4. Міжнародний поділ праці

Сутність міжнародного поділу праці. Розвиток міжнародних економічних відносин обумовлений відмінностями у наділеності країн факторами виробництва (економічними ресурсами). Це веде, з одного боку, до міжнародного поділу праці, а з іншого — до переміщення цих факторів між країнами.    Поняття “міжнародний поділ праці” відображує явища та процеси поділу праці між суб’єктами різних країн і на наддержавному рівні.    Міжнародний поділ праці — це процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об’єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності. Спочатку розподіл праці зароджується в межах країн, потім охоплює сусідні країни і зрештою весь світ. Міжнародний поділ праці як вищий ступінь суспільного поділу праці є основою міждержавних економічних відносин і об’єктивною умовою загальної економічної взаємозалежності.    До промислового перевороту (кінець ХVІІІ — перша половина ХІХ ст.) міжнародний поділ праці базувався на відмінностях в природно-кліматичних умовах виробництва (клімат, ґрунти, надра, водні і лісові ресурси). Така природна залежність спеціалізації виробництва окремих країн існувала з давен і збереглась до цього часу.    На індустріальній стадії виробництва посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на відмінностях країн за іншими факторами виробництва: капітал, праця, підприємницькі здібності, знання. В економічних взаємовідносинах країн став домінувати принцип порівняльних переваг. Відповідно до цього принципу країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть створювати з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами.    Формуючись на основі технічного та технологічного поділу праці, під дією не тільки економічних, а й політичних сил, міжнародний поділ праці відображає рівень інтернаціоналізації продуктивних сил суспільства, ступінь розвитку продуктивної сили праці, її функціональної розгалуженості та дієздатності. Його основними формами є міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація (рис. 25.1).    Міжнародна спеціалізація в світовому господарстві. Міжнародна спеціалізація виробництва — це форма міжнародного поділу праці, за якої зосередження однорідного виробництва у світі відбувається на основі прогресуючої диференціації виробничих процесів між різними країнами та їх суб’єктами. Іншими словами, відбувається зосередження виробництва одних видів продукції в одних країнах (або на підприємствах одних країн), а інших видів продукції — в інших країнах (чи на їх підприємствах).    Відомі дві історичні форми міжнародної спеціалізації — міжгалузева і внутрішньогалузева. Міжгалузева спеціалізація передбачає зосередження в окремих країнах певних галузей виробництва при відсутності цілого ряду інших галузей. Раніше міжнародна спеціалізація виробництва розвивалась виключно як міжгалузева, прикладом якої є спеціалізація багатьох країн Африки, Азії та Латинської Америки на виробництві мінеральної та сільськогосподарської сировини, а також деяких видів продовольства.

Рис. 25.1. Міжнародний поділ праці та його форми

   Певною мірою такий вид спеціалізації отримав розвиток і між розвинутими країнами, відносно невеликими за розміром території та чисельністю населення. Проте їх спеціалізація частково пов’язана також з географічним середовищем і природними умовами, вона більш прогресивна і характеризується виробництвом промислової продукції та напівфабрикатів. Прикладом такої спеціалізації є Швейцарія, яка відома на весь світ випуском годинників, Швеція — постачальник високоякісної сталі та підшипників, Бельгія — чавуну і сталі, Фінляндія — лісоматеріалів і продукції деревообробки тощо. Високорозвинуті країни орієнтують своє виробництво не тільки на національні, а й на міжнародні економічні потреби. Виготовлена ними продукція споживається в усіх частинах світу. Водночас посилюється орієнтація на переробку привізної сировини, замість традиційних місцевих виробництв формуються нові галузі промисловості.    Внутрішньогалузева спеціалізація пов’язана з галузями, що засновані не стільки на використанні природних ресурсів, скільки на результатах науково-технічної діяльності і охоплюють переважно розвинуті країни. Ці країни мають приблизно однакову галузеву структуру виробництва і можливість окремої країни посісти певне місце у міжнародній спеціалізації шляхом випуску найпомітнішої продукції, що залежить від рівня витрат на галузеві науково-дослідні роботи.    Одним із напрямів внутрішньогалузевої спеціалізації є предметна спеціалізація, що полягає в зосередженні випуску певних видів продукції даної галузі у тій чи іншій країні. Зокрема, існує спеціалізація великих фірм США, Великобританії, ФРН, Японії, а отже і самих цих країн на виробництві окремих видів обладнання, синтетичних матеріалів тощо. У деяких галузях формується спеціалізація на виробництві виробів певних типорозмірів. Так, тракторобудування США спеціалізується на виробництві потужних колісних та гусеничних тракторів, Великобританії — колісних тракторів середньої, а ФРН — малої потужностей.    Більш тісні зв’язки між виробниками різних країн виникають на основі подетальної спеціалізації, що являє собою спеціалізацію заводів окремої країни по випуску комплектуючих виробів, вузлів або деталей, які не мають самостійного споживання. Така спеціалізація отримала розвиток при виробництві масової продукції: автомобілів, радіоапаратури, тракторів тощо — і поширюється на випуск двигунів, електрообладнання, підшипників, коробок передач, приборів і т. п.    Міжнародна виробнича кооперація є похідною формою міжнародного поділу праці, яка полягає в розвитку міжнародних виробничих зв’язків, що виникають та існують між міжнародно спеціалізованими суб’єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів.

5. Світовий ринок, його структура та ключові характеристики

Розвиток міжнародного поділу праці поклав основу для виникнення світового ринку.

Світовий ринок можна розглядати як сукупність національних ринків окремих країн, що пов´язані між собою міжнародними економічними відносинами. Його становлення проходило на основі удосконалення внутрішніх ринків.

В час розвитку мануфактурного виробництва (XVI—XVIII століття) міські ринки вже стають тісними для виробників. Частку виробленої продукції виробники прагнуть продавати за межами національних кордонів. Так, створюється національний ринок, який включає в себе внутрішній ринок, що орієнтується на іноземних покупців. Накреслимо умовно малюнок формування цих ринкових структур.

Взаємодія країн А, Б, В може бути умовно зображена перетинанням їхніх економічних інтересів. Ці інтереси можуть бути різноманітними, але ми розглянемо тільки торговельні (ринкові) відносини.

Контур А — це умовне відображення внутрішнього ринку будь-якої країни. Ми бачимо, що основна частка виробленої продукції продається на внутрішньому ринку.

Розширення виробництва призвело до пошуку інших ринків. Частка продукції починає продаватись за межами виробництва, що відображає формування національного ринку.

Ринок, де мають місце відносини купівлі-продажу товарів двох і більше країн являє собою міжнародний ринок. Міжнародний ринок — це сукупність тих частин національних ринків країн, що взаємодіють між собою з приводу купівлі-продажу товарів та послуг.

Перетворення мануфактурного виробництва в фабрику індустрії в першій половині XIX століття призвело до перетворення локальних центрів міжнародної торгівлі в єдиний світовий ринок. Його остаточне формування завершилось в XIX—XX столітті.

Світовий ринок є феномен товарного виробництва, що переріс національні кордони. Основна його риса — це здійснення міждержавного пересування товарів, послуг, факторів виробництва, фінансових ресурсів. В соціально—економічному плані світовий ринок являє собою сукупність відносин, що виникають через взаємодію внутрішнього і зовнішнього попиту і пропозиції.

В сучасних умовах світовий економічний розвиток характеризується більш широким залученням країн до міжнародних економічних взаємозв´язків і посиленням їхньої взаємозалежності. Процес, що сприяє подоланню відокремленості національних господарств, отримав назву як процес інтернаціоналізації. Можна з певним припущенням сказати, що інтернаціоналізація призвела до створення світового господарства.

Світове господарство — це сукупність національних економік окремих країн і регіональних економічних об´єднань, що взаємодіють між собою на підставі міжнародного поділу праці.

Різниця між світовим господарством і світовим ринком полягає в тому, що світове господарство являє собою високу стадію розвитку ринкової економіки, для якої притаманним є не стільки міжнародний рух товарів, скільки міждержавне переміщення факторів виробництва.

Світове господарство — це ринкова система, в якій залежності від об´єкта купівлі—продажу відокремлюють три великих групи світових ринків: товарний, грошовий і ринок праці.

До складу світового товарного ринку входять: ринок споживчих товарів, ринок засобів виробництва і ринок послуг.

Світовий ринок споживчих товарів за товарно-галузевою структурою об´єднує ринки продовольчих і непродовольчих товарів, ринок житла, ринок споруд невиробничого призначення.

Світовий ринок засобів виробництва складається з ринків споруд виробничого призначення, засобів праці, сировини, корисних копалин, матеріалів, енергії й інших видів продукції виробничого призначення.

Світовий ринок послуг охоплює ринки лізингових, транспортних, інжинірингових, страхових, туристичних, рекламних та інших послуг, а також ринок ліцензій і ноу-хау.

Світовий фінансовий ринок в основному обслуговує рух реальних товарно-матеріальних цінностей. До його складу також входять інвестиційні, грошові та ринки позичкових капіталів.

Світовий інвестиційний ринок — це вкладення капіталу в створення або придбання за кордоном підприємств (об´єктів) виробничо-господарського призначення.

На світовому ринку позичкових капіталів пропонується на тимчасове використання за плату різноманітні платіжні засоби (гроші, пінні папери). Цей ринок здійснює акумуляцію і перерозподіл грошових ресурсів у світовому економічному просторі.

Світовий грошовий ринок утворює систему відносин з обміну іноземних валют і платіжних документів в іноземній валюті за вільними ринковими цінами.

Об´єктом купівлі-продажу на міжнародному ринку праці є іноземна робоча сила. Цей ринок складається зі світового ринку кваліфікованих робітників, світового ринку некваліфікованих робітників і світового ринку спеціалістів.

Суб´єктом міжнародних економічних відносин на макроекономічному рівні виступають окремі громадяни, фізичні особи, підприємства і фірми, що здійснюють зовнішньоекономічні операції.

На макроекономічному рівні суб´єктами виступають національні господарства, що регулюють і безпосередньо здійснюють зовнішньоекономічну діяльність. В ньому також беруть участь міжнародні економічні організації і наднаціональні інститути.

Міжнародні економічні відносини являють собою особливу підсистему в межах загальної системи економічних відносин. Основна особливість цих відносин полягає в тому, що вони здійснюються між суб´єктами різних країн.

Світовий ринок як система економічних відносин виконує такі функції:

• оптимізація використання факторів виробництва в світовому просторі;

• інформує виробників і споживачів про наявність і ціну товарів;

• дає об´єктивну оцінку виробничої діяльності з позицій міжнародних стандартів і критерії якості товару.

Як висновок можна сказати, що світовий ринок став закономірним результатом розвитку внутрішніх і національних ринків товарів, які вийшли за межі державних кордонів. Для нього характерні такі риси:

• є категорією товарного виробництва, яке у пошуках збуту своєї продукції вийшло за національні межі;

• виявляється у міждержавному переміщенні товарів під впливом не тільки внутрішніх, але й зовнішніх попиту і пропозиції;

• оптимізує використання факторів виробництва, підказуючи виробнику, в яких галузях та регіонах вони можуть бути застосовані найефективніше;

• виконує санувальну роль, вибраковуючи з міжнародного обміну товари та часто їх виробників, які не можуть забезпечити міжнародний стандарт якості за конкурентних цін;

• на ньому існує особлива система цін — світові ціни;

• на ньому рух товарів зумовлюється не лише економічними факторами (виробничими зв´язками між підприємствами та регіонами країни), а і зовнішньоекономічною політикою окремих держав.

