12. Епоха відродження.

Відродження (фр. Ренесанс) охоплює XIV-XVI ст., хоча перші оз­наки нового історичного періоду з'явилися у деяких містах Північної Італії наприкінці ХП-ХІІІ ст. (Проторенесанс). Орієнтації на природно- тілесне бачення світу, увага до людського гіла, інтерес до гуманітарного знання, естетичне розуміння дійсності виявилися співзвучними антич­ним цінностям, через це епоха й отримала таку назву.

У філософському аспекті період Ренесансу поділяється на:

гуманістичний період (XIV-середина XV ст.) (Данте, Петрарка, Валла) позначений підвищеною увагою до людини та розроб­кою на цій основі нового світобачення, яке отримало назву антропоцентричного чи гуманістичного.

неоплатонічний період (середина XV-XVI ст.) (Микола Кузансь- кий. Піко делла Мірандола, Парацельс), характерний тим, що філософи намагалися відродити вчення великого давньогрець­кого мислителя Платона;

натурфілософський період (кінець XVI ст.) (М. Коперник, Г. Галілей, Дж. Бруно) характеризувався зміщенням центру філософської уваги до натурфілософії (філософії природи).

У натурфілософії епохи Відродження стверджується принцип пан­теїзму, відповідно до якого Бог більше не знаходиться над світом, а розчинений безпосередньо у самому світі, Упровадження цього прин­ципу сприяло поверненню філософської думки від розгляду абстракт­них теологічних питань (чи може Бог створити камінь, більший за нього самого?) до виведення закономірностей функціонування природи.

Інший представник натурфілософії природи Микола Кузаись­кий пропонував досліджувати світ, спираючись на теорію «ученого незнання»: людина мусить пізнавати світ розуиом, маючи на увазі, що до кінця його пізнати неможливо. Він порівнював пізнане та ще непізнане із колом та многокутником. Скільки б на ширилося коло (наявні знання), повністю замістити многокутник (непізнане) неможливо. Таким чином релятивності обмеженості знання, ..э/КЪЛ яка спонукає розум людини до постійного руху вперед, була протиставлена середньовічній ідеї абсолютної Божественної Істини, доступної лише вірі.

Найбільшим досягненням натурфілософської думки епохи відрод­ження були створення польським астрономом Миколою Коперником геліоцентричної картини світу. Згідно з відкриттям М. Коперника:

По-перше, у центрі Сонячної системи знаходиться не Земля, як вва­жали з часів античності (геоцентрична система Аристотеля-Птолемея), а Сонце. Земля — це одна із планет Сонячної системи, які обертаються навколо Сонця.

По-друге, Земля мас форму кулі та обертається навколо власної осі.

Свою систеиу М. Копериик (1473-1543) у праці «Про обертання небесних сфер» намагався обгрунтувати не лише математичними об­численнями, але й доводами розуму.

Італійський дослідник Г. іалілей (1564-1642) винайшов те—сищі і завдяки йому дослідним шляхом довів правильність теорії М. Копер­ника. Г. Галілей зробив багато астрономічних відкриттів (гори иа Луні, супутники Юпітера), які підтверджували єдність земних та небесних явищ підривали релігійне вчення про абсолютність Божественного Творіння світу на Землі.

До вершини філософської думки Ренесансу належить паиіеіст»*ма філософія природи Дж, Б руно (1548-1600). На думку Дж. Брумамас- мас є структурою, що складається із дискретних частин, атомів. Він «е мас кордонів, центра, а кількість світів — нескінченна. Псза «осмосом немає нічого, він є усім буттям, вічним, рівним Богу. Наслідком кон­цепції фізичної єдності Всесвіту у Брумо стає гіпотеза про можливість існування життя на інших планетах. Дж. Бруио вважав, «ю жееиа*ш інших світів можуть бути не схожими ие земним, якщо в Ь о переважає якийсь елемент (наприклад во«о*ь).

Основним принципом філософської думки епохи Відродження був антропоцентризм (від грецького онтропос—«людина»), сутність яко­го полягала у ствердженні певних поглядів:

2. Людина в епоху Відродження більше не вважається пасивним «образом і подобою Божою», а навпаки, постає «богорівною» Істо­тою.

