акціонерне підприємство у приймаючій країні, більше половини акцій якого «перебуває у власності іншого підприємства, яке має право призначати або усувати більшість членів адміністративних, управлінських або наглядових органів». Таким чином, дочірнє підприємство повністю контролюється материнською компанією ТНК. 2) Асоційована компанія — це акціонерне підприємство у приймаючій країні, у якому «від 10 до 50% акцій належить іноземному інвестору». При цьому материнська компанія отримує лише частковий контроль за діяльністю асоційованої фірми у межах частки капіталу, що їй належить. 3) Філіал — неакціонерне підприємство, що «повністю або частково перебуває у власності інвестора, при цьому може набувати таких форм: а) постійне представництво іноземного інвестора у певній країні; 2) неакціонерне спільне підприємство, сформоване іноземним інвестором і третіми сторонами; 3) земельні ділянки та/або нерухоме майно, що прямо належить іноземному резиденту»

ТНК здійснюють свою діяльність, ґрунтуючись на кількох важливих принципах:

1. Здійснення прямих іноземних інвестицій з метою створення виробничих потужностей за кордоном. 2. Використання різних форм міжнародного поділу праці (предметна, подетальна, технологічна спеціалізація), яка дозволяє розміщувати різні ланки виробничого процесу у різних країнах світу. 3. Розробка, передача та використання передової технології у рамках замкнутої корпоративної структури, що дозволяє максимально ефективно використовувати витрати на дослідження і розробки. 4. Внутрішньокорпоративна торгівля, яка здійснюється між окремими підрозділами ТНК із застосуванням трансфертних цін. Трансфертні ціни встановлюються ТНК на рівні, що істотно відрізняється від ринкових цін, тобто є значно більшим або меншим за ціни на ті самі товари на світовому ринку. 5. Глобальний підхід до управління — оптимізація діяльності корпорації у цілому, а не окремих її складових. Цей принцип означає необхідність субсидувати розвиток окремих підрозділів з метою досягнення максимального прибутку у довгостроковому періоді.

ТНК часто діляться на три великі групи:

Горизонтально інтегровані ТНК — управляють підрозділами, розташованими в різних країнах, що виробляють однакові або подібні товари.

Вертикально інтегровані ТНК — управляють підрозділами в певній країні, які виробляють товари, що поставляються в їх підрозділи в інших країнах.

Роздільні ТНК — управляють підрозділами, розташованими в різних країнах, які вертикально або горизонтально не об'єднані.

Вплив та значення ТНК

В цілому ТНК забезпечують близько 50% світового промислового виробництва. На ТНК припадає більше 70% світової торгівлі, причому 40% цієї торгівлі відбувається усередині ТНК, тобто вони відбуваються не за ринковими цінами, а за так званими трансфертними цінами, які формуються не під тиском ринку, а під довгостроковою політикою материнської корпорації. Дуже великі ТНК мають бюджет, що перевищує бюджет деяких країн. З 100 найбільших економік в світі, 52 — транснаціональні корпорації, інші — держави. ТНК справляють великий вплив в регіонах, оскільки мають значні кошти, вплив на громадськість, політичне лобі.

ТНК мають дуже вагому роль в світових науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробках (НДДКР). На частку ТНК припадає більше 80% зареєстрованих патентів[Джерело?], при цьому на частку ТНК припадає і близько 80% фінансування НДДКР[Джерело?]. ТНК — це не тільки виробничі компанії, такі, як, наприклад, Siemens, але і транснаціональні банки, телекомунікаційні компанії, компанії страховок, аудиторські компанії, інвестиційні і пенсійні фундації.

58. соціально-культурне середовище міжнародних відносин

Узагальнено соціально-культурне середовище можна звести до факторів, що випливають з поведінки людини, яка являє собою діалектичну єдність фізіологічної та соціальної поведінок, бо людська поведінка формується саме під впливом фізіологічних і соціальних засад.

Фізіологічна поведінка людини – це її внутрішньоприродна поведінка, яка спонукається нейрофізіологічними особливостями чуттєвих органів, тобто причинно зумовлюється особливістю її відчуттів.

Відчуття голоду, смаку, запаху, звуку і його тембру, світла і його відтінків, спектра кольорів, дотику, холоду чи тепла складають основу фізіологічної людської поведінки. Переваги тих чи інших чуттєвих особливостей у великих групах людей (населення регіону, нації, народності) зумовлюють виникнення певних потреб цих людей, що відповідно впливає на їхні запити і в кінцевому підсумку відбивається на їхніх зовнішньоекономічних відносинах.

Соціальна поведінка людини – це поведінка індивідуума, яка причинно зумовлена його характером, що склався під впливом суспільних відносин та його соціальним статусом протягом певного проміжку часу.

Соціальна поведінка людини залежить від таких основних соціальних засад, як стать, вік, сімейний стан, каста, раса, етнос, національність, професія, релігія, ідеологія та ін. Поєднання таких засад у різні комбінації породжує різноманітність соціальних статусів людей та їхніх запитів. Переважання одноманітних запитів окремих великих соціальних груп і розбіжність у запитах таких груп також має великий вплив на розвиток міжнародних відносин. Наприклад, комуністичний ідеологічний фанатизм не сприяв у минулому вільному виходу на світовий ринок фірм із країн соціалістичного табору, а от японський націоналізм, прагнення японського народу знайти своє гідне місце серед народів світу відіграли важливу роль у тому, що Японія стала провідною країною світу.

Поєднання фізіологічних і соціальних засад породжує такі похідні характеристики людської поведінки, як політична орієнтація, витримування дієти, патріотизм та інше, що також справляє вплив на МЕВ.

Складовою частиною соціально-культурного середовища є розвиток форм мотивації до праці. Чим розвиненіша країна, тим більше прогресивних видів заохочення до праці там використовують, тим краще там трудове законодавство. У таких країнах практикують встановлення вищої платні за кваліфікованішу працю. Великим стимулом до праці є почесне чи престижне місце роботи, тому намагаються надати кожному виду роботи почесних якостей. Людині притаманне бажання мати цікаву роботу, а тому здійснюється урізноманітнення виконуваних операцій, робиться все, щоб робітник відчув, що працює на себе. До того ж практикують різні побутові заохочення, пільгові позики і подібне, що помітно впливає на продуктивність праці. Усе це набирає великої значущості в зовнішньоекономічній діяльності з одного боку, і приваблює висококваліфіковані трудові ресурси із-за кордону з іншого боку.

Далеко не останнє місце серед факторів впливу на міжнародні економічні відносини займають мовні та немовні комунікації. Слід вказати на важливість поширення міжнародних електронних мереж зв'язку: телефонних, комп'ютерних, факсових. Тут варто зробити застереження, що хоча наведені форми комунікацій відносяться до немовних, бо являють собою тільки засоби перенесення інформації, та сама інформація має мовний вираз і тому не дивно, що їх інколи відносять до мовних комунікацій.

Суто мовна комунікація – це спілкування за допомогою мови. Певна річ, що одним з найважливіших факторів у розвитку міжнародних відносин є порозуміння, іншими словами — здатність знайти спільну мову (у прямому й переносному значенні). Визначальною при цьому є перекладацька справа, розвиток якої характеризується складними багатогранними процесами:

виділення англійської мови як основного мовного засобу міжнародного спілкування;

вивчення в багатьох країнах одночасно декількох іноземних мов;

створення електронно-технічних засобів перекладу;

надзвичайно широкий розвиток виробництва книжкової перекладеної продукції;

розвиток засобів масової інформації;

розповсюдження аудіо-, кіно- та відеопродукції по всьому світу.

Окремо слід виділити ще такий елемент соціально-культурного середовища, як морально-етичні норми поведінки людини. Тепер бізнесмен чи велика транснаціональна фірма повинні бути максимально чесними й пунктуальними, якщо хочуть надовго закріпитися на світовому ринку. І таких правил надійності необхідно дотримуватись навіть у найменших дрібницях.

Помітний вплив на міжнародні економічні відносини здійснюють культура, менталітет і особливості уподобань суб'єктів МЕВ, від урахування яких досить часто залежить підписання ділового контракту чи виконання якихось спільних програм.

59. Економічне середовище міжнародної економіки

Економічне середовище міжнародних економічних відносин становить собою сукупність економічних факторів, які служать основою функціонування та розвитку міжнародного обміну товарами, руху та використання факторів виробництва та валюти. Воно включає в себе: рівень економічного та науково-технічного розвитку країн, життєвий рівень населення, економічні традиції, ступінь розвитку зовнішньоекономічних зв'язків тощо. Для функціонування та активізації міжнародних економічних відносин надзвичайно важливо знати рівні економічного розвитку країн та їх класифікацію. Необхідно мати на увазі і те, що визначення країни в міжнародній економіці дещо відрізняється від визначення, що його тлумачить міжнародне право. Міжнародна економіка вважає країною не тільки територіальні одиниці, що є державами, а й деякі територіальні одиниці, які не є державами, але здійснюють самостійну і незалежну економічну політику й ведуть окремий статистичний облік свого економічного розвитку. До таких країн відносяться деякі острівні залежні території Великобританії, Франції, Нідерландів. Найбільш повну уяву про рівень економічного розвитку тих чи інших країн світової співдружності дають данні тих міжнародних організацій, членами яких є переважна більшість країн світу. Це передусім данні ООН, МВФ та Світового банку. Членами ООН є 185 країн, МВФ - 181 і Світового банку - 180). Як вже зазначалося, в соціально-економічному плані країни світового співтовариства поділяються на капіталістичні, соціалістичні, з перехідною економікою і ті, що розвиваються. В міжнародній економіці класифікація країн здійснюється головним чином за рівнем індустріального розвитку, згідно з яким країни діляться на три великі групи - індустріальні країни, країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою. До складу індустріально розвинутих країн відносяться 24 країни Північної Америки, Західної Європи та Тихоокеанського басейну. Вони виробляють майже 55% світового ВНП і забезпечують понад 70% світового експорт)'. Серед них найбільшу роль відіграють країни так званої Групи 7, яка забезпечує 47% світового ВНП і 51% міжнародної торгівлі. На Європейському континенті, де перебуває чотири члени "сімки", найбільшу роль відіграє Європейський Союз в складі 15 країн, що забезпечують 21% світового ВНП і 41% експорту. Країни, що розвиваються, нараховують 132 держави Азії, Африки та Латинської Америки. Вони характеризуються низьким та середнім рівнем розвитку, виробляючи 40% світового ВНП та забезпечуючи 26% світового експорту. Оскільки країни, що розвиваються, неоднорідні, то по відношенню до них здійснюється додаткова класифікація за географічними ознаками та різноманітними аналітичними критеріями. Скажімо, виділяються країни з активним платіжним балансом (Лівія, Кувейт, Оман, Катар, Саудівська Аравія, Тайвань, Об'єднані Арабські Емірати) і країни-імпортери капіталу. Останні, в свою чергу, поділяються на країни-експортери та імпортери енергоресурсів. Країна вважається експортером енергоресурсів, якщо вона одночасно відповідає двом критеріям: 1) її виробництво первинних енергоресурсів перевищує споживання їх не менше як на 20%; 2) експорт енергоресурсів становить не менше 20% від загального обсягу експорт). Серед країн-імпортерів енергоресурсів знову ж таки виділяють дві групи: країни, що недавно добилися активного платіжного балансу завдяки експорту готових виробів (Республіка Корея, Гонконг, Сінгапур, Тайвань), і ті, платіжний баланс яких є пасивним. Про економічний розвиток тієї чи іншої країни дає уяву класифікація їх за рівнем доходів. Ця класифікація здійснюється для того, щоб забезпечувати найбіднішим країнам пільгове фінансування, а також допомогу з боку світового співтовариства. Світовий банк виділяє такі групи країн за рівнем економічного розвитку: країни з низьким рівнем доходу, в яких ВНП на душу населення становить менше 750 доларів за рік. В кінці 90-х років таких країн було понад 60. Це переважно африканські країни; країни з доходами нижче середнього рівня, в яких ВНП на душу населення коливається в межах 750-3000 доларів за рік. Таких країн в кінці 90-х років нараховувалось понад 60; країни з доходами вище середнього рівня, тобто ті, в яких ВНП на душу населення в кінці 90-х років становив 3000-9000 доларів. Таких країн було 3 5. В групу країн з доходами нижче чи вище середнього рівня включаються всі країни з перехідною економікою і багато країн, що розвиваються, головним чином з Латинської Америки, Азії та Арабського Сходу; країни з високим рівнем доходу. До цієї групи в кінці 90-х років відносилось 44 країни, в яких ВНП на душу населення перевищував 9000 доларів. До цієї групи входять головним чином індустріальні країни Америки та Західної Європи. Різний рівень економічного розвитку обумовлює і різні рівні розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Розвинуті країни мають можливість більш активно діяти на міжнародній арені з метою забезпечення повної зайнятості, стабільності рівня цін, економічного зростання та рівноваги платіжного балансу. Сьогодні ці країни мають практично не обмежені можливості для стимулювання свого експорту та імпорту необхідної їм сировини і деяких готових виробів. Скажімо, індустріальні країни всіляко захищають національних виробників сільськогосподарської продукції від іноземної конкуренції. Це досягається головним чином шляхом субсидування національного сільськогосподарського виробництва та використання заходів протекціоністського захисту ( митних тарифів і нетарифних засобів). Сьогодні тільки країни ЄС, США та Японія на субсидування національних виробників сільськогосподарської продукції витрачають щороку 120-140 млрд. доларів. Зрозуміло, що країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, не можуть втрачати подібні суми на захист національних виробників промислової чи сільськогосподарської продукції. Вони вимушені добиватися встановлення нового міжнародного порядку, який сприяв би розвитку зовнішньоекономічних зв'язків між усіма групами країн світової співдружності.

60. політико-правове середовище міжнародної економіки

Політико-правове середовище впливає на міжнародні економічні відносини не стільки у плані умов і факторів їхнього існування, скільки у плані їхнього розвитку. Особливо слід зауважити діалектичний зв'язок міжнародної політики та світової економіки, оскільки міжнародна політика є своєрідним механізмом задоволення або узгодження інтересів суб'єктів міжнародних відносин. До деякої міри важливо розрізняти поняття «міжнародна політика» і «зовнішня політика». Міжнародна політика — це сукупність методів і засобів, направлених на досягнення цілей і завдань, що випливають з інтересів суб'єктів міжнародних відносин. Зовнішня політика — це діяльність держави у сфері зовнішніх відносин, яка витікає з інтересів країни та її суб'єктів. Як бачимо, «міжнародна політика» є більш агрегованим і ширшим поняттям, а «зовнішня політика» — більш вузьким і прикладним. Варто зазначити, що внутрішня політика держави має менший вплив на національну економіку, ніж міжнародна політика на міжнародні економічні відносини. Таке відбувається з двох причин: 1. Національна економічна система у більшості країн складалася протягом тривалого часу, а тому набула достатньої досконалості та самоврядності, і раптова зміна внутрішньої політики не може відразу помітно змінити напрямок розвитку національної економіки. Міжнародна економічна система за  часом складалася пізніше і ще тепер знаходиться на стадії формування та політичного удосконалення, а тому ще не є добре усталеною й помітно реагує на зміни міжнародної політики. 2. Міжнародні економічні відносини функціонують на відповідальнішому рівні дотримання правових і договірних норм, порушення яких мають значно помітніші й відчутніші наслідки. Оскільки міжнародна політика є механізмом узгодження інтересів, слід розглянути політичні інтереси країн, груп країн, регіонів. Одним із основних політичних інтересів кожної країни є нормальний прогресивний хід розвитку власної економіки. Як відомо, це залежить від різних внутрішніх і зовнішніх факторів. На основі попереднього виникає ще один інтерес – це вигідна зовнішньоекономічна діяльність (ЗЕД). Якщо ЗЕД буде успішною, то краще розвиватиметься національна економіка, багатшатиме країна, підвищуватиметься життєвий рівень населення. Щоб економіка країни розвивалась у тому руслі, яке співпадає з напрямками задоволення національних інтересів, необхідно, щоб держава розвивала свою внутрішню політику самостійно, без втручання інших держав. Це, звісно, можливо тільки за умови, що держава буде незалежною, суверенною, і це також є одним з основних політичних інтересів.

61. форми міжнародної економічної інтеграції

Формами міжнародної економічної інтеграції виступають: 1. Зона вільної торгівлі - пільгова зона регіонального типу, у межах  якої підтримується  вільна  від  митних  і  кількісних обмежень міжнародна торгівля країн, які входять у гаку зону. Зони вільної торгівлі сприяють зростанню внутрішньої, а на цій основі     і взаємної торгівлі країн-членів. Найрозвиненішою з таких зон є Зона вільної торгівлі промисловими товарами в Європі. 2. Митний союз - спільна митна територія двох і більше країн з повною ліквідацією мит у взаємних відносинах і з єдиним митним тарифом відносно третіх країн. Мета створення митного союзу: полегшити торгівлю країн-учасниць і, в той же час, не створити додаткових перепон у торгівлі з третіми країнами. ВТО дуже ретельно слідкує за дотриманням цього положення серед своїх членів. 3. Спільний ринок - об'єднання національних ринків декількох країн в єдиний великий ринок з вільним переміщенням у його межах капіталів, товарів, послуг і робочої сили. 4. Економічний   союз   -   об'єднання   національних   економік декількох країн на основі митного союзу, спільного ринку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики. 5. Політичний союз - об'єднання країн на основі укладення спільного договору з метою проведення спільної політики у всіх сферах суспільного життя. 6. Міжнародні організації, угрупування, комплекси — об'єднання країн чи інших суб'єктів за окремими інтересами (або групою окремих інтересів) для спільного здійснення різноманітних заходів, спрямованих на їхнє задоволення. Об'єктивний характер економічної інтеграції не означає, що вона здійснюється спонтанно, стихійно, поза рамками управління з боку держави і міждержавних органів. Формування регіональних інтеграційних комплексів має договірно-правову базу. Групи країн на основі взаємних угод об'єднуються в регіональні міждержавні комплекси і проводять спільну регіональну політику в різних сферах життя.

62. Європейські інтеграційні процеси

Відправним моментом західноєвропейської інтеграції стало утворення у 195) році Європейського об'єднання вугілля і сталі. Пізніше виникли Європейське економічне співтовариство та Євратом. На основі цих трьох співтовариств і виник сучасний Європейський Союз. У 1987 році між членами європейських співтовариств був підписаний Єдиний європейський акт, за яким передбачалось створення Сполучених Штатів Європи, в межах яких не має бути національних кордонів і перепон на шляху переміщень людей, капіталів, товарів і послуг. З цією метою у майбутньому повинні бути введені єдині: громадянський паспорт; валюта; податки; система стандартів; система комунікацій і транспорту; спільна митна система. За таким же актом скасовуються усі платежі та регулюючі інструкції, спрямовані на обмеження взаємної торгівлі. Будуть визнавати рівноцінними національні дипломи про освіту. 7 лютого 1992 року держави-члени Європейських співтовариств підписали Договір про Європейський Союз. З 1 листопада 1993 року Договір вступив в силу, тобто з цього моменту починається відлік часу існування Європейського Союзу. На даний час членами Європейського Союзу (ЄС) є такі країни: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Мальта, Кіпр - всього 25 країн. Останні десять країн приєднались до ЄС у травні 2004 року. Головна особливість існування й функціонування ЄС полягає в тому, що його органи наділені повноваженнями на прийняття з ряду питань співробітництва ухвал, які мають безпосередню обов'язкову силу для країн-членів. Основні завдання Європейського Союзу: - сприяння    економічному    й    соціальному    прогресу,    його збалансованості і стійкості (для цього необхідне створення простору без внутрішніх кордонів, підсилення економічного й соціальною зближення, заснування економічного й валютного союзу, включаючи запровадження єдиної валюти); - затвердити свій статус і призначення на міжнародній арені (робити це шляхом проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки, включаючи можливе формування спільної оборонної політики, яка з часом призведе до спільної оборони); - підсилювати захист прав та інтересів громадян країн-членів (шляхом введення громадянства ЄС); -  розвивати тісне співробітництво у сфері юстиції та внутрішніх справ; -      зберігати, а при необхідності, й переглядати та удосконалювати систему зв'язків і відносин, яка склалася у співтовариствах. Спеціалісти передбачають, що розвиток західноєвропейської інтеграції проявиться у таких напрямках:   -    економія на масштабах виробництва; -  зниження витрат виробництва;   -   відбуватиметься   прискорення   науково-технічного   прогресу, удосконалення   організації   виробництва,   якості   продукції, розширення її асортименту; -  підвищення темпів економічного зростання; -   поліпшення  умов торгівлі,  збільшення  позитивного сальдо торговельного балансу. В Європі інтеграційні процеси відбуваються і в інших регіонах, але вони не досягнули такої глибини, як у Західній Європі. Другою за часом існування та за результатами функціонування є Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), що створена у 1960 році. Завдання ЄАВТ: -  створення зони вільної торгівлі промисловими товарами; -   розвиток економічної активності; -   досягнення повної зайнятості та фінансової стабільності; -  зростання продуктивності праці; - раціональне використання ресурсів. Цій асоціації притаманні такі особливості: - високий рівень розвитку промисловості та велика питома вага зовнішньої торгівлі в економіці країн-учасниць; -  суверенні права країн-учасниць і відсутність наднаціональних інститутів; -   вільна зовнішньоекономічна політика з третіми країнами; - відсутність прагнення до створення економічного союзу або ще більшої інтеграції. Необхідно відзначити, що з 1993 року країни ЄАВТ отримали в ЄС режим найбільшого сприяння в торгівлі з країнами ЄС, а Австрія, Швеція й Фінляндія навіть вступили у 1995 році в ЄС. Крім них, до ЄАВТ входять Ісландія, Норвегія та Швейцарія

63. Природне географічне середовище міжнародної економіки

Незважаючи на те, що поняття “природа” є не зовсім економічним терміном, все, що воно містить у собі, відіграє помітну роль у розвитку суспільних, а в нашому випадку міжнародних економічних явиш і процесів. У той же час термін “природа” використовують при розкритті суті названих явищ і процесів, оскільки жива і нежива частина природи взаємопов’язані та взаємозалежні. Тому треба розібратись у значеннях таких термінів: “біосфера”, “ноосфера”, “антропосфера”, “техносфера”, які мають безпосереднє відношення до середовища МЕВ. Досить часто у публікаціях біосфера подається як оболонка Землі, у якій існувало або існує життя. Таке визначення надто абстрактне й мало про що інформує. Кращим виглядає наступне визначення: біосфера –  це частина земної кори, гідросфери й атмосфери, складна структура й енергетика яких пов'язані з минулим і сучасним існуванням живих організмів. Відомо, що академік Вернадський, досліджуючи зв’язки між живою та неживою природою, користувався терміном «ноосфера» і підкреслював значний взаємний вплив людини і природи. Ноосфера — це вища стадія розвитку біосфери, пов'язана з виникненням і розвитком людства, яке, пізнаючи закони природи і вдосконалюючи техніку, перетворює природу відповідно до своїх потреб. Ноосфера є діалектичним цілим довкілля та людини. Зрозуміло, що людство складає тільки частину ноосфери, що носить назву “антропосфера”. Отже, антропосфера – це частина ноосфери, яку складає сукупність усіх людей земної кулі, які живуть і діють тепер, а також які ж і діяли в минулому. Частиною ноосфери, похідною від антропосфери, є техносфера.  Це та частина ноосфери, яку складає сукупність усіх технічних засобів, зроблених людиною за всі часи її існування, а також уже розроблена документація та здобуті нові знання про технічні засоби, котрі можуть бути зроблені людиною, але ще не виготовлені у даний час Найголовніші умови та фактори, що впливають на розвиток міжнародних економічних відносин, пов'язані з нерівномірністю розташування природних ресурсів, з наявністю чи відсутністю тих чи інших ресурсів у різних країнах. Багаті на одні ресурси країни вступають у відносини з країнами, де немає даних ресурсів, зате вони багаті на інші. Наявність ресурсів тісно перекликається з різноманітністю кліматичних умов, яка сприяє розвитку міжнародного поділу праці, а відповідно, відіграє значну роль у розвитку МЕВ. Наприклад, у країнах з теплим кліматом збирають по два урожаї. Країни, що мають вихід до моря, спроможні встановлювати між собою економічні зв'язки за допомогою морського транспорту. Специфіка торговельних відносин країн, що знаходяться на одному материку, полягає в можливостях використання автомобільного й залізничного сполучення. Наявність водних басейнів сприяє розвитку рибного виробництва, а наявність лісів чи степів надає інші можливості спеціалізації та розвитку МЕВ. Досить значну роль відіграють такі фактори, як величина території країни й кількість населення. Чим менша країна, тим більшою є потреба у її спеціалізації. Великі ж країни, як  правило, багаті на природні ресурси й, до того ж, мають широкий спектр кліматичних умов, що згладжує проблему ресурсів. Не менш важливу роль відіграє розташування країни відносно світових торговельних шляхів. Країни, що знаходяться на перетині таких шляхів, як правило, спеціалізуються на наданні посередницьких послуг фінансового, комерційного і транспортного типу. Звідси й термін «геополітичне розташування». Пропонуємо два визначення цієї категорії. Геополітичне розташування країни (регіону) – це:розташування відносно інших країн, регіонів, відносно транснаціональних шляхів (водних, сухопутних, повітряних); розташування на шляху чи на перетині різноманітних інтересів суб'єктів світового, господарства.