Світовий ринок є сферою міжнародного обміну і тому має зворотний вплив на виробництво: показує йому що, скільки та для кого треба продукувати. З цього боку світовий ринок є первинним щодо виробника і є центральною категорією міжнародної економіки.

6. Причини існування світового бізнесу

Ведення міжнародного бізнесу має значні відмінності в порівнянні з веденням бізнесу в рамках країни. Велике значення для успішної діяльності фірми набувають речі, про які національним компаніям не доводиться навіть думати. У зв'язку з цим стає очевидним необхідність ретельного вивчення особливостей ведення і управління міжнародним бізнесом, чим саме і займається міжнародний менеджмент.

Міжнародний бізнес можна визначити як ділову взаємодію фірм різних форм власності або їхніх підрозділів, що знаходяться в різних країнах, що має головною метою одержання прибутку за рахунок отримання вигод із переваг ділових міжнародних операцій.

«Міжнародний бізнес - це підприємницька діяльність, пов'язана з використанням капіталу в різноманітних формах і переваг підвищеної ділової активності; здійснюється з метою отримання прибутку і поширюється на міжнародну економічну сферу»

Міжнародний бізнес включає будь-які господарські операції, що здійснюються двома і більше країнами. Такі ділові взаємовідносини можуть виникати на рівні як приватних, так і державних організацій. У випадку участі приватних компаній у міжнародному бізнесі господарські операції, як правило, проводяться з метою одержання прибутку. Діяльність фірм, що мають державну форму власності, не завжди орієнтована на прибуток.

Основні причини здійснення міжнародного бізнесу:

1) Вихід до нових джерел корисних копалин і сировини;

2) Доступ до нових ринків робочої сили;

3) Прагнення до нових ринків збуту.

Характерні риси міжнародного бізнесу:

1) Отримання прибутку відбувається за рахунок використання переваг виходу за межі національних ринків.

2) Підприємства отримують додаткові економічні можливості, що витікають із:

a. Ресурсних особливостей міжнародних ринків;

b. Місткості зарубіжних ринків;

c. Правових особливостей зарубіжних країн;

d. Специфіки міждержавних політичних та економічних взаємовідносин.

3) Внаслідок інтернаціоналізації кожному бізнесу стає максимально доступним глобальний бізнес-сервіс, незалежний від національної належності, орієнтований лише на економічну ефективність.

4) Визначна роль культурного фактора в діяльності міжнародних компаній.

5) Міжнародний бізнес – це система постійно оновлюваних і складно взаємодіючих професійних знань принципово вищого рівня, ніж наявна в будь-якому національному бізнесі.

6) Міжнародний бізнес вбирає в себе найкращі національні зразки, все найкраще у світовій практиці.

7) Принципова відмінність міжнародного бізнесу полягає в оберненій оцінці внутрішньої державної ситуації: негативні тенденції в економіці можуть відкрити додаткові можливості для розвитку міжнародних компаній.

8) На відміну від національної конкуренції, міжнародний бізнес може відчувати підтримку своєї держави у боротьбі з конкурентами в багатьох формах.

9) Інформація – головний стратегічний ресурс міжнародного бізнесу, адаптація – його головна стратегічна зброя.

7. Сутність міжнародних економічних відносин.

Міжнародна економіка як наука вивчає рух потоків товарів, послуг та платежів на міжнародному рівні з метою виявлення сталих причинно-наслідкових зв’язків між ними та внутрішньогосподарськими явищами і процесами; економічну політику, яка регламентує вищеназвані потоки та їх вплив на суспільний добробут.

Об’єктами міжнародних економічних відносин є товари, послуги, матеріально-грошові та трудові ресурси, які є предметом міжнародного обміну.

Суб’єкти міжнародних економічних відносин – це учасники міжнародних економічних явищ і процесів, які здатні самостійно та активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів. Суб’єкти міжнародних економічних відносин мають наступну класифікацію:

1) за рівнем розвитку стосунків:

а) мікрорівень – підприємства, фірми, фермерські господарства, окремі особи;

б) мезорівень – регіони, галузі економіки;

в) макрорівень – держави, групи держав, міжнародні організації.

2) за правовим статусом:

а) фізичні особи – право- та дієздатні особи, які y міжнародних відносинах виступають як окремі індивідууми, тобто діють від власного імені й не представляють ніяких фірм (комерсанти-індивідуали, наймані працівники (трудові мігранти), туристи);

б) юридичні особи – це організації, фірми, корпорації, що займаються зовнішньоекономічною діяльністю й відповідають наступним ознакам: постійність існування, незалежно від окремих елементів, осіб, які входять до їхнього складу та можуть змінюватися; наявність власного майна, відокремленого від майна його учасників; наявність права купувати, володіти, користуватися й розпоряджатися об’єктами власності; наявність права від свого імені бути позивачем і відповідачем y суді та арбітражі; самостійна майнова відповідальність.

Юридичні особи поділяються також за організаційно-правовим критерієм :

– товариства з необмеженою відповідальністю;

– товариства з обмеженою відповідальністю;

– акціонерні товариства;

– командитні товариства;

– одноосібні підприємства.

Держава – це особливий суб’єкт міжнародних економічних відносин. Відносини і зв’язки між державами знаходяться в основі створення цілісної світогосподарської системи. Більшість міжнародних організацій є міждержавними. Саме держави створюють поле діяльності для суб’єктів мезо- і макрорівня, укладаючи між собою договори про двостороннє та багатостороннє співробітництво.

8. Суб’єкти міжнародних економічних відносин.

Суб’єкти міжнародних економічних відносин – це учасники міжнародних економічних явищ і процесів, які здатні самостійно та активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів. Суб’єкти міжнародних економічних відносин мають наступну класифікацію:

1) за рівнем розвитку стосунків:

а) мікрорівень – підприємства, фірми, фермерські господарства, окремі особи;

б) мезорівень – регіони, галузі економіки;

в) макрорівень – держави, групи держав, міжнародні організації.

2) за правовим статусом:

а) фізичні особи – право- та дієздатні особи, які y міжнародних відносинах виступають як окремі індивідууми, тобто діють від власного імені й не представляють ніяких фірм (комерсанти-індивідуали, наймані працівники (трудові мігранти), туристи);

б) юридичні особи – це організації, фірми, корпорації, що займаються зовнішньоекономічною діяльністю й відповідають наступним ознакам: постійність існування, незалежно від окремих елементів, осіб, які входять до їхнього складу та можуть змінюватися; наявність власного майна, відокремленого від майна його учасників; наявність права купувати, володіти, користуватися й розпоряджатися об’єктами власності; наявність права від свого імені бути позивачем і відповідачем y суді та арбітражі; самостійна майнова відповідальність.

Юридичні особи поділяються також за організаційно-правовим критерієм :

– товариства з необмеженою відповідальністю;

– товариства з обмеженою відповідальністю;

– акціонерні товариства;

– командитні товариства;

– одноосібні підприємства.

Держава – це особливий суб’єкт міжнародних економічних відносин. Відносини і зв’язки між державами знаходяться в основі створення цілісної світогосподарської системи. Більшість міжнародних організацій є міждержавними. Саме держави створюють поле діяльності для суб’єктів мезо- і макрорівня, укладаючи між собою договори про двостороннє та багатостороннє співробітництво.

Залежно від ступеня розвитку стосунків та тривалості дії угод між суб’єктами світогосподарської взаємодії розрізняють рівні розвитку міжнародних економічних відносин:

1) міжнародні економічні контакти – це найпростіші, одиничні, випадкові економічні зв’язки, що мають епізодичний характер і регулюються переважно разовими угодами. Зв’язки даного рівня притаманні юридичним і фізичним особам;

2) міжнародна економічна взаємодія – це добре відпрацьовані, стійкі економічні зв’язки між суб’єктами міжнародних економічних відносин, які базуються на міжнародних економічних угодах і договорах, укладених на досить тривалий період часу;

3) міжнародне економічне співробітництво, тобто міцні й тривалі зв’язки кооперативного типу, які в своїй основі мають спільні, наперед вироблені та узгоджені наміри, закріплені в довгострокових економічних договорах і угодах.;

4) міжнародна економічна інтеграція – вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, який характеризується взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики, як y взаємних економічних відносинах, так і y відносинах з третіми країнами.

Відмітимо, що міжнародні економічні відносини виникають і розвиваються в різноманітних конкретних формах, значення і співвідношення яких неоднакове на різних етапах для різних країн та регіонів світу, а саме: міжнародні валютні відносини; міжнародні фінансово-кредитні відносини; міжнародне виробниче співробітництво; міжнародне науково-технічне співробітництво; міжнародні трудові відносини; міжнародна торгівля товарами; міжнародна торгівля послугами; міжнародні транспортні відносини.

Чітких меж між цими формами провести неможливо, оскільки існує багато субформ, що знаходяться на перетині двох і більше форм, а тому їх можна віднести до тієї чи іншої форми із значною мірою умовності.

9. Суть міжнародних економічних відносин їх трансформація

Внаслідок зростання взаємозалежності світогосподарські зв’язки поступово переходять до нового якісного стану, який характеризується тим, що світове економічне співтовариство з сукупності більш чи менш економічно об’єднаних країн перетворюється в цілісну економічну систему, в якій національні господарські системи виступають складовими елементами єдиного світового господарського організму, а їх доля визначається, насамперед, процесом розвитку цього організму в цілому.

Причина цього явища – інтернаціоналізація виробництва, тобто переростання сучасним виробництвом його національних кордонів, розвиток взаємозалежності між національними виробничими процесами.

Матеріальною основою інтернаціоналізації виробництва є міжнародний поділ праці (МПП). Поняття МПП відображає явища якісної диференціації трудової діяльності на міжнародному рівні, в процесі суспільного розвитку і є основою різних форм обміну цією діяльністю між країнами, об’єктивною базою розвитку світового ринку. Поглиблення і розвиток МПП і, відповідно, міжнародних економічних відносин залежать від наступних чинників:

– природних (кліматичних, географічних, демографічних, тощо), які є історично і логічно похідними;

– набутих (виробничих, технологічних), які на сьогодні є визначальними;

– соціальних, національних, етнічних, політичних та правових норм.

У сучасних умовах вирішальний вплив на МПП має науково-технічний прогрес. Якщо раніше природні ресурси розглядались як один з головних факторів економічного розвитку країни, то останнім часом ставлення до нього змінюється, оскільки:

а) науково-технічна революція докорінно трансформує паливно-сировинну базу виробництва;

б) наявність природних ресурсів може мати й негативні наслідки.

Порівняльний аналіз конкурентоспроможності більш ніж 20 країн заходу, зроблений відомими вченими на основі майже 340 показників і зведений y 10 груп, визначає як найсуттєвіші фактори, наведені в схемі 1.1.

