Найдавніші писемні пам’ятки

Найдавніші пам’ятки, що мають сербські риси: Маріїнське євангеліє, уривки Грашковича і Михановича (написані глаголицею, X–XI ст.); Темницький напис, Хуманська плита і Мирославове й Вуканове євангелія (написані кирилицею, X-XII ст.).

Найдавніші писемні памятки Хорватії датуються XII сторіччям. Башчанська плита написана глаголицею (перехідним варіантом від болгарської заокругленої до хорватської кутастої) близько 1100 року (цікава тим, що це перше джерело, де прикметник «хорватський» вжито хорватською мовою); найстаріша памятка хорватської кирилиці — Повальська плита (1250 р.)

Найдавніша памятка у боснійській історії — грамота бана Куліна (1189 р.), а у чорногорській — літопис попа Дуклянина (XII ст.).

Книгодрукування

У Чорногорії у 1492-1496 рр. діяла перша державна друкарня Європи, яку заснував чорногорський правитель Іван Црноєвич. Там у 1494 р. була видрукувана перша південнослов’янська книга — Октоїх. Перша хорватська друкована книга — глаголичний місал надрукований 1483 p. Проте точне місце його друку невідоме. Друкарня у Загребі з’явилася у 1570 р. Також у XVI ст. були відкриті друкарні в Горажде, Белграді, Скадрі, у Руянському, Милешевському й Меркшинському монастирях. Багато книжок друкувалося у Венеції.

Становлення і розвиток літературної норми

Усі чотири літературні стандарти базуються на штокавському наріччі. Сербська літературна мова екавська, а хорватська, боснійська і чорногорська — ієкавські.

Формування сербської літературної норми припадає на першу половину – середину XIX ст. ЇЇ основоположником вважають Вука Караджича (Вук Стефа́новић Ка́раџић, 1787–1864 рр.). Він заклав лінгвістичні основи сучасної сербської літературної мови, зокрема впровадив фонетичний принцип орфографії. Караджич стандартизував сербське кириличне письмо — цей варіант кирилиці так і називається «вуковиця».

Хорватська літературна мова спочатку розвивалася довкола двох центрів — Дубровника (на чакавській основі) і Загреба (на кайкавській основі). У першій половині XIX ст. поширився рух іллірійців, який ставив за мету об’єднання південних слов’ян і їхньої мови. За основу була взята штокавська норма. Важлива постать цього періоду — Людевіт Гай (Ljudevit Gaj, 1809–1872 рр.). Він у 1833 р. видав латиницею штокавську «Граматику іллірійської мови». Саме Людевіт Гай остаточно затвердив латиницю у Хорватії, запозичивши деякі літери із чеської мови, а деякі додавши особисто. Хорватська латиниця називається також «гаєвицею».

Боснійська мова зазнала найбільшого впливу турецької мови — у ній найбільше турцизмів. В письмі боснійської мови з XV ст. інколи використовувався арабський алфавіт. У XIX–XX ст. Були спроби фонетизувати арабське письмо і прилаштувати його до вимог боснійської мови. Найвдаліший варіант — матуфовіца (matufovica, matufovača, mektebica), книги нею друкувалися у Боснії до 1941 р.

Чорногорський літературний стандарт почав формуватися після здобуття нею незалежності у 2007 році.

Література

Ма́рко Ма́рулич (Marko Marulić, 18 серпня 1450 р. – 5 січня 1524 р.) — хорватський поет і християнський гуманіст, «вінець хорватського Середньовіччя і батько хорватського Відродження». Походив із сплітської знаті. Писав латинською (80%), хорватською і італійської (3 листи і 2 сонети). Хорватська Марулича — чакавська, із помірними запозиченнями із старослов’янської мови й дубровницької і штокавських говірок. Його основний твір хорватською — епічна поема «Юдита» («Judita»), написана 1501 р., видана у Венеції у 1521 р., базується на біблійській Книзі Юдити. Інші твори — «Сюзана» («Suzana»), «Тужіння міста Єрусалима» («Tuženje grada Hjerosolima»), «Молитва супроти турків» («Molitva suprotiva Turkom»).

І́ван Ґу́ндулич (Ivan Gundulić, 8 січня 1589 р. – 8 грудня 1638 р.) дубровницький поет, письменник і драматург. Основні твори: епічна поема «Осман» («Osman»), пасторальна п’єса «Дубравка» («Dubravka») і релігійна поема «Сльози сина блудного» («Suze sina razmetnoga») — зразки барокового багатства стилю.

У «Османі» Ґундулич вказує на контраст між християнством й ісламом, Європою і Туреччиною, Сходом і Заходом. Історичною основою твору є Польсько-Турецька війна 1620–1621 рр., зокрема Хотинська битва. Ґундулич описує життя і смерть султана Османа II, постійно нагадуючи читачеві про колесо фортуни і минущість життя.

Важко переоцінити вплив Ґундулича на хорватську літературну мову — адже хорватське національне відродження надало Ґундуличу статус «іллірійського» класика.

Перші світські поети Північної Хорватії — граф Петар IV Зринський (6 червня 1621 р. – 30 квітня 1671 р.) і маркіз Фран Крсто Франкопан (4 березня 1643 р. – 30 квітня 1671 р.). Окрім літературної діяльності, вони обоє були значними політичними фігурами, Зринський був баном Хорватії. У 1670 р. вони очолювали змову проти Габсбургів («змова магнатів», або «змова Зринських-Франкопана»), яка зазнала невдачі. Зринський і Франкопан були страчені, проте шанувалися в Хорватії і Угорщині як національні герої.

Зринський у 1660 р. переклав на хорватську мову «Сирену Адріатичного моря» («Sirena Jadranskoga mora»), яку його брат, Нікола Зринський, написав 1651 р. угорською («Adriai tengernek syrenaia»).