Природно-географічні умови існування та розвитку міжнародних економічних відносин є первісними відносно інших умов, що входять у середовище МЕВ.

64. Міжнародне агропромислове співробітництво.

Міжнародне агропромислове співробітництво – це міжнародне співробітництво на різних рівнях господарювання, пов”язане з виготовленням сільськогосподарських засобів праці, з аграрним виробництвом, з переробленням агросировини та реалізацією агропродуктів.

У галузі агропромислового виробництва виникають різні корпоративні зв”язки. Відомі такі картельні угоди між:

Малазія, Індонезія, Тайланд, Шрі-Ланка – виробництво каучуку.

Індія, Шрі-Ланка – вирощування і вробництво чаю.

Бразилія та Колумбія – вирощування та виробництво кави.

Центральноамериканські країни і Еквадор – вирощування бананів.

При ООН діє спеціалізований заклад з питань аграрного співробітництва – Продовольча та сільськогосподарська організація(ФАО), заснована в 1945 році, яка займається координацією роботи міжурядових організацій з питань розвитку с\г, надання допомоги країнам, що розвиваються в області аграрного виробництва, пряме постачання продовольства з розвинених країн у країни, котрим це необхідно.

Всієї продовольчої продукції, що виробляється у світі, цілком достатньо, щоб добре нагодувати усе населення нашої планети, але найскладнішою при цьому залишається проблема перерозподілу продовольства від тих, у кого, є надлишки, до тих, кому його не вистачає. Це можна вирішити тільки шляхом міжнародного співробітництва.

65. Міжнародне науково-технічне співробітництво

Особливо можна виділити науково-технічне співробітництво, що здійснюється у вигляді спільних програм науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт шляхом об'єднання наукових, фінансових і матеріальних ресурсів, створення спільних науково-дослідних груп фахівців або організацій.

Найбільш раціональні й ефективні форми цього співробітництва:

♦ створення загальних науково-дослідних центрів, бюро, лабораторій для використання новітніх науково-технічних ідей, конструювання, маркетингових досліджень і техніко-економічних розрахунків;

♦ спільні експерименти в області вдосконалювання діючої техніки й технології з метою поліпшення техніко-економічних показників роботи фірми;

♦ спільні вишукування й вивчення закордонного досвіду в області організації виробництва й праці;

♦ поточна координація й консультації з питань науково-технічної політики;

♦ організація підготовки кваліфікованого дослідницького персоналу.

Особливо важливим для науково-технічного співробітництва є аналіз його ефективності. Ефективність отриманих наукових результатів розглядається в декількох аспектах.

Теоретична цінність складається в методах рішення проблеми, областях застосовності результатів, впливі на суміжні галузі науки.

Технічна цінність характеризується рівнем технічних характеристик (надійності, довговічності, продуктивності й т.п.), конкурентоспроможністю, значенням для співробітництва країн і фірм.

Прикладна цінність виражається в можливості й сферах застосування результату в народному господарстві або на фірмі, масштабах впровадження, наявності побічних результатів. Перспективність заходу оцінюється часом, протягом якого можна ефективно використовувати результат.

Передбачувана вартість розробок включає витрати на наукові дослідження, підготовку фахівців, створення й установку необхідного встаткування, на інформаційне забезпечення. Час розробки складається із часу на підготовку матеріально-технічної бази досліджень і їхнє проведення, на одержання й перевірку результатів, на впровадження.

Імовірність реалізації планів і результатів розробки пов'язана з відповідністю наукової й матеріальної бази розроблювальній проблемі, із правильністю обраної форми співробітництва. Економічна ефективність впровадження результатів визначається чистим ефектом (прибутком), строками окупності, конкурентоспроможністю за економічними показниками національного й світового рівня.

66. інтелектуальна власність та світовий ринок технологій

Технологія - сукупність знань про використання або удосконалення машин, устаткування, що забезпечують обробку, виготовлення, зміну стану, якості і форми сировини, матеріалів або напівфабрикатів, а також про реалізацію продукції.

Основними центрами, де сконцентровані світові технологічні ресурси є США, Японія і країни Західної Європи (зокрема члени ЄС). Однак останнім часом стрімко збільшується кількість науково-технічних працівників і зміцнюються позиції в області високих технологій країн, що раніш вважалися країнами «третього світу».

Унаслідок збільшення інтелектуальної еліти «третій світ» усе більше завойовує позиції в деяких передових галузях промисловості. Наприклад, Витрати на експлуатацію заводу напівпровідників у Східній Азії з її великою пропозицією робочої с і зростаючим бізнесом приблизно в 5 разів нижче, ніж у Японії і США і майже на третину нижче, ніж у Європі.

Індія, де вдвічі більше інженерів-програмістів, чим у Японії або Німеччині, створила успішно зростаючу індустрію програмного забезпечення, у якій зайняте близько 300 тис. чоловік. Компанії зі штаб-квартирами в Індії роблять комп'ютерні програми, мікросхеми, специфікації комп'ютерів для декількох ведучих фірм США.

Найбільший вплив у цій сфері робить Східна Азія. Вони мають рівень грамотності вище, ніж у США. Південна Корея, що була в 1960 р. на рівні країн Африки південніше Сахари, обігнала Англію по показниках ВНП.

Східноазіатські і латиноамериканські ринки вже мають велике значення для багатьох американських експортерів, особливо виробників дорогих споживчих товарів і засобів виробництва, тому що Японія і Європа переживають спад. За 5 останнього років обсяг американського експорту в Мексику виріс майже в 3 рази і ще більше після створення інтеграційного об'єднання НАФТА. Протягом 80-х років американський експорт у Сінгапур, Тайвань і Гонконг виріс на 160%, вони є для США великим ринком , чим будь-яка європейська країна.

67. Міжнародне ліцензування

Реалізація права власності на нематеріальні ресурси можлива або через їхнє використання самим власником, або наданням з його дозволу такого права іншій заінтересованій стороні. Така передача права використання здійснюється у формі ліцензійної угоди.

Ліцензією називається дозвіл використовувати технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протягом певного строку за обумовлену винагороду. Ліцензійна угода – це договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, „ноу-хау”, товарні знаки тощо.

Передача права власності може бути застережена різними умовами щодо терміну та обсягу використання, повноти інформації. котра передається, тощо. Відповідно до цього існують кілька видів ліцензій.

Залежно від підстави видачі дозволу використовувати технічне досягнення, ліцензії поділяють на добровільні та примусові. За добровільною ліцензією ліцензіар передає дозвіл використати об’єкт права ліцензіату на підставі договору, в якому регламентуються обов’язки кожної сторони, обсяг користування, строк, розміри і порядок виплати винагороди. Примусова ліцензія видається на підставі рішення компетентного державного органу проти волі патентовласника. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. У цьому разі розміри винагороди встановлює цей державний орган. На практиці примусові ліцензії видають дуже рідко.

Залежно від обсягу прав на використання розрізняють звичайні, виключні й повні ліцензії. Звичайна ліцензія залишає ліцензіарові право особистої експлуатації технічного рішення і можливість укладати аналогічні ліцензійні угоди з іншими ліцензіатами. Виключна ліцензія передає ліцензіатові права виключного користування об'єктом ліцензії, але зберігає за ліцензіаром право користування технічним рішенням. Повна ліцензія передбачає перехід до ліцензіата всіх прав, які випливають з патенту. Унаслідок такої угоди ліцензіар сам позбавляється права користування об'єктом ліцензії протягом зазначеного в договорі періоду.

Залежно від характеру об'єкта, який передається за договором, ліцензії поділяються на патентні та безпатентні. Об'єктом патентної ліцензії є технічне досягнення, захищене патентом. Умови ліцензійної угоди відносно обсягу прав і строку дії в цьому разі визначаються правилами, які регулюють експлуатацію патенту. Нині все більшого поширення набувають безпатентні ліцензії, об'єктом яких є не захищені патентами технічні досягнення, «ноу-хау», виробничий досвід тощо.

68. Європейський союз

Відправним моментом західноєвропейської інтеграції стало утворення у 195) році Європейського об'єднання вугілля і сталі. Пізніше виникли Європейське економічне співтовариство та Євратом. На основі цих трьох співтовариств і виник сучасний Європейський Союз. У 1987 році між членами європейських співтовариств був підписаний Єдиний європейський акт, за яким передбачалось створення Сполучених Штатів Європи, в межах яких не має бути національних кордонів і перепон на шляху переміщень людей, капіталів, товарів і послуг. З цією метою у майбутньому повинні бути введені єдині: громадянський паспорт; валюта; податки; система стандартів; система комунікацій і транспорту; спільна митна система. За таким же актом скасовуються усі платежі та регулюючі інструкції, спрямовані на обмеження взаємної торгівлі. Будуть визнавати рівноцінними національні дипломи про освіту. 7 лютого 1992 року держави-члени Європейських співтовариств підписали Договір про Європейський Союз. З 1 листопада 1993 року Договір вступив в силу, тобто з цього моменту починається відлік часу існування Європейського Союзу. На даний час членами Європейського Союзу (ЄС) є такі країни: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Португалія, Фінляндія, Франція, ФРН, Швеція, Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Литва, Латвія, Естонія, Мальта, Кіпр - всього 25 країн. Останні десять країн приєднались до ЄС у травні 2004 року. Головна особливість існування й функціонування ЄС полягає в тому, що його органи наділені повноваженнями на прийняття з ряду питань співробітництва ухвал, які мають безпосередню обов'язкову силу для країн-членів. Основні завдання Європейського Союзу: - сприяння    економічному    й    соціальному    прогресу,    його збалансованості і стійкості (для цього необхідне створення простору без внутрішніх кордонів, підсилення економічного й соціальною зближення, заснування економічного й валютного союзу, включаючи запровадження єдиної валюти); - затвердити свій статус і призначення на міжнародній арені (робити це шляхом проведення спільної зовнішньої політики та політики безпеки, включаючи можливе формування спільної оборонної політики, яка з часом призведе до спільної оборони); - підсилювати захист прав та інтересів громадян країн-членів (шляхом введення громадянства ЄС); -  розвивати тісне співробітництво у сфері юстиції та внутрішніх справ; -      зберігати, а при необхідності, й переглядати та удосконалювати систему зв'язків і відносин, яка склалася у співтовариствах. Спеціалісти передбачають, що розвиток західноєвропейської інтеграції проявиться у таких напрямках:   -    економія на масштабах виробництва; -  зниження витрат виробництва;   -   відбуватиметься   прискорення   науково-технічного   прогресу, удосконалення   організації   виробництва,   якості   продукції, розширення її асортименту; -  підвищення темпів економічного зростання; -   поліпшення  умов торгівлі,  збільшення  позитивного сальдо торговельного балансу. В Європі інтеграційні процеси відбуваються і в інших регіонах, але вони не досягнули такої глибини, як у Західній Європі. Другою за часом існування та за результатами функціонування є Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), що створена у 1960 році. Завдання ЄАВТ: -  створення зони вільної торгівлі промисловими товарами; -   розвиток економічної активності; -   досягнення повної зайнятості та фінансової стабільності; -  зростання продуктивності праці; - раціональне використання ресурсів. Цій асоціації притаманні такі особливості: - високий рівень розвитку промисловості та велика питома вага зовнішньої торгівлі в економіці країн-учасниць; -  суверенні права країн-учасниць і відсутність наднаціональних інститутів; -   вільна зовнішньоекономічна політика з третіми країнами; - відсутність прагнення до створення економічного союзу або ще більшої інтеграції. Необхідно відзначити, що з 1993 року країни ЄАВТ отримали в ЄС режим найбільшого сприяння в торгівлі з країнами ЄС, а Австрія, Швеція й Фінляндія навіть вступили у 1995 році в ЄС. Крім них, до ЄАВТ входять Ісландія, Норвегія та Швейцарія

69. Північно Американська….(НАФТА)

Північноамерика́нська зо́на ві́льної торгі́влі (НАФТА; англ. North American Free Trade Agreement, NAFTA).

Згідно з цією угодою, з січня 1994 року розпочато формування найбільшого у світі ринку. Створення його передбачено завершити у 2009 році.

Специфічність НАФТА визначається низкою характеристик, котрі певною мірою відрізняють її як від західно-європейської, так і від інших моделей міжнародної економічної інтеграції.

Наприкінці 80-х років починається серія консультацій та переговорів з приводу поглиблення та юридичного оформлення інтеграційних зв'язків між Мексикою і США. Звичайно ж Канада не могла залишатися осторонь мексикансько-американського зближення: вона приєднується до переговорного процесу, який завершився у вересні 1992 р. підписанням тристоронньої угоди про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі — North American Free Trade Agreement (NAFTA).

Особливості інтеграції

По-перше, Північно-американська зона вільної торгівлі має континентальні масштаби. У світовому господарстві — це перше інтеграційне угруповання з такою характеристикою воно об'єднує лише три, але досить великі за територією, людськими ресурсами та економічним потенціалом країни.

По-друге, країни, що об'єднались в НАФТА, мають різні рівні економічного розвитку, більше того, рівень Мексики різко контрастує з рівнем США та Канади. Власне, це не є винятковим явищем: у Західній півкулі подібний приклад демонструє МЕРКОСУР, до якого поряд з такими велетнями Латинської Америки, як Бразилія та Аргентина, входять Уругвай і Парагвай, котрі значно поступаються їм в економічному розвитку.

По-третє, яскраво вираженим центром Північноамериканської зони вільної торгівлі залишаються США — світовий лідер з науково-технічним потенціалом та конкурентноспроможною економікою.

Основні торговельні та інвестиційні канали в межах угруповання спрямовані переважно зі США або до США; більша частина зовнішньоторговельного обороту Канади і Мексики припадає на торгівлю зі США. Що до канадсько-мексиканських торговельних та інвестиційних зв'язків, то до останнього часу вони залишалися надто слабкими.

По-четверте, угода має широко масштабний характер: вона охоплює виробничу сферу, міжнародну торгівлю, фінансові відносини між країнами — інтегрантами, інвестиційну діяльність, розширює вільний рух капіталів, необмежений вивіз прибутків і доходів, поглиблює лібералізацію взаємної торгівлі, регулює порядок міграції робочої сили тощо.

По-п'яте країни-члени НАФТА є водночас і атлантичними, і тихоокеанськими, вони майже рівновіддалені від двох інших потужних світових економічних регіонів — Західної Європи та Азійсько-Тихоокеанського регіону, що дає можливість рівномірно розвивати економічні зв'язки з ними і суттєво впливати на розвиток цих зв'язків.

На відміну від Європейського Союзу, що піднявся на найвищий інтеграційний щабель, НАФТА не має досконалої структури національних органів регулювання тристоронніх відносин, що на даний час цілком улаштовує Канаду і Мексику, які вбачають в ній загрозу політичній та економічній незалежності. Зрештою, зона вільної торгівлі — це перший етап у міжнародній економічній інтеграції, і йому притаманні свої інституційні механізми.

Особливість угоди про НАФТА полягає також у тому, що вперше у світовій практиці в системі світових господарських зв'язків інтеграційне угруповання об'єднало найбільш високо розвинуті країни сучасності з однією з країн, що розвивається, яка ледь піднялась до рівня «нових індустріальних середніх держав».

Головними стимулами інтегрування є спільні економічні інтереси, що разом із принципами взаємовигідних відносин складають фундамент угоди.

Цілі угоди полягають в тому, щоб позбутися перешкод у торгівлі, створити умови для справедливої конкуренції, збільшити доцільність інвестування, спільно захищати права інтелектуальної власності, запровадити ефективний механізм співпраці та розв'язання суперечностей, а також розвивати тристоронню, регіональну та багатосторонню співпрацю.

70. Розвиток регіональних і субрегіональних формувань в латинській америці

Інтеграційні процеси в Латинській Америці. Спільне історичне минуле, схожість економічних процесів, мовна і культурна близькість стали тим підґрунтям, на якому після Другої світової війни активно розгортались інтеграційні процеси в Латинський Америці. Першим кроком на цьому шляху стало політичне співробітництво держав Західної півкулі. У вересні 1947 р. 20 країн Америки підписали в Ріо-де-Жанейро Міжамериканський договір про взаємодопомогу. У 1948 р. на IX Міжамериканській конференції у Боготі було створено Організацію Американських Держав (ОАД). Там же було прийнято "Декларацію про збереження і захист демократії в Америці", яка мала антикомуністичну спрямованість. ОАД санкціонувала втручання у внутрішні справи країн, яким загрожувала комуністична небезпека. Прагнення урядів країн Латинської Америки вирватись з економічної відсталості і стати на шлях стабільного економічного розвитку дало поштовх до економічної інтеграції, яка розвивається на субрегіональному й регіональному рівні. Економічна інтеграція включає в себе засоби по блоковій лібералізації взаємної торгівлі і режиму інвестицій; формування єдиних валютних просторів, координацію і уніфікацію внутрішньої торгівлі; проведення колективної зовнішньоекономічної політики з метою створення на континенті зон вільної торгівлі і її наступної трансформації у спільний ринок. На вирішення цих завдань орієнтована діяльність регіональних об'єднань, які виникають у 50-ті роки. У 1959 р. створено Міжамериканський банк розвитку. У 1960 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай, Чилі, Парагвай, Перу утворили Латиноамериканську асоціацію вільної торгівлі (ЛАВТ). Згодом ЛАВТ стала об'єднувати 22 держави регіону і навіть Кубу. У 1980 ЛАВТ була реорганізована у латиноамериканську асоціацію інтеграції (ЛАІ). У процесі економічної інтеграції та угод про "спільний ринок" у 1975 р. виникає Латиноамериканська економічна система (ЛАЕС). Діють також субрегіональні об'єднання - Центральноамериканський спільний ринок (ІДАСР), Карибська асоціація вільної торгівлі (КАВТ). Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу утворили так звану Андську групу. Крім того, діють об'єднання, створені для вирішення конкретних проблем. У 1983 р. Мексика, Венесуела, Колумбія, Панама об'єднались у Контадорську групу для подолання конфліктів у Центральній Америці. Функціонує Амазонський пакт, покликаний вирішувати екологічні проблеми. Для вирішення проблем заборгованості у 1984 р. створено Картахенську групу. Незважаючи на таку кількість організацій, реальна інтеграція країн Латинської Америки залишається мрією. Воєнні диктатури, революції, перевороти, партизанські рухи, міждержавні конфлікти, амбіції окремих лідерів стримують цей процес. На початку 90-х років склались необхідні умови для кращого розвитку інтеграційних процесів. У всіх країнах, крім Куби, при владі знаходяться демократично обрані президенти. Проводяться широкі економічні реформи. США, Канада, Мексика у 1992 р. підписали угоду про північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА). У 1995 р. у Маямі відбулась нарада лідерів країн Західної півкулі, на якій президент США Білл Клінтон запропонував створити спільний ринок від Аляски до Вогняної Землі, споживачами якого стали б 850 млн. осіб. Для того, щоб ця ідея стала реальною, країнам Латинської Америки потрібно вирішити ще багато проблем: зміцнити демократичні інститути влади, приборкати повстанський рух, у політичній боротьбі застосовувати лише конституційні методи боротьби та ін. Найбільші українські громади в країнах Латинської Америки знаходяться в Бразилії та Аргентині. Вони утворились в результаті трудової еміграції наприкінці XIX - на початку XX ст. Розташовані вони компактними поселеннями і займаються в основному сільським господарством.

72. Об'єктивна необхідність інтеграції україни в світолве господарство

Розбудова незалежної України об'єктивно потребує входження її у світове господарство на організаційно-економічних засадах ринкових відносин на принципах рівноправності та взаємної виго­ди у співробітництві.

Дипломатичне визнання молодої Української держави більшіс­тю країн світу прискорює й урізноманітнює розвиток її зовнішньо­економічних відносин. Однаковою мірою це стосується як молодих незалежних країн, що утворилися на основі колишнього СРСР і переходять до ринкового тину відносин, так і держав розвинутої ринкової економіки та країн, що розвиваються.

Об'єктивна необхідність інтеграції України у світове господар­ство і розвитку її міжнародних відносин безпосередньо випливає передусім з потреб використання у національній системі відтво­рення міжнародного поділу праці для прискорення переходу до ринкової економіки країни з метою її розвитку і зростання багат­ства суспільства. Така необхідність сприяє формуванню ефектив­ної структури економіки країни. Зовнішньоекономічні зв'язки в процесі інтеграції України у світове господарство охоплюють та­кож комплекс екологічних проблем, що розв'язуються спільними зусиллями. Нарешті, розвиток зовнішньоекономічних відносин від­криває додаткові можливості у створенні належних умов для задо­волення життєвих потреб народу України.

Поряд з об'єктивною необхідністю інтеграції України у світове господарство та розвитку ЇЇ зовнішньоекономічних відносин існу­ють і об'єктивні можливості для таких процесів. До них насампе­ред належить економічний потенціал нашої країни, що дає підста­ву для належної участі у міжнародному поділі праці.

Об'єктивною можливістю для інтеграції у світове господарство є вироблення механізму зовнішньоекономічних зв'язків, по-пер­ше, на макрорівні — загальнодержавному; по-друге, на мікрорівні підприємств; по-третє, на глобальному та регіональному макрорівнях через участь у спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях 00Н і регіональних економічних об'єд­наннях типу Чорноморської зони співробітництва. Поєднання об'єк­тивної необхідності та об'єктивних можливостей входження Украї­ни у світове господарство робить цей процес закономірним.

Відомо, що енергетичне самозабезпечення є однією з головних умов незалежності. Досягти його Україна може, якщо візьме курс на модернізацію наявних і спорудження нових сучасних екологіч­но чистих вугільних та газотурбінних електростанцій, на розвиток власного енергетичного машино- та котлобудування, скориставшись вітчизняними науковими та виробничими здобутками й досягнен­нями високорозвинутих країн. Без розвитку відповідних форм зов­нішньоекономічних відносин зробити це практично неможливо.

В умовах формування сучасної моделі міжнародного поділу праці (МПП), основу якої має становити якісно оновлена технологічна база виробництва, Україна повинна поступово, цілеспрямовано розв'язувати проблеми ефективної участі у МПП, використовуючи зовнішньоекономічні зв'язки для реалізації національних економіч­них інтересів.

Україна має як природні, історичні, так і техніко-економічні, соціально-економічні, організаційно-економічні основи для участі в МПП, Слід зауважити, що в геологічному і гідрогеологічному ас­пектах територія України слабко вивчена, зокрема її глибинну бу­дову досліджено лише на 10 відсотках території

73. Експортний потенціал України

На сучасному етапі розвитку світового господарства економічний стан держави визначається такими важливими факторами, як внутрішні ресурси країни і ступінь її інтеграції в світогосподарську систему. Одним з найважливіших факторів інтеграції України до світового господарства є створення механізму сталого розвитку експорту, що в сучасних умовах залежить від можливостей вітчизняних підприємств виробляти і реалізовувати товари, які відповідають вимогам світового ринку за якістю, ціною та рівнем сервісу. Для того щоб Україна стала рівноправним членом міжнародних економічних відносин, необхідно реалізовувати заходи, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності національних підприємств на світовому ринку. Реалізація цього завдання об’єктивно вимагає проведення комплексних досліджень і визначає масштаби аналізу та розробок щодо удосконалення механізму державної підтримки українських підприємств і забезпечення їх конкурентоспроможності на світовому ринку. Разом з тим недосконалість наявних методів оцінки товарної та географічної структури експорту знижує результативність заходів зовнішньоторговельної політики країни. Процес регулювання зовнішньої торгівлі потребує комплексного підходу, який передбачає вибір відповідних факторів зміцнення міжнародного торговельного співробітництва, розробки методик аналізу та створення дієвої системи розвитку експортного потенціалу України відповідно до сучасних світових тенденцій. Дослідження процесу розвитку експорту як елементу міжнародної торгівлі базується на критичному аналізі існуючих теорій і концепцій. У результаті дослідження вчених визначено, що застосування класичної та неокласичної теорій міжнародної торгівлі в “чистому вигляді” для збільшення її експортної складової не давало позитивних результатів для країн, що розвиваються. Для всіх країн з перехідною економікою характерні проблеми вибору у сфері становлення відкритої до зовнішнього світу ринкової системи: протекціонізм чи вільна торгівля. Сучасні тенденції розвитку світового господарства потребують уточнення існуючих визначень експортного потенціалу. Під експортним потенціалом ми розуміємо здатність національної економіки виробляти конкурентоспроможні товари та реалізовувати їх на міжнародних ринках за умов постійного зростання ефективності використання природних ресурсів, розвитку науково-технічного потенціалу, валютної і фінансово-кредитної систем, а також сервісно-збутової інфраструктури підтримки експорту без нанесення збитків економіці при забезпеченні економічної безпеки країни в цілому.[7] Для визначення конкурентних переваг національної економіки України та перспектив її наближення до європейського та міжнародного співтовариства необхідно проаналізовати результати оцінок міжнародних організацій. Це дозволяє чітко окреслити проблеми, що гальмують не тільки наближення України до Європейського союзу, а і розвиток її експортного потенціалу: за даними міжнародного рейтингу Всесвітнього економічного форуму (м. Давос, Швейцарія) у 2007 р. за індексом перспективної конкурентоспроможності Україна займає 84 позицію серед 102 країн; економіка України характеризується високою матеріало- та енергомісткістю продукції, низьким рівнем продуктивності праці та екологічності виробництва, великою часткою застарілого устаткування та технологій; за індексом інноваційної економіки або економіки, що базується на знаннях (Knowledge Economy Index), розрахованим Інститутом Світового банку для 100 країн світу, у 2007 р. Україна поступається не тільки розвинутим країнам, але й багатьом країнам, що розвиваються; визнання України як держави з неринковою економікою є причиною підвищення антидемпінгової маржі з мінімального рівня (не більше 10%) до 125%, що робить неможливим доступ її продукції на відповідні ринки як мінімум на п’ять років; значним бар’єром для розвитку торгівлі країни є тіньова економіка. Згідно з рейтингом корумпованості, що розраховується Трансперенсі Інтернешнл (м. Берлін, Німеччина), у 2007 р. Україна займає 122 позицію серед 146 країн. Проте в Україні зберігаються передумови для створення конкурентно­спроможної економіки і зміцнення позицій на міжнародних ринках. Це, насамперед, багаті природні ресурси, вигідне географічне розташування, кваліфікована і порівняно дешева робоча сила, потенціал ВПК, високі технології, наука і система освіти. Частка України у світовій торгівлі у 2000-2007 рр. зберігається на рівні 0,2-0,3% світового експорту товарів, що дозволило їй посісти у 2000 р. 48 місце серед 145 країн, а у 2007 р. – 45. Під впливом ринково спрямованих реформ в українській державі формується модель економічного розвитку, яка характеризується дуже високим рівнем відкритості економіки щодо зовнішньої торгівлі. Економістами Європейського Союзу обґрунтовано критерій експортної квоти (обсяг експорту відносно ВВП), при якому країна не зазнає підвищення ризику впливу глобальних коливань кон’юнктури світових ринків, на рівні 25-30%. Експортна ж квота України у 2006 р. складала 53%, що свідчить про збільшення залежності нарощування обсягів вітчизняного експорту від тенденцій розвитку світового господарства і потребує розробки дієвих заходів удосконалення процесу формування та використання експортного потенціалу. Згідно з ранжуванням товарних груп поточного стану українського експорту провідні позиції належать продукції металургії, хімічної промисловості та сільського господарства, що свідчить про сировинну спрямованість і недостатній технологічний розвиток української економіки. При цьому продукція наукомістких виробництв посідає останні місця ранжування. Нестабільність тенденцій зростання окремих видів експортної продукції викликає коливання рангів динамічного розвитку товарних груп експорту України. Найбільш перспективними товарними групами в контексті розвитку світового господарства для аналізованого періоду виступають машини, механізми, обладнання та сільгосппродукція.