Можливості, перспективи та роль міжнародних економічних відносин, значення та співвідношення їх основних форм та напрямів визначаються поглибленням міжнародного поділу праці, переходом від нижчих до вищих його типів.

Загальний тип МПП визначає міжгалузевий міжнародний обмін, зокрема, товарами видобувних та переробних галузей.

Частковий тип міжнародного поділу праці передбачає переважний розвиток міжнародної торгівлі готовими виробами різних галузей та виробництв, у тому числі внутрішньогалузевої.

Одиничний МПП означає спеціалізацію на окремих етапах виробництва (вузлах, деталях, напівфабрикатах тощо), на стадіях технологічного циклу, а також у межах науково-технічних, проектно-конструкторських і технологічних розробок та інвестиційного процесу.

10. ТЕМА 5. МІЖНАРОДНА МІГРАЦІЯ РОБОЧОЇ СИЛИ

Міжнародні міграційні процеси потребують регулювання з боку держав, що беруть участь в обміні трудовими ресурсами. Контролю і регулюванню підлягають соціальний, віковий та професійний склад мігрантів, рівень в'їзду та виїзду іноземних трудящих. Функції міждержавного та внутрішньодержавного розподілу робочої сили, регулювання обсягу та структури міграційних потоків дедалі більшою мірою виконують міністерства праці, внутрішніх та закордонних справ, а також спеціально створені державні та міждержавні органи. Згідно з прийнятою в міжнародних відносинах практикою країни, які обмінюються робочою силою, визнають пріоритет норм міжнародного права над національним законодавством.  Іноземна робоча сила вербується нині, як правило, за допомогою створених за кордоном державних вербувальних комісій, у функції яких входить ретельний відбір кандидатів для праці на підприємствах своєї країни з урахуванням їх віку, здоров'я, кваліфікації. Такі вербувальні пункти засновані, зокрема, німецьким урядом в Італії, Греції, Іспанії, Туреччині, Португалії. Аналогічні вербувальні агентства за кордоном має й Франція, а також інші країни. Держава часто регулює й перевезення робітників, що завербовані за кордоном, звичайно їх доставляють до місця роботи партіями у спеціальних поїздах.  Важливим елементом імміграційної політики західних держав є встановлення юридичного статусу мігрантів, що визначає їхні соціально-економічні, трудові, житлові та інші права, закріплені як у міжнародних угодах, так і в національних законодавствах. Цей статус позбавляє іноземних робітників політичних прав, обмежує в більшості випадків їх участь у профспілковій діяльності, регламентує строки перебування мігранта в країні зайнятості. У Швейцарії, наприклад, іммігрантам заборонено протягом року міняти місце роботи, протягом двох років — професію та місце проживання, заборонено брати участь у профспілковій діяльності. Подібні за змістом законодавства щодо іммігрантів діють також у Бельгії, Нідерландах, Франції, ФРН, Швеції та інших країнах. Разом з тим засоби державного регулювання імміграції в різних країнах дещо відмінні. Французький та бельгійський уряди, наприклад, заохочують сімейну інтеграцію і проводять курс на обмеження загальної кількості іноземців, що перебувають у країні. Німецький уряд установив обмежувальний кількісний ценз для іноземців у районах країни з їх надто високою питомою вагою і здійснює ротацію іноземних працівників у цілому.  Різноманітні аспекти трудової міграції та статусу іноземних працівників регулюються двосторонніми та багатосторонніми угодами, відповідними національними законодавчими актами та урядовими постановами. Двосторонні угоди про обмін робочою силою укладені між ФРН і Туреччиною, ФРН і Італією, Марокко, між Нідерландами й Тунісом, Францією й Алжиром, Францією й Португалією. Окремі угоди регулюють міграцію в певних регіонах світу. До них належить, зокрема, укладена скандинавськими країнами угода про утворення «Скандинавського ринку праці», відповідно до якої між цими країнами встановлений вільний обмін робочою силою.  Засоби й методи реалізації міграційної політики західних країн змінюються залежно від конкретної ситуації на ринку праці. Так, в умовах дефіциту трудових ресурсів у західноєвропейських країнах уряди цих держав уживали заходів до заохочення імміграції, в тому числі й нелегальної. Коли ж інтереси монополій почали вимагати зниження рівня імміграції, держава поставила перешкоди новому припливові іноземної робочої сили. У 1980 р. Міжнародна організація праці розпочала здійснення Європейського регіонального проекту відносно мігрантів другого покоління. Цей проект має на меті сприяння інтеграції молодих мігрантів у життя тих країн, де працюють їхні батьки, а у випадку добровільного повернення — в життя країни походження. В межах цього проекту здійснюється експериментальний проект забезпечення професійної підготовки молодих мігрантів, що мають відповідну кваліфікацію. Останнім часом у зв'язку з утворенням «єдиної Європи» у країнах ЄС гостро постало питання про можливі наслідки цього процесу на ринку робочої сили. Активно обговорюється перспектива припинення використання праці іммігрантів із країн «третього світу». На запровадженні найсуворіших обмежень наполягають передусім уряди Франції, ФРН та Великої Британії, в яких переселенці із слаборозвинутих регіонів становлять абсолютну більшість серед іммігрантів. Державне регулювання міграційних процесів дає позитивні результати, але має дошкульні місця. Контроль за рівнем в'їзду іноземців, здійснюваний усіма урядами країн імміграції, безумовно, сприяє дозуванню їхнього припливу залежно від виробничих потреб й ситуації на ринку праці. В такий спосіб попереджається спалах соціального напруження, який міг би виникнути за масового припливу іноземців в умовах власного масового безробіття. Навіть з урахуванням існування двох ринків праці — для іммігрантів та для своїх працівників — уникнути конфронтації між ними було б важко. Регулювання надає організованого й певною мірою планомірного характеру найманню, розподілові й використанню імпортованої робочої сили. Разом з тим усі закони й підзаконні акти держав—споживачів іноземної праці не надають рівних прав іммігрантам в економічній, політичній й соціальній сферах, як цього вимагає Загальна Декларація прав людини й рішення МОП у справах мігрантів. У постановах урядів національні інтереси превалюють над міжнародними нормами та інтернаціональними принципами рівності й свободи. Активну роль у регулюванні міжнародних міграційних процесів і захисті прав мігрантів відіграє Міжнародна організація з питань міграції (МОМ). Основними завданнями, які вирішує ця організація, є: • управління впорядкованою і плановою міграцією громадян з урахуванням потреб країн еміграції та імміграції; • сприяння переміщенню кваліфікованих кадрів між державами; • організація міграції біженців та переміщених осіб, змушених залишити свою батьківщину.

11. Міжнародна торгівля товарами її місце у міжнародних економічних відносинах

Міжнародна торгівля посідає особливе місце в складній системісвітогосподарських зв'язків. Хоча в сучасних умовах головною формою міжнародних економічних відносин є не вивіз товарів, а зарубіжне інвестування, все ж міжнародна торгівля за своїми масштабами й функціями

в загальному комплексі МЕВ зберігає винятково важливе значення. Вона опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб'єктів, міжнародний трансфер технологій і т. п.

І історично, і логічно інтернаціоналізація господарського життя почалася зі сфери товарного обороту. Від епізодичної мінової (без посередництва грошей) торгівлі розвиток ішов до локальних ринків. Великі географічні відкриття стимулювали закордонну торгівлю (це стало однією з найважливіших передумов становлення капіталізму в Англії та на Європейському континенті). В XVI— XVII ст., за доби так званого первісного нагромадження капіталу, відбулося об'єднання локальних центрів міжнародної торгівлі в єдиний світовий (капіталістичний) ринок.

Таким чином, становлення світового ринку як системи, як результату потужного і невпинного процесу інтернаціоналізації виробництва й обміну пов'язане з промисловим переворотом, з розвитком розширеного відтворення на індустріальній основі. Поглиблення міжнародного поділу праці в умовах сучасної техногенної цивілізації веде до подальшого бурхливого розвитку

світового товарообороту.

Каналами зовнішньої торгівлі щорічно проходить 1/5 всієї виробленої у світі продукції, і ця частка постійно зростає, особливо в умовах міжнародної інтеграції.

Міжнародна торгівля — сфера міжнародних товарно-грошових відносин, специфічна форма обміну продуктами праці (товарами і послугами).між продавцями і покупцями різних країн. Міжнародна, торгівля являє собою сукупність зовнішньої торгівлі всіх країн світу.

Під терміном «зовнішня торгівля» розуміють торгівлю будь-якої країни з іншими країнами, що складається з оплачуваного ввозу (імпорту) й оплачуваного вивозу (експорту) товарів.

Зовнішню і міжнародну торгівлю характеризують три важливі параметри: загальний обсяг (товарооборот), товарна структура і географічна структура.

З другої половини XX ст., коли міжнародний обмін набув «вибухового» характеру, світова торгівля розвивається високими темпами. В період 1948—1997 рр. світовий торговельний оборот зріс у 17 разів. Період між 1950 і 1970 р. був надзвичайно плідним для розвитку міжнародної торгівлі. Саме в цей період було досягнуто щорічне 7-процентне зростання світового експорту. Однак уже в 70-ті роки цей показник знизився до 5 %, ще більш скоротившись у 80-ті роки. Наприкінці 80-х світовий експорт продемонстрував помітне пожвавлення (до 8,5 % у 1988 р.). Після явного спаду на початку 90-х у середині 90-х років він знову набрав високих стійких темпів.

