3. Використання водних ресурсів малих річок

3.1 Значення й особливості малих річок

Перед тим як розглядати проблеми використання малих річок, необхідно з'ясувати поняття «мала річка». Існує декілька підходів до поділу річок на великі, середні та малі. При цьому враховуються такі показники, як довжина водотоку, площа водозбору, середній річний стік, глибина і ширина потоку тощо. Так, В. М. Родевич (1931) до малих відносив річки довжиною до 400 км і з меженною витратою менше 10 м³/с, а до середніх — довжиною 400... 1000 км та меженною витратою 10... 100 м³/с. А. В. Огієвський (1936) запро­понував свою класифікацію річок за їхньою довжиною, площею ба­сейну і середньорічною витратою води (табл. 3.2).

Таблиця 3.2

Класифікація річок за а.В.Огієвським

Категорія річок	Довжина, км	Площа басейну, км2	Середньорічна витрата води, м3/с
Зовсім незначні	<20	<50	<0,1
Зовсім малі	20...100	50...500	0,1...1,0
Дуже малі	100...250	500...1000	1—10
Малі	250...500	4000...20 000	10...100
Середні	500...1000	20 000...100 000	100...1000
Великі	1000...2000	100 000...500 000	1000...10 000
Дуже великі	>2000	> 500 000	> 10 000

Дещо інший підхід до класифікації річок у К. П. Воскресенського (1962). До великих він пропонує відносити річки, які течуть у межах кількох географічних зон. Стік великих річок є транзитним в окремих зонах і часто за величиною їм не властивий. Прикладом великої річки може бути Дніпро, який перетинає три географічні зони: лісову, лісостепову і степову. Більша частина його басейну розташована в лісовій зоні, де модулі стоку становлять 6...4 л/скм²; у лісостеповій зоні модулі стоку дорівнюють 3,0... 1,5, а в степо­вій — 1,0...0,2 л/с-км².

До середніх річок він відносить річки, басейни яких розташовані в межах однієї географічної зони. Стік їх формується у відносно однорідних умовах і дорівнює зональній або кліматичній нормі. При чому величина річкового басейну не враховується. Наприклад, до середніх річок можна віднести р. Прип'ять, яка тече в одній географічній зоні й не має значних відмінностей величин стоку в межах свого басейну (довжина її 748 км, а площа водозбору 114 300 км²).

До малих річок К. П. Воскресенський пропонує відносити не великі річки, струмки та тимчасові водотоки, річний стік яких під впливом місцевих факторів може значно відрізнятися від зональної кліматичної його величини. Відносні розміри малих річок за довжиною, площею водозбору і середньорічною витратою води в різних географічних зонах і районах можуть бути різними.

О. І. Чеботарьов (1970) також дотримується такого підходу до поділу річок на великі, середні та малі, проте пропонує враховува­ти площі водозборів. Так, до великих річок він відносить рівнинні з площею водозбору понад 50 тис. км², до середніх — у межах 2...50, а до малих — з площею водозбору 1...2 тис. км².

У виданні «Ресурси поверхностньїх вод СССР» до малих від­несено річки довжиною не більш як 100 км незалежно від площі водозбору.

За М. М. Паламарчуком і О. 3. Реверою (1991), до малих нале­жать річки довжиною менш як 100 км, до середніх — 101...500, а до великих — понад 500 км.

Нині користуються двома кількісними критеріями щодо поділу річок на великі, середні та малі — площа водозбору і довжина річки. Так, Державним стандартом СРСР 19179-73 (Гидрология су­ши. Термины и определения) та Водним кодексом України (1995) до малих відносяться річки, басейни яких розташовані в одній ге­ографічній зоні і гідрологічний режим їх під впливом місцевих фак­торів може бути не властивим для річок цієї зони; площі басейнів таких річок становлять не більш як 2 тис. км².

Середніми є рівнинні річки, басейни яких розташовані в одній географічній зоні, а гідрологічний режим їх типовий для річок цієї зони; площі басейнів таких річок становлять від 2 до 50 тис. км².

Велика — це рівнинна ріка, басейн якої розташований у кількох географічних зонах і гідрологічний режим її не властивий для річок кожної географічної зони окремо; площа басейну великої ріки пе­ревищує 50 тис. км².

Обидва критерії, особливо другий, дуже умовні. Наприклад, для півдня України річку довжиною 50...100 км навряд чи можна вва­жати малою, тоді як для лісової зони річки довжиною понад 200 км вважаються малими.

Щодо гірських річок, то умовного критерію, згідно з яким мож­на було б віднести річки до категорії малих, у Держстандарті та Водному кодексі немає.

У США малими вважають річки з площею водозбору 400...600 км² у гірських і 2000...4000 км² у рівнинних районах.

Поверхня території України порізана густою мережею річок. Всього за різними оцінками їх налічується 63...73 тис, але більшість становлять малі річки.