74. Регіональні пріоритети зовнішньої торгівлі україни

У регіональному аспекті одним з пріоритетних напрямів у зовнішньоторговельній діяльності України є співробітництво з країнами СНД, що обумовлено історичними зв'язками, взаємоповязаністю економік, подібністю економічних проблем. Необхідне поглиблення участі України в діяльності Економічного Союзу СНД, Торговельно-економічні стосунки із СНД мають розвиватися за умов режиму вільної торгівлі. У відносинах України з країнами СНД найважливіший пріоритетний напрям - розвиток українсько-російських торговельно-економічних відносин.

Перспективним напрямом розвитку зовнішньої торгівлі з Росією є налагодження прямих звязків з окремими її регіонами. Такі звязки вже розвиваються з Башкоторстаном, Татарстаном, Дагестаном, Бурятією, Якутією, Санкт-Петербургом, створюється міст "Далекий Схід Росії - Україна", підписано (1998 р.) договір з Кузбасом.

У межах СНД існують умови для подальшого розвитку торгівлі з Білоруссю і Молдовою, а також поглибленння відносин з країнами Центральної Азії, насамперед, з Узбекистаном, Туркменистаном, Казахстаном, які мають великі природні ресурси (зокрема, паливно-енергетичні та мінерально-сировинні), в обмін на які Україна може постачати нові технології, проектно-будівельні потужності, товари.

Серед інших країн СНД привабливими є звязки з країнами Закавказзя, які сприяють виходу України на ринки Центральної Азії і Близького Сходу.

Пріоритетним завданням для України є забезпечення взаємовигідних і стабільних торговельних звязків з країнами Балтії, в перспективі в режимі вільної торгівлі.

У напрямі розвитку зовнішньої торгівлі з окремими регіонами світу, велике значення мають звязки з Європейським Союзом в цілому та особливо з такими країнами, як Німеччина, Італія, Великобританія.

Необхідне збільшення товарообороту між Україною і країнами Центральної та Східної Європи, особливо з угрупованням Центрально-європейської зони вільної торгівлі (СЕFТА).

З країнами Центральної Європи зовнішньоекономічна політика має спрямовуватися, насамперед, на відновлення ефективних традиційних звязків, міжнародної спеціалізації і кооперування, зокрема в металургії, транспортному і сільськогосподарському машинобудуванні, хімічній та легкій промисловості, а також контактів у сфері науки і техніки.

Для України важливе значення мають торговельні зв'язки з країнами Чорноморського економічного співробітництва, перш за все, з Туреччиною (забезпечення диверсифікації джерел надходження нафтопродуктів, а також імпорту сировини для легкої промисловості), Грецією (розвиток судноплавства в басейні Середземного моря), Болгарією та Румунією (розвиток торгівлі в Придунайському регіоні).

Необхідно розвивати позитивну тенденцію до збільшення обсягів торгівлі з країнами Північноамериканської зони вільної торгівлі (NАFТА) і особливо з США та Канадою.

У розвитку торговельних відносин з країнами Латинської Америки перспективним є співробітництво з такими країнами, як Бразилія, Аргентина, Чилі. На нову фазу взаємин виходить співробітництво з Панамою та Перу, відновлюються звязки з Кубою.

Зростає роль торговельно-економічних звязків з країнами Африки, Азії та Тихоокеанського регіону.

Україна буде продовжувати активну співпрацю з країнами Північної (Єгипет, Марокко, Туніс) і Західної Африки (Гвінейська Республіка, Нігерія), з Південно-Африканською Республікою. Найперспективнішим партнером України на Далекому Сході є Японія, яка включила Україну до Генеральної системи преференцій. Необхідно активізувати співробітництво з Новими індустріальними країнами (НІК), з країнами АСЕАН, Китаєм та Індією, країнами Південно-Західної Азії.

Країни Південно-Західної Азії (Близького та Середнього Сходу) такі, як Ліван, Кувейт, Туреччина, Сирія, Саудівська Аравія, Обєднані Арабські Емірати мають велике значення з точки зору забезпечення економіки України джерелами енергоносіїв і споживання інженерно-технічних послуг України у спорудженні промислових та цивільних обєктів, транспортної і комунальної інфраструктури. За певних умов доцільне співробітництво у розвитку трансконтинентальної системи транспорту та звязку. Українські підприємства ВПК можуть одержати в цьому регіоні необхідні для конверсії кошти від торгівлі воєнною технікою, озброєнням та надання ремонтних послуг.

Китай та Індія є одними з основних партнерів України у зовнішній торгівлі, в перспективі це ринки для значного збільшення експорту української продукції машинобудування і передових технологій, насамперед, для реконструкції обєктів, збудованих колишнім СРСР.

Країни АСЕАН - потенційні партнери України в XXI столітті. Вони можуть стати значними ринками для вітчизняної машинотехнічної продукції, інженерно-технічних послуг, підготовки кадрів. Україна може взяти участь у будівництві великих обєктів енергетичного та промислового значення. Збільшуватимуться обсяги експорту традиційної продукції української промисловості (металопрокат, вироби важкого машинобудування, верстати, мінеральні добрива та інша хімічна продукція) імпорту порівняно дешевих, але високотехнологічних виробів.

Для удосконалення регіональних зовнішньотогівельних звязків Україні в переспективі необхідна участь в міжнародних торговельних організаціях, особливо в ГАТТ/Сот, а також співробітництво з інтеграційними угрупуваннями, перш за все, з ЄС, а також з CEFTA, ЦЕІ, NAFTA.

Фактор віддаленості від Середньої Азії та Казахстану значно зменшує ефективність української торгівлі з ними, при цьому зменшується і транзитна роль Росії, особливо це стосується торгівлі металами, що обумовлено зростанням цін внаслідок високих транспортних тарифів у Росії.

Організація та здійснення торговельних відносин між країнами СНД передбачає активний обмін необхідною статистичною інформацією і, в першу чергу, співставлення по зовнішній торгівлі. Передбачається обмін статистичними виданнями та публікаціями, методологією, розробками і програмами, а також досвідом проведення статистичних спостережень, узгоджень принципів формування статистики зовнішньої торгівлі. Це сприятиме створенню спільних інформаційних систем, які дадуть змогу забезпечити відстеження стану ринку товарів та послуг усіх країн СНД, включаючи обсяги виробництва та споживання товарів та послуг та їх порівняльну кон"юнктуру на внутрішньому та світовому ринку. Успішному розвитку економічних відносин між країнами СНД сприятиме остаточне визначення загальної стратегії інтеграційного співробітництва. Ця стратегія має враховувати як геоекономічні переваги, так і першочергові регіональні та державні інтереси зацікавлених сторін.

75. Суть і мотивація Міжнародного бізнесу

Міжнародний бізнес (міжнародна підприємницька діяльність) становить собою науково-технічне, виробниче, торговельне, сервісне та інше співробітництво господарських суб'єктів двох або більше країн. В сучасних умовах він зв'язаний з міжнародною торгівлею товарами і послугами та міжнародним рухом і використанням факторів виробництва.» Основними суб' єктами міжнародного бізнесу виступають фізичні та юридичні особи,» їх інституціональні та добровільні об'єднання, є держави та міжнародні організації.' На підставі розмежування суб'єктів господарювання за ознакою форм власності розрізняють два типи міжнародного бізнесу: приватний і державний. Приватний бізнес здійснюють фізичні та приватні юридичні особи. Державний бізнес здійснює держава та її представники. За галузево-технологічною і функціональною ознаками виокремлюють такі основні види міжнародного бізнесу: промисловий, аграрний, будівельний, торговельний, транспортно-комунікаційний, фінансовий. В сучасних умовах найбільш швидко розвиваються такі види міжнародного бізнесу як промисловий, торговий і фінансовий. Головною рушійною силою розвитку міжнародного бізнесу є економічні інтереси суб'єктів міжнародних відносин, які можна об'єднати у такі три групи: економічні інтереси окремих держав та їх підприємств, економічні інтереси міжнародних економічних організацій, економічні інтереси інтеграційних об'єднань. Економічні інтереси спонукають названих суб'єктів міжнародних економічних відносин до розвитку міжнародного бізнесу, оскільки він дає можливість розширювати продаж товарів, отримувати доступ до нових технологій, джерел сировини та робочої сили і, як наслідок, одержувати більш високі прибутки. Розрізняють два механізми здійснення економічних інтересів суб'єктів міжнародних економічних відносин: механізм погодження і механізм реалізації. Механізм погодження полягає у виробленні конкретних стратегічних принципів, форм та методів здійснення економічних інтересів. Він знаходить своє виявлення у політичних, економічних та правових документах, які регламентують процес погодження економічних інтересів суб'єктів міжнародних економічних відносин. Механізм реалізації полягає у впровадженні тих чи інших погоджених рішень у практику міжнародних економічних відносин. На реалізацію економічних інтересів суб'єктів міжнародного бізнесу роблять вплив дві групи факторів: загальні, до яких відносяться географічні, історичні, політичні, економічні, правові, соціальні і культурні умови; конкретні, до яких відносяться швидкість пристосування виробництва до зміни попиту, розмір виробництва, кількість покупців, обсяг закупівлі продукції, рівень конкуренції, транспортні витрати. Зрозуміло, що всі ці фактори є різними в різних країнах та регіонах і можуть діяти в протилежних напрямках. Розвиток міжнародного бізнесу здійснюється на мега-, мета- макро- і мікрорівні. На мегарівні, тобто на рівні міжнародного співтовариства, об'єднаного в систему ООН, формуються найбільш загальні положення щодо суті та змісту міжнародного бізнесу. На метарівні (тобто на регіональному і міждержавному) - загальні положення ООН пристосовуються до особливостей регіонального й міждержавного співробітництва/Адже не секрет, що, скажімо, у країн Західної Європи проблеми розвитку міжнародних економічних зв'язків інші в порівнянні з проблемами постсоціалістичних країн Східної Європи. Це ж саме можна сказати й про країни Африки, Азії, Америки. На макрорівні (тобто на рівні економіки окремо взятої країни) - міжнародний бізнес відображає особливість організаційно-економічних і правових відносин тієї чи іншої країни, її суспільно-економічний і політичний устрій, традиції, географічні та природнокліматичні умови, місце в системі міжнародного поділу праці тощо. Без врахування названих особливостей неможливо забезпечити розвиток і ефективне функціонування міжнародного бізнесу. На мезорівні (тобто на рівні галузі або сфери виробництва) - розвиток міжнародного бізнесу відображає особливості галузі чи сфери виробництва народного господарства країн-партнерів. Сукупність організаційно-економічних і правових норм мезо- та макрорівня утворюють необхідне зовнішнє середовище для реалізації бізнесових проектів на мікрорівні. На мікрорівні (тобто на рівні фірми, підприємства) - реалізується конкретний бізнес-план щодо взаємодії з фірмами і підприємствами зарубіжних країн. На сучасному етапі розвитку міжнародних економічних відносин значно інтенсифікували свою діяльність підприємства, фірми, виробничі об'єднання, товариства, асоціації. Названі суб'єкти міжнародних господарських зв'язків реалізують конкретні економічні проекти, які відповідають завданням їх власного економічного розвитку та розвитку країни, їх функціонування й інтенсифікації господарських зв'язків зарубіжних партнерів.

76. Спільне підприємство

Спільне підприємство — складна форма співробітництва. Для нього характерна така організація, за якої учасники підприємства вкладають власний капітал, а не товар, і тому виникають вимоги гарантій, що забезпечують захист вкладеного капіталу і можливість повернення його за певних обставин. Розвиток спільних підприємств як форми зовнішньо-економічних зв'язків пояснюється перевагами порівняно з іншими формами виробничого співробітництва. До таких переваг належать:

-довгочасність угод про функціонування спільних підприємств;

-можливість комплексного використання зусиль партнерів для взаємодії в усіх передвиробничих, виробничих і збутових сферах;

-об'єднання найбільш сильних взаємодоповнюючих елементів продуктивних сил, які належать партнерам;

-забезпечення контролю з боку партнерів не тільки за виробництвом, а й за процесом реалізації продукції підприємства.

Засновниками спільних підприємств за участю іноземних інвесторів, згідно чинного законодавства України, мають право виступити будь-які суб'єкти зовнішньо-економічної діяльності, а саме:

1. Фізичні особи - громадяни України, іноземні громадяни і особи без

громадянства, які мають громадянську правоспроможність і здатність згідно з законами України постійно проживати на її території.

2. Юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні, які постійно перебувають на її території (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, а також міжнародні організації), у тому числі і підприємства, що належать повністю до власності іноземних інвесторів.

3. Об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які є юридичними особами згідно з законами України, постійно перебувають на її території і яким законами України не забороняється здійснювати господарську діяльність.

4. Структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, що є юридичними особами згідно із законами України (філії, відділення) і які постійно перебувають на її території.

5. Спільні підприємства за участю іноземних інвесторів, зареєстровані як СП в Україні, які постійно перебувають на її території.

6. Держава Україна в особі її органів, місцеві органи державної влади та управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій.

Залучаючи іноземний капітал у спільні підприємства, національний партнер бажає:

- одержати доступ до зарубіжної передової технології;

- поповнити внутрішні джерела нагромадження;

- використати іноземний досвід управління для підвищення ефективності виробництва;

- зменшити непотрібний імпорт і скоротити витрати у вільноконвертованій валюті;

- розширити експорт, особливо готової промислової продукції;

- поліпшити збалансування національної економіки.

77. Спільні підприємства та особливості їх правового статусу в Україні

Спільні підприємства (СП) виступають одночасно як форма використання іноземного капіталу і різновид організації та здійснення конкретної господар-ської діяльності, де відбувається безпосереднє зіткнення інтересів учасників. Принципова відмінність СП від інших форм міжнародного співробітництва по-лягає у тому, що взаємодія партнерів знаходить відображення у єдиній право-вій формі. Це, у свою чергу, має велике значення з точки зору правового регу-лювання. Обрання СП у якості форми співробітництва свідчить і про вибір від-повідного правового регулювання, а саме права країни-реципієнта капіталу. До установчого договору про створення СП може бути внесено умову, яка визна-чає конкретні відносини сторін на основі норм права іншої держави (не тієї, де підприємство створене і функціонує), що узгоджується з принципом свободи вибору права договору. Однак і в такому випадку щодо СП застосовується в цілому законодавство країни, де воно засноване, а внесення положення, яке пе-редбачає застосування закону іншої держави, можливе на основі того, що право країни заснування це допускає. Крім того, такі положення можуть стосуватися лише несуттєвих умов договору. Отже, економічне співробітництво у формі спільного підприємства у правовому аспекті передбачає організацію єдиного суб'єкта права, що регулюється єдиною системою правових норм. У цьому й полягає основна відмінність даного виду міжнародного співробітництва від інших його форм.

При характеристиці СП на перший план виходить не стільки форма вла-сності, як вид договору, на основі якого спільне підприємство створюється у якості конкретної юридичної особи і який обумовлює особливість його право-вої поведінки. Вступ до СП передбачає трансформацію майнових прав учасни-ків у права зобов'язувальні, які акумулюються установчим договором.

Один із аспектів дослідження СП як форми залучення іноземного капі-талу передбачає аналіз законодавства про іноземні інвестиції. Незалежно від розбіжностей в концептуальному підході у розв'язанні цієї проблеми для зако-нодавства будь-якої країни спільним залишається одне: регулювання іноземних інвестицій - це регулювання діяльності, що здійснюється в "умовах "чужої" держави. Це означає, що правове становище іноземного інвестора є вразливим незалежно від конкретної суспільно-політичної ситуації на конкретному етапі розвитку тієї чи іншої держави. Вразливість іноземного Інвестора виникає вна-слідок його підпорядкування юрисдикції держави, яка приймає інвестиції. То-му важливим завданням законодавства про іноземні інвестиції є встановлення чітких і зрозумілих правил, які б виключали найменшу можливість прояву свавілля з боку влади або ж вжиття заходів, що носять дискримінаційний харак-тер. Іншими словами, законодавство про іноземні інвестиції в однаковій мірі спрямоване на регулювання дій іноземних інвесторів і самої держави, яка при-ймає іноземні інвестиції.

Завдяки вдало розробленій політиці регулювання прямих іноземних ін-вестицій багато спільних підприємств демонструють вищі порівняно з середні-ми по країні обсяги вкладання капіталу, продуктивність праці, ефективність виробництва та питому вагу в експорті.

Водночас питання пільговості податкового режиму не можна вважати визначальним щодо інтенсивності процесів створення та функціонування спі-льних підприємств. Міжнародна практика свідчить, що для Іноземної фірми об'єктивно важливі не стільки пільги, як загальний режим розвитку приватного підприємництва, яким користується і національний капітал і який багато в чо-му визначає характер та ступінь комерційного ризику. Якщо цей режим стабі-льний і сприятливий, а також суворо дотримується державними органами усіх рівнів, то його просте поширення на іноземні компанії у багатьох випадках бу-де достатньою умовою для прийняття позитивного рішення про Інвестування коштів. З іншого боку, велика кількість пільг - це часто показник несприятли-вого інвестиційного режиму. Слід також враховувати, що вигоди, пов'язані із стимулами для інвестицій, є короткостроковими, відносно низькими і стосу-ються виключно фірм, які користуються цими пільгами.

Безумовно, Україна ще не досягла того рівня економічного розвитку, коли повна відмова від пільг для іноземних інвесторів є цілком виправданою. Тому доцільно було б створити привілейовані умови насамперед для СП виробничого характеру, розробивши систему стимулювання на засадах галузевої і регіональної вибірковості, а також з урахуванням розміру іноземної інвестиції і ступеня новизни привнесеної технології. Для стимулювання експортної діяль-ності СП було б доцільно ввести диференційований податок в залежності від приросту долі експорту власної продукції підприємства. Нарешті, важливу роль у стимулюванні іноземного інвестування може відіграти надання пільгових кредитів для нового будівництва І реконструкції діючих підприємств. Водночас слід зважати на те, що ефективність стимулів залежатиме від: І) їх стабільності; 2) спроможності залучати інвестиції і генерувати економічну активність, відсутню за звичайних умов; 3) порівняння наслідків поліпшення економічного становища внаслідок цих дій з витратами на реалізацію таких привілеїв. Тому важливо сформулювати чіткі критерії віднесення того чи іншого СП до розряду пріоритетних, а з іншого боку - розробити систему заходів, спрямованих на обмеження монополізму, що може виникнути внаслідок діяльності "пільгових" підприємств.

В цілому у сфері національної інвестиційної політики доцільно здійсни-ти цілий спектрі заходів, які б стимулювали (чи в разі необхідності обмежували) залучення іноземних інвестицій в Україну. Ними могли б бути:

1) фіскальні за-ходи;

2) фінансові стимули;

3) створення відповідного інфраструктурного се-редовища;

4) особливі заходи (створення вільних економічних зон, надання зе-млі чи будівель і споруд у безкоштовне користування або на пільгових умовах, субсидії на користування енергією, транспортні гранти, пільги з фрахту тощо).

78. Зміст поняття "міжнародний інжиніринг"

Послуги типу "інжиніринг" з'явились в розвинених країнах в 60-ті роки і до теперішнього часу одержали достатньо широкий розвиток. Міжнародний інжиніринг - діяльність по наданню комплексу послуг виробничого, комерційного і науково-технічного характеру, здійснених як спеціалізованими фірмами, так і промисловими, будівельними та іншими компаніями. Всю сукупність інжинірингових послуг можна поділити на дві групи послуг: 1) пов'язані з підготовкою виробничого процесу ( передпроектні, проектні, післяпроектні та спеціальні); 2) по забезпеченню нормального ходу процесу виробництва і реалізації продукції. В цю групу входять роботи, пов'язані з оптимізацією процесів експлуатації, управління підприємством і реалізації його продукції. Таким чином, інжиніринг виступає як важливий засіб підвищення ефективності вкладеного в об'єкт капіталу. Його завданням являється одержання замовниками найкращих (оптимальних) результатів від вкладень капіталу та інших витрат за рахунок: 1) системного підходу до здійснення проектів; 2) багатоваріантності технічних й економічних розробок, їх фінансової оцінки і вибору оптимального варіанту; 3) розробки проекту з урахуванням можливості застосування прогресивних будівельних і виробничих технологій, обладнання і матеріалів; 4) застосування сучасних методів організації й управління всіма стадіями виконання проектів. Як самостійний вид міжнародних комерційних операцій, інжиніринг передбачає надання на основі договору на інжиніринг одною стороною (названої консультантом) другій стороні (названій замовником) комплексу чи. окремих видів інженерно-технічних послуг, пов'язаних з проектуванням, будівництвом і введенням об'єкта в експлуатацію, з розробкою нових технологічних процесів на підприємстві замовника, із вдосконаленням наявних виробничих процесів аж до введення виробу .у виробництво. Надання на основі договору на інжиніринг повного обсягу послуг і поставок, необхідних для будівництва нового об'єкта, називається комплексним інжинірингом. Він нараховує три окремих види інженерно-технічних послуг: 1) консультативний інжиніринг, який пов'язаний, головним чином, з інтелектуальними послугами, що здійснюються при проектуванні об'єктів, розробці планів будівництва і контролю за проведенням робіт; 2) технологічний інжиніринг нараховує надання замовнику технологій, необхідних, необхідних для будівництва промислових об'єктів і їх експлуатації (договори про передачу виробничого досвіду і знань, розробку проектів по енергопостачанню, водопостачанню, транспорту та ін.); 3) будівельний або загальний інжиніринг, що полягає, головним чином, в постачанні обладнання, техніки або монтажу устаткування, враховуючи при необхідності інженерні роботи. Кожен із цих видів інженерно-технічних послуг може бути предметом самостійного договору. Інжиніринг як вид зовнішньоторгових операцій має свої специфічні особливості: являється одною із форм послуг виробничого призначення, яка безпосередньо не втілюється в речовій формі, а в його кориснім ефекті. Цей корисний ефект може мати матеріальний носій, як, наприклад, проектна і технічна документація, графіки, креслення і т.п., або може не мати, як навчання, управління та ін.; інжиніринг пов'язаний, в кінцевому результаті, з підготовкою і забезпеченням процесу виробництва і реалізації розрахованих на проміжне і кінцеве споживання матеріальних благ. Самі послуги виробничого характеру не входять до складу інжинірингу; як уособлена сфера виробничої діяльності, інжиніринг носить комерційний характер, тобто стає об'єктом купівлі-продажу; інжиніринг відрізняється від ліцензії, "ноу-хау" та інших форм в області технологій. Інжинірингові послуги являються відтвореними послугами, вартість яких визначається суспільно необхідними затратами часу на їх виробництво і таких, що мають багато продавців для їх реалізації. Ліцензії ж і "ноу-хау" пов'язані з реалізацією нових в даний момент не відтворених знань виробничого призначення, які мають обмежену кількість продавців. На практиці надання інжинірингових послуг часто поєднується з продажем "ноу-хау". В даному випадку "ноу-хау" носить прихований характер і не виділяється в самостійну угоду. Це веде до змішування понять "інжинірингові послуги" і "обмін технологією". В дійсності ж інжинірингові послуги - це спосіб передачі нових технологічних та інших знань, але самі послуги являють собою товар, що відрізняється від технології. Інжинірингові фірми , наприклад, в галузі управління займаються не плануванням, а розробкою нових методів планування виробництва продукції на основі маркетингових досліджень зовнішнього ринку, не обліком і звітністю, а пошуком нових підходів до обліку та звітності, модернізації структур управління, контролю за якістю продукції і т.п. В останній час на світовому ринку інжинірингових послуг з'явився новий вид послуг - послуги реінжинірингу, які надають іноземні інжинірингові фірми. Реінжиніринг являє собою інженерно-консультаційні послуги по перебудові систем організації та управління виробничо-торговими й інвестиційними процесами господарського об'єкта з метою підвищення його конкурентноздатності і фінансової стійкості. Реінжиніринг поділяється на два види: кризовий і реінжиніринг розвитку. Перший спрямований на вирішення кризисних проблем підприємства. Він використовується тоді, коли результат фінансово-комерційної діяльності підприємства постійно знижується, конкурентноздатність його різко падає, з'являються тенденції до банкрутства й потрібен комплекс заходів по подоланню кризової ситуації. Сьогодні в кризовому реінжинірингу відчувають потребу багато підприємств Донецької області та України. Другий вид реінжинірингу використовується у тих випадках, коли динаміка розвитку знижується і діюча структура організації й управління підприємством вже досягла межі в одержанні прибутку. В процесі реорганізації системи управління господарського суб'єкта на основі реінжинірингу здійснюється перехід від бізнес-процесу до бізнес - процес-реінжинірингу. Бізнес-процес являє собою дію персоналу управління в господарському процесі. Бізнес-процес-реінжиніринг - це оптимізація системи управління господарськими процесами, враховуючи зовнішньоекономічну діяльність.