12. форми державного регулювання міжнародної торгівлі

Зовнішня торгівля (ЗТ) є важливою і історично першою формою міжнародних економічних відносин. Вона являє собою обмін товарами та послугами між державно оформленими національними господарствами. Це торгівля однієї країни з іншими країнами світу. Вона складається з ввозу (імпорту) і вивозу (експорту) товарів. В сукупності зовнішня торгівля різних країн утворює міжнародну торгівлю. В сучасних умовах у міжнародній торгівлі приймають участь всі суб’єкти світового господарства. В її основі лежить міжнародний поділ праці. Розвиток міжнародної спеціалізації виробництва та поглиблення вищеназваного розподілу праці (у виді загального, часткового та одиничного) породжує різноманітність форм і напрямків міжнародної торгівлі. Глибокий вплив на неї справляє науково-технічна революція, що прискорила якісні перетворення всіх елементів продуктивних сил і зрушення в географічній та товарній структурі світових товаропотоків. Важливе значення в розвитку міжнародної торгівлі займає її регулювання. Розрізняють такі види державного регулювання міжнародної торгівлі: 1) одностороннє; 2) двостороннє; 3) багатостороннє. Одностороннє регулювання полягає у застосуванні методів впливу урядами країн в односторонньому порядку без погодження або консультацій з торговими партнерами. Такі заходи вживають здебільшого під час загострення політичних відносин. Двостороннє регулювання передбачає, що заходи торгової політики попередньо узгоджуються країнами – торговими партнерами. Кожна зі сторін попереджує свого торгового партнера про вживання будь-яких заходів, які, як правило, не вносять суттєвих змін у торгові відносини, а лише сприяють їм. Багатостороннє регулювання передбачає узгодження і регулювання торгової політики багатосторонніми угодами. Найважливіше значення в регулюванні торгово-економічних відносин країн світової співдружності має Генеральна угода про тарифи та торгівлю (ГАТТ). В залежності від масштабів втручання в міжнародну торгівлю розрізняють протекціоністську торгову політику і політику вільної торгівлі. Вільна торгівля (free trade) – політика мінімального державного втручання в зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політика базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи виконують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію. Протекціонізм (protectionism) – державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики. Проводячи політику протекціонізму, держава захищає національних виробників, стимулює розвиток національного виробництва. З іншого боку, така політика може призвести до застійних явищ, оскільки послаблюються стимули до технічного прогресу, що, своєю чергою, веде до падіння конкурентоспроможності національних товарів. За такої політики посилюється нелегальне ввезення товарів контрабандою. Крім того, торгові партнери можуть вжити відповідних заходів щодо експорту товарів цієї країни, що завдасть її економіці збитків. Протекціонізм переважає в зовнішньоторговельній політиці країн, що розвиваються. Виділяють декілька форм протекціонізму: • селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів; • галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства; • колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання; • прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики. Стосовно того, що і для якої країни краще – політика вільної торгівлі чи протекціонізм, єдиної думки немає. Сучасний протекціонізм концентрується, в основному, у відносно вузьких галузях. Політика вільної торгівлі є привабливішою. Тому здебільшого країни проводять гнучку зовнішньоторговельну політику, використовуючи як методи протекціонізму, так і політику вільної торгівлі. В практиці міжнародної економіки розрізняють наступні рівні регулювання міжнародної торгівлі: Фірмовий – це угода між фірмами про розподіл ринку сировини, матеріалів, збуту товарів, сфер впливу, цінової політики. Національний – при якому зовнішня торгівля кожної країни здійснюється у відповідності з національно-правовим забезпеченням регулювання зовнішньоекономічної діяльності. Міжнаціональний – проявляється в укладенні відповідних угод між державами, групами держав. Наднаціональний – здійснює стратегію світового співтовариства чи заходів з регулювання міжнародної торгівлі шляхом створення міжнародних спеціальних інституціональних структур, відповідних угод (Всесвітні торгові організації – ГАТТ/СОТ, міжнародна торгова палата – МТП). Міжнародні торгові відносини регулюються за допомогою двох груп інструментів: 1) тарифне регулювання; 2) нетарифне регулювання. Тарифне регулювання міжнародної торгівлі Митний тариф (customs tariff) у залежності від контексту може визначатися як: - інструмент торгової політики і державного регулювання внутрішнього ринку країни при його взаємодії зі світовим ринком; - перелік ставок мита, що застосовуються до товарів, що переміщуються через митний кордон, систематизований відповідно до товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності; - конкретна ставка мита, що підлягає сплаті при вивозі або ввезенні певного товару на митну територію країни. У цьому випадку поняття митного тарифу цілком збігається з поняттям мита. Мито (customs duty) – обов’язковий податок, що стягується митними органами при імпорті або експорті товару і є умовою імпорту або експорту. Мито виконує три основні функції: - фіскальну, що відноситься як до імпортного, так і до експортного мита, оскільки воно є однією зі статей доходної частини державного бюджету; - протекціоністську (захисну), що відноситься до імпортного мита, оскільки з його допомогою держава захищає місцевих виробників від небажаної іноземної конкуренції; - балансуючу, що відноситься до експортного мита, встановленого з метою запобігання небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які з тих або інших причин нижче світових. Існує декілька класифікацій мита. По засобу стягування: - адвалорні – начисляються у відсотках до митної вартості товарів, що обкладаються митом (наприклад, 20% від митної вартості); - специфічні – начисляються у встановленому розмірі за одиницю товару (наприклад, 10 дол. за 1 г); - комбіновані – містять обидва названих види митного обкладення (наприклад, 20% від митної вартості, але не більше 10 дол. за 1 г). Нетарифне регулювання Кількісні обмеження (quantative restrictions) – адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обігу, що визначає кількість і номенклатуру товарів, дозволених до експорту чи імпорту. Квотування (контингентування) – це обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період. Квоти поділяються: 1. За напрямком їх дії: ü експортні – вводяться у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, що встановлюють частку кожної країни в загальному експорті певного товару (експорт нафти з країн ОПЕК), чи урядом країни для попередження вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку; ü імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торговельного балансу, регулювання попиту і пропозиції на внутрішньому ринку, а також як відповідь на дискримінаційну торговельну політику інших держав. 2. За обсягом дії: ü глобальні – встановлюються на імпорт або експорт певного товару на певний період часу незалежно від того, з якої країни він імпортується чи в яку країну він експортується; ü індивідуальні – встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, яка експортує або імпортує товар. Ліцензування (licensing) – регулювання зовнішньоекономічної діяльності шляхом дозволу, який видається державними органами на експорт або імпорт товару в певній кількості за певний проміжок часу. Ліцензії бувають: 1) разові – письмовий дозвіл терміном до 1 року на імпорт (експорт), що видається урядом, певній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної угоди; 2) генеральні – дозвіл імпорт (експорт) певного товару протягом року без обмеження кількості угод; 3) глобальні – дозвіл на експорт (імпорт) певного товару в будь-яку країну світу за певний проміжок часу без обмеження кількості або вартості; 4) автоматичні – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера (імпортера) заявки, яка не може бути відхилена державним органом. Демпінг (dumping) – засіб фінансової нетарифної торговельної політики, що полягає в просуванні товару на зовнішній ринок за рахунок зниження експортних цін нижче нормального рівня цін, існуючого в цих країнах. Демпінг може здійснюватись як за рахунок ресурсів окремих фірм, що прагнуть опанувати зовнішній ринок своєї продукції, так і за рахунок державних субсидій експортерам. В комерційній практиці демпінг може набувати однієї з наступних форм: - спорадчий демпінг – епізодичний продаж надлишкових запасів товару на зовнішній ринок за заниженими цінами. Відбувається тоді, коли внутрішній обсяг виробництва товару перевищує ємність внутрішнього ринку і перед компанією постає дилема – або взагалі не використовувати частину виробничих потужностей і не виробляти товар, або виробити товар і продати за більш низьку, ніж внутрішня, ціну на зовнішній ринок; - навмисний демпінг – тимчасове навмисне зниження експортних цін з метою витіснення конкурентів з ринку і наступного встановлення монопольних цін. На практиці це може означати експорт товару за цінами нижче цін свого внутрішнього ринку або навіть нижче витрат виробництва; - постійний демпінг – постійний експорт товарів за цінами нижче справедливої; - зворотній демпінг – завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу тих же товарів на внутрішньому ринку. Зустрічається вкрай рідко, зазвичай в результаті непередбачених різких коливань курсів валют; - взаємний демпінг – зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за заниженими цінами. Зустрічається також рідко в умовах високої монополізації внутрішнього ринку певного товару в кожній з країн. В основі демпінгу лежить ринкова ситуація, за якої еластичність попиту по ціні на внутрішньому ринку нижче, ніж на зовнішньому. Це дозволяє фірмам, що мають відносно монопольне становище на внутрішньому ринку, продавати свої товари за більш високими цінами, ніж на зовнішньому ринку, де попит більш еластичний по ціні і де конкуренція вище. Необхідними умовами для здійснення демпінгу також є: - ситуація недосконалої конкуренції, що дозволяла б виробнику встановлювати і диктувати ціни; - сегментованість ринку, тобто спроможність виробника відокремити внутрішній ринок, де він продає товар за високими цінами, від зовнішнього ринку, де він це робить за більш низькими цінами. Звичайно цьому сприяють високі транспортні витрати і встановлені державою торговельні бар’єри.

13. Інструменти торгової політики

Всі інструменти торгівельної політики можна розділити на три великі групи: імпортні тарифи; податки на експорт та експортні та імпортні субсидії; інструменти нетарифного характеру

Імпортні тарифи застосовуються з метою обмеження ввозу того чи іншого товару з різних міркувань. В окремих випадках країна може добитися скорочення імпорту певних товарів шляхом запровадження спеціальних податків на їх споживання, але такий інструмент застосовується досить рідко.

Експортні податки та субсидії є засобами регулювання економічної поведінки національних виробників, що поставляють свою продукцію на експорт. Ці інструменти, як і імпортні тарифи, застосовуються з метою впливу на ціну відповідного товару. На відміну від них нетарифні інструменти впливають на ціни опосередковано. Протекціоністський характер цих засобів є менш очевидним.

Митний тариф на практиці може набувати двох форм — специфічного та адвалорного мита.

Специфічний тариф являє собою фіксований податок на імпортні товари, яким обкладається кожна одиниця продукту. В організаційно-технічному плані застосування специфічних тарифів дозволяє порівняно легко збирати податок, оскільки для цього необхідна лише інформація про кількість товарів, які завозяться до країни, а не грошова вартість імпорту. Але з крапки зору саме протекціоністської функції щодо національного ринку цей тариф має дуже істотну ваду: його захисна дія змінюється в залежності від ціни імпортованого товару.

Адвалорний тариф — це податок, величина якого визначається як фіксована частка вартості імпортованого товару. Очевидно, що адвалорне мито позбавлене характерного для специфічного тарифу недоліку: його величина знаходиться в прямій залежності від вартості товару. Разом з тім і його справляння пов'язане із цілою низкою проблем. З метою зменшення мита імпортер може занизити вартість товару. З іншого боку, митні органі завжди стояти перед спокусою завищити вартість імпорту, оскільки в цьому випадку збільшується доходи держави.

Важливим інструментом регулювання імпорту є імпортні субсидії. Смороду фактично являють собою негативний імпортний податок або митний тариф, який виплачується безпосередньо національному виробнику. Надання таких субсидій веде до збільшення виробництва товарів — замінників імпорту, оскільки субсидія означає зменшення видатків виробництва, а отже, і зменшення ціни.

Експортні податки, як і імпортні мита, можуть бути специфічними та адвалорними, але вплив їх на зовнішню торгівлю практично однаковий. Експортний податок погіршує становище виробників, але вигідний споживачам країни-експортера. Саме це і відрізняє механізм дії цього інструменту торговельної політики від імпортного митного тарифу, оскільки останній вигідний національним виробниками, але невигідний споживачам.

Експортна субсидія — це певна торба грошів, яку держава сплачує національному виробникові з метою заохочення експорту товарів та послуг. Виплата експертної субсидії створює стимули для виробника розширити постачання передусім на зовнішній, а не на внутрішній ринок. Унаслідок цього скорочення обсягів реалізації товару на внутрішньому ринку веде до зростання ціни на нього. Таким чином, можна зробити висновок, що застосування експортних субсидій негативне впливає на добробут національних споживачів. По-друге, експортна субсидія не приносити жодного доходу, на відміну від митних тарифів та експортних податків.