Малі річки — один із важливих компонентів природного сере­довища, вони мають велике значення у житті та господарській діяльності людей. їхні водні ресурси є складовою частиною загаль­них водних ресурсів і часто бувають основним, а подекуди єдиним джерелом місцевого водозабезпечення, що визначає розвиток і розміщення місцевих водокористувачів. Малим річкам властиві особливості, які необхідно враховувати при розробці заходів щодо їх раціонального використання й охорони.

Одна із важливих особливостей малих річок — тісна залежність водності, гідрологічного режиму та якості їх води від стану поверхні басейнів, значення яких часто буває більшим, ніж значення кліма­тичних і метеорологічних факторів. Тому гідрологічні та гідро­хімічні показники малих річок можуть істотно відрізнятися від се­редніх зональних і районних.

Важливою особливістю малих річок є також і те, що вони явля­ють собою первинну ланку річкової мережі, і всі зміни у їхньому ре­жимі неминуче відбиватимуться в усій гідрографічній мережі. Тому локалізація негативних змін водності або гідрологічних і гідрохімічних характеристик таких річок неможлива.

Стан і майбутнє малих річок давно привертали увагу широкої громадськості, оскільки від цього залежить кількість і якість усіх водних ресурсів країни. Проблеми малих річок широко досліджува­лися вже в 30-х роках XX ст. у зв'язку з індустріалізацією країни і розвитком інших галузей народного господарства. Особлива увага цій проблемі приділялась у перші повоєнні роки, що було зумовле­но необхідністю відбудови і розвитку народною господарства та підвищенню продуктивності сільськогосподарського виробництва, особливо в лісостеповій і степовій зонах. Водні ресурси малих річок планувалось широко використовувати в інтересах водного транс­порту, лісосплаву, гідроенергетики, комунального і промислового водопостачання, рибного господарства, зрошення, обводнення та санітарного благоустрою.

Проте наприкінці 70-х років підходи до використання малих річок різко змінилися, оскільки в результаті господарської діяльності значно погіршилась якість води в них і змінився гідрологічний режим. Малі річки стали використовувати для скидання промислових і господарсько-побутових стічних вод. Вони забруднювались нафтопродуктами від річкового флоту, в річки змивалися нечистоти із промислових майданчиків, вулиць і доріг, добрива й отрутохімікати з полів; русла почали інтенсивно замулюватися внаслідок розорювання схилів долин і заплав. Гідрологічний режим малих річок поступово змінювався у зв'язку з проведенням водних меліорацій (зрошення, обводнення, осушення).

Інтенсивна господарська діяльність у басейнах малих річок у де­яких регіонах призвела до їх зникнення. Стан малих річок викликав занепокоєння не тільки місцевого населення, а й адміністративних органів і наукових установ. Нарешті всі зрозуміли, що без збережен­ня малих річок неможливе збереження і підтримання належної якості та кількості води у середніх і великих річках, тобто взагалі не­можливо відвернути катастрофічне виснаження водних ресурсів, що вирішення проблеми малих річок можливе лише при здійсненні за­ходів щодо раціонального використання й охорони їх вод у взаємо­зв'язку з раціоналізацією природокористування в басейнах.

На території України в різних фізико-географічних умовах ма­лим річкам властиві різні види долин і русел, неоднакові їх похили, швидкості течії та водоносність. За однорідністю цих ознак малі річки поділяють натри основні групи: річки розчленованих рівнин, гірські та річки Полісся.

Річки розчленованих рівнин найбільш поширені. До них належать притоки Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, ліві притоки Дністра та річки степової зони. Долини цих річок широкі, мають пологі схили; їх падіння становить 1 10 м/км і зменшується від ви­току до гирла; швидкості течії в межень — 0,2...0,5 м/с, а під час во­допілля збільшуються до 1 м/с і більше. В басейнах річок багато ярів і балок. Значна частина річок цієї групи, особливо в Степу, пе­ресихає на тривалий час.

До гірських належать малі річки, які течуть у Карпатських і Кримських горах. Долини їх неширокі, з крутими схилами; глиби­на долин значна і змінюється від 150...200 м у передгір'ях до 600...800 м у горах. Падіння річок теж велике — від 60...70 м/км у верхів'ях до 5... 10 м/км у нижніх течіях; русла неглибокі, завширшки 10...20 м у верхів'ях і 80... 100 м у пониззі. Швидкості течії — 1...2 м/с, а під час проходження паводків можуть досягати 3...5 м/с і більше. Течія річок Карпат постійна, пересихають вони дуже рідко і на ко­роткий строк; зовсім малі річки у верхів'ях іноді перемерзають. Річки, які протікають у Кримських горах, змінюють водоносність у широких межах і часто пересихають на тривалий термін.

Річок Полісся за чисельністю значно менше порівняно з річками розчленованих рівнин і гірськими. Вони мають невеликі похили — переважно до 1 м/км, широкі та слабковиражені в рельєфі долини, значну заболоченість басейнів. Пересихають ці річки зрідка.

Вказані особливості малих річок певною мірою визначають ха­рактер їх використання.