79. Всесвітня організація інтелектуальної власності

Всесвітня організація інтелектуальної власності або ВОІВ (англ. World Intellectual Property Organization або WIPO, фр. Organisation mondiale de la propriété intellectuelle або OMPI) — є одним зі спеціалізованих агентств ООН, що було створена у 1967 році з метою заохотити творчу діяльність та забезпечити захист інтелектуальної власності в усьому світі.

На даний момент ВОІВ нараховує 184 члени [1] та адмініструє 23 міжнародні угоди [2]. Штаб-квартира цієї організації знаходиться у місті Женева, Швейцарія. На цей час Генеральним директором ВОІВ є Френсіс Гаррі.

ВОІВ було створено на заміну БІПРІ після прийняття Стокгольмської Конвенції про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності (підписано 14 липня 1967, змінено 28 вересня 1979). 1974 ВОІВ стала спеціалізованим агентством ООН.

У вересні 2000 на засіданні Генеральної асамблеї ВОІВ встановлено Міжнародний день інтелектуальної власності. Відзначається щороку 26 квітня.

Фінансова самостійність

На відміну від інших структурних підрозділів ООН ВОІВ має істотні джерела фінансування, що не залежать від внесків держав-членів. 2006 року понад 90 % фінансування цієї організації були отримані Міжнародним бюро ВОІВ у вигляді зборів від фізичних та юридичних осіб, що скористалися міжнародними системами реєстрації об'єктів інтелектуальної власності, такими як PCT для патентів, Мадридська система для торгівельних марок та Гаазька система для промислових зразків.

Критика

Як і у багатьох інших структурних підрозділах ООН, керівний склад ВОІВ призначається Генеральною асамблеєю, а не обирається. Це дало критикам привід стверджувати, що ВОІВ діє не в інтересах громадян, котрі є мешканцями країн-членів цієї організації, а в інтересах абстрактних «національних відомств» (тобто урядових установ країн членів, на які покладено функції захисту інтелектуальної власності і які представляють країни-члени для цілей багатьох міжнародних документів ВОІВ), які в свою чергу можуть лобіювати інтереси окремих держав або транснаціональних корпорацій.

Аби вирішити цю проблему, керівництво ВОІВ намагається приймати рішення шляхом консенсусу. При цьому кожна держава-член має лише один голос, незалежно від кількості її населення та розміру членських внесків. Завдяки цій практиці у 1960-х та 1970-х роках країни, що розвиваються, мали змогу заблокувати прийняття таких суперечливих рішень у галузі інтелектуальної власності, як універсальні фармакологічні патенти чи збільшення строку тривалості захисту авторського та суміжних прав.

80. міжнародні міжвузівські відносини

Традиційно склалося, що основні наукові дослідження в Європі проводяться більше в науково-дослідних інститутах, а в США традиційна наука твориться в університетах, а прикладна наука – в пошукових лабораторіях при великих фірмах.

Спеціалізація в науці на світовому рівні сприяє значному її прогресу. Обмін науковими знаннями відбувається різними шляхами: через наукову літературу, роботу провідних вчених в різних країнах, створення спільних науково-дослідних закладів, проведення різного роду симпозіумів та конференцій.

Дещо менше розвинена система обміну в галузі освіти, яка побудована на основі зв”язків між вузами. Найроповсюдженішими формами міжнародних відносин на рівні вищої школи є: обмін досвідом та інформацією, обмін викладачами, науковими співробітниками та студентами, спільна дослідницька діяльність, стажування молодих спеціалістів.

Серед великої кількості міжнародних організацій, що діють на рівні міжнародного науково-технічного співробітництва, помітно виділяєится Світова організація інтелектуальної власності – це міжурядова організація, що має статус спеціалізованогозакладу ООН, заснована в 1970році і має на меті: сприяння охороні інтелектуальної власності у всьому світі шляхом розвитку співробітництва держав та взаємодії з будь-якою іншою міжнародною організацією; управління союзами, що входять до складу СОІВ:

Паризький союз – охорона промислової власності.

Союз РСТ – договір про патентну кооперацію.

Мадридський союз – угода про міжнародну реєстрацію знаків.

Україна однією з перших стала членом СОІВ в 1970році.

81. Європейська асоціація вільної торгівлі

Європейська асоціація вільної торгівлі (англ. European Free Trade Association, EFTA) — це зона вільної торгівлі, яка об’єднує митні території чотирьох європейських країн, які не вступили до Європейського Союзу, зокрема, Республіки Ісландія, Князівства Ліхтенштейн, Королівства Норвегії та Швейцарської Конфедерації. Зона вільної торгівлі забезпечує країнам-членам режим вільної торгівлі товарами та послугами, а також гарантує вільний рух капіталів та фізичних осіб.

ЄАВТ була заснована, за ініціативою Великобританії (як альтернатива Європейській Економічній Спільноті), 4 січня 1960 року у м. Стокгольм, Швеція шляхом підписання Стокгольмської угоди про ЄАВТ. Основною метою діяльності ЄАВТ було створення підґрунтя для лібералізації торгівлі промисловими товарами, переробленою сільськогосподарською продукцією, рибою та морепродуктами між країнами-членами цієї міжнародної організації. З часу створення, ЄАВТ встановила тісні торговельні відносини з ЄС та іншими країнами Центральної та Східної Європи, басейну Середземного моря, Азії, Північної та Південної Америки, Близького Сходу та Африки.

Три країни-члени ЄАВТ, зокрема, Ісландія, Ліхтенштейн та Норвегія входять до Європейського економічного простору (ЄЕП), угоду про створення якого було укладено у травні 1992 року. ЄЕП об’єднує ринки 27-и країн-членів ЄС та 3-х країн-членів ЄАВТ у спільний ринок обсягом близько 470 млн. споживачів, що робить його найбільшим регіональним інтеграційним об’єднанням у світі. Згідно з результатами проведеного 1992 року референдуму, Швейцарія не вступила до ЄЕП, але розвиває торговельно-економічне співробітництво з ЄС шляхом укладення двосторонніх угод. ЄАВТ створила зони вільної торгівлі з ЄС та Фарерськими островами.

82. типи та особливості відтворення населення в різних групах країн

Аналіз динаміки чисельності населення миру показує, що в більшості європейських країн, а також у країнах Північної Америки в XIX і XX сторіччях рівень смертності населення знизився. В інших державах миру помітне зниження смертності населення почалося лише після розпаду колоніальної системи, тобто головним чином після Другої світової війни. Передумовами зниження смертності були:

♦  загальне підвищення життєвого рівня населення;

♦  поліпшення медичного обслуговування;

♦  проведення профілактичних заходів щодо попередження хвороб, у першу чергу інфекцій.

Таким чином, можна вказати на два характерних типи демографічного переходу до нового типу відтворення:

♦  «класичний», або європейський, тип: перехід від високих рівнів смертності й народжуваності до низького відбувається протягом тривалого часу, причому коефіцієнт народжуваності в більшості випадків перевищує коефіцієнт смертності на величину істотно менше 10%, що веде до вповільнення приросту чисельності населення;

♦  «сучасний» тип: зниження загального коефіцієнта смертності за більше короткі, чим у першому випадку, строки до рівня приблизно 10% при стабілізації або підвищенні значного по величині коефіцієнта народжуваності.

Таке співвідношення рівнів народжуваності й смертності означає швидкий ріст населення: подвоєння його чисельності за період близько 20 років. Заходу щодо регулювання рівня народжуваності в деяких країнах сприяють його зниженню.

Окремі країни характеризуються численними особливостями цих процесів, які часто ускладнюють завдання їхньої класифікації. У цілому країни, що розвиваються, можна віднести до «сучасного» типу демографічного відтворення.

Для ряду країн, що розвиваються, характерні дуже низькі загальні коефіцієнти смертності через «молодий» вікової структури. У той же час рівень половозрастных показників смертності вище, ніж в економічно розвинених країнах Заходу.

Разом з тим іноді проявляється специфічний тип відтворення, коли смертність починає перевищувати народжуваність, a результатом стає коефіцієнт природного руху населення зі знаком мінус (тобто відбувається природне скорочення населення - депопуляция). Тенденції такого роду чітко проявляються в сучасній Росії. Так, якщо з 1983 по 11987 р. щорічне число народжених у Росії досягало 2,5 млн. чоловік, то з 1988 по 1993 р. це число скоротилося до 1,4 млн. чоловік. У підсумку перевищення числа померлих над числом народжених у РФ в 1992 р. склало 220 тис., в 1993 р. - 737,7 тис., а в 1994 р. - 920,2 тис. чоловік. Якщо в 1992 р. середньорічна чисельність населення Росії становила 148,3 млн. чоловік, то вже в 1996 р. вона скоротилася до 147,5 млн. чоловік. За попередніми оцінками дані переписи населення Росії в 2002 р. загальна чисельність населення країни становила близько 145 млн. чоловік.

84. процес урбанізації у світовій економіці

Урбанізація - багатобічний соціально-економічний, демографічний і географічний процес, що відбувається на основі історично сформованих форм суспільного й територіального поділу праці. У більше вузькому, демографо-статистичному розумінні урбанізація - це ріст міст, особливо більших, підвищення питомої ваги міського населення в країні, регіоні, світі.

Розвиток процесу урбанізації тісно пов'язане з особливостями формування міського населення, включення в міське середовище або віднесення в міське адміністративне підпорядкування приміських територій, перетворення сільських населених пунктів у міські. Фактично ріст міського населення відбувається також за рахунок формування більш-менш широких приміських зон і урбанизированных місцевостей. Умови життя населення в цих районах усе більше зближаються з умовами життя в більших містах.

Випереджальний ріст міського й несільськогосподарського населення в порівнянні із сільським і сільськогосподарським -. найбільш характерна риса сучасної урбанізації. У трьох частинах світла - Австралії й Океанії, Північній Африці, Європі - переважають жителі міст; їх доганяє швидко урбанизирующаяся Латинська Америка; у той же час населення афроазиатских країн завдяки своїй великій чисельності створює перевагу села над містом у середньому по мирі. Найбільш високий відсоток міського населення мають розвинені країни. У Європі - Великобританія (91%), Швеція (87%), Німеччина (85%), Данія (84%), Франція (78%), Нідерланди (76%), Іспанія (74%), Бельгія (72%); у Північній Америці - США (77%), Канада (76%); в Азії - Ізраїль (89%), Японія (78%); в Австралії й Океанії - Австралія (89%), Нова Зеландія (85%); в Африці - ПАР (50%). Коли частка міського населення перевищує 70%, темп її росту, як правило, уповільнюється й поступово (при підході до 80%) припиняється.

Для урбанізації характерна концентрація населення в більших і надвеликих містах. Саме ріст більших міст (з населенням понад 100 тис. чоловік), пов'язані з ними нові форми розселення й поширення міського способу життя найбільше яскраво відображають процес урбанізації. Частка більших міст у всьому населенні миру збільшилася за сто із зайвим років (з 1860 р.) з 1,7 до 20%. В 1700 р. у світі було 31 місто з населенням понад 100 тис. чоловік, в 1800 р. - 65, в 1900 р. - 360, в 80-х роках - більше 2000. Не менш примітний розвиток найбільших міст - «мільйонерів». Якщо в 1800 р. було тільки одне місто із числом жителів більше 1 млн., то в 80-х роках таких міст налічувалося більше 200.

85. економічно активне населення та особливості його розподілу за сферами зайнятості

Зайнятість — суспільно корисна діяльність громадян, пов'язана з задоволенням особистих і суспільних потреб, яка зазвичай приносить їм заробіток (трудовий дохід). Міжнародною організацією праці визначено найважливіші принципи зайнятості. Серед них — виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці. Примушування (в будь-якій формі) до праці не допускається, крім випадків, що встановлюються законодавством. Держава несе відповідальність за здійснення політики зайнятості, спрямованої на створення умов для реалізації права громадян на працю. Реалізація зайнятості включає систему соціально-економічних відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та участю його в суспільно корисній діяльності. Зайнятість відображає весь комплекс взаємозумовлених економічних, соціальних і демографічних процесів розвитку суспільства і є важливою характеристикою його зрілості й прогресивності. Кількісно вона характеризується рівнем залучення населення (або окремих його груп) до суспільно корисної діяльності; вимірюється співвідношенням кількості зайнятих у господарстві до загальної кількості населення або його працездатної частини. Зайнятість характеризують також за такими основними пропорціями: розподіл зайнятих між сферами трудової діяльності й підготовка до неї (навчання з відривом од виробництва); розподіл між галузями господарства; поділ на зайнятих розумовою і фізичною працею тощо.

Економічно активне населення — частина населення, зайнята суспільно корисною діяльністю, що приносить їй прибуток. Термін «економічна активність населення» застосовується в міжнародній стандартній системі понять. Відповідно до рекомендацій ООН до економічно активного населення належать не лише фактично працюючі, а й безробітні, які шукають оплачуваної роботи, а тому виокремлюється працююче економічно активне населення. У міжнародній статистиці частка економічно активного чоловічого населення, зайнятого в сільському господарстві, є показником, за яким країни поділяються на індустріальні (менше 35%), напівіндустріальні (35—59%) та аграрні (60% та більше). Рівень економічно активного населення у країнах, що розвиваються, нижчий, ніж у розвинених.

86.основні форми і напрямки міграції робочої сили

Міграція як економічна категорія і як соціально-економічне явище відома з стародавніх часів. Поштовхом для масового переміщення населення стали перш за все, великі географічні відкриття, а згодом — рух капіталу і розвиток капіталізму. Цей період охоплює XVIII—XIX століття, і отримав назву «старої міграції». Період «нової міграції» почався із середини XIX століття і тривав аж до кінця Другої світової війни.

Кожен з цих періодів мав свої причини і характерні риси. Міграція як масове явище почалася в період демократизації суспільства, тобто з другої половини XX століття. Як масове переселення робочої сили вона почалася із середини XX століття і набуває великого обсягу в наш час. Але звернемося до аналізу цього процесу і його сутності.

Міграція — це переміщення населення, особливо працездатного. Однак, поряд з працездатним населенням переміщуються їх сім´ї.

Міграція робочої сили — переселення працездатного населення з одних держав (регіонів) до інших терміном більше, ніж рік, що викликана економічними та іншими соціально-політичними причинами.

За географічною ознакою міграція поділяється на інтеграційну, внутрішню і зовнішню.

Інтеграційна міграція має регулярний характер і являє собою вільне або обмежене законом переміщення робочої сили в межах інтеграційного об´єднання. Обмежений характер регулюється статутом інтеграційного об´єднання і національним законодавством.

Внутрішня міграція — це переміщення працездатного населення та їх сімей в межах однієї країни.

За радянських часів вона регулювалась програмою добровільного переселення, бо мала характер ентузіазму (ударні комсомольські будівництва).

Зовнішня (міжнародна) міграція робочої сили — це процес організованого або стихійного переміщення працездатного населення, що викликане причинами економічного характеру.

Розглянемо зміст структурних елементів, що характеризують міграційні процеси.

За характеристиками тривалості міграція буває:

• постійна (без повернення на батьківщину);

• тимчасова (з обов´язковим поверненням);

• сезонна річна (повернення після закінчення сезону найму);

• маятникова внутрішня — переміщення населення з одного населеного пункту в інший (від місця проживання до місця роботи). Це може бути переміщення за схемою (село — місто) або (місто — приміський район) тощо.

За характеристикою правового статусу міграція поділяється на легальну і нелегальну.

Як правило, легальна міграція має документальне підтвердження, офіційне звернення держави, норми, що встановлені на переміщення міжнародною організацією праці тощо.

Нелегальна міграція — це явище, що має непередбачуваний характер — незаконне перетинання національних кордонів в пошуках джерел праці й життя.

Оскільки предметом лекції виступає зовнішня міграція (міжнародна), звернемося до її більш змістовної характеристики.

Розглянемо логіко-структурну схему характеристики міжнародної міграції робочої сили.

Складовими частинами міжнародної міграції є міжконтинентальна та внутрішньоконтинентальна. Такий поділ більш відповідає її географічній характеристиці й передбачає формування міжнародного ринку праці.

Як бачимо, за напрямком руху основними сторонами міжнародної міграції є:

• еміграція — виїзд працездатного населення з країни для постійного чи строкового перебування в іншій країні;

• імміграція — приїзд робочої сили в країну з-за кордону по квоті чи по запрошенню;

• рееміграція — процес повернення працездатного населення за певних причин до своєї країни.

За формою міжнародна міграція поділяється на трудову, сімейну, рекреаційну, туристичну та інші.

Трудова міграція — це пересування працездатного населення з метою отримання тимчасового або постійного місця роботи.

Сімейна міграція — має в основному моральний і етичний характер та пов´язана зі з´єднанням сімей.

Рекреаційна (ще називають заможна) пов´язана з відпочинком або з приводу стажування, науково-дослідної роботи, роботи, пов´язаної з переданням досвіду тощо.

Туристична міграція перш за все характеризується задоволенням певних інтересів людей, подекуди з можливим відпочинком, обміном туристичними групами тощо. Це, зазвичай, короткострокове переміщення окремих верств населення.

Основними причинами, що зумовлюють міжнародну міграцію робочої сили, є:

1) незадовільні економічні умови життя працездатного населення в країнах еміграції;

2) стабільно високий рівень заробітної плати в основних імміграційних центрах;

3) порівняно вищий технічний рівень умов праці в країнах імміграції;

4) соціальні умови для більш повної реалізації своїх можливостей у країнах імміграції;

5) природні катаклізми в країнах еміграції і вищий рівень охорони навколишнього середовища у країнах імміграції;

6) політичні причини;

7) воєнні причини;

8) релігійні причини;

9) національні причини;

10) культурні причини.

Напрямки міграції відповідають як бажанням населення, так і економічному статусу країни.

Можна виділити 6 основних напрямків міжнародної міграції робочої сили:

1) міграція з країн, що розвиваються, до промислово розвинутих країн;

2) міграція в межах промислово розвинутих країн;

3) міграція робочої сили між країнами, що розвиваються;

4) міграція робочої сили з колишніх соціалістичних країн у промислово розвинуті країни;

5) міграція кваліфікованих фахівців з розвинутих країн в країни, що розвиваються;

6) міграція в межах СНД.

Розглянемо закономірності міграції робочої сили.

Міжнародній міграції робочої сили притаманні такі закономірності:

1) переважання міграції робочої сили у загальному обсязі міграційних потоків;

2) зростання демографічних факторів у розвитку міжнародної міграції робочої сили;

3) розширення географії міжнародної міграції робочої сили (зростає кількість країн, звідки емігрує і куди іммігрує населення);

4) розширення масштабів міжнародної міграції робочої сили. Це означає збільшення кількості міграційних потоків робочої сили, а також розширення структури міграційних потоків (вчені, робітники, спеціалісти і т. ін.) та збільшення форм міграції;

5) збільшення обсягів нелегальної міграції;

6) збільшення частки висококваліфікованих спеціалістів (робітників, інженерів тощо) у міграційних потоках;

7) глобальний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає, що в міграційні потоки втягнуто більшість країн світового співтовариства;

8) інтенсивний характер міжнародної міграції робочої сили. Це означає зростання кількості й швидкості міграції населення.

Узагальнюючи характеристику закономірностей міграції робочої сили, можна стверджувати, що вона полягає у значному та постійному збільшенні її масштабів, залученні до цього процесу трудящих майже всіх континентів.

Міграційні потоки розвиваються хвилеподібно. Спочатку в новій країні закріплюються емігранти-піонери. Потім до них приїжджають їхні родичі та друзі. Хвиля еміграції набирає сили, але через певний проміжок часу вона спадає. Потім процес повторюється: за першою хвилею емігрантів іде друга тощо. При цьому існує залежність між міграційними хвилями і коливаннями ділової активності. Під час кризи, як правило ,збільшується потік емігрантів, а під час економічного буму за інших однакових обставин відбувається активна імміграція.

Таким чином, ми розглянули основні характерні риси, що притаманні цьому загальносвітовому процесу. Безумовно, що сама міграція як процес має об´єктивний характер, а наслідки цього процесу є як позитивні, так і негативні.

87. закономірності розвитку міжнародного ринку робочої сили

Одним із важливих елементів глобальної економічної системи, на яку перетворився світ наприкінці другого тисячоліття, є міжнародний ринок праці з його уніфікованою шкалою критеріїв щодо якості трудових ресурсів, розвитком нових форм зайнятості, гнучкістю та надзвичайною мобільністю сукупної робочої сили. Міжнародний ринок праці, який об'єднує понад 1,3 млрд. працездатного населення світу, потребує формування регулятивного та координаційного механізмів з узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, їх перерозподілу між різними країнами, регіонами, ланками світового господарства та ефективного використання, розширює можливості обміну знаннями, інформацією і досвідом між народами. Світовий (міжнародний) ринок праці — це система відносин, що виникають між державами з приводу узгодження попиту та пропозиції світових трудових ресурсів, умов формування робочої сили, оплати праці та соціального захисту. Ці відносини склалися у зв'язку з нерівномірністю розміщення робочої сили по країнах світу та відмінностями в її відтворенні на національному рівні. В умовах глобалізації виробництва, зростання взаємозалежності в сучасному світі національні ринки праці дедалі більше втрачають свою замкненість та відокремленість. Між ними виникають транснаціональні потоки робочої сили, котрі набирають постійного, систематичного характеру. Таким чином, поряд з міжнародним ринком товарів, послуг і капіталів значних масштабів набуває тепер і міжнародний ринок робочої сили, який являє собою не просто суму національних ринків, а систему, що базується на їхніх взаємозв'язках та взаємодоповненнях. Виникнення і розвиток міжнародного ринку робочої сили є результатом зростання міжнародної мобільності двох головних факторів виробництва — капіталу і праці. Підвищення міжнародної мобільності капіталу в соціальному плані означає, що він пред'являє тепер попит не тільки на робочу силу країни свого базування, а й на іноземну робочу силу, яка нерідко має певні переваги порівняно з національною (більш дисциплінована, менш вибаглива щодо оплати праці і т. д.). Попит на іноземну робочу силу почав помітно зростати тоді, коли виник масований експорт приватного виробничого капіталу й почалося створення у всіх країнах підприємств з використанням місцевої робочої сили.