Імпортна квота — це засіб, за допомогою якого регулюються кількість товару, що ввозитися в країну. Іншими словами, імпортна квота визначає, яка кількість товару іноземного походження може бути реалізована на внутрішньому (національному) ринку, тоді як митний тариф визначає величину податку, яким обкладається товар, і при цьому його кількість, що завозитися в країну, не обмежується. Часто імпортні квоти виступають більш ефективним засобом стримування міжнародної торгівлі, чим мита. Незважаючи на високі мита, певний товар може імпортуватися у відносно великих кількостях. Низькі ж імпортні квоти цілком забороняють імпорт товару понад визначену кількість [2,166].

Під нетарифними бар’єрами розуміється система ліцензування, створення невиправданих стандартів якості продукції і його безпеки чи просто бюрократичні заборони в митних процедурах. Так, Японія і європейські країни жадають від імпортерів одержання ліцензій. Обмежуючи випуск ліцензій, можна ефективно обмежувати імпорт. Саме так надійшла Великобританія, заборонивши імпорт вугілля.

Новою формою торгових бар’єрів є добровільні експортні обмеження Так, японські автомобілебудівники під погрозою введення Сполученими Штатами більш високих тарифів чи низьких імпортних квот погодилися на введення добровільних експортних обмежень на свій експорт у США.

14. Ціноутворення в міжнародній торгівлі

Ціна, як відомо, – це грошова сума, яку має намір одержати продавець, пропонуючи товар чи послугу, і яку готовий заплатити за неї покупець. Під світовими цінами звичайно розуміють ціни, за якими здійснюються великі комерційні експортно-імпортні операції з оплатою у вільно конвертованій валюті. Відповідно, ціноутворення – це процес відбору кінцевої ціни залежно від собівартості продукції, цін конкурентів, співвідношення попиту і пропозиції, інших факторів. Співпадання цих вимог залежить від багатьох умов, які отримали назву ціноутворюючі фактори. Вони за характером, рівнем та сферою дії поділяються на: 1) загальноекономічні – фаза економічного циклу, стан сукупного попиту та пропозиції, інфляція; 2) конкретно-економічні, тобто ті, які визначаються особливостями розвитку даної галузі, умовами виробництва продукції та її реалізації – витрати, прибутки, податки, пропозиція і попит на цей товар з урахуванням товарів-замінників, споживчі якості (надійність, привабливість, сучасний зовнішній вигляд); 3) специфічні, які мають відношення тільки до деяких товарів та послуг – сезонність, рівень експлуатаційних витрат, комплектність, гарантії і умови сервісу; 4) спеціальні, тобто пов’язані з дією особливих механізмів і економічних інструментів, – державне регулювання, валютний курс; 5) неекономічні – політичні, військові тощо. Існують такі методи ціноутворення на світовому ринку: – на основі закритих торгів – виходячи з очікуваних цінових пропозицій конкурентів; – на основі передбачуваної цінності – виходячи з відчуття покупцем цінової вартості товару; – на основі рівня поточних цін – виходячи з поточних цін конкурентів. Відмітимо, що ціноутворення на світових ринках має дві характерні риси: 1) на світовому ринку складаються відхилення світової ціни від внутрішніх цін окремих країн. Внутрішня ціна, хоча і виступає одним з суттєвих факторів механізму формування цін світового ринку, в більшості випадків не визначає її остаточного рівня; 2) на один товар існує паралельно ряд цін. Значна кількість цін світової торгівлі зумовлена різними обставинами: транспортними витратами, характером торговельної угоди, комерційними умовами поставок тощо. Тобто, у практиці міжнародної торгівлі використовується декілька видів цін, пов’язаних з тими чи іншими особливостями купівлі-продажу, наприклад: – біржові котирування (тобто ціни, встановлені на міжнародних товарних біржах); – аукціонні (ціни міжнародних аукціонів); – експортні ціни основних постачальників певного товару; – імпортні ціни в основних центрах імпорту; – оптові ціни; – роздрібні ціни; – ціни оферти – ціни продавця в його офіційній пропозиції про продаж товару; – ціни покупця (ціни контроферти); – регіональні – ціни, які діють у межах інтеграційних угруповань; – номінальні – ціни, вказані в прейскурантах; – трансфертні – ціни, що діють у межах транснаціональних корпорацій; – статистичні – середньозважені за певний період часу. Укладаючи зовнішньоторговельний контракт про купівлю-продаж товару, суб’єкти господарської діяльності мають справу з такими видами цін: – базисною, яка використовується для визначення сорту або якості товару, яку узгоджують на переговорах між продавцем та покупцем. Вона є початковою для визначення ціни фактично поставленого товару, якщо характеристики останнього відрізнятимуться від обумовлених у контракті; – фактурною, яка визначається умовами поставки, вказаними в контракті. Умови поставки товару визначають обов’язки покупця і продавця щодо доставки товару і встановлюють момент переходу ризику випадкової загибелі чи ушкодження товару з продавця на покупця. Базисні умови поставки визначають, хто несе витрати, пов’язані з транспортуванням товару від продавця-експортера до покупця-імпортера. Ті втрати з приводу доставки товару, які несе продавець, включаються до ціни товару. Ці умови називаються базисними тому, що вони встановлюють базис ціни товару і впливають на рівень ціни товару. Витрати в процесі експортування різноманітні і становлять часом майже 40 – 50 % ціни товару. Вони можуть включати: – витрати на підготовку товару до відвантаження (перевірка кількості та якості, пакування); – оплату завантаження товару на перевізні засоби внутрішнього транспортувальника; – оплату перевезень товару від пункту відправлення до основних засобів транспортування; – оплату вартості завантаження товару на основні засоби транспортування; – оплату вартості транспортування товару міжнародним транспортом; – оплату страхування вантажу під час перевезення; – витрати щодо зберігання товару протягом перевезення; – витрати щодо розвантаження товару в пункті призначення; – витрати з приводу доставки товару від пункту призначення на склад покупця; – оплату митних зборів, податків при перетинанні митного кордону. Базисні умови розробляються міжнародною торговою практикою. Зміст цих умов не є загальноприйнятим у міжнародній торгівлі, а визначається, як правило, торговельними традиціями, які склались у різних країнах, портах, галузях. У сучасній практиці міжнародної торгівлі одержав визнання «Інкотермз» (міжнародні комерційні терміни), оскільки запропоноване в ньому тлумачення окремих термінів відповідає найбільш розповсюдженим торговим звичаям, які склалися на світовому ринку. При визначенні базисних умов використовується термін «франко» (вільно), який означає, що покупець звільняється від ризиків і всіх витрат з приводу доставки товару до місця, позначеного за словом «франко». Деякі базисні умови постачання. 1) З заводу (в означеному місці): EXW – Exworks. На продавцеві не лежать ніякі зобов’язання щодо транспортування товару. 2) Франко-перевізник: FCA – Free Carrier. Продавець виконує своє зобов’язання поставити товари, коли він передає товар перевізнику (обумовленому і в обумовленому місці). 3) Франко на борту судна (… в обумовленому порту відвантаження): FOB – Free On Board. За цією умовою продавець зобов’язаний поставити за свій рахунок товар на борт судна, що зафрахтоване покупцем, в обумовленому порту в обумовлений термін. 4) Плата за транспортування та страхування оплачені до (обумовленого місця призначення): CIP – Carriage and Insurance Paid to... 5) Вартість страхування і фрахт: CIF – Cost, Insurance and Freight. Продавець зобов’язаний застрахувати судно, оплатити фрахт, доставити товар у порт відправлення, завантажити його на борт судна, а також застрахувати товар від транспортних ризиків за мінімальною ставкою. 6) Поставлено на кордон ( в обумовленому місці): DAF – Delivered At Frontier. Продавець зобов’язаний поставити у розпорядження покупця товар на кордоні до митного кордону іншої країни. Цей термін часто вживається, якщо товари перевозяться залізничним або автомобільним транспортом. З усіх розглянутих вище базисних термінів найбільше розповсюдження набули умови ФОБ та СІФ. У практиці міжнародної торгівлі «Ціна ФОБ», як правило, означає експортну ціну товару, а «Ціна СІФ» – імпортну. Ціна може бути зафіксована в контракті: – на момент укладення; – протягом терміну дії; – на момент його виконання. Залежно від способу фіксації розрізняють наступні види цін: 1) тверда; 2) рухлива; 3) ковзаюча; 4) з наступною фіксацією. Тверда ціна встановлюється в момент підписання угоди й не може змінюватися протягом терміну її дії. Рухлива ціна – зафіксована при укладенні угоди ціна, яка може бути переглянута в майбутньому, якщо ринкова ціна до часу його постачання зміниться. У контракті обов’язково вказується джерело, на основі якого робиться висновок про зміну ціни товару. Ковзаюча – це ціна, розрахована в момент виконання контракту шляхом перегляду договірної (базисної) ціни з урахуванням змін у витратах виробництва, що відбулися в період виконання контракту (найчастіше використовується для великого промислового обладнання). Якщо в контракті обумовлено, що ціна фіксується в процесі виконання угоди, то в договорі вказуються умови фіксації та принцип визначення ціни. Наприклад, ціна може встановлюватися за домовленістю сторін перед поставкою кожної партії товару або, якщо поставки здійснюються регулярно, перед початком кожного календарного року (в контракті обов’язково вказується джерело інформації про рівень цін). Відзначимо, що ціни, які публікуються, носять переважно довідковий характер і часто відрізняються від фактично сплачених покупцем цін внаслідок широкого використання системи спеціальних знижок. Розмір знижки залежить від: – характеру угоди; – умов поставки; – умов платежу; – взаємовідносин з покупцем; – кон’юнктури ринку на момент укладання угоди. У сучасних умовах у практиці міжнародної торгівлі використовується близько 20 різноманітних видів знижок. Найпоширенішими з них є наступні: – загальна (проста) знижка надається з прейскурантної чи довідкової ціни товару. Може складати до 20 – 30 %. Такі знижки використовуються при купівлі-продажу стандартних видів машин і обладнання. Наприклад, до такого виду належить знижка, що надається за умов купівлі товару за готівку (як правило, її розмір відповідає розміру позичкового проценту); – знижка за оборот (бонусна) надається постійному покупцеві. У контракті в цьому випадку обумовлюється шкала знижок залежно від досягнутого обороту протягом певного терміну (як правило, року), а також порядок виплати сум на основі цих знижок; – знижка за кількість або серійність (прогресивна) надається покупцеві за умови закупівлі ним наперед визначеної кількості товару, що поступово збільшується. Серійні замовлення викликають підвищену зацікавленість у виробника, оскільки виготовлення машин одного типу знижує пересічні витрати виробництва на одиницю продукції; – дилерські знижки надаються виробниками своїм постійним посередникам щодо збуту (в т. ч. і закордонним). Дилерські знижки на автомобілі, наприклад, становлять близько 15 – 20 % роздрібної ціни; – спеціальні знижки надаються привілейованим покупцям, в замовленнях яких дуже зацікавлені продавці. До цієї категорії належать також знижки на пробні партії і замовлення, що мають на меті зацікавити покупця; – експортні знижки надаються іноземним покупцям зверху тих, які діють на внутрішньому ринку виробника. Їх метою є підвищення конкурентоспроможності товару на зовнішньому ринку; – сезонні знижки надаються за умов закупівлі товару не в сезон. Наприклад, на сільськогосподарські добрива вони складають близько 15 %; – неявні знижки надаються покупцеві у вигляді знижок на фрахт, пільгових чи безпроцентних кредитів; – знижки при продажу обладнання, яке було у користуванні, складають інколи 50 % його вихідної ціни.