Літературна спадщина Франкопана була виявлена лише через 200 років після його смерті. Основне місце тут займає збірка «Сад розваг» («Gartlić za čas kratiti»), до якої увійшли вірші різних жанрів: анакреонтична поезія, ідилія, вірші-роздуми, релігійна лірика. Франкопан писав кайкавським діалектом.

Досі́тей Обра́дович (Доситеј Димитрије Обрадовић, 1742 — 1811) — сербський письменник, просвітник, літературний діяч, філософ, перший міністр освіти Сербії за Карагеоргія, стояв біля витоків світської сербської літератури. Ім’я Досітей він отримав постригшись у 1757 р. в ченці в монастирі Хопово, звідки втік через 3 роки. Перекладав багатьох світових класиків, у тому числі «Байки» Езопа; був відомим масоном. Разом із Караджичем, на якого він вплинув, вважається батьком сучасної сербської літератури і мови.

Його найвизначніший твір «Життя і пригоди Дмитрія Обрадовича, названого у чернецтві Досітея: ним самим написане і видане» — перша книга надрукована народною сербською мовою у 1783 р. Інші твори: «Листи Харалампію» («Писма Харалампиjу»), «Поради здорового глузду» («Совети здравог разума»)

Обрадович вважається ключовою персоною сербського Просвітництва. Він дав філософське висловлення ідеям Просвітництва у своїх роботах і викладанні.

Заснував у Белграді Велику Школу, яка згодом стала Белградським університетом

Йо́ван Ра́їч (Јован Рајић, 21 вересня 1726 р. – 22 грудня 1801 р.) — сербський письменник, історик, мандрівник і педагог. Один із найвизначніших представників сербського Бароко. Навчався в Києво-Могилянській академії.

Раїч писав сербською, російською, латинською, німецькою, угорською і старослов’янською, перекладав багатьох іноземних авторів.

За роботу «Історія різних слов’янських народів, особливо Болгарів, Хорватів і Сербів» («Историја разних словенских народов, наипаче Болгар, Хорватов и Сербов») його часто називають «батьком сербської історії»

Він писав і літературні твори, зокрема «Бій дракона з орлами» («Бој змаја с орлови», алегорична історична поема про війну Туреччини (дракон) із Росією і Австрією (орли) і «Трагедія царя Уроша»

Пе́тар II Пе́трович Нє́ґош (Petar II Petrović Njegoš, 13 листопада 1813 р. – 31 жовтня 1851 р.) один із найвидатніших чорногорських поетів, правитель і митрополит чорногорський.

Найвідомішим його твором є «Гірський вінець» («Горски вијенац», у першому виданні — «Горскıй вıенацъ»). Це епічний твір, написаний віршовано у формі п’єси — таким чином він поєднує усі три роди літератури. Дія твору базується на історичних подіях у Чорногорії з початку XVII ст. Історична достовірність описаного не підтверджена. Складовою частиною твору є авторська філософська рефлексія на тему історії Чорногорії й історії взагалі, співжиття і взаємин трьох світів: православного (Чорногорії), католицького (Венеційська республіка) і мусульманського (Османська імперія)

Інші його важливі твори «Промінь мікрокосму» («Луча микрокозма»), «Дзеркало сербське» («Огледало српско») (запис народних сербських пісень і декількох складених самим Нєґошем) і «Несправжній цар Степан Малий» («Лажни цар Шћепан Мали»).

Авґуст [Іван Непомук Едуард] Шеноа (August [Ivan Nepomuk Eduard] Šenoa, 14 листопада 1838 р. – 13 грудня 1881 р.) — хорватський романіст, критик, поет і драматург. Був перехідною фігурою — привів хорватську літературу із Романтизму до Реалізму і познайомив Хорватію із історичним романом.

Шеноа написав більше десяти романів, найвизначніші з яких «Золото золотаря» («Zlatarevo zlato»), «Стережися сеньських рук» («Čuvaj se senjske ruke»), «Селянське повстання» («Seljačka buna») і «Діоген» («Diogenes»).

Його часто називають «батьком хорватського роману», і кажуть, що «Шеноа створив хорватську читацьку публіку».

Іво Андрич (Иво Андрић / Ivo Andrić, 9 жовтня 1892 р. – 13 березня 1975 р.) — автор, якого направду можна назвати Югославським: він народився і виріс у Босній і Герцеговині (і творчість його часто торкалася історії боснійських земель), у молодості називався хорватом (зокрема коли подавав документи до Загребського і Краківського університетів), а після утворення незалежної Югославії, будучи прихильником об’єднання слов’ян, говорив про себе як про серба, підтримував ідею спільної сербськохорватської мови і при написанні творів послуговувався сербським літературним стандартом.

Андрич зробив успішну кар’єру дипломата, працював у багатьох країнах Європи. Напередодні Другої світової він був надзвичайним представником Югославії в Берліні. Коли війна почалася, він, через розбіжності у поглядах з керівництвом, іде у відставку і повертається до Белграда. Саме у цей період він пише твори, що принесли йому світове визнання, так звана «Боснійська трилогія»: «Міст на Дріні» («На Дрини ћуприя»), «Травницька хроніка» («Травничка хроника») і «Панночка» («Госпођица»). Цю «трилогію» зв’язує спільна тема османської окупації південнослов’янських земель і дата виходу (1945 р.), проте самі книги між собою ніяк не повязані. Матеріал для «трилогії» було почерпнуто із історії, фольклору і культури Боснії. У 1961 р. Іво Андрич отримав Нобелівську премію з літерари із формулюванням «за неймовірну силу, з якою він прослідкував теми і відобразив людські долі взяті з історії його країни».