88. суть і причини міграції робочої сили

Міграція робочої сили - це переміщення працездатного населення, що викликається причинами економічного характеру. Якщо таке переміщення переходить національні межі, то міграція робочої сили є міжнародною. Міграція робочої сили відбиває процес перерозподілу трудових ресурсів між національними економіками. Причини, які породжують міграцію робочої сили, різноманітні. В цілому їх можна розділити на дві групи: загальні, які визначають тенденції розвитку всіх форм міжнародних економічних відносин, і специфічні, що пов'язані тільки з міграцією. До першої групи причин відносяться: інтернаціоналізація господарського життя; нерівномірність соціально-економічного розвитку окремих країн; структурні зрушення в економіці, спричинені НТР, які обумовлюють витіснення робочої сили із одних галузей і додаткову потребу в ній інших; економічна політика ТНК, які концентрують трудоємні виробництва в одних країнах і наукоемні в інших; політична й економічна нестабільність в окремих державах. Друга група причин включає в себе: відмінності між країнами в рівні заробітної плати і соціального забезпечення (в розвинутих країнах заробітна плата в декілька разів вища, ніж в інших, у них кращі житлові умови, вищий рівень охорони здоров'я; освіти, пенсійного і соціального забезпечення), що, безперечно, притягує робочу силу з інших країн; нестача робочої сили певних спеціальностей і кваліфікацій (наприклад, у країнах Західної Європи важку й некваліфіковану працю виконують переважно робітники-іммігранти, причому спеціально робиться застереження, що іноземець може зайняти робоче місце, якщо на нього немає претендентів серед місцевого населення); відносний надлишок робочої сили в багатьох державах, особливо в країнах, що розвиваються; відмінності між країнами в можливостях і умовах професійного зростання. Форми і тенденції розвитку міграції робочої сили Існують різні критерії класифікації форм міжнародної міграції робочої сили. За напрямами її руху розрізняють еміграцію (виїзд робочої сили за межі країни) й імміграцію (її в'їзд у країну). Залежно від рівня кваліфікації можлива міграція як малокваліфікованої робочої сили, так і висококваліфікованих спеціалістів. Перший із цих потоків спрямований переважно з країн, що розвиваються, в розвинуті. Для другого потоку характерне переміщення спеціалістів між розвинутими країнами, наприклад, всередині ЄС, а також їхня імміграція в розвинуті країни з країн, що розвиваються. Цей процес дістав назву "відплив умів". Він може відбуватися як у явній формі, коли спеціаліст переїжджає в іншу країну, або ж залишається в ній після завершення освіти, так і в прихованій, коли він нікуди не виїжджає, але влаштовується на роботу на підприємство, яке належить іноземному капіталу. Міграція висококваліфікованих спеціалістів набуває дедалі більшого розмаху. Виїжджаючих спеціалістів приваблює передусім вищий рівень заробітної плати і побутових умов у розвинутих країнах, а також більші можливості для професійного зростання. Сьогодні проблема відпливу умів постає і перед колишніми "соціалістичними країнами". З точки зору соціальної структури виділяють міграцію робітників і міграцію інтелігенції, переважно науково-технічної, яка стала особливо помітною після Другої світової війни. Крім того, можлива регулярна міграція, коли міграційний потік стійкий протягом більшого, ніж рік, періоду, і нерегулярна міграція, коли він існує менше року. Існує також міграція легальна, тобто законна, на основі міжнародних угод, які визначають чисельність мігруючих, порядок їхнього працевлаштування тощо, і нелегальна, з порушенням законності. Прикладом останньої може бути велика кількість нелегальних емігрантів із Мексики до США. За характером регулювання міграційних процесів розрізняють вільне переміщення робочої сили та її в'їзд у країну на певний строк. Вільне, нічим не обмежене переміщення робочої сили введено в ЄС з 1 січня 1993 р. Водночас у багатьох країнах діють жорсткі правила щодо обмеження кількості іммігрантів. Наприклад, у Швейцарії дозвіл на в'їзд у країну дається строком на один рік, потім вимагається його щорічно продовжувати. Однією з характерних тенденцій розвитку міжнародної міграції робочої сили є дедалі більше втягнення в міграційні потоки громадян із країн Східної Європи. Це пояснюється передусім посиленням нестабільності при переході до ринкових відносин. Необхідність підвищення ефективності використання робочої сили (що неможливе без приведення у відповідність чисельності робітників і реальних потреб виробництва), закриття багатьох підприємств, які виявилися неконкурентоспроможними в нових економічних умовах, повна дезорганізація виробництва, пов'язана з порушенням традиційних господарських зв'язків, поряд зі спадом виробництва призвели до різкого збільшення чисельності безробітних.

89. сутність та форми міжнародної економічної інтеграції

Міжнародна економічна інтеграція - це процес господарсько-політичного об'єднання країн на основі розвитку глибоких стійких взаємозв'язків і розподілу праці між національними економіками, взаємодії їх виробничих структур на різних рівнях і в різних формах. На мікрорівні цей процес іде через взаємодію капіталів окремих господарських суб'єктів (підприємств, фірм) окремих країн шляхом формування системи економічних угод між ними, створення філіалів за кордоном. На міжнародному рівні інтеграція здійснюється на основі формування економічних об'єднань держав і узгодження національних політик. Бурхливий розвиток міжфірмових зв'язків породжує необхідність міждержавного (а в деяких випадках наддержавного) регулювання, спрямованого на забезпечення вільного переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили між країнами в рамках даного регіону, на узгодження і проведення спільної економічної, науково-технічної, фінансової і валютної, соціальної, зовнішньої й оборонної політики. В результаті створюються цілісні регіональні господарські комплекси з єдиною валютною інфраструктурою, загальними економічними пропорціями, фінансовими загальними фондами, наднаціональними або міждержавними органами управління. Отже, міжнародна економічна інтеграція означає співробітництво між національними економіками різних країн з частковою або повною їх уніфікацією, ліквідацією бар'єрів у торгівлі між країнами, зближення ринків кожної з країн з метою створення одного більшого, гобто спільного, ринку. Факторами, що визначають інтеграційні процеси у світі, є поглиблення міжнародного поділу праці, розвиток продуктивних сил під впливом загальносвітового за своїм характером НТП, бурхливий розвиток комунікаційних можливостей, об'єктивна необхідність спільного розв'язку глобальних проблем існування людства тощо. Формами міжнародної економічної інтеграції виступають: 1. Зона вільної торгівлі - пільгова зона регіонального типу, у межах  якої підтримується  вільна  від  митних  і  кількісних обмежень міжнародна торгівля країн, які входять у гаку зону. Зони вільної торгівлі сприяють зростанню внутрішньої, а на цій основі     і взаємної торгівлі країн-членів. Найрозвиненішою з таких зон є Зона вільної торгівлі промисловими товарами в Європі. 2. Митний союз - спільна митна територія двох і більше країн з повною ліквідацією мит у взаємних відносинах і з єдиним митним тарифом відносно третіх країн. Мета створення митного союзу: полегшити торгівлю країн-учасниць і, в той же час, не створити додаткових перепон у торгівлі з третіми країнами. ВТО дуже ретельно слідкує за дотриманням цього положення серед своїх членів. 3. Спільний ринок - об'єднання національних ринків декількох країн в єдиний великий ринок з вільним переміщенням у його межах капіталів, товарів, послуг і робочої сили. 4. Економічний   союз   -   об'єднання   національних   економік декількох країн на основі митного союзу, спільного ринку, уніфікації фінансових систем і проведення спільної валютної політики. 5. Політичний союз - об'єднання країн на основі укладення спільного договору з метою проведення спільної політики у всіх сферах суспільного життя. 6. Міжнародні організації, угрупування, комплекси — об'єднання країн чи інших суб'єктів за окремими інтересами (або групою окремих інтересів) для спільного здійснення різноманітних заходів, спрямованих на їхнє задоволення. Об'єктивний характер економічної інтеграції не означає, що вона здійснюється спонтанно, стихійно, поза рамками управління з боку держави і міждержавних органів. Формування регіональних інтеграційних комплексів має договірно-правову базу. Групи країн на основі взаємних угод об'єднуються в регіональні міждержавні комплекси і проводять спільну регіональну політику в різних сферах життя.

90. інтеграційні процеси в межах СНД

Економіка із самого початку стала однією з найбільш пріоритетних сфер відносин нових незалежних держав – колишніх республік СРСР. Ідея формування «спільного економічного простору» була виділена в якості сфери співро­бітництва держав — учасниць Угоди про створення СНД (ст. 7), а потім відображена у Статуті Співдружності 1993 р. Стаття 2 Статуту однією з цілей створення СНД визначає «всебічний і збалансований економічний і соціальний роз­виток держав-членів у межах спільного економічного про­стору, міждержавну кооперацію та інтеграцію». Зараз мож­на казати про розвиток інтеграційних процесів на просторі СНД у межах чотирьох об’єднань: Економічного союзу 12 дер­жав; Митного союзу 4 держав (Росії, Білорусі, Казахстану та Киргизстану), Союзу Росії та Білорусі, Єдиного економі­чного простору.

Найбільш представницьким інтеграційним об’єднанням є Економічний союз, який створено за Угодою від 24 верес­ня 1993 р. Дію Угоди спрямовано на забезпечення сприят­ливих умов для динамічного та гармонійного розвитку еко­номік і проведення економічних реформ в інтересах підви­щення рівня життя населення держав-учасниць. Відповідно до ст. 4 Угоди держави-учасниці домовилися про створен­ня Економічного союзу шляхом поетапного поглиблення інтеграції, координації дій щодо здійснення економічних реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; спільний ринок товарів, по­слуг, капіталів і робочої сили; валютний (грошовий) союз (Україна Угоду не підписала). Задля забезпечення ефектив­ної діяльності Економічного союзу та раціонального розвит­ку інтеграційних процесів у межах СНД 21 жовтня 1994 р. була підписана Угода про створення Міждержавного еко­номічного комітету Економічного союзу (Україна в ньому участі не бере).

Для вирішення спорів з економічних питань між держа­вами СНД на підставі ст. 22 Статуту створений Економічний суд СНД як постійно діючий орган. 6 липня 1992 р. на Раді Голів держав Співдружності було укладено Угоду про статут Економічного суду СНД та затверджено Положення про Еко­номічний суд, яке є невід’ємною частиною цієї Угоди (Ук­раїною Угода не підписана). Економічний суд уповноваже­ний розглядати дві категорії економічних суперечок між дер­жавами: ті, що виникають під час виконання економічних зобов’язань, передбачених угодами, рішеннями Ради голів держав, Ради голів урядів Співдружності та інших її інсти­тутів; ті, що стосуються відповідності нормативних та інших актів держав — учасниць СНД, прийнятих з економічних питань, угодам й іншим актам Співдружності (п. 3 Положен­ня). За наслідками розгляду спору Економічний суд прий­має рішення, що має рекомендаційний характер.

Як певний етап на шляху створення спільного економіч­ного простору можна розглядати укладення Угоди про мит­ний союз 20 січня 1995 р., учасниками якої на цей момент є Росія, Білорусь, Казахстан та Киргизстан. В Угоді визна­чаються цілі, принципи формування, механізм та етапи створення Союзу.

У березні 1993 р. в м. Сургуті була підписана Угода про створення Міжурядової ради з нафти та газу між 12 колиш­німи республіками СРСР (крім Естонії, Латвії та Туркмені-стану). Головна мета Ради — співробітництво країн-учасниць у галузі видобування, транспортування, переробки та використання нафти та газу.

У жовтні 1994 р. всіма країнами СНД було підписано Уго­ду про створення Платіжного союзу Співдружності. Мета цього союзу — забезпечити безперервність розрахунків у ре­жимі використання взаємної конвертованості національних валют і формування на цій підставі платіжної системи.

19 вересня 2003 р. головами чотирьох держав (Росії, Укра­їни, Казахстану, Білорусі) була підписана Угода про форму­вання Єдиного економічного простору, яка передбачає вирі­шення таких завдань: формування зони вільної торгівлі без вилучень і обмежень, яка передбачає невживання у взаємній торгівлі антидемпінгових, компенсаційних і спеціальних захисних заходів на підставі проведення єдиної політики у сфері тарифного та нетарифного регулювання, єдиних пра­вил конкуренції, застосування субсидій та інших форм дер­жавної підтримки; уніфікацію принципів розробки та зас­тосування технічних регламентів і стандартів, санітарних і фітосанітарних норм; гармонізацію макроекономічної пол­ітики; створення умов для вільного переміщення товарів, послуг, капіталу та робочої сили; гармонізацію законодавств Сторін тією мірою, якою це необхідно для функціонування ЄЕП, включаючи торговельну та конкурентну політику; фор­мування єдиних принципів регулювання діяльності природ­них монополій (у сфері залізничного транспорту, магістраль­них телекомунікацій, транспортування електроенергії, на­фти, газу та в інших сферах), єдиної конкурентної політики та забезпечення недискрімінаційного доступу й однакового рівня тарифів на послуги суб’єктів природних монополій.

Україна у провадженні економічної політики щодо країн СНД дотримується практики формування стосунків на підставі укладення двосторонніх угод, що відповідає «Ос­новним напрямам зовнішньої політики України», які були ухвалені Верховною Радою 2 липня 1993 р. Найбільшу кількість угод з економічних питань Україна уклала з Ро­сійською Федерацією: Угода про взаємне визнання прав у регулюванні відносин власності, Угода про вільну торгів­лю, Угода про співробітництво та взаємну допомогу у мит­них справах, Основні напрями довгострокового економіч­ного та науково-технічного співробітництва України та Ро­сійської Федерації на 1997—2000 рр. і на термін до 2000 р. від 28 травня 1997 р. тощо.

91. загальна характеристика та класифікація міжнародних організацій

Міжнародні міжурядові організації (англ. International Intergovernmental Organization (IGOs)), найчастіше асоціюються із терміном Міжнародні організації — об'єднання трьох або більше незалежних держав, їхніх урядів, інших міжурядових організацій, спрямоване на вирішення певних спільних питань чи організації проектів. Уряди діють від імені своєї держави і представляють її інтереси, дотримуючись поваги її суверенітету.

Міжнародні міжурядові організації часто називають міжнародними організаціями, хоча останніми можуть називатися також і міжнародні неурядові організації (INGOs), такі як міжнародні неприбуткові організації, чи мультинаціональні корпорації. Міжнародні міжурядові організації є важливим суб'єктом в публічному міжнародному праві, починають діяти після підписання певного взаємного договору, ратифікованого державами-учасниками.

1 Ознаки

2 Класифікація

3 Міжнародні організації

4 Література

Ознаки

членство 3 і більше країн;

наявність установчого міжнародного договору;

постійні органи і штаб-квартира;

повага суверенітету членів-держав;

невтручання у внутрішні справи;

встановлення порядку прийняття рішень і їх юридичної сили.

Класифікація

За предметом діяльності — політичні, економічні, кредитно-фінансові, з питань торгівлі, охорони здоров'я, культури та ін.

За колом учасників — універсальні, регіональні.

За порядком прийому нових членів — відкриті, закриті.

За цілями та принципами діяльності — з загальною компетенцією, зі спеціальною компетенцією.

За кількістю членів — всесвітні, групові.

Міжнародні організації

Загальнополітичні організації: Організація Об'єднаних Націй (ООН), Ліга Арабських Держав (ЛАД), Організація Американських Держав (ОАД), Організація Африканської Єдності (ОАЄ), Співдружність Незалежних Держав (СНД), Азіатсько-Тихоокеанська Рада (АЗПАК).

Військово-політичні організації: Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Західноєвропейський союз ЗЄС), АНЗЮС тощо.

Міжнародні економічні об'єднання: Велика вісімка, Світова організація торгівлі (СОТ), Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), Чорноморська Зона Економічного Співробітництва (ЧЗЕС), .

Регіональні організації: Європейський Союз (ЄС), Організація за демократію та економічний розвиток ГУАМ (ГУАМ), Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ).

Валютно-фінансові організації: Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР), Міжнародний Валютний Фонд (МВФ).

92. Економічні організаці що входять до складу оон

Аналіз Статуту ООН дає можливість зробити висновок про те, що однією із важливих цілей даної універсальної міжнародної організації є співробітництво в розв’язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру (ст. 1 Статуту). Ця мета досягається через діяльність міжнарод­них організацій системи ООН.

Генеральна Асамблея є одним із вищих, головних органів ООН. Поряд із вирішенням інших завдань вона відає питаннями співробітництва держав у економічній, соціальній та інших сферах. На неї покладені функції керівництва діяльністю Економічної та соціальної ради (ЕКОСОР).

Питання економічного співробітництва посідають важливе місце у діяльності Генеральної Асамблеї ООН. Уже на її 16-й сесії, що відбулась у 1961 р., була прийнята резолюція «Міжнародна торгівля як важливий інструмент економічного розвитку», в якій уперше було порушено питання про скликання в межах ООН міжнародної економічної конференції. А на 17-й сесії (1962 р.) за ініціативою колишнього СРСР були прийняті рекомендації щодо проведення міжнародної торговельної конференції.

Активна діяльність Генеральної Асамблеї щодо організації еко­номічного співробітництва характерна і для сучасного періоду.

Одним із важливих дійових органів є Економічна та соціальна рада, яка була створена у 1946 р. як один із головних органів ООН, покликаний розв’язувати конкретні завдання міжнародного економічного співробітництва. Вона складається із 54 чле­нів, які обираються Генеральною Асамблеєю на три роки. Через кожен рік склад ЕКОСОР оновлюється на третину, тобто переобираються 18 членів.

В особливо гострій боротьбі проходили вибори на 47-й сесії Генеральної Асамблеї ООН (жовтень 1992 р.). Спостерігалася гостра конкурентна боротьба між країнами, що представляють Схід­ну Європу. Крім України, від групи цих країн було обрано Ро-

сію та Румунію. Угорщина, яка також претендувала на обрання до складу Ради, у другому турі голосування зняла свою кандидатуру, одержавши 55 голосів із 108, необхідних для обрання.

У цьому ж турі Україна набрала 106 голосів, а в заключному третьому турі за неї проголосувало 159 країн.

Таким чином, членами ЕКОСОР знову були обрані Багами, Бутан, Велика Британія, Габон, Данія, Заїр, Лівія, Канада, Китай, Куба, Мексика, Нігерія, Норвегія, Республіка Корея, Румунія, Російська Федерація, Україна, Шрі-Ланка. Постійні члени Ради Без­пеки обираються до ЕКОСОР на кожен черговий строк. Рада проводить дослідження і складає доповідь з міжнародних питань у галузях економіки, соціального і культурного життя, освіти, охорони здоров’я, а також подає відповідні рекомендації Генеральній Асамблеї ООН. Вона також бере участь у підготовці проектів конвенцій і скликає міжнародні конференції з питань, що входять до її компетенції, подає інформацію Раді Безпеки ООН і допомагає їй у роботі.

Найвищим органом ЕКОСОР є чергова сесія, яка скликається два рази на рік. Штаб-квартира її знаходиться в Нью-Йорку (США). При ЕКОСОР діє п’ять регіональних економічних комісій ООН: Економічна комісія ООН для Азії і Тихого океану, Економічна комісія ООН для Африки, Економічна комісія ООН для Європи, Економічна комісія ООН для Західної Азії, Економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибського басейну. Крім того, при ЕКОСОР діє понад 20 постійних комітетів і комісій (з природних ресурсів, планування, розвитку, застосування досягнень науки та техніки з метою розвитку, з питань становища жінок, народонаселення, прав людини та ін.).

До складу регіональних економічних комісій входить різна кількість країн. Так, Економічна комісія ООН для Азії і Тихого океану включає 51 країну, Економічна комісія ООН для Африки — 53, Економічна комісія ООН для Європи — 55, Економічна комісія ООН для Західної Азії — 13, Економічна комісія ООН для Латинської Америки і Карибського басейну — 55 країн.

Отже, ці комісії об’єднують 227 країн світу.

93. міжнародні економічні організації поза системою ООН

Поза ООН:

§ усі не урядові організації – міжнародна торгова палата.

§ усі галузеві організації типу картелів (Рада митного співробітництва ОЕСР.

1. МОП (1919р.), більше 170 країн входять у неї. Функції:

§ сприяння розробці національних програм для забезпечення повної зайнятості і росту життєвого рівня

§ поліпшення умов праці, охорони здоров’я, життя.

§ визначення права на колективне проведення переговорів і співпраці між роботодавцями і праівниками

2. ЮНКТАД – конференція ООН з торгівлі і розвитку (1964р.). Функції:

§ обговорення проблем міжнародної торгівлі

§ допомога країнам з перехідним типом економіки і тим, що розвиваються в інтегрування міжнародної торгівлі;

§ проведення діалогів з питань організації, розвитку міжнародної торгівлі;

Напрями:

1) розроблений кодекс поведінки для ТНК, створена комісія, що до ТНК:

§ комісія з науки і техніки; торгівля товарами і послугами;

§ комісія по інвестиціях

2) була створена, так звана, „Загальна система преференцій для країн, що розвиваються” (1968р.) – всі розвинуті зобов’язані надавати пільги країнам, що розвиваються;

Міжнародна торгівельний центр – допоміжна при ЮНКТАД. Комісія ООН з прав міжнародної торгівлі.

3. Міжнародна торгівельна палата – не урядова організація членами якої є крупні підприємства (1919). Функції: захист прав приватної власності, вільної конкуренції, лібералізації ЗЕД, допомога країнам інтегруватися в світове господарство. (Союз підприємці, ТПП)

4. СОТ. ГАТТ – генеральна угода про тарифи і торгівлю 1944р. на Бретен-Вудській конференції. З правом дії з 1947р. ГАТТ – звід законів, конституція Світової торгівлі. Спочатку її підписали 23 країни. Поступово цей звід трансформується. СОТ з’являється з 1995 року. У неї входять 147 країн. Їх об’єм торгівлі становить 96% від світової торгівлі. Не входять: Росія, Казахстан, Туркменістан, Пн. Корея, Україна, Білорусь та ін. Основні принципи вирішення питань:

§ консолідація

§ переговори

§ недискримінація країн

Принципи торгівлі:

§ найбільше сприяння

§ національний режим

§ заборона демпінгу і дозвіл на антидемпінгові збори

§ можливість прийняття зворотних змін по відношенню країн, які не виконали ці правила.

94. неформальні міжнародні економічні організації

Неформальна економіка — сектор економіки, царина людської діяльності, спрямованої на отримання вигоди, основне регулювання в якій відбувається за допомогою домінуючих неформальних норм. Може бути визначена як вся економічна діяльність, що з різних причин (негрошовий оборот, високі податки, законодавчі заборони і т. д.) не враховується офіційною статистикою і не входить до ВНП.[1]

Сам термін є прикладом «негативного» визначення, тобто визначення від протилежного,[2] серед економістів немає згоди з приводу того, що вважати неформальною економікою.[3]

Проституція легальна Заборонені борделі та сутенерство Проституція заборонена Немає даних

Чи можна вважати якусь діяльність з економічною мотивацією елементом неформальної економіки визначається, перш за все, законами.[2] При цьому соціальні норми і мораль не є визначальними: наприклад злодійство та грабіж є елементами неформальної економіки, а конфіскація — ні.

В широкому сенсі неформальна економіка тотожня прихованій, закритій від спостереження,[4] в неї підмножинами входять нерегулярна [3], «Сіра»[5] і тіньова економіки а також багато інших.

Неформальну економіку можна визначити як сукупність відносин, притаманних всій економіці в цілому, або — в рамках економіко-соціологічного підходу — як особливу стратегію (логіку) економічних агентів,[6] спосіб заробити на задоволенні попиту людей, незалежно від легальності здійснюваних дій, і, з іншого боку, можливість суб'єктів економіки переслідувати свої цілі в прийнятніших для них умовах, ніж ті, які існують в рамках законів.

Крім такого широкого сенсу «неформальна економіка» визначається як «сіра» економіка: діяльність з метою отримання вигоди, коли доходи і способи їхнього отримання залишаються за рамками управління державними інститутами, в той час, як схожі види діяльності ними регулюються.[7] «Сіра» економіка — це прихована діяльність, яка могла б бути показана, але тим, хто її здійснює, представляється вигіднішим уникати зайвої уваги контролюючих органів. У це вужче визначення входять легальні види діяльності тіньової економіки (разом з її кримінальними різновидами, див чорний ринок) і не входить соціальна економіка (в тому числі домашня, суспільна та моральна), яка дуже слабко піддається обліку, навіть якщо її не намагаються приховати.

95. Участь україни в міжнародних економічних організаціях

Україна бере активну участь у всіх напрямках діяльності ООН, найважливішими з яких є підтримання міжнародного миру та безпеки та зміцнення верховенства права у міжнародних відносинах, розвиток співробітництва у вирішенні проблем соціально-економічного та гуманітарного характеру, забезпечення прав людини.

Одним із основних напрямків взаємодії України з ООН є участь у роботі Організації з підтримання міжнародного миру та безпеки (ОПМ). Починаючи з липня 1992 р., Україна виступає як країна-контрибутор військових підрозділів та персоналу до ОПМ. Станом на липень 2010 р. майже 370 військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ представляли Україну в семи миротворчих операціях ООН.

Співпраця з ООН в галузі роззброєння зосереджується на зміцненні міжнародних інструментів і режимів в сфері контролю над озброєннями, нерозповсюдження зброї масового знищення, дотриманні санкційних режимів Ради Безпеки ООН.

Виходячи з нагальної необхідності розробки світовою спільнотою ефективних заходів боротьби з тероризмом, Україна приєдналася до глобальної антитерористичної коаліції, підтвердила свою готовність докласти максимальних зусиль до спільної боротьби з міжнародним тероризмом, насамперед у рамках ООН.

Україна активно залучається до діяльності органів ООН у правозахисній сфері. Наша держава є стороною всіх основних міжнародно-правових документів ООН з прав людини. Результати розгляду конвенційними органами доповідей про виконання Україною цих договорів підтвердили наявність суттєвого прогресу у приведенні національного законодавства у відповідність до міжнародних норм і стандартів, посиленні засобів правового захисту на національному рівні, реформуванні судової системи, забезпеченні захисту біженців, зміцненні ролі правозахисних організацій.