15. Поняття мита та його види

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про внесення змін до декретів Кабінету Міністрів України з питань митного регулювання» від 28 січня 1994 р.: «Мито - це державний податок на товари та інші предмети, які переміщуються через митний кордон України».

Мито як податок та види мита встановлюються тільки законом. Мито треба розглядати як обов'язковий внесок, платіж, плату, що доручено збирати митним органам при ввезенні (пересиланні) товару на митну територію чи вивезенні товару з митної території України. Цей внесок є невід'ємною складовою частиною такої процедури.

Митна вартість товару - це термін для визначення спеціальної вартості товару, а саме, це вартість товару, яка застосовується для цілей:

- обкладення товару митом, ПДВ, акцизним збором;

- зовнішньоекономічної та митної статистики;

- державного регулювання торговельно-економічних відносин, які пов'язані із вартістю товару, включаючи здійснення валютного контролю зовнішньоторговельних акцій і розрахунків банків по них згідно із законодавчими актами України.

Відповідно до різних критеріїв, що застосовуються для визначення митних платежів, розрізняють мита за об'єктом оподаткування та способом нарахування.

За об'єктом оподаткування мито поділяється на:

1) імпортне;

2) експортне;

3) сезонне.

Імпортне мито є диференційованим і залежить від країни походження товарів:

до товарів, що походять з країн, що розвиваються, (додаток № 1 до Єдиного митного тарифу) в межах товарних груп 1-24 застосовуються преференційні ставки мита;

до товарів, що походять з країн (економічних союзів), які користуються в Україні режимом найбільшого сприяння (додаток № 2 до Єдиного митного тарифу), а також до товарів, що походять з країн, що розвиваються, в межах товарних груп 25-97 застосовуються пільгові ставки мита;

до решти товарів застосовуються повні (загальні) ставки мита.

Сезонне мито встановлюється для оперативного регулювання ввезення і вивезення окремих товарів на строк до 4 місяців залежно від сезону.

За способом нарахування (ст. 7 Закону) мито поділяється на:

1) адвалерне - нараховується у відсотках до митної вартості

товару;

2) специфічне - нараховується у встановленому грошовому

розмірі на одиницю товару;

3) комбіноване - поєднує обидва названих види мита.

Теорія митної справи ще не досконала. Тому інколи можна зустріти застосування термінів «мито» і «ставки мита» в одному (тотожному) значенні - «мито», «митне податкове обкладання».

З метою захисту економічних інтересів держави до товарів, що ввозяться, можуть тимчасово застосовуватися такі види мита:

♦ спеціальне (особливе) - встановлюється у кожному конкретному випадку як захисний захід, якщо товари ввозяться на митну територію в таких кількостях або на таких умовах, що завдають шкоди вітчизняному виробнику, а також захід для припинення недобросовісної конкуренції або у відповідь на дискримінаційні дії з боку іноземних держав проти України;

♦ антидемпінгове - застосовується у випадках ввезення на митну територію України товарів за цінами, значно нижчими ніж їх нормальна вартість у країні вивезення, якщо такий імпорт створює загрозу або завдає шкоди вітчизняному виробнику подібних товарів або організації їх виробництва в Україні (так, ввезенням курячих стегон підірвано вітчизняну птахову індустрію). Ставка (розмір) антидемпінгового мита не може перевищувати різниці між конкурентною оптовою ціною об'єкта демпінгу на момент експорту і заявленою ціною при його імпорті на митну територію України;

♦ компенсаційне - застосовується у випадках ввезення на митну територію України товарів, при виробництві або експорті яких прямо чи побічно використовується субсидія, якщо таке ввезення завдає шкоди вітчизняному виробнику подібних товарів. Ставка компенсаційного мита не може перевищувати розміру субсидій.

Застосуванню особливих видів мита (спеціальних, антидемпінгових, компенсаційних) передує проведення дослідження Міністерством зовнішньоекономічних зв'язків і торгівлі, яке проводиться відповідно до заяв українських або іноземних державних органів, підприємств, організацій або з ініціативи Митно-тарифної ради.

Нижче викладені питання, пов'язані з митною вартістю товару.

Порядок визначення митної вартості товарів установлюється Кабінетом Міністрів України.

Порядок застосування системи митної оцінки товарів, що ввозяться на митну територію України, визначається Кабміном України на підставі положень Закону «Про Єдиний митний тариф».

Митна вартість заявляється (декларується) митному органу при переміщенні товару через митний кордон.

Порядок та умови декларування митної вартості товару, що ввозиться, форма декларації визначаються Держмитслужбою.

Митна вартість визначається декларантом відповідно до визначеного законодавством методу.

Контроль за визначенням вартості товару здійснюється відділом тарифів і вартості митного органу, який здійснює митне оформлення товару.

Інформація, що надається декларантом при заявленні митної вартості товару і яка визначається ним як комерційна таємниця, може використовуватися митним органом тільки для митних цілей і не може бути передана третій особі (за винятком структур, які контролюють зовнішньоекономічну діяльність та мають спільні договори з Держмитслужбою, оформлені у вигляді спільних наказів про порядок запиту та отримання інформації). Порушення вимог зберігання комерційної таємниці тягне відповідальність відповідно до чинного законодавства.

Витрати, що несе декларант при потребі уточнення митної вартості товару на вимогу митного органу, митниця не відшкодовує.

Митна вартість - це ціна, яка фактично сплачена або підлягає сплаті за товар на момент перетину митного кордону. Для визначення митної вартості товару враховують:

ціну товару, що зазначена в рахунку-фактурі;

■ фактичні витрати, якщо їх не включено в рахунок-фактуру: на транспортування, навантаження, розвантаження, перевантаження та страхування до пункту перетину митного кордону України;

■ комісійні та брокерські;

■ плату за використання об'єктів інтелектуальної власності. При явній невідповідності заявленої митної вартості або у разі

неможливості перевірити обчислення, її визначають на основі цін на ідентичні товари, що діють у провідних країнах - експортерах зазначеного товару.

16. Ліцензування і квотування зовнішньоекономічних операцій 1. Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), екс­порт та імпорт яких здійснюються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності ліцензії. 2. Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій визначаю­ться законом. 3. Режим квотування зовнішньоекономічних операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорами України, та здійснюється шляхом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, яка мо­же бути ввезена (вивезена) за певний період. Порядок квотування зазначених операцій та види квот визначаються законом. 4. Інформація щодо введення режиму ліцензування або квотування публікується в офіційних виданнях у порядку, встановленому законом. До методів нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності належить такі за­ходи обмеження експорту та імпорту товарів, як квотування та ліцензування. Квотування — це метод регулювання експортно-імпортних операцій шляхом встановлен­ня на визначений період кількісних обмежень обсягів вивозу або ввозу товарів в натурально­му чи вартісному вираженні. Ліцензування є методом регулювання експортно-імпортних операцій, який передбачає встановлення на визначений період якісних обмежень обсягів вивозу або ввозу товарів. Су­б'єкт зовнішньоекономічної діяльності отримує право здійснити певну зовнішньоекономіч­ну операцію лише за наявності у нього дозволу компетентного державного органу (ліцензії). Ліцензією є документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання — ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. Ліцензування певних видів господарської діяльності та квотування є засобами державно­го регулювання у сфері господарювання, спрямованими на забезпечення єдиної державної політики у цій сфері та захист економічних і соціальних інтересів держави, суспільства та окремих споживачів. Відзначимо, що квоти та ліцензії обмежують самостійність суб'єктів зовнішньоекономіч­ної діяльності в аспекті обрання ними ринку та обсягу торгівлі, однак саме ці методи нета­рифного регулювання отримали на сьогоднішній день найбільше поширення у світі. Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій визначені на сього­дні Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність», який передбачає дві формі: ліцензування експорту (імпорту) товарів — автоматичне та неавтоматичне. Автоматичне ліцензування — це видача ліцензії на експорт (імпорт) товарів, щодо яких не встановлюються квоти (кількісні або інші обмеження). Неавтоматичне ліцензування — видача ліцензії на експорт (імпорт) товарів, щодо яких встановлюються певні квоти (кількіс­ні або інші обмеження).

17. порівняльна характеристика квотування і тарифів

Після Другої світової війни тарифи в індустріальних країнах були значно зменшені і знаходилися на початку 80-х рр.. на мінімальному рівні, Економічна інтеграція, особливо в країнах Західної Європи, сприяла лібералізації тор Гауліт.Проте в даний час спостерігається розширення «вибірковою» протекціоністської торгівельної політики, особенновформе квот, добровільних ог раніченій експорту та інших нетарифних бар'єрів, які дозволяють дискримінувати імпортні товари на користь вітчизняних. До числа таких нетарифних бар'єрів відносяться різні стандарти якості, санітарні обмеження, вимоги до екологічних характеристик обладнання, обмеження випуску ліцензій на імпорт, адміністративні заборони на продаж окремих видів продукції у певних країнах і т.д. З усіх видів нетарифних обмежень найбільше поширення отримали квоти на імпорт і експорт.

Тариф на імпорт не обмежує кількості імпортних товарів безпосередньо - імпортер може ввозити будь-який обсяг продукції за умови, що він платить мито. Навпаки, імпортна квота обмежує обсяг імпорту певною кількістю штук, тонн, пар взуття і т.д., а іноді обмежує і вартість імпорту, щорічно дозволеного до ввезення в країну. Держава видає обмежену кількість ліцензій, які дозволяють ввезення товарів, і забороняє неліцензованих імпорт.

Механізм дії квот подібний імпортного тарифу: внутрішні ціни піднімаються вище світових, пропозиція імпортних товарів обмежується. Однак квоти мають дві важливі відмінності від тарифу:

1. Квоти абсолютно нівелюють будь-який вплив іноземної конкуренції на внутрішні ціни. Якщо світові ціни знижуються, то при тарифі імпорт буде поступово зростати, а внутрішні ціни знижуватися слідом за світовими (див. перший рубрику цього розділу). За наявності квоти імпорт не може бути збільшений. Тому розрив між внутрішніми та світовими цінами зростає, збільшуючи прибутки від імпорту (в тому числі і монопольні).

Разом з тим більш тверде регулювання величини імпорту за допомогою квоти трохи полегшує процес короткострокового врегулювання платіжного балансу, а щодо еластичний імпорт при тарифі ускладнює цей процес.

2. Квоти, кількісно обмежують імпорт, повністю ізолюють внутрішній ринок від проникнення нових іноземних товарів - якщо встановлена квота вичерпана, то їх не можна навіть подарувати. У поєднанні з ізоляцією внутрішніх цін від світових це забезпечує абсолютний захист внутрішнього ринку від іноземної конкуренції, що робить на економіку є дуже суперечливим вплив.