96. глобалізація економічного розвитку країн світу

Глобалізація на рівні окремої країни характеризується ступенем взаємозв’язку її економіки зі світовою економікою в цілому. Незважаючи на зростання глобалізації світової економіки, не всі країни в однаковій мірі інтегровані до неї. Існують декілька головних показників, що визначають ступінь інтегрованості економік різних держав у глобальну економіку, серед яких:

співвідношення зовнішньоторговельного обороту і ВВП;

прямі іноземні інвестиції (ПІІ), які спрямовуються в економіку країни і з країни, та портфельні інвестиції;

потік платежів роялті в країну та з країни, що пов’язані з переданням технології.

Глобалізація на світовому рівні визначається економічними взаємозв’язками між країнами, який зростає та відбивається на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу та ноу-хау, що постійно збільшуються.

Основною рисою процесу глобалізації є формування глобально функціонуючого виробничого процесу, серцевиною якого є сформовані інтернаціоналізовані відтворювальні цикли – ядра, які виступають своєрідним локомотивом світового господарства. В межах цих циклів формується світовий дохід, перерозподіл якого є головним стратегічним орієнтиром і основою зовнішньої політики будь-якої держави.

У сучасному світі глобалізація справляє домінуючий вплив на розвиток будь-якої держави. З одного боку, через розповсюдження інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями вона сприяє підвищенню ефективності функціонування національних економік, а з іншого – посилює нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку.

На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни – глобальні лідери з домінуванням США. На основі вдалої багаторічної експансії у всіх сегментах світового ринку, накопиченого у безпрецедентних масштабах капіталу ключовими детермінантами їх успіху стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація, деіндустріалізація економіки, пріоритетність знань та інформації, розвиток “людського капіталу”.

На іншому полюсі світової економіки – більшість країн, для котрих економічна глобалізація проявляється як якісно нові умови розвитку, на які практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати. Особливо важливо враховувати масштаби і динаміку процесу становлення системи глобального управління ресурсами планети і перерозподілом світового доходу, який не є еквівалентним.

Глобалізація тісно пов’язана з регіоналізацією світового господарства. З одного боку, це дві суперечливі, різнонаправлені за характером дії та практичними наслідками тенденції, а з іншого - консолідація глобального ринку посилюється діяльністю потужних регіональних коаліцій країн, які, маючи, перш за все, спільні економічні інтереси, об’єднують свої зусилля з метою забезпечення найбільш сприятливих умов для реалізації міжнародного співробітництва в регіональному масштабі, що дозволяє їм досягати мультиплікативного ефекту від співробітництва з іншими членами угруповання та ефективно реалізовувати на міжнародній арені широкий спектр стратегічних інтересів. Найбільш інтенсивна господарська взаємодія спостерігається в межах таких потужних інтеграційних угруповань, як: ЄС, НАФТА, АТЕС, АСЕАН, МЕРКОСУР. Так, на долю НАФТА, ЄС і АТЕС приходиться приблизно 80% світового ВВП, 82% всіх державних бюджетів країн світу і 85% експорту.

Регіоналізація виступає своєрідним проявом і формою реалізації глобалізації, загострюючи суперечності глобального розвитку. З одного боку, зняття бар’єрів у рухові товарів, послуг, капіталів, робочої сили в межах інтеграційних об’єднань виступає каталізатором зростання міжнародного співробітництва у глобальному масштабі. А з іншого боку, позитивний ефект від впровадження подібної лібералізації обмежується спільними кордонами регіонального інтеграційного об’єднання та супроводжується введенням обмежувальних заходів у відносинах з країнами, які не є членами даного регіонального інтеграційного угруповання. Регіональна інтеграція розвивається на сучасному етапі більш динамічно, ніж процеси глобальної інтеграції.

97. необхідність і значення інтеграції україни до світового господарства

Об´єктивна необхідність інтеграції України у світове господарство і розвитку її міжнародних економічних відносин безпосередньо випливає, насамперед, з потреб використання в національній системі відтворення міжнародного поділу праці для прискорення переходу до ринкової економіки з метою розвитку країни і зростання багатства суспільства. Така необхідність спрямована на формування ефективної структури економіки країни. Зовнішньоекономічні зв´язки у процесі інтеграції України у світове господарство охоплюють також комплекс розв´язуваних спільними зусиллями екологічних проблем. Нарешті, розвиток зовнішньоекономічних відносин відкриває додаткові можливості для створення належних умов щодо задоволення життєвих потреб народу України.

Поряд з об´єктивною необхідністю інтеграції України у світове господарство і розвитку її зовнішньоекономічних відносин існують і об´єктивні можливості для таких процесів. До них, насамперед, належить економічний потенціал нашої країни, що дає підставу для участі в міжнародному поділі праці.

Об´єктивною можливістю для інтеграції у світове господарство є вироблення механізму зовнішньоекономічних зв´язків, по-перше — на макрорівні (загальнодержавному); по-друге — на мікрорівні підприємств; по-третє — на глобальному і регіональному рівнях шляхом участі у спеціалізованих і багатоцільових економічних міжнародних організаціях ООН і регіональних економічних об´єднаннях типу ЄС, певних структурах СНД, зони вільної торгівлі між Грузією, Україною, Узбекистаном, Азербайджаном і Молдовою (ГУУАМ), Чорноморської зони співробітництва тощо. Поєднання об´єктивної необхідності й об´єктивних можливостей входження України у світове господарство робить цей процес закономірним.

Вектори інтеграційних процесів України різноманітні. Її геополітичний стан, рівень розвитку економіки і статус позаблокової держави відбивається на інтеграційних процесах.

Перший вектор — співдружність Незалежних Держав (СНД) — організація, до заснування якої в 1991 р. причетна Україна. Договір про заснування СНД передбачав співробітництво в таких сферах, як зовнішня політика, економічна й фінансова політика, політика в галузі безпеки і оборони. Проте інтеграційні процеси в СНД йдуть важко й суперечливо через неоднакове осмислення цілей організації різними країнами-членами. Так, Україна не бере участі в оборонних структурах СНД, оскільки це суперечило б її статусу. Економічна інтеграція також гальмується взаємним непорозумінням. Незважаючи на те, що в 1993 р. держави-члени підписали Угоди про створення Економічного союзу, насправді й сьогодні інтеграція в СНД відповідає лише рівневі зони преференційної торгівлі. Україна наполягає на прийнятті конкретних заходів, які б сприяли утворенню зони вільної торгівлі в територіальному просторі СНД.

Незважаючи на труднощі, якими супроводжується співробітництво членів СНД в його межах, ця організація має для України важливе значення. Для нас економічний простір СНД є потенційно широким ринком збуту наших товарів і джерело постачання необхідної сировини (особливо енергоносіїв), машин і обладнання, товарів широкого вжитку. На країни СНД припадає понад 40 % зовнішнього товарообігу України. Збереглося ще чимало виробничих зв´язків між підприємствами України і колишніх республік СРСР. Хоч і дуже повільно, але здійснюються просування до утворення економічного простору в межах СНД. Більшість країн має безвізовий режим, що полегшує вільне пересування робочої сили. Налагоджуються на новій ринковій основі виробничі й комерційні зв´язки між підприємствами країн-членів, розвивається співробітництво в кредитно-фінансовій сфері.

Зовнішньоекономічна діяльність України з країнами СНД регулюється національним законодавством і Статутом СНД.

Україна приділяє особливу увагу розвитку співробітництва з членами СНД на двосторонній основі. Ще у 1993 р. вона уклала угоди про вільну торгівлю з РФ та Білорусією, які, на жаль, не були повністю втілені в життя в основному внаслідок позиції цих двох партнерів. З іншими членами СНД Україна поступово розширює міжнародно-правову базу економічного співробітництва, укладаючи угоди про вільну торгівлю, взаємний захист інвестицій, транспортне сполучення, усунення подвійного оподаткування тощо.

Завдяки інститутам СНД вдалося уникнути серйозних конфліктів при поділі власності колишнього СРСР. До цього часу даний процес переважно завершений. Основним принципом при цьому став «нульовий варіант», що передбачає розподіл власності за її територіальним розміщенням. Що стосується активів і пасивів колишнього СРСР, правонаступницею за його міжнародними зобов´язаннями стала Росія, до якої відповідно відійшла і закордонна союзна власність.

Особливе значення має відновлення розірваних міжреспубліканських торгових і комерційних зв´язків. Цей розрив вкрай негативно позначився на економіці держав СНД і серйозно посилив структурну кризу. Тому завдання формування нового інтеграційного механізму набуло життєво важливого значення.

Другий вектор інтеграції — організація чорноморського економічного співробітництва — була також заснована за безпосередньої участі України 25 червня 1992 р. у Стамбулі. Вона складається з 11 держав: Азербайджану, Албанії, Болгарії, Вірменії, Греції, Грузії, Молдови, Росії, Румунії, Туреччини та України. Як спостерігачі в роботі ОЧЕС беруть участь такі країни: Австрія, Єгипет, Ізраїль, Італія, Польша, Словаччина і Туніс. Статус спостерігача надається державам на дворічний строк, який може бути поновлено, а міжнародним організаціям — на необмежений час.

Загальною метою створення ОЧЕС було об´єднання країн для створення спільного ринку, здійснення спільних капіталовкладень, розвитку спільних транспортних та комунікаційних систем і т. ін. Виходячи з цієї загальної мети, можна виділити такі основні цілі створення ОЧЕС, що були зафіксовані у Декларації про ОЧЕС:

• перетворення Чорного моря в територію миру, стабільності й процвітання завдяки розвитку дружніх і добросусідських відносин;

• розвиток економічного співробітництва між країнами-членами на основі принципів Гельсінського заключного акта та рішень, що містяться в документах ОБСЄ;

• поліпшення умов для підприємницької діяльності й стимулювання індивідуальних та колективних ініціатив підприємств та фірм;

• сприяння економічному співробітництву з урахуванням специфічних умов, інтересів та проблем країн-учасниць;

• розвиток всеохоплюючого багатостороннього та двостороннього чорноморського економічного співробітництва;

• оптимальне використання всіх можливостей для розширення та диверсифікації співпраці.

Крім основних цілей, в Декларації також визначаються пріоритетні галузі співробітництва. Серед них можна виділити такі: транспорт і комунікації; обмін економічною та комерційною інформацією; стандартизація та сертифікація продукції; енергетика; видобування та обробка мінеральних сировинних матеріалів; туризм; сільське господарство і сільськогосподарська промисловість; ветеринарний та санітарний захист; охорона здоров´я і фармацевтика; наука і технологія.

Для здійснення покладених на нього функцій ОЧЕС формує бюджет за рахунок внесків країн-учасниць.

Серед цілей ОЧЕС — багатостороннє співробітництво чорноморських держав у різних галузях економіки, в першу чергу у промисловості, сільському господарстві, на транспорті, в торгівлі, в розвитку туризму, телекомунікацій. Однією зі сфер співробітництва визначено екологію Чорного моря. Механізм інтеграції в межах ОЧЕС передбачає безподаткову торгівлю, вільний рух капіталів та послуг, створення вільних економічних зон, обмін економічною інформацією.

Чорноморське економічне співробітництво знаходиться поки що на початковій стадії інтеграційного процесу. Незважаючи на це, учасники ОЧЕС розглядають реальні перспективи для плідного співробітництва. Вже сьогодні воно здійснюється в таких галузях, як енергетика, транспорт, зв´язок, екологія. Найперспективнішими напрямками інтеграції є об´єднання електромереж в єдиній системі Чорноморського кільця; утворення регіональних транспортних коридорів; прокладення ліній оптиковолоконного зв´язку; програми з охорони Чорного моря. Багато надій покладається на Чорноморський банк торгівлі та розвитку (ЧБТР), який розпочав діяльність в 1999 році. Його функціями є кредитування зовнішньоторговельних операцій та підтримка фінансових систем країн-членів.

98. передумови входження україни до світового економічного простору

Безпосередня й активна участь України в сучасних інтеграційних процесах об єктивно зумовлена перевагами міжнародного поділу праці, а також потребою подолати штучну відокремленість нашої держави від світового господарства, яку спричинили односторонній її розвиток в межах високоспеціалізованих СРСР і РЕВ, деформовані зовнішньоекономічна політика й мехвнізми зовнішньоекономічної діяльності, нерозвинені товарно-грошові відносини та національні ринки товарів, послуг, праці та капіталу.

Для ефективної й організаційно оформленої інтеграції України в сучасні світогосподарські зв язки необхідні певні політико-правові, соціально-культурні, економічні та інфраструктурні передумови.

Основні політико-правові передумови інтеграції України: політичне визначення України, забезпечення теріторіальної цілісності та створення адекватної системи національної безпеки, безумовне виконання міжнародних зобов язань, особливо в сфері прав людини, запровадження прийнятної форми громадянства, перегляд існуючої практики політичних зв язків з державами колишнього СРСР, пряма участь в у регіональних і глобальних політичних процесах, формування відповідного законодавтства і вироблення ефективних механізмів та інструментаріїв його виконання.

Економічні передумови інтеграції формуються завдяки таким чинникам: економічному та інституційному забезпеченню суверенітету, оцінці економічного потенціалу і напрямів структурної перебудови, розробленню та реалізації обгрунтованої програми переходу до ринкових відносин з пріоритетом роздержавлення і приватизації, соціального захисту населення, оцінці експортного потенціалу, виробленню експортно-імпортної стратегії та адекватного механізму регулювання зовнішньоекономічної діяльності, запровадженню національної грошової одиниці з включенням її до системи міжнародних розрахунків, розв язанню проблеми зовнішньої заборгованості та розподілу активів колишнього СРСР шляхом відповідних переговорних процесів.

До основних соціально-культурних передумов інтеграції належать відродження і виховання почуття власної гідності, створення умов соціально-культурної життєздатності народів України, формування сучасної, орієнтованої на світові пріоритети системи народної освіти, розвиток контактів з українцями, що проживають за межами України.

Формування інфраструктурних передумов насамперед пов язане з розвитком транспортних комунікацій, необхідних для нормальної життєдіяльності суверенної держави (національні авіакомпанії, флот, транспортні корпорації), розвиток сучасних інформаційно-комунікаційних систем з включенням їх до міжнародних систем.

На процеси включення України до сучасної системи світогосподарських зв язків впливають конкретні зовнішньо- та внутрішньо-економічні фактори, що формуються в системі передумов, особливостей і шляхів інтеграції України.

Серед внутрішньоекономічних факторів принциповим є перехід України до ринокової економіки, для чого потрібні розроблення і реалізація довгострокової програми. Така програма має враховувати сучасний соціально-економічний стан та особливості України і бути адаптованою до еволюціонізуючого зовнішнього ринкового середовища і спиратися на досвід переходу до ринкових відносин інших постсоціалістичних країн.

З точки зору ринкової організації, в ключових галузях національної економіки, Україна перебуває на стадії монополістичного розвитку, при цьому монополізм формується не природним шляхом еволюції ринкових структур вільної конкуренції, а створюється штучно на основі державної монополії. Відсутність зовнішньої конкуренції може призвести лише до "жорсткої монополії", що поглибить структурні деформації та призведе до негативних соціально-економічних наслідків, характерних для такого типу організації ринкової економіки.

Дія зовнішньоекономічних факторів інтеграції обумовлена, з одного боку, станом розвитку форм зовнішньоекономічної діяльності, а з другого - середовищними умовами розвитку. Зовнішньоторгівельна діяльність України в останні роки зберегла негативні тенденції в екпорті-імпорті товарів і послуг, а саме переважно сировинна спрямованість експорту, нераціональність товарної структури імпорту, деформована географічна структура експорту та імпорту аж до монопольної залежності від окремих країн, вкрай нерівномірне розміщення експортного потенціалу країни. На зовнішню торгівлю впливали й такі несприятливі фактори, як неконкурентоспроможність більшості підприємств, товарів у якісно нових умовах зовнішньої торгівлі, велика зовнішня заборгованість, недієва система митного контролю, нерегульованість торгівельно-економічних відносин з країнами ближнього зарубіжжя, нерозвиненість інфраструктури зовнішньоекономічної діяльності, у тому числі інформаційної, кадрова незабезпеченність на всіх рівнях здійснення і регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Отже, незважаючи на зміни в господарській практиці України, загалом вона не має необхідних економічних і соціальних передумов для включення в принципово нову для неї систему економічних відносин. Для включення в світовий процес інтеграції та регіоналізації Україні належить створити нову економічну систему, подолавши кризу економіки, відкритися зовнішньому світові, налагодити і зробити активними взаємовигідні економічні зв язки з іншими країнами.

99. проблеми економічної безпеки світу

Після енергетичних криз 1973 та 1979 років розвинені країни визначили для себе, що світовий порядок, який постійно змінюється, треба переорієнтувати. Політика військового та політичного диктату себе не виправдовувала. Тому, що деякі арабські країни були ладні здійснити вибухи та підпали всіх свердловин, всіх родовищ. За цих умов застосування згаданих видів примусу принесло б тільки величезні збитки та нестачі в першу чергу саме розвиненим країнам, економіка яких відчутно залежала від наявності арабської нафти.

Вчені М. Макдугал та Ф. Феліціано визначили, що метою застосування військових, політичних та економічних засобів тиску є "вимоги, щоб супротивник прийняв визначені умови по відношенню до тієї чи іншої політики та належним чином змінив свою попередню поведінку"/51/.

Оскільки два перших чинника не надавали належних гарантій, застосовувався третій чинник - економічне "прив’язування" через надання кредитів, інвестування в господарства цих країн значних капіталів, створення спільних підприємств та участь в спільних проектах, таке ін.

Тобто, розвинені країни застосували економічні чинники та розробляли і реалізовували спільну економічну стратегію з країнами - експортерами нафти. Натомість, країни - експортери сировини також були зацікавленими в цьому. Від того заявилася нова концепція, ключовими поняттями якої стали взаємозалежність та взаємопов’язаність країн світу. При цьому висловлювались думки про необхідність найширшого розуміння цих понять, що пов’язувалося з безпекою світу: “Безпека - це більш широка концепція, ніж концепція тільки військової безпеки. Величезне значення мають також економічні та соціальні аспекти цієї проблеми. Діапазон факторів, що спроможні збільшити загрозу безпеці, а також їх відносна серйозність, не статичні, а зазнають визначної еволюції". Така думка висловлена в доповіді Генерального секретаря ООН, що наведена в /52/.

Або в іншому джерелі: "Концепція взаємності...Мається на увазі відповідний стандарт поведінки, який може спричинити співробітництво суверенних держав, що в однаковій мірі стосовно як до економічних, так і до політичних стосунків" /53/.

У документі "Міжнародна економічна безпека держав важлива умова оздоровлення міжнародних економічних стосунків" вказується: "... саме поняття міжнародної економічної безпеки в цілому передбачає перш за все відмову від використання або загрози використання силових заходів, обгороджування законних прав та інтересів держав, створення надійних гарантій того, що вони не будуть порушуватися."/41/.

Зацікавленість в збережені спокою в світі стає дедалі більшою: "Найважливішим, визнаним в світі є новий щабель інтернаціоналізації міжнародних господарських стосунків, що зветься глобальною економічною взаємозалежністю, тому, що створюється така інтенсивність та глибина взаємних господарських зв? язків між господарствами всіх держав, за якою їх розвиток та господарська ситуація не можуть бути виключно предметом народного піклування та контролю, а можуть бути лише чинником взаємодії з потужними чинниками світового економічного господарства, які не підлягають окремому контролю жодної з держав світу."/54/.

Науково - технічна революція (НТР) ще більше сприяла інтернаціоналізації господарств та економічному розвитку держав світу.

За цих умов НМЕП набуває нового значення: "Необхідність комплексного підходу до рішення багатьох взаємопов’язаних проблем існуючої системи міжнародних стосунків виникає з ситуації взаємозалежності сучасного світу. Мова йде про об’єктивно існуючу залежність, тому, що жодна держава неспроможна вести справи ізольовано, піклуватися лише про власні національні інтереси, ігноруючи інтереси інших учасників світового співтовариства. Концепція всеосяжної безпеки з’являється як сукупність цілої низки компонентів, серед яких виключно велику роль відіграє економічна безпека. Надане поняття включає всебічну активізацію міжнародних господарських зв? язків, їх перебудову на грунті рівноправності, взаємної поваги та взаємної вигоди, передбачає викоренення будь - якої дискримінації. Просуваючись до стабільних міжнародних господарських зв? язків, людство робить крок до становлення загальної системи безпеки. Взаємозалежність має прояв і в тому, що світ сьогодні зіткнувся з глобальними проблемами, рішення яких не під силу окремим державам або, навіть, їх групам. Йде мова про долю Світового океану, космос, збереження навколишнього середовища, розповсюдження нових небезпечних епідемій, потрібні скоординовані зусилля, щоб зберегти життя наступних поколінь."/55/.

Світове співтовариство все більше уваги приділяє міжнародній безпеці, особливо ж - міжнародній економічній безпеці. Проблему економічної безпеки, тобто, загроза економіці, що виникла від неконтрольованих політичних процесів, пов’язують з посиленням небезпечних тенденцій фрагментації, з безладдям та необхідністю захисту постачання. Усвідомлення реальної взаємодії політики та економіки в торгівлі сировиною надало поштовх прогнозуванню виникнення нових конфліктів, причиною яких є доступ до сировини: "Ці конфлікти були визначальними чинниками діючої структури, посилення вразливості позицій експортерів сировини, дезорганізації функціонування ринків під впливом політичних процесів."/31/.

Позначимо чого прагне досягти світове співтовариство та якими принципами визначається міжнародна економічна безпека (МЕБ):

- стабільність (створення зовнішніх умов для оптимального економічного розвитку кожної країни, неухильного зростання добробуту її населення);

- надійність (сумлінне виконання взаємних зобов’язань, додержання норм міжнародного права, Статуту ООН та загальновизнаних правил економічного спілкування);

- передбачуваність (можливість своєчасно врахувати в національній економічній політиці кожної держави тенденції та перспективи розвитку світової економіки, використовуючи їх в інтересах власного розвитку, але без збитків для міжнародного співтовариства в цілому);

- рівноправність (повага до законних інтересів партнерів та забезпечення взаємовигідного характеру зв? язків);

- готовність до дійсного партнерства та об? єднання зусиль для рішення глобальних та міждержавних економічних проблем /55/.

Зазначені принципи МЕБ мають гарантувати кожній державі захист її законних прав. Але: "Економічна безпека будь-якої країни набуває в умовах міжнародної економічної взаємозалежності нові виміри. Їх непросто прийняти, ще складніше додержуватися в конкретній політиці "відчиняючи" народне господарство незнайомому світу конкурентних ринкових стосунків." /56/.

Ця теза дуже слушна щодо країн "молодої ринковості", тобто, до країн колишнього соціалістичного співтовариства та колишнього СРСР.

Крім того, декларування принципів МЕБ в постановах та рішеннях ООН не є достатньою гарантією їх додержання. Особливо, з боку розвинених країн: "Наслідки неоколоніального курсу трагічні. Країни Азії, Африки та Південної Америки, що розвиваються, в яких мешкає понад 2 мільярда осіб, стали регіонами суцільної бідності. Згідно з розрахунками закордонних експертів, заборгованість цих країн досягла ще на початку 1986 року приблизно одного трильйону доларів - суми, яка в два рази перевищує виручку цих країн від експорту їх виробів...На початку 80-х років рівень доходів на душу населення в цих країнах в цілому був в 11 разів меншим ніж в розвинених країнах."/30/.

Натомість, концепція МЕБ грунтується на чотирьох положеннях, які не можна не сприйняти:

- економічна безпека держав є важливою невід’ємною частиною загальної безпеки;

- основи системи безпеки в економічній сфері містять в собі виключення з міжнародної практики всіх форм дискримінації; відмову від політики економічних блокад та санкцій, якщо це прямо не передбачається рекомендаціями світового співтовариства; спільний пошук шляхів справедливого врегулювання проблеми заборгованості; встановлення нового світового економічного порядку, який гарантує рівну економічну безпеку для всіх держав; розробка принципів використання на благо світового співтовариства, перш за все, країн, що розвиваються, частини коштів, які будуть вивільнятися в результаті скорочення військових бюджетів; об’єднання зусиль в дослідженнях та мирному використані космосу, рішенні глобальних проблем, від яких залежить доля цивілізації;

- забезпечення міжнародної економічної безпеки залежить від рішення питань щодо військової, політичної, гуманітарної сфер;

- додержання принципу економічної недискримінації в справі забезпечення економічної безпеки держав світу"./30/.

В той же час молоді держави мають піклуватися про адекватність та збалансованість зовнішньої і внутрішньої політик, враховуючи настрій та спрямованість до різкого зростання добробуту всіх верств населення цих країн, які бажають в найкоротші строки досягти рівня добробуту, що його має населення розвинених країн: "Життя показало, що навіть перспективи. за якими є конкретні вигоди з точки зору загальних інтересів, тяжко сприймаються індивідуальною свідомістю. У своїй більшості люди надають перевагу тому, щоб побачити “в готовому вигляді” власний особистий інтерес. Людина хоче знати, що саме слід робити, щоб загальне благо конкретно пов’язувалося з її індивідуальними інтересами."/44/.

Крім того, треба враховувати, що естафета національних інтересів передавалася з покоління в покоління, але зберігала в плині часу пріоритет свого власного над чужим та стороннім.

В історично ймовірній епосі (добі) розвитку світової цивілізації домінуючою формою організації "людського матеріалу" став національно-державний устрій суспільства. В сьогоденні головними чинниками прийняття найважливіших рішень все ще залишаються національні держави, якими б особливостями та відмінами щодо внутрішнього устрою вони не відрізнялися. Діючи на світовій арені вони повинні дбати перш за все про власні інтереси, а потім вже - про інтереси інших. Такий підхід виглядає даним від природи, тому, що цього очікують від держави її громадяни, якщо вони користуються демократичними свободами. Тож, з їх думкою “начальство” повинно рахуватися

Тому структурна схема має такий вигляд: людина (особа) - національна держава - світове співтовариство. Безпека людини є складовою частиною безпеки держави, яка, в свою чергу, є складовою частиною міжнародної безпеки. Тож, держава має дбати про забезпечення економічної безпеки своїм громадянам, собі та світовому співтовариству. Тому перед нею стоїть надзвичайно тяжке завдання - пов’язати та погодити інтереси кожного громадянина з інтересами держави, а також з інтересами світового співтовариства.

Треба врахувати, що кожна з цих систем (людина - біоенергетична, держава - суспільна організаційна середнього рівня складності управління; світове співтовариство - суспільна організаційна вищого рівня складності управління) має свої параметри, свої особливості (переваги та недоліки), має дещо спільне та дещо відмінне від інших систем.

Досліджуючи економічну безпеку маємо розглядати лише ті параметри, які стосуються саме цієї проблеми. Хоча повинні враховувати деякі загальні принципи існування та розпаду цих систем.

Будь-яка система має досліджуватися перш за все з передбаченням ситуації її розпаду, тобто за критичних умов.

Кожна з систем характеризується так званими "порогом чутливості", "порогом вразливості", "порогом розпаду" та "станом спокою". Цими параметрами визначається ступінь безпеки системи. "Поріг чутливості" є рівень безпеки, при якому система починає відчувати наявність змін. "Поріг вразливості" - рівень безпеки, при якому система починає втрачати баланс, тобто, зазнає змін, що ведуть до її знищення. "Поріг розпаду" - рівень безпеки, після переходу якого система зазнає нищівних змін. "Стан спокою" - рівень безпеки, при якому є забезпеченим розвиток системи.

Згадаємо, що в світі не буває стану повної рівноваги. Завжди суб’єкт (в даному випадку - система) може або підвищувати свій потенціал (розвиватися), або зменшувати його (трощитися).

Маємо ще відзначити взаємозалежність та взаємопов язаність згаданих систем. Людина є рушійною силою будь - якої організаційної або організаційно - суспільної системи. Тож без неї втрачається сенс існування двох інших систем (не без одної, двох, трьох осіб, а без такої їх кількості, яка відчутно знижує потребу в цій формі існування енергії нижче "критичної маси". Кількість осіб, що становить "критичну масу" є одним з критичних обмежень існування двох інших згаданих систем).

Усі три системи мають критичні обмеження, якими характеризується стан системи під час найменшої можливості їх існування. Зміни, за якими значення чинника переходить за критичне обмеження, призводять системи до розпаду (тобто, до загибелі).Система критичних обмежень (СКО) визначає можливості існування систем. Вона поєднує в собі критичні обмеження окремих напрямків економічної безпеки та критичні обмеження економічної безпеки держави. Тож маємо визначити сутність цих понять.

100. національні економічні інтереси економіки україни в економіці світу

Україна як член ООН входить до держав світового співтовариства. Це означає, що вона визнає і виконує Статут ООН, міжнародне право, які регулюють міждержавні, політичні, соціальні, культурні і, безумовно, економічні міжнародні відносини. Останні мають важливе значення для економічного розвитку України. Але раціональне використання переваг міжнародних економічних відносин можливе лише у разі інтегрування економіки України у світове господарство.

Розгляд проблеми розвитку України у системі світового господарства свідчить, що її економіка має значний інтеграційний потенціал, усі підстави і значні можливості для поступового входження у світову економіку. Україна традиційно займає одне з провідних місць серед держав СНД щодо розвитку зовнішньоекономічних зв'язків. Це зумовлено тим, що в нашій країні існують вагомі об'єктивні матеріальні передумови, які, виступаючи як інтеграційний потенціал, сприяють розвиткові зовнішньоекономічних зв'язків: природні й трудові ресурси, виробничі потужності, науково-технічний потенціал, географічне розташування, транспортне забезпечення, геополітичне становище.

Опираючись на ці передумови, Україна досягла певних результатів у розвитку експортного виробництва. Зіставлення показників, які характеризують місце України у загальному експортному потенціалі країн, що входили до колишнього СРСР, показує значну роль України у цьому процесі. Так, частка України в останні роки існування СРСР становила 20% загальносоюзного експорту. Він направлявся з України у 123 країни світу, об'єктами міжнародних зв'язків були понад 1400 підприємств України. Частка України у колишньому загальносоюзному експорті по окремих видах продукції досягала 50-100 відсотків.

Регіональні можливості експортного потенціалу України залежать від рівня розвитку окремих економічних районів, серед яких, безумовно, виділяється Донецько-Придніпровський, на який припадає 2/3 експорту України. Належне місце у розвитку зовнішньоекономічних зв'язків України посідає прикордонне співробітництво, в першу чергу економічні зв'язки західних областей з відповідними прикордонними районами Польщі, Словаччини, Угорщини, Румунії. Існують, наприклад, достатньо тісні зв'язки між Чернівецькою областю України і Сучавським повітом Румунії. Але в цілому прикордонне співробітництво у загальному обсязі зовнішньої торгівлі невелике, має місцеве значення і потребує подальшого розвитку.

Незважаючи на значні потенціальні можливості входження України у систему світового господарства, нині існують об'єктивні причини, що стримують її рух до світового ринку. По-перше, треба мати на увазі, що Україна, як молода суверенна держава, ще не має достатнього досвіду налагодження економічних зв'язків з країнами світового співтовариства. Це стримує процес інтеграції національної економіки у світову. По-друге, значною перешкодою є те, що Україна, як частина, що входила у минулому до складу СРСР, певною мірою ліквідувала структури, за допомогою яких здійснювалася загальносоюзна зовнішньоекономічна діяльність. Але нових органів, які можуть проводити на всіх рівнях національну зовнішньоекономічну політику України, ще недостатньо. Відбувається формування відповідних структурних елементів на рівні міністерств, відомств, об'єднань підприємств, територіальних органів державної влади, які мають сприяти виходу на міжнародну арену. Сьогодні Україна як суверенна держава є членом таких міжнародних економічних організацій, як МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД та ін. У цих організаціях Україна не тільки може проводити політику захисту своїх економічних інтересів, але й сама впливати на хід подій у світовій економіці. Але головні причини стримування руху України до світових ринків сьогодні - це, насамперед, наслідки глибокої загальної кризи, яка сьогодні долається інтегрування з державами СНД (які теж знаходились у стані економічної кризи), що об'єктивно зумовлено існуванням традиційних зв'язків між ними; низький рівень якості продукції, яка випускається та неконкурентоспроможність її на світових ринках; недосконалість системи управління зовнішньоекономічними відносинами і відсутність чіткої й сталої правової бази для них; відсутність кваліфікованих кадрів.

Україні на її нелегкому шляху становлення реальної господарської самостійності та суверенітету, створення ефективної ринкової економіки, вкрай необхідно забезпечити нову якість зовнішньоекономічної діяльності, спрямованої на швидке її входження до світового господарства. Ще зовсім недавно, в умовах надзвичайної політизації всього зовнішньоекономічного співробітництва колишнього СРСР, шлях на міжнародні ринки, особливо передових країн, Україні був закритий. Внаслідок цього вона постійно відставала від рівня розвитку передових держав. В останні роки країна крокує у напрямі відкритості зовнішньому світові, проте процес становлення національного зовнішньоекономічного механізму йде суперечливо і з великими труднощами. І це пояснюється не лише внутрішніми проблемами самої України, а й наявними у світі складними зовнішньо­економічними умовами, гострою конкуренцією на світових ринках. Щоб успішніше витримати значну конкуренцію, зберігати та історично розширити ринки збуту своєї продукції, Україні насамперед необхідно:

- нарощувати ефективність економіки, що базується на ринкових відносинах;

- вдосконалювати концепцію розвитку зовнішньоекономічних зв'язків держав;

- забезпечити впровадження ціноутворюючих принципів на базі світових цін;

- всіляко підсилювати експортну спрямованість у зовнішній торгівлі, особливо у сфері поставок продукції машинобудування, галузей високих технологій;

- вдосконалювати механізм валютно-фінансових відносин з іншими державами;

- приділити серйозну увагу підготовці кадрів для зовнішньоекономічної сфери.

Але щоб Україна зайняла належне їй місце у міжнародному поділі праці, в цих сферах національної економіки неминуче доведеться провести велику роботу щодо підвищення конкурентоспроможності всієї виготовленої продукції та послуг. Більше того, сьогодні високим критеріям світового ринку повинні відповідати не тільки окремі товари, підприємства, а й національна виробнича система і господарський механізм країни. Тому на сучасному етапі становлення незалежної держави законодавча та виконавча влади країни повинні у підвищенні міжнародної конкурентоспроможності національної економіки бачити одну з найважливіших цілей економічної політики держави на найближче десятиріччя.

101. головіні напрямки розвитку міжнародних економічних відносин

Міжнародні економічні відносини — відносини, які виникають та існують між людьми з різних країн із приводу виробництва, обміну і споживання товарів, послуг та ідей на основі міжнародного поділу праці, в умовах безмежності людських потреб і обмеженості ресурсів.

Рівні, форми, суб'єкти і об'єкти

У зв'язку із сферою розповсюдження дії міжнародних економічних відносин, їх поділяють на три основні рівні: мікрорівень, макрорівень та наднаціональний рівень.[4]

До мікрорівня відносять міжнародні зв'язки, які здійснюють окремі громадяни, підприємства чи фірми] через проведення зовнішньоекономічних операцій. На макрорівні знаходяться безпосередньо державні та міждержавні міжнародні процеси національного господарства, які здійснюють і регулюють зовнішньоекономічну діяльність. Наднаціональний рівень являє собою сукупність міжнародних зв'язків галузевого чи регіонального значення.

Окрім того вирізняють рівні міжнародних економічних відносин за рівнем розвитку стосунків між суб'єктами цих міжнародних економічних відносин. Найпростішим рівнем міжнародних економічних відносин у даному випаду є міжнародні економічні контакти – одиничні, випадкові економічні зв'язки, які регулюються певними наборами разових угод і мають епізодичний характер. Більш розвиненою і тривалою є міжнародна економічна взаємодія, яка ґрунтується на довготривалих міжнародних економічних угодах і договорах, стійких економічних зв'язках між суб'єктами. Міжнародне економічне співробітництво – це міцні і тривалі зв'язки кооперативного характеру, в основі яких лежить вироблені та узгоджені наперед наміри, що закріплені в довготривалих економічних угодах і договорах. Найвищим рівнем розвитку міжнародних економічних відносин є міжнародна економічна інтеграція, яка розуміє під собою дуже тісні зв'язки між економіками різних держав (злиття економік), проведенням спільної узгодженої внутрішньо економічної та зовнішньоекономічної політики.

Об'єктами міжнародних економічних відносин є те, на що спрямована господарська діяльність суб'єктів світового господарства. До них відносять експорт та імпорт товарів, послуг, капіталу; міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва; здійснення господарської діяльності за кордоном; фінансові операції; науково-технічні зв'язки; оренда засобів виробництва; зустрічна торгівля; спільне підприємництво.

Суб'єктами міжнародних економічних відносин є учасники відносин, які можуть активно та відносно незалежно діяти для здійснення власних економічних інтересів. До них належать фізичні, юридичні особи, держава, міжнародні організації та деякі специфічні суб'єкти.

Об'єктна структура міжнародних економічних відносин

Під фізичними особами, які є суб'єктами міжнародних економічних відносин, розуміють окремих правоспроможних та дієспроможних індивідів, котрі виступають від свого імені (тобто не є представниками ніяких фірм чи організацій), ціллю яких є задоволення індивідуальних інтересів (наймані працівники, туристи, комерсанти-індивідуали).

Під юридичними особами, які є суб'єктами міжнародних економічних відносин, слід розуміти організації, фірми, корпорації, які існують постійно, мають власне майно, мають право купувати, володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами власності, право бути позивачем та відповідачем у суді, є носіями самостійної майнової відповідальності і займаються зовнішньоекономічною діяльністю (акціонерні, командитні товариства, товариства з обмеженою та необмеженою відповідальністю, одноосібні підприємства).

Держава є головним суб'єктом системи світового господарства, саме тому має безпосередній вплив на функціонування цієї системи. Головна роль держави – створення поля для діяльності інших суб'єктів різних рівнів через укладання угод та договорів про двостороннє чи багатостороннє співробітництво. До специфічних суб'єктів міжнародних економічних відносин належать багатонаціональні корпорації, міжнародні спільні підприємства та ін.

На сучасному етапі головними суб'єктами міжнародних економічних відносин є національні господарства, регіональні інтеграційні угруповання країн, транснаціональні корпорації, міжнародні організації.

Основними формами міжнародних економічних відносин, через які здійснюється функціонування системи світового господарства, є:

міжнародна торгівля товарами,

міжнародна торгівля послугами,

міжнародна міграція робочої сили,

міжнародна міграція капіталу,

міжнародні валютно-фінансові відносини,

міжнародні кредитні відносини,

міжнародні науково-технічні відносини,

міжнародні інтеграційні процеси та інші.

Однак, чіткого, єдиного та точного розмежування форм міжнародних економічних відносин не існує, адже існує безліч змішаних форм (так званих "субформ"), які включають елементи двох і більше форм. Тому відношення такої "субформи" до якоїсь із "чистих" (основних) форм є дуже умовним, і відбувається за домінуванням ознак певної однієї з цих основних форми.

102. пріоритети україни в регіональному співробітництві

Зовнішньополітичні зусилля України мають бути постійно спрямовані на розвиток європейського регіонального співробітництва у всіх сферах з метою зміцнення своєї державної незалежності та ефективного забезпечення національних інтересів.

Пріоритетним регіональним напрямом зовнішньої політики України є її діяльність в рамках Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ).

Участь в НБСЄ сприяє повномасштабному входженню України до загальноєвропейського простору і використанню механізмів Наради для забезпечення її національних інтересів.

Україна виступає за подальше розширення сфери діяльності НБСЄ, зміцнення та підвищення ефективності діяльності структур та інститутів цього міжнародного форуму, створення в його рамках нових механізмів, які б сприяли розбудові дієвої системи міжнародної регіональної безпеки та ефективному вирішенню проблем, пов'язаних з підтриманням військово-політичної стабільності на Європейському континенті та розвитком конструктивного і плідного міждержавного співробітництва в економічній, науково-технічній, культурній та гуманітарній галузях.

Україна нарощуватиме рівень своєї участі в Раді Північноатлантичного співробітництва та Північноатлантичній асамблеї. Україна сприятиме розвиткові тенденцій поступового трансформування цих інститутів в елементи нової системи загальноєвропейської безпеки у поєднанні з Хельсінкським процесом.

Україна докладатиме зусиль, щоб найближчим часом стати повноправним членом Ради Європи та стороною найважливіших багатосторонніх конвенцій, розроблених під егідою цієї авторитетної і впливової міжнародної регіональної інституції. Повномасштабна участь в Раді Європи є важливим каналом залучення України до європейського досвіду побудови громадянського суспільства, забезпечення прав людини і вирішення проблем соціального, культурного і гуманітарного характеру відповідно до високих міжнародних стандартів.

Україна розвиватиме свою зовнішньополітичну активність і на субрегіональних напрямах.

Інтереси України як морської держави вимагають надання пріоритетного значення активізації її участі у Чорноморському економічному співробітництві та Дунайській комісії, поступового налагодження широких контактів на Середземноморському напрямі.

Україна дотримуватиметься курсу на включення в співробітництво в рамках Центральноєвропейської ініціативи, прагнутиме до підтримання контактів з Вишеградською групою, Північною Радою та Радою держав Балтійського моря, розвиватиме співробітництво у межах Карпатського єврорегіону.

Важливою перспективою реалізації національних інтересів України є активний розвиток як двосторонніх, так і багатосторонніх відносин з державами Чорноморсько-Балтійської зони.

Перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання

стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна укладе з ними Угоду про партнерство і співробітництво, здійснення якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом - до повного її членства у цій організації.

Україна як одна із засновниць Співдружності незалежних держав розвиває співробітництво з країнами - учасницями СНД відповідно до положень Угоди про Співдружність незалежних держав із Застереженнями до неї, зробленими Верховною Радою України.

Участь України в СНД відкриває можливість для вирішення на міжнародно-правових засадах питань, пов'язаних з правонаступництвом колишнього СРСР, є вагомим чинником стабілізації міжнародного становища України і забезпечення її політичної безпеки.

Україна розглядає Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, що доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між державами-учасницями і має на меті сприяння більш успішному вирішенню проблем, які виникли після розпаду Союзу РСР.

Україна виступає за розвиток торговельно-економічних та інших зв'язків між країнами СНД на засадах суверенного партнерства, рівноправності і взаємовигоди.

Україна відстоюватиме позицію збалансованої господарської діяльності в рамках СНД як необхідного етапу на шляху впровадження цивілізованих форм розвитку інтеграційних процесів. Визнаючи потребу тісної економічної взаємодії в рамках СНД, Україна виходитиме з того, що нагальною потребою сучасного етапу є перегляд старих і перехід до нових форм інтеграції, які б сприяли входженню України та інших заінтересованих країн СНД в європейську і світову економічну систему.

Україна уникатиме участі в інституціоналізації форм міждержавного співробітництва в рамках СНД, здатних перетворити Співдружність в наддержавну структуру федеративного чи конфедеративного характеру.

103 проблеми входження україни до ЄС

Досвід розвитку торговельно-економічних відносин між Україною та ЄС переконливо доводить необхідність докладання зусиль з метою розв'язання існуючих проблем та прискорення інтеграції України в європейський та світовий економічний простори. .

На сьогодні, в результаті копіткої роботи відповідних міністерств та відомств України, а також плідної співпраці експертів України та ЄС в рамках Підкомітету №1 з питань торгівлі та інвестицій врегульовано більшу частину (14 з 21) існуючих торговельно-економічних претензій з боку ЄС. Розпочато роботу щодо реалізації Меморандуму міністерства в справах міжнародного розвитку Великобританії про надання технічної допомоги Уряду України у формулюванні та імплементації її торговельної політики.

Для забезпечення інтеграції в економічний простір Європи Україна визначила для себе наступні першочергові завдання: (1) набуття членства в СОТ; (2) входження в Європейську Асоціацію Вільної Торгівлі (ЄАВТ) та Європейську економічну зону; (3) створення зони вільної торгівлі Україна-ЄС. Слід відзначити, що 19 червня 2000р. в Женеві вже підписана «Декларація Україна - ЄАВТ», в якій ідеться про основні напрями та інституційні засади співробітництва сторін.

Таким чином, якщо підсумувати наведений (далеко не повний) перелік зробленого за два останніх роки, відповідь на поставлене питання щодо характеристики сучасного стану взаємовідносин України і ЄС є достатньо однозначною і, безумовно, позитивною.

Сергій Толстов. Якщо брати до уваги саме ЄС у якості керівних і координаційних органів інтеграційної спільноти (а не позицію урядів окремих країн ЄС), то сучасний стан відносин з Україною можна визначити як певну паузу, яка відбиває настрої вичікування.

З одного боку, виконавчо-координаційні структури ЄС усвідомлюють невідповідність України інтеграційним критеріям та відстежують причини затримок у плані виконання українською стороною положень УПС, а з іншого боку, — займають спостережну позицію щодо заходів Уряду В.Ющенка, очікуючи від нього скільки-небудь істотних економічних успіхів. Це головне, оскільки решту контексту взаємовідносин становлять протиріччя другорядного характеру, пов'язані з вужчими, більш егоїстично спрямованими розбіжностями в інтересах окремих ділових груп та окремих країн.

Ситуація може змінитися на краще лише в разі створення Урядом та Парламентом України реальних умов для прискорення економічного зростання та виконання необхідних заходів для вступу України до СОТ. Останнє передбачає приведення українського законодавства у відповідність до стандартів країни з ринковою економікою. Враховуючи відсутність чітких уявлень стосовно стратегії економічного розвитку та катастрофічно низький обсяг ВВП України, зробити це буде надзвичайно важко.

Лише зі вступом до СОТ Україна виконає положення УПС, яке в принципі дозволить розпочати новий раунд переговорів з ЄС і перевести в практичну площину питання про створення зони вільної торгівлі з ЄС, як це було передбачено в Угоді 1994р. Подібний захід не слід тлумачити як перешкоду встановленню зони вільної торгівлі в межах СНД. На Заході лібералізація міжнародної торгівлі сприймається під кутом зору «глобалізації», тобто як позитивне явище. Так, голова представництва Комісії Європейського Союзу в Україні А.Ванавербек однозначно заявив: «Ми підтримуємо ідею створення зони вільної торгівлі між Україною та Росією»(1).

Можна напевно стверджувати, що зараз Україна втратила можливість входження до ЄС на тих же засадах, на яких у цьому процесі братимуть участь країни Центральної та Східної Європи (держави Вишеградської групи, Словенія, країни Балтії, і, можливо, Болгарія та Румунія). Специфіка цих держав полягає в тому, що вони мають з ЄС партнерські угоди (європейського зразка), які визнають за ними статус кандидатів на членство в ЄС, входять до CEFTA (як проміжної адаптаційної структури), мають статус асоційованих партнерів Західноєвропейського Союзу. Можливості України наздогнати згадані держави зараз виглядають надто песимістично.

Відтак, можна очікувати, що ситуація у відносинах з ЄС зрушить з «точки замерзання»

105. формування економічної єдності світу

Положення про матеріальну єдність світу є загаль­новизнаним. Воно випливає з єдності й вічності матерії як об'єк­тивної реальності. Матерія є тією першоосновою, субстанцією, яка об'єднує усе суще в єдине ціле. Матеріальна єдність поши­рюється на Всесвіт у цілому. Галактику, планету Земля. Фізична цілісність світу підтверджується єдиною теорією поля, яка пояс­нює таку цілісність сильними, слабкими та електромагнітними взаємодіями. Про економічну єдність можна говорити лише в планетарному масштабі, її передумови формувалися протягом ти­сячоліть, і тільки тепер, напередодні XXI ст. нашої ери, вимальо­вуються обриси цього синтезу. Генезис економічної єдності світу охоплює три великі періоди, що відповідають трьом епохам у розвитку людських цивілізацій: аграрній, індустріальній та постіндустріальній (ноосферно-космічній).

На нинішньому етапі формується економічний базис єдиної світової цивілізації. Матеріальні підвалини цього всесвітньо-історичного процесу створюються у сфері виробництва, в умовах і формах економічного життя людства. Головною детермінантою зближення економічних форм життя народів і держав є новітні ресурси, що модифікують організаційно-господарські способи функціонування економік різних країн. Глибинною основою даного процесу виступають зміни у власності на засоби виробництва та глобалізація економічних процесів. У наш час відбувається всебічна соціалізація власності, з одного боку, з іншого — дематеріалізація на базі інформатизації, інтелектуа­лізації виробництва. І соціалізація, і дематеріалізація, хоч і різною мірою, охоплюють усі країни світу.

Здійснюється також поступово структурне зближення національних господарств за найважли­вішими загальноекономічними пропорціями, адаптуються їхні га­лузеві та міжгалузеві структури. Відбувається процес вирівню­вання зайнятого населення за структурою його професійно-освітнього складу тощо. Водночас залишається доволі виразним поділ країн світу на центр та периферію. Процес всебічного зближення у сферах виробництва, науково-технологічної діяльності та послуг зумовлений посиленням дії загально-цивілізаційних законів і закономірностей, що охоплюють також сферу політики, ідеології, культури. Глобальний синтез, який поширюється на всю планету, веде до утворення світової економічної спільності, цілісної міжнародної господарської струк­тури. Серед факторів, що формують економічну єдність світу, треба також відзначити інтернаціоналізацію виробництва й обігу, міжнародну господарську інтеграцію, науково-технічну револю­цію, необхідність спільного вирішення глобальних проблем люд­ства тощо.

106. Світова економічна рівновага

Економічна рівновага — одне з ключових понять, що розкриває закономірності розвитку господарства на макрорівні і в національному, й у світовому масштабі. Концептуальні засади теорії економічної рівноваги були сформульовані в XIX —першій половині XX ст. у працях західних економістів А. Курно, Л. Вальраса. В. Джевонса, А. Маршалла. Сучасні інтерпретації здійснені теоретиками неокласичного синтезу—американськими авторами Дж. Хіксом і П. Самуельсоном. Найдосконалішим є вчення про часткову і загальну економічну рівновагу (М. Кондратьєв). Член Римського клубу Е. Пестель дав визначення глобальної еконо­мічної рівноваги, російський учений О. Богданов ще у 20-ті роки вживав терміни «гранична» рівновага та «рухлива» рівновага. З часів Л. Вальраса в науковий обіг введено поняття «конкурентної» рівноваги, а в наші дні обгрунтовано норму рівноваги, статичну і динамічну рівновагу.