В даний час квоти використовуються дещо частіше, ніж тарифи, в основному з двох причин:

1) тарифні ставки регламентуються міжнародними торговими угодами. За рідкісним винятком, уряди не можуть самостійно підвищувати тарифи і змушені вдаватися до більш суворим імпортних квот у целяхзащіти конкуруючих з імпортомотраслей економіки;

2) які потребують захисту галузі також воліють квоти на імпорт, так як домогтися спеціальних ліцензійних привілеїв легше, ніж введення тарифу, що пов'язане зі зміною структури доходів державного бюджету.

Імпортні квоти найбільш привабливі в умовах вільної конкуренції, при якій наслідки квотування аналогічні тарифу на імпорт.

Чисті втрати добробуту, як і при тарифі, складають області Ъ і d, а область з представляє собою націнку на дозволений імпорт і характеризує трансферт від споживачів на користь органів, що відають ліцензіями на імпорт.

Чисті втрати добробуту при квотування виявляться вищими, ніж при тарифі на імпорт, у двох випадках:

1) якщо квота провокує монопольну владу вітчизняного виробника або зарубіжної фірми-імпортера продукції;

2) якщо імпортне ліцензії розміщуються неефективно.

Способи розміщення імпортних ліцензій: 1) відкритий аукціон: держава надає ліцензію компанії, що запропонувала за неї найвищу ціну. За інших рівних умов, аукціон є більш дешевим і ефективним механізмом, однак при корумпованість державної влади володарем імпортної ліцензії нерідко стає той, хто запропонував за неї найбільшу хабар, що тягне за собою значні соціальні витрати; *

2) система явних переваг: без будь-яких попередніх заявок в переговорів уряд надає »імпортні ліцензії найбільш авторитетним фірмам, причому в обсязі, відповідному їх частці у сумарній вглічі-не імпорту напередодні запровадження квот;

3) «витратний метод»: видача ліцензій фірмам, що мають більшу кіль-кість виробничих потужностей та інших ресурсів, що призводить до їх неефективного використання у вигляді надлишкових інвестицій у невикористаного устаткування в розрахунку на отримання більшої кількості ліцензій.

18. основні тенденції розвитку сучасних міграційних процесів і проблем

Міграція робочої сили є переселенням працездатного населення з одних держав в інші терміном більш ніж на рік, викликане причинами економічного і іншого характеру, і може приймати форму еміграції (виїзду) і імміграції (в'їзду). Міграція робочої сили веде до вирівнювання рівнів оплати праці в різних країнах. В результаті міграції сукупний об'єм світового виробництва зростає унаслідок більш ефективного використовування трудових ресурсів за рахунок їх перерозподілу між країнами.

Кількісні показники, пов'язані з міграцією робочої сили, є частиною балансу поточних операцій і класифікуються по статтях доходів (виплати нерезидентам) і приватних неоплачених перекладів, які є оцінним грошовим еквівалентом майна, переміщуваного мігрантами у момент їх від'їзду за межу і подальших посилок товарів і грошей на батьківщину. Розподіл позитивного економічного ефекту, відбувається у формі зростання доходів мігрантів, переказів грошових коштів з-за кордону на батьківщину, в результаті зниження витрат виробництва в країнах, одержуючи грошові перекази. Розвинені країни є основним напрямом імміграції, а що розвиваються – джерелом еміграції.

Державне регулювання міжнародного ринку праці здійснюється на основі національного законодавства приймаючих країн і країн, що експортують робочу силу, а також на основі міждержавних і міжвідомчих угод між ними. Регулювання здійснюється через ухвалення, що фінансуються з бюджету програм, направлених на обмеження притоку іноземної робочої сили (імміграції) або на стимулювання іммігрантів до повернення на батьківщину (рееміграції). Більшість приймаючих країн використовує селективний підхід при регулюванні імміграції. Відсів небажаних іммігрантів здійснюється на основі вимог, що пред'являються до кваліфікації, освіти, зросту, стану здоров'я, на основі кількісного і географічного квотування, прямих і непрямих заборон на в'їзд, тимчасових і інших обмежень. Стимулювання рееміграції здійснюється через оплату матеріальної компенсації виїжджаючим іммігрантам, створення робочих місць, професійну підготовку іммігрантів, надання економічної допомоги країнам масово еміграції.

19. світове господарство

Світове́ господа́рство — глобальна система господарств держав та недержавних утворень, що пов'язані міжнародним поділом праці і взаємодіють між собою у різних формах.

Особливістю світового господарства є його цілісність, яка забезпечується механізмом міжнародних відносин. Цілісність склалася завдяки взаємозв'язаним процесам — утворенню нових незалежних держав та інтеграції їх економік, під впливом яких формувалася сучасна політична карта світу. Цю цілісність підтримує діяльність міжнародних організацій та потужних транснаціональних корпорацій (ТНК).

Світове господарство має властивості, які не притаманні жодному з національних господарств. На відміну від територіально визначених, більш-менш однорідних за рівнем розвитку, більшою чи меншою мірою керованих національних господарських систем (комплексів) світова економіка має різнорівневу за розвитком, багатополюсну за просторовою організацією, асиметричну (через нерівноправність відносин) будову.

Вперше вони проявилися саме в господарській сфері, тому перші дослідження по глобалізації стосувалися саме дослідження глобального господарства. Підтвердженням того факту, що дослідження процесів глобалізації почалося саме зі сфери глобального господарства є те, що слово «глобалізація» було вперше вжито в 1983 році, коли Теодор Левітт (Theodore Levitt), професор Гарвардської школи бізнесу видав статтю «Глобалізація ринків» («The Globalization of Markets»). Завдяки цій статті слово «глобалізація» набуло широкого розповсюдження в Європі і США, а пізніше поширилося в усьому світі.

Також слід звернути увагу, що ці дослідження внесли певну плутанину у розробку концепції суспільства, оскільки дали підставу деяким дослідникам ототожнювати глобальне суспільство з глобальним господарством, що не є вірним, адже це те саме, що ототожнювати суспільство окремої країни світу з її народним господарством. Тому варто завжди пам'ятати, що господарство є дуже важливою сферою суспільного життя, але ним суспільне життя не обмежується.

Глобальне господарство (глобальна економіка, світове господарство) — сфера життєдіяльності людства і загальнолюдського глобального суспільства, господарство глобального суспільства. До її складу входять народні господарства (національні економіки) окремих країн світу. З другої половини XX ст. у глобальному суспільстві значно посилилися процеси інтеграції суспільного життя відомі під назвою процесів глобалізації.

20. форми міжнародних економічних відносин

У зв'язку із сферою розповсюдження дії міжнародних економічних відносин, їх поділяють на три основні рівні: мікрорівень, макрорівень та наднаціональний рівень

До мікрорівня відносять міжнародні зв'язки, які здійснюють окремі громадяни, підприємства чи фірми] через проведення зовнішньоекономічних операцій. На макрорівні знаходяться безпосередньо державні та міждержавні міжнародні процеси національного господарства, які здійснюють і регулюють зовнішньоекономічну діяльність. Наднаціональний рівень являє собою сукупність міжнародних зв'язків галузевого чи регіонального значення.

Окрім того вирізняють рівні міжнародних економічних відносин за рівнем розвитку стосунків між суб'єктами цих міжнародних економічних відносин. Найпростішим рівнем міжнародних економічних відносин у даному випаду є міжнародні економічні контакти – одиничні, випадкові економічні зв'язки, які регулюються певними наборами разових угод і мають епізодичний характер. Більш розвиненою і тривалою є міжнародна економічна взаємодія, яка ґрунтується на довготривалих міжнародних економічних угодах і договорах, стійких економічних зв'язках між суб'єктами. Міжнародне економічне співробітництво – це міцні і тривалі зв'язки кооперативного характеру, в основі яких лежить вироблені та узгоджені наперед наміри, що закріплені в довготривалих економічних угодах і договорах. Найвищим рівнем розвитку міжнародних економічних відносин є міжнародна економічна інтеграція, яка розуміє під собою дуже тісні зв'язки між економіками різних держав (злиття економік), проведенням спільної узгодженої внутрішньо економічної та зовнішньоекономічної політики.

Об'єктами міжнародних економічних відносин є те, на що спрямована господарська діяльність суб'єктів світового господарства. До них відносять експорт та імпорт товарів, послуг, капіталу; міжнародна спеціалізація та кооперація виробництва; здійснення господарської діяльності за кордоном; фінансові операції; науково-технічні зв'язки; оренда засобів виробництва; зустрічна торгівля; спільне підприємництво.

Суб'єктами міжнародних економічних відносин є учасники відносин, які можуть активно та відносно незалежно діяти для здійснення власних економічних інтересів. До них належать фізичні, юридичні особи, держава, міжнародні організації та деякі специфічні суб'єкти.

Об'єктна структура міжнародних економічних відносин

Під фізичними особами, які є суб'єктами міжнародних економічних відносин, розуміють окремих правоспроможних та дієспроможних індивідів, котрі виступають від свого імені (тобто не є представниками ніяких фірм чи організацій), ціллю яких є задоволення індивідуальних інтересів (наймані працівники, туристи, комерсанти-індивідуали).

Під юридичними особами, які є суб'єктами міжнародних економічних відносин, слід розуміти організації, фірми, корпорації, які існують постійно, мають власне майно, мають право купувати, володіти, користуватися і розпоряджатися об'єктами власності, право бути позивачем та відповідачем у суді, є носіями самостійної майнової відповідальності і займаються зовнішньоекономічною діяльністю (акціонерні, командитні товариства, товариства з обмеженою та необмеженою відповідальністю, одноосібні підприємства).

Держава є головним суб'єктом системи світового господарства, саме тому має безпосередній вплив на функціонування цієї системи. Головна роль держави – створення поля для діяльності інших суб'єктів різних рівнів через укладання угод та договорів про двостороннє чи багатостороннє співробітництво. До специфічних суб'єктів міжнародних економічних відносин належать багатонаціональні корпорації, міжнародні спільні підприємства та ін.

На сучасному етапі головними суб'єктами міжнародних економічних відносин є національні господарства, регіональні інтеграційні угруповання країн, транснаціональні корпорації, міжнародні організації.

Основними формами міжнародних економічних відносин, через які здійснюється функціонування системи світового господарства, є:

міжнародна торгівля товарами,

міжнародна торгівля послугами,

міжнародна міграція робочої сили,

міжнародна міграція капіталу,

міжнародні валютно-фінансові відносини,

міжнародні кредитні відносини,

міжнародні науково-технічні відносини,

міжнародні інтеграційні процеси та інші.

Однак, чіткого, єдиного та точного розмежування форм міжнародних економічних відносин не існує, адже існує безліч змішаних форм (так званих "субформ"), які включають елементи двох і більше форм. Тому відношення такої "субформи" до якоїсь із "чистих" (основних) форм є дуже умовним, і відбувається за домінуванням ознак певної однієї з цих основних форми.

21 . поняття відкитої економіки

Відкритою економікою можна назвати національний господарський комплекс, який бере участь у системі міжнародного поділу праці та опосередковує в ході міжнародної кооперації вагому частину сукупного продукту, причому макроекономічна рівновага такого комплексу забезпечується за активної ролі міжнародного сектору.