Сутність економічної рівноваги полягає в дотриманні відповід­ності між матеріально-речовою і вартісною частинами суспільного продукту, між попитом і пропозицією на ринку (товарному, інвес­тиційному, фінансовому, ринку праці, послуг, технологічному то­що). Економічна рівновага — це стан господарської системи, якого вона прагне, момент, поодинокий випадок її існування. Глобалізація сучасного економічного розвитку загострює проб­леми збереження екологічної рівноваги у природі, рівноваги між головними економічними регіонами світу: Північ — Південь, Схід — Захід тощо. Світова економічна рівновага — багатомірна і багатофакторна система, що формується під впливом сукупності різноспрямованих сил і складається з низки елементів. Вона за­знає дії природно-географічних сил, соціально-політичних, еко­номічних, національних, етнічних, історичних та інших факторів. Світова економічна рівновага має різні форми прояву: матері­ально-речову і вартісну, глобальну і регіональну, макро- і мікро­економічну та ін.

Матеріально-речова економічна рівновага — продукт індустрі­альної цивілізації, її найвищого, сучасного етапу. Вона передбачає дотримання певних пропорцій у світовому масштабі між голов­ними галузями сучасного виробництва: промисловістю і сільським господарством, видобувними й обробними галузями промислово­го виробництва, між різними видами транспорту, між сферою виробництва та інфраструктурою тощо. На постійні зміни, що відбуваються у сфері матеріального виробництва, спроможний реагувати лише ринок, який своїми зворотними сигналами сприяє дотриманню динамічної матеріально-речової рівноваги світу. Во­дночас поступове і зростаюче вичерпання головних природних ресурсів індустріального розвитку надзвичайно ускладнює і загос­трює проблему матеріально-речової економічної рівноваги на початку XXI ст.

Вартісна економічна рівновага характеризується зовнішніми та внутрішніми аспектами. Її зовнішнім проявом є матеріально-ре­човий склад суспільного продукту чи світового товарообігу. Кореляційний зв'язок між вартісною і матеріально-речовою час­тинами будь-яких структур забезпечується за допомогою цін, ва­лютних курсів. Внутрішня будова вартісної рівноваги ґрунтується на співвідношенні між головними ліквідними засобами: золотом, міжнародними валютними ресурсами, національними вільно кон­вертованими валютами. І зовнішні, і внутрішні аспекти вартісної економічної рівноваги взаємодіють і відтворюються на світових грошовому, фінансовому, валютному, фондовому ринках. Кіль­кісні та якісні параметри вказаних ринків є своєрідними індика­торами, що фіксують стан і головні тенденції розвитку вартісної економічної рівноваги світу. На сучасному етапі її характер зумов­люють такі важливі процеси, як демонетизація золота, зміцнення міжнародних валют (СПЗ, євро), національних валют розвинутих країн.

Глобальна економічна рівновага визначається як такий стан, коли чисельність населення та обсяг капіталу залишаються не­змінними, а між силами, що впливають на їхні збільшення або зменшення, підтримується стійкий баланс. Е. Пестель називає такі три головні умови глобальної рівноваги:

• обсяг капіталу і чисельність населення залишаються постій­ними; темпи народжуваності та смертності однакові, так само як і попит на капітальні вкладення (інвестиції) та амор­тизація;

• усі початкові й кінцеві значення — народжуваності, смертності, інвестицій та амортизації капіталу — мінімальні;

• рівні, на яких стабілізується капітал та чисельність населення, і співвідношення між цими рівнями встановлює суспільство згідно зі своїми потребами.

Як бачимо, одна з перших спроб визначення глобальної еко­номічної рівноваги стосується національного господарства, в яко­му держава відповідними економічними та іншими засобами здат­на впливати на динаміку та структуру економічного розвитку. У світовому співтоваристві поки що не створено відповідних інституційних структур, які могли б регулювати світову економічну систему. Таким чином, на нинішньому етапі глобальна еконо­мічна рівновага світу формується, з одного боку, на основі взає­модії національних господарських комплексів, з іншого — за допомогою імпульсів, які надходять із світового ринку.

Регіональна економічна рівновага найяскравіше проявляється в інтеграційних об'єднаннях. Наприклад, у Європейському Союзі вона втілюється у проведенні єдиної аграрної політики, в реалізації спільних науково-технічних програм, у створенні єдиного валютного союзу тощо. Східноєвропейський регіон характеризується на сучас­ному етапі серйозними порушеннями економічної рівноваги, роз­ривом господарських зв'язків, що встановлювалися протягом де­сятків років. Згортання економічних відносин, взаємне скорочення поставок сировини, готових виробів, товарів широкого вжитку болісно позначаються на економічній ситуації в країнах Східної Європи, загострюють кризові явища і в народному господарстві в цілому, і в зовнішньоекономічних комплексах цих держав.

Надзвичайно важливим для міжнародних економічних відно­син, системи світогосподарських зв'язків є поняття граничної рів­новаги. Як правило, це такий ступінь економічної рівноваги, який передує кризовим явищам у світовому господарстві. Згідно із «законом найменших», за О. Богдановим, гранична рівновага комплексу (системи) визначається його найслабшою ланкою. Не­минуча після досягнення граничної рівноваги криза являє собою не що інше, як перехід до нової рівноваги, з новими параметрами та компонентами. Такі якісні зміни парадигми світового господар­ства відбувалися після 1917 р. внаслідок кардинальних зрушень в економіці Росії, після Другої світової війни та в 50—60-ті роки XX ст., коли зазнала краху колоніальна система імперіалізму. Нова економічна рівновага встановлювалася після світової кризи 1929—1933 рр., після енергетичної кризи 70-х років, після кризи валютно-фінансової системи 1976 р., після розпаду СРСР у 1991 р.

107. Особливості сучасної економічної глобалізації

Глобалізація економічної діяльності розвивається у наступних основних напрямах:

1.Міжнародна торгівля:

Ø товарами;

Ø послугами;

Ø технологією;

Ø об’єктами інтелектуальної власності.

2. Міжнародний рух факторів виробництва:

Ø капіталу (у вигляді прямих іноземних інвестицій);

Ø робочої сили (у вигляді стихійних міграцій некваліфікованих і малокваліфіованих робітників і у вигляді “відпливу умів”).

3. Міжнародні фінансові операції:

Ø кредити (приватні, державні, міжнародних організацій);

Ø основні цінні папери (акції, облігації і інші боргові зобов’зання);

Ø похідні фінансові інструменти (ф’ючерси, опціони і інш.);

Ø валютні операції.

При цьому співвідношення як між цими трьома напрямами, так і різними формами в рамках кожного з них в останні роки істотно змінюється.

Для початку варто зупинитись на короткому огляді чотирьох найголовніших аспектах глобалізації.

Торгівля: у сукупності частки країн, що розвиваються у світовій торгівлі збільшилася з 19 відсотків у 1971 році до 39 відсотків у 2009 році. Однак має місце глибоке розходження між найбільшими регіонами. Наприклад, країни Азії з новою індустріальною економікою досягли високих показників, у той час як для Африки в цілому характерні погані результати. Важливе значення має також структура експорту країн. Істотно випереджальними темпами йшов ріст експорту продукції обробної промисловості. Частка первинних продуктів у світовому експорті (таких як продукти харчування і сировина), виробництвом яких нерідко займаються найбідніші країни, скоротилася.

Рух капіталу: служить ілюстрацією явища, яке нерідко асоціюється з процесом глобалізації, - різкого зростання припливу приватних капіталів у країни, що розвиваються, протягом більшої частини 90-х років ХХ століття. З графіка видно також, що а) цей ріст відбувся після періоду особливо вираженого “пересихання” цих потоків у 80-і роки, що б) чисті припливи офіційної “допомоги” чи допомоги з метою розвитку помітно скоротилися з початку 80-х років і що в) структура приватних потоків зазнала радикальних змін. Найбільш важливою категорією стали прямі іноземні інвестиції. Портфельні інвестиції і банківські кредити також збільшилися, однак вони характеризувалися більшою нестійкістю й особливо різко скоротилися слідом за фінансовими кризами.

Варто відмітити передусім загальну закономірність: всі сфери міжнародної економіки по темпам зростання випереджають темпи зростання реального сектора, тобто валового внутрішнього продукту. Звідси зростання їх питомої ваги (їх частки, або квот) в ВВП: це торкається і торгівлі, і руху капіталу, і фінансових операцій.

Серед вказаних трьох напрямків швидше всього збільшується об’єм міжнародних фінансових операцій, потім слідують міжнародний рух капіталу (прямі інвестиції) і, нарешті, міжнародна торгівля. Разом з тим в рамках фінансового напряму особливо стрімко зростають валютні операції і об’єм міжнародних операцій з цінними паперами (включаючи похідні фінансові інструменти), процес, що відображає все більшу сек’юритизацію сучасних фінансових ринків (і внутрішніх і міжнародних).

Що стосується прямих іноземних інвестицій, то їх зростання перевершує темпи зростання міжнародної торгівлі, в якій випереджальними (в порівнянні з товарами) темпами збільшується торгівля послугами, технологією, об’єктами інтелектуальної власності.

Ці тенденції знаходять відображення і в інформаційному полі глобалізованної економіки, в якому все більше місце займає фінансова інформація, і у випереджальному зростанні активів фінансових інститутів (банків, страхових компаній, інвестиційних фондів), і в кадрових потребах міжнародної економіки, і в сфері очікувань, які частково зміщаються у бік найбільш жвавих, мінливих і тому найменше передбачуваних фінансових ринків. Нарівні з раціональними очікуваннями тут виникає чимало ірраціональних, які мають реальний вплив на ці ринки.

Як і в інших економічних явищах, слідом за характеристикою їх якісної природи встає питання про їх кількісні параметри. У цьому випадку мова йде про те, як “виміряти” глобалізацію економічної діяльності, як визначити її міру, динаміку її у часі.

Передусім тут треба розрізнювати два питання. Перше з них - це параметри, по яких можна судити про рівень глобалізації всієї світової економіки. Друге питання - це міра відкритості економіки окремої країни або групи країн, рівень її або їх участь в глобальних економічних процесах.

Самими простими і очевидними показниками в цьому значенні є темпи зростання міжнародної торгівлі, які за останнє десятиріччя в 2 рази перевищували темпи зростання виробництва; прямі іноземні інвестиції в ті ж роки росли в 3 рази більш високими темпами, а міжнародні операції з акціями - в 10 раз.

Більш суворий і по можливості формалізований підхід вимагає використання ряду абсолютних і особливо відносних величин. Перші характеризують загальні масштаби зростання зовнішньоекономічних операцій. Другі дозволяють порівняти їх з темпами зростання таких базових економічних показників, як валовий внутрішній продукт, національний прибуток чи об’єм інвестицій (як в цілому, так і по сферах господарства або галузях).

У кожному випадку особливо важливим стає поняття “квота”, тобто відношення зовнішньоекономічних показників до загальноекономічних, що дозволяє судити про міру глобалізації (всього світу або окремої країни).

Рівень, або міра, глобалізації світової економіки загалом слід визначати такими показниками, як:

1) обсяг інтернаціоналізованого (міжнародного) виробництва товарів і послуг і темпи його зростання в порівнянні з об’ємом і темпами зростання усього валового продукту в світі;

2) об’єм і динаміка прямих іноземних інвестицій в порівнянні з об’ємом і динамікою всіх інвестицій (і внутрішніх і міжнародних);

3) об’єм і динаміка міжнародної централізації капіталу (у вигляді злиття і поглинання компаній в різних країнах) в порівнянні із загальними даними про централізацію капіталу (включаючи злиття і поглинання в середині країни);

4) об’єм і динаміка великих, складних комплексних міжнародних інвестиційних проектів (проектне фінансування) в порівнянні із загальними масштабами подібних проектів (і внутрішніх і міжнародних), наскільки дозволяє існуюча статистика;

5) об’єм всієї міжнародної торгівлі товарами і послугами і темпи її зростання в порівнянні з валовим продуктом (в тому й іншому випадку необхідно розглядати товари і послуги не лише в їх сукупності, але і роздільно, оскільки інтернаціоналізація товарного виробництва і обігу внаслідок природних причин істотно вище, ніж в сфері послуг);

6) дані про міжнародні операції з патентами, ліцензіями, ноу-хау;

7) об’єм, і динаміка міжнародних операцій банків і інших кредитних установ в порівнянні із загальним об'ємом і динамікою всіх їх операцій;

8) об’єм і динаміка міжнародних фондових ринків в порівнянні із загальними розмірами цих ринків і темпами їх зростання (портфельні інвестиції: загальні і міжнародні), при цьому доцільно розрізнювати основні сегменти цих ринків: облігації і інші боргові зобов’язання (державні і приватні), акції, похідні цінні папери (ф’ючерси, опціони), операції своп і репо;

9) об’єм і динаміка валютних ринків в порівнянні із загальними масштабами грошових ринків.

Значення кожного з цих показників, очевидно, нерівнозначно, і тому доцільно додати кожному з них певну вагу, віддаючи пріоритет сфері виробництва, науково-технічному прогресу, потім сфері обігу і, нарешті, фінансовій сфері як найбільш рухомій і такій, яка найбільш піддається глобалізації, але в той же час і занадто незалежній і частково відірваній від реального сектора економіки.

108 Інвестиційна діяльність у міжнародних економічних відосинах

Інвестиційні відносини полягають у стосунках між державними та недержавними інституціями, що передбачають вкладення валютних інвестицій у розвиток господарства інших країн.

Державне інвестування відбувається з бюджетних засобів згідно з рішенням уряду чи міжурядових інституцій. Недержавний (приватний) капітал являє собою засоби приватних фірм чи організацій, що спрямовуються за кордон за рішенням їхніх керівних органів. У будь-якому випадку головну роль в інвестиційному процесі відіграє уряд держави, оскільки він може бути його суб'єктом або принаймні контролювати та регулювати інвестиції, які вкладають приватні суб'єкти.

Традиційно розрізняють прямі та портфельні інвестиції, які відображають рівень контролю іноземного капіталу за підприємством, у яке він вкладається. У першому випадку йдеться про купівлю контрольного пакета акцій, а в другому — будь-якої їхньої частки, що дає право на прибуток.

Розвиток міжнародних економічних відносин не можливий без функціонування світової валютної системи. Із найдавніших часів еквівалентом співвідношення вартості під час обміну товарів було золото. Такий стан формалізувала Паризька міжнародна конференція у 1867 р., на якій було прийняте рішення про введення т. зв. золотого стандарту. Співвідношення курсів національних валют визначалось через кількісний вміст золота, яким державні банки могли погасити суму паперових грошей, що перебували в обігу. На міжнародній конференції у Бреттон-Вудс (1944) світова валютна система зазнала кардинальних змін, оскільки на ній було прийняте рішення про виконання функції світових грошей поряд із золотом долара США. Національні валюти обмінювались за фіксованим доларовим паритетом, а США зобов'язувалися обмінювати пред'явлені долари на золото за встановленим офіційним курсом (35 доларів за трій-ську унцію (31,1 грама)). У 1976 р. на міжнародній конференції в Кінґстоні (Ямайка) було прийняте рішення про фактичний відхід від принципів Бреттон-Вудської системи та переведення міжнародних розрахунків на "плаваючий" курс відносно долара США і відміну золотого покриття його вартості.

Сучасні міжнародні економічні відносини характеризуються зростаючою взаємозалежністю господарств країн світу, що

традиційно розуміють як вияв процесу економічної глобалізації. Результатом становлення світової економіки у другій половині XX ст. стала т. зв. система неоколоніалізму, в якій міжнародний економічний порядок визначався нерівноправним становищем країн, що розвиваються. На світовому ринку вони залишились постачальниками дешевої сировини та споживачами промислової продукції, виробленої з неї. Такий міжнародний економічний порядок було зведено до формалізованого пов'язання "північ — південь", що декілька десятиріч визначало стосунки між високорозвиненими державами та країнами "третього світу".

Наприкінці XX — на початку XXI ст. розпочалася трансформація міжнародного економічного порядку. її провісником ще у 70-х роках XX ст. стала "друга хвиля" індустріалізації у країнах, що розвиваються. Зокрема, особливо швидке економічне зростання було зауважено в таких країнах, як Бразилія, Мексика, Індія, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, Венесуела. У 80-х роках XX ст. стрімке зростання обсягів виробництва та потужне економічне зростання змінили економічну та політичну ситуацію на Далекому Сході, що спричинило те, що Китай став претендувати на роль економічного центру Азії.

Ці процеси відбувалися паралельно зі значним спадом обсягу виробництва промислової продукції у розвинених країнах, особливо СІЛА. Водночас у структурі ВВП США, починаючи з 50-х років XX ст., постійно зростає частка сфери послуг, наукових досліджень та управління. Розвинені країни спеціалізуються на розробленні нових технологій ("ноу-хау"), експортуючи капітал та управлінські рішення (штаб-квартири більшості ТНК розташовані у розвинених країнах, а їх виробництво зміщується у країни, що розвиваються). Стосовно цього економічного феномену 3. Бжезінський застосував поняття "технотронна доба", Д. Белл — "постіндустріальне суспільство", Е. Тоффлер — "інформаційне суспільство". Власне поняття, запропоноване Е. Тоффлером, чи не найточніше передає специфіку сучасного розвитку людської цивілізації, яка суттєво зменшує роль географічного простору (зокрема, його розмірів) завдяки розвиткові та вдосконаленню транспортних і, особливо, глобальних інформаційних систем.

Визначальними рисами сучасного світового господарства називають:

—інтенсивний розвиток ринку товарів на основі міжнародної торгівлі;

—вільний рух чинників виробництва у формі інтенсивного 'вивезення капіталу, технологій та робочої сили;

—зосередження виробництва товарів переважно у межах ТНК;

—зростання самостійності фінансових відносин щодо міжнародної торгівлі (широкий розвиток кредитних та інвестиційних відносин);

—розвиток системи міжнародних економічних організацій;

—лібералізація зовнішньоекономічної політики держав світу.

Попри це спостерігається діаметрально протилежний процес фрагментації світового господарства, котрий полягає у виокремленні відносно автономних економічних просторів, у межах яких держави провадять взаємну ліберальну торгову політику, але ззовні вони захищені досить жорсткими протекціоністськими бар'єрами. Інтеграційні процеси в державах, що відбуваються в межах ЄС та Північно-Американської асоціації вільної торгівлі (NAFTA), незважаючи на різну швидкість і суттєві відмінності між ними, ведуть до виникнення потужних центрів міжнародних економічних відносин, що мають наддержавний характер

109. Глобальні Інвестиційні процеси

Світ все більше усвідомлює, що глобалізація являє собою об'єктивне явище сучасності, якого неможливо уникнути, відмінити чи зупинити, оскільки воно є об'єктивним і логічним результатом розвитку суспільства і НТП. Майбутні фахівці вивчатимуть глобалізацію і її вплив на інші сфери людської діяльності як одну з головних навчальних дисциплін. Що стосується становлення світових інститутів управління (система ООН, МВФ, OECD), то їхньою головною метою зараз є вирішення глобальних проблем, звертаючи постійну увагу також на локальні протиріччя.

Глобалізація несе з собою як прогресивний вплив з точки зору подальшого економічного і соціального розвитку людства (стратегічно), так і негативний вплив (тактично) через протиріччя, а також переваги для одних і втрати для багатьох інших.

Через новизну явища глобалізація до цього часу з позиції економічної науки ще недостатньо обгрунтована і формування науки глобалістики ще попереду. Внесок у розвиток концепції деяких напрямів глобалізації було зроблено економістами минулого.

Меркантилісти стверджували, що джерелом багатства суспільства є торгівля, і вважалося за необхідне завжди досягати активного торгового балансу і стимулювання експорту при ввезенні дешевої сировини. Головним напрямом підтримки національної економіки був протекціонізм зовнішньої торгівлі. Экономісти-класики головним рушійним елементом розвитку ринкової системи вважали одержання прибутку, причому втручання держави було небажаним. Дж.Кейнс, враховуючи уроки Великої депресії, стверджував, що ринкова економіка втратила здатність до саморегулювання. Вирішальне значення в його моделі економічної системи набуває сукупний попит і норми прибутку. Досягнення повної зайнятості неможливе. Держава завжди має набір інструментів для здійснення необхідних реформ.

Зараз, коли світова економіка знаходиться на етапі трансформації і глобалізації, всі ці концепції застосовуються різними країнами. Іншими словами, є можливість одночасного функціонування безлічі концепцій, шкіл і напрямів на етапі глобалізації. Виграє той, хто знайшов найкращий шлях для конкретних умов національної економіки.

Україна зараз стоїть лише на етапі вибору моделі, стратегії і тактики розвитку і пошуку методів їх реалізації. Вона має ще визначити свій шлях до активізації своєї участі у вирішенні глобальних завдань у міжнародному поділі праці.

В умовах розгортання інформаційної революції, поглиблення інтернаціоналізації процес всепланетарного співробітництва в економіці значно прискорився. Сьогодні світове господарство перетворилося у надто складний вразливий організм, у якому дуже важко підтримувати баланс сил та інтересів.

Глобалізація набуває різного значення в залежності від того, чи йдеться про окрему компанію, галузь, країну, чи світове виробництво в цілому. Для окремої компанії глобалізація визначається тим, наскільки компанія розширила географію надходження доходів, розподілила активи у різних країнах і наскільки вона залучена до експорту капіталу. Для галузі головним показником є співвідношення обсягів зустрічної торгівлі з обсягами світового виробництва. Для країни це ступінь взаємозв'язку її економіки зі світовою економікою в цілому (співвідношення зовнішньоторгового обороту і ВВП, ГШ в країну і з країни). Глобалізація на світовому рівні — економічний взаємозв'язок між країнами, який зростає і відбивається на зустрічних потоках товарів, послуг, капіталу, ноу-хау.

Україна на етапі трансформації економіки робить спробу вийти на світові ринки, але вона дуже запізнилася і ніхто її на цих ринках не чекає. Майбутній важливий крок — вступ у EU, що дасть певні пільги по залученню інвестицій, участі у спільних технологічних проектах. З 1998 р. почала працювати угода про співпрацю і партнерство з EU.

Глобалізація міжнародної торгівлі, новітні інформаційні технології зближують навіть найвіддаленіші країни. Україна у випадку належного розвитку своєї економіки має реальні шанси взяти участь у багатьох проектах на Американському континенті, в Африці, Тихоокеанському регіоні. Для України важливо не втратити час, зуміти своєчасно використати можливості, які з'являються. Кожна країна створює свою систему взаємозв'язків із зовнішнім світом і проголошує свої цілі, інтереси і пріоритети. Щоб не залишатися на узбіччі світового розвитку, Україна має вирішити, як вона буде підпорядковуватися правилам функціонування глобального господарського механізму, підтримувати його високий темп роботи.

110. глобальна ресурсноенергетична проблема

Паливно-енергетична і сировинна глобальні проблеми. Використання паливно-енергетичних і сировинних ресурсів на сьогодні зростає значними темпами. На кожного жителя планети виробляється 2 кВт енергії, а для забезпечення загальновизнаних норм якості життя необхідно 10 кВт. Такий показник досягнутий лише у розвинених країнах світу. У зв’язку з цим нераціональне використання енергії у поєднанні зі зростанням народонаселення та нерівномірним розподілом паливно-енергетичних ресурсів різних країн та регіонів призводить до необхідності нарощення їх виробництва.

Проте енергетичні ресурси планети обмежені. При запланованих темпах розвитку ядерної енергетики сумарні запаси урану будуть вичерпані в перші десятиліття ХХІ ст. Проте, якщо витрати енергії будуть на рівні енергетики теплового бар’єру, то всі запаси невідновлюваних джерел енергії згорять у перші десятиліття. Тому з точки зору матеріально-речового змісту основними причинами загострення паливно-енергетичної та сировинної проблем є зростання масштабів залучення у виробничий процес природних ресурсів та їх обмежена кількість на планеті.

Шляхи вирішення паливно-енергетичної та сировинної глобальних проблем. Основними шляхами вирішення паливно-енергетичної та сировинної проблем з точки зору матеріально-речового змісту суспільного способу виробництва є:

· зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Так, ціни на них у слаборозвинених державах диктують крупні ТНК, які зосередили у своїх руках контроль на природними багатствами. За даними ЮНКТАД, від трьох до шести ТНК контролюють 80-85% світового ринку міді, 90-95% світового ринку залізної руди, 80% ринку бавовни, пшениці, кукурудзи, кави, какао інше;

· об’єднаним зусиллям розвинених держав протиставити стратегію об’єднання дій країн-експортерів паливно-енергетичних та паливних ресурсів. Ця стратегія повинна стосуватися об’єму добування всіх видів ресурсів, квот їх продажу на зовнішніх ринках інше;

· оскільки розвинені країни і ТНК намагаються здійснювати лише первинну обробку мінеральної сировини в країнах, що розвиваються, то останнім необхідно нарощувати випуск готової продукції, що дозволило б їм знано збільшити доходи від експорту;

· проведення прогресивних аграрних перетворень;

· об’єднання зусиль всіх країн для вирішення глобальних проблем, значно збільшити витрати на усунення екологічної кризи за рахунок послаблення гонки озброєнь та скорочення воєнних витрат.

· використання комплексу економічних заходів управління якістю навколишнього середовища, в тому числі субсидій та дотацій на виготовлення екологічно чистої продукції, за виконання державних екологічних проектів інше.