Як бачимо, наведене визначення ґрунтується на відносних критеріях. Адже країни різняться своїми розмірами, відтак абсолютні показники міжнародної економічної діяльності не мають безумовного значення. Сполучені Штати Америки, Китай, хоча і відіграють помітну роль у світовій торгівлі, мають дуже місткі внутрішні ринки. Тому ступінь опосередкування ВВП експортно-імпортними операціями у них нижчий відповідного показника значно менших за розмірами Бельгії, Кореї, Люксембургу чи Ізраїлю. З тих самих причин Німеччина — країна, яка в 90-х роках ХХ ст. посідала чільні позиції у світі за валовими показниками експортно-імпортної діяльності, — реалізує на зовнішніх ринках меншу частину свого ВВП, ніж сусідні Нідерланди. Наприклад, наприкінці ХХ ст. у Сполучених Штатах Америки частка товарного експорту становила близько 10 % від ВВП, тоді як у великій європейській країні цей показник має величину до 20 %, а в порівняно невеликій країні Старого Світу — до 50 %.

Водночас США, ФРН, а також КНР набагато помітніше впливають на всю систему міжнародних економічних відносин, що також важливо враховувати. Україна опосередковує більшу частку ВВП, ніж США, проте має менш ефективну економіку та, на відміну від цієї країни, справляє незначний вплив на світову економіку.

Світова економіка дедалі більшою мірою визначає особливості розвитку України. Основні напрями впливу — збільшення обсягів експорту та імпорту відносно ВВП та загострення ситуації із зовнішньою заборгованістю країни. Загальну характеристику значення міжнародної економічної діяльності для відкритої економіки України дає табл. 1.1. (У таблиці подано так званий основний сценарій; «оптимістичний» та «песимістичний» сценарії див. у додатках.)

Постійне погіршення основних показників розвитку України в 90-х роках негативно вплинуло на формування ефективного механізму її відкритої економіки. На відміну від цього протягом останнього періоду темпи зростання розвинутих країн були стабільно позитивними, що сприяло їх подальшому взаємному зближенню. Єдиним винятком стала Японія, яка постраждала від кризи 1997—1998 рр. Зазначене ілюструють дані наведеної нижче таблиці (табл. 1.2).

Більша економічна відкритість національного господарства означає поглиблення та урізноманітнення форм, а також розширення обсягів його взаємодії із зовнішнім світом. Важливим критерієм та принциповим змістом відкритості економіки є наявність ліберального режиму міжнародної економічної діяльності для ринкових суб’єктів. У свою чергу, ліберальність режиму міжнародної економічної взаємодії передбачає конкурентоспроможність національної економіки, її підприємницьких ланок. Недооцінка цього положення на початку 90-х років, на старті реформ, вираженням чого стала так звана обвальна лібералізація, призвела до значних втрат на українському національному ринку товарів та послуг.

22. Середовище міжнародних економічних відносин, його структура і характеристика

Середовище — це зовнішні щодо системи умови і фактори розвитку.

Воно само по собі є певною системою до складу якої входить:

• політико-правове середовище;

• економічне середовище;

• технологічне середовище;

• соціально-культурне середовище.

складовою частиною середовища МЕВ виступає економічне середовище. Його характеристика дає уявлення про рівень економічного розвитку країни, рівень розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, зв'язку, комунікаційної мережі, а також рівень розвитку і втілення в економічний процес досягнень науково-технічного процесу, життєвий рівень населення, економічні традиції та інші показники.

Соціально-культурне середовище — структура населення країни, рівень політичної свідомості і прихильність до політичної партії. Безумовно, що такі показники, як ставлення населення до релігії, до праці, рівень розвитку освіти, організація медичного забезпечення, організація відпочинку громадян, є складовими частинами, що характеризують соціально-культурне середовище.

В сучасних умовах велика увага приділяється технологічній складовій середовища. Воно, перш за все, характеризується рівнем енергозабезпечення країни, наявністю і розгалуженістю транспортної мережі, інформативним забезпеченням економічної діяльності, можливостями втілення у виробництво високих технологій та ін.

Як висновок потрібно зазначити, що знання основних елементів характеристики середовища міжнародних економічних відносин може суттєво впливати на їх розвиток. Знання характеристики існуючого середовища дає можливість більш детальніше охарактеризувати країну як суб'єкт міжнародних економічних відносин.

23. Міжнародне співробітництво у переробних галузях промисловості.

Сучасне виробництво характеризується величезним асортиментом продукції що випускається в світі.

Міжнародне співробітництво у переробній сфері виробництва - це міжнародне виробниче співробітництво, яке здійснюється у формі міжнародної спеціалізації та кооперації переробного виробництва на різних рівнгях господарювання і координується міжнародними організаціями.

З розвитком нових досягнень науки і техніки структура переробної промисловості також постійно змінюється, а відповідно відбуваються зміни і в міжнародному співробітництві у цій сфері.

Помітно розширюється співробітництво у виготовленні ЕОМ, усе ширше застосування у переробній промисловості знаходять порошкова металургія, нові високоміцні пластичні матеріали, тканини та інші штучні вироби, які замінюють природні матеріали, розв"язуючи цим проблему обмеженості ресурсів і залежності ряду країн від імпорту ресурсів.

При ООН діє спеціалізований заклад з промислового розвитку ЮНІДО - який сприяє міжнародному співробітництву, створений в 1966році. При ЮНІДО створен Банк промислової та технологічної інформації.

Об"єктивний процес розвитку світового господарства веде до того, що промислово розвинені країни допомагають країнам, що розвиваються створювати свою власну переробну промисловість.

24. міжнародна організація праці

Міжнародна організація праці (МОП) (англ. International Labour Organization) — спеціалізована установа Ліги Націй, а після Другої світової війни — Організації Об'єднаних націй (ООН), що була заснована у 1919 році урядами різних країн для підтримки міжнародного співробітництва у справі забезпечення миру в усьому світі й зменшення соціальної несправедливості за рахунок поліпшення умов праці. У 20 столітті першочерговими завданнями діяльності Міжнародної організації праці є підтримка демократії і соціального діалогу, боротьба з бідністю і безробіттям, заборона дитячої праці.

В роботі МОП беруть участь представники роботодавців, організацій трудящих та представники урядових структур. У 1946 році МОП стала першою спеціалізованою установою ООН. Сьогодні членами МОП є 183 країни.

МОП приймає різні конвенції і розробляє рекомендації, а також встановлює міжнародні стандарти у сфері праці, зайнятості, професійної підготовки, умов праці, соціального забезпечення, безпеки праці й здоров'я.

Безпосередньо впливають на розв'язання цих проблем широкомасштабні програми досліджень, які здійснює МОП, а також міжнародне технічне співробітництво. Сьогодні першочерговими завданнями діяльності Міжнародної організації праці є підтримка демократії і соціального діалогу, боротьба з бідністю і безробіттям, заборона дитячої праці.

МОП активно працює в Україні з початку 90-х років. МОП вже здійснила проекти пов'язані з аналізом стану соціальної політики (спільно з ПРООН і Світовим банком), кризового стану ринку праці в Україні (1995 рік), розвитком соціального партнерства. Протягом усього часу МОП надавала і продовжує надавати допомогу Урядові в експертній оцінці законопроектів, ознайомленні урядовців, представників профспілок і роботодавців з міжнародними стандартами статистики праці та її національною систематизацією.

Нині МОП спільно з ПРООН та іншими агенціями здійснює в Україні важливі проекти, які пов'язані з розробкою моделі соціального бюджету, ринком праці та професійним навчанням безробітних, розвитком малого та середнього підприємництва, соціального партнерства і діалогу.

25. Принципи, суть, рівні та методи регулювання міжнародних торгових відносин

Незважаючи на те, що вільна торгівля спричиняє зростання економічного добробуту всіх країн – як експортерів, так і імпортерів, на практиці міжнародна торгівля практично ніде й ніколи не розвивалась дійсно вільно, без втручання держави. Можна сказати, що історія розвитку міжнародної торгівлі – одночасно є і історією розвитку та вдосконалення її державного регулювання. Міжнародна та зовнішня торгівля регулюються на таких рівнях: –національному; – міжнародному (двостороннього та багатостороннього характеру). Основною проблемою в справі регулювання міжнародної торгівлі є пошук оптимального співвідношення між захистом національної промисловості від іноземної конкуренції та заохоченням міжнародної торгівлі. Тому сучасна торгова політика держав характеризується розвитком і протистоянням двох тенденцій: протекціонізму та лібералізму. Кожен з цих напрямів переважав у певні періоди розвитку національної та світової торгівлі. Якщо в 50-60-ті роки переважали тенденції до лібералізації, то у 70-80-ті прокотилася хвиля так званого «нового протекціонізму». Тенденція до лібералізації 50-х та 60-х проявилась у зменшенні мита, скороченні кількісних та валютних обмежень. Якщо в середині 50-х років середнє значення мита у США та Європейських країнах було на рівні 30 – 40 %, то у 70-х – зменшилось до 7 – 10 %, а зараз на рівні 5 %. Основні цілі регулювання зовнішньої торгівлі: 1) обмеження імпорту (інколи – експорту). Можливість досягнення даної мети значною мірою залежить від еластичності попиту на імпортний товар на внутрішньому ринку. Чим еластичніший попит, тим більше шансів, що обмеження зумовлять скорочення імпорту; 2) фіскальні цілі – збільшення доходів державного бюджету. За своєю природою дана мета в умовах динамічної економіки може розглядатися як довгострокова. Можливість її досягнення теж залежить від характеру попиту на товар, що імпортується: чим менше еластичніший попит, тим більше буде поповнюватися державний бюджет; 3) недопущення «несумлінної конкуренції». Під терміном «несумлінна конкуренція» розуміють порушення загальновизнаних правил і норм ведення конкурентної боротьби: використання конфіденційної інформації; розповсюдження недостовірної інформації; приховування важливої для споживача інформації, демпінг (тобто продаж на зовнішньому ринку товару за ціною, нижчою від існуючої на внутрішньому ринку країни-експортера) тощо. Основні теоретичні аргументи на користь протекціонізму: 1) необхідність захисту галузей економіки, що тільки починають розвиватися. Такі галузі не зможуть витримати конкуренції іноземних фірм без ефективного захисту з боку держави. А захищені зможуть «стати на ноги», досягти необхідного рівня ефективності і забезпечити порівняльні переваги країни, після чого протекціоністські заходи можуть бути скасовані; 2) підтримка відмираючих галузей; 3) зміна порівняльних переваг та негнучкість ринку. Умови формування порівняльних переваг країни з часом можуть змінюватися з цілого ряду причин, наприклад: – зміни природних умов (відкриття нових родовищ корисних копалин); – проведення цілеспрямованої державної політики (в сфері освіти, інвестицій, НІОКР). Оскільки фактори виробництва відносно маломобільні, то виробництво повільно адаптується до цих змін. Відповідно, зовнішньоторговельні пропорції, що встановлюються на основі вільної торгівлі, будуть за інерцією відображати умови торгівлі, що вже минули. У цих умовах державне втручання може бути виправданим;