3. Зрівнюють людину з Богом дві основні якості — розум і свобода волі, які, на думку гуманістів, дозволяють людині перебирати нескін­ченну кількість можливостей для творчої самореалізації.

4. Разом із тим, свобода волі продовжує співіснувати із BoMtct* венним Провидінням. Останнє передбачає ті альтернативні можливості, між якими людина робить вибір.

5. Метою життя людини проголошується титанізм — заняття різни­ми видами творчої діяльності для того, щоб знайти власну індивідуаль­ну неповторність у цьому світі. Життя і діяльність багатьох гуманістів, наприклад, Леонардо да Вінчи, що був водночас художником, автором знаменитої «Джоконди», інженером, чий творчий геній передбачив ба­гато відкриттів майбутнього (танк, парашут, вертоліт), вченим, служить прекрасною ілюстрацією цього принципу.

Антропоцеитричмий світогляд сприяв розвитку гуманізму, послі­довники якого визнавали за людиною як особистістю вищу цінність, її право на свободу, всілякого розвитку творчих здібностей і отримання щастя не в загробному світі, а у звичайному земному житті.

Гуманісти цього періоду, що складали дуже нечисленну творчу еліту, в яку входили представники різних соціальних груп, нарівні з Богом звеличують людину як творця світу культури, обожнюють людину в П творчій діяльності, що наближає її до Бога,

Звеличуючи людину, гуманісти roc7 критикували схоластичну філософію, наполягали на необхідності виходу межі «схоластнч иої науки» до неформального, життєвого, гуманістичного знання.

ому багато гуманістів залишили після себе праці з історіїї та літератури.

Однією з основних умов можливості реалізації гуманістичного ідеалу людини вважалося перетворення суспільства. Сам{ в період Відродження отримує подальший розвиток і навіть власну назву літе­ратурний жанр утопії (за назвою роману англійського гуманіста Томаса Йора). Ідеальне суспільство в очах гуманістів мас бути побудоване на принципах:

в економічній сфері — відмови від приватної власності, запро­вадження загальної трудової повинності і централізованого розподілу виробленої продукції;

у політичній сфері — демократичних засад виборності всіх посадових осіб;

у соціальній сфері — шляхом заміни станового ладу, що виз­начав цінність людини за II походженням, відповідно до такої соціальної ієрархії, в якій місце людини визначалося мірою II освіченості та суспільної значущості виконуваних обов'язків;

у сфері культури — створення загальної і обов'язкової системи освіти і виховання, державної підтримки розвитку наук.

Цьому соціальио-лолітичному ідеалу були властиві як ті елементи, які згодом були реалізовані і нині успішно функціонують у багатьох сучасних країнах, так і ті, які поки що не витримали перевірку часом. Однак очевидно, що утопії епохи Відродження пропонували суспільний устрій, набагато досконаліший, ніж той, який існував у часи їх створен­ня в державах Західної Свропи.

Італійський політичний діяч И. Макіавеллі (1469-1527) у своїй праці «Володар» розглянув шляхи реалізації утопічного суспільного ідеалу. Макіавеллі вважав, що для цього треба виокремити особливу сферу людської діяльності — політику. Політику визначає не Бог і не мораль, а закони життя та психологія людини (інтерес, прагнення до збагачення тощо). Займаючись політикою, наполягав філософ, треба орієнтуватися на одии-сдиний принцип: «Мета виправдовує засоби».

15.Р.Декарт (1596-1650 рр.) — французький філософ, математик, основоположник аналітичної геометрії, представник класичного раціоналізму.

Основні твори Декарта: «Роздуми про метод», «Начала філософії».

Філософія Декарта являє собою новий цілісний і раціонально обгрунтований образ світу, що відповідав актуальному стану природознаства. Першу і вихідну визначеність будь-якої філософії Декарт вбачав у визначеності свідомості, мислення.

Філософствування як мислення має починатися із самого себе. Вимогу такого початку він виражає аксіомою: «У всьому належить сумніватися». Пошук істини передбачає сумнів. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок «Я мислю, отже існую» — істинний і що він тому є першим і найвірнішим із усіх висновків. Таким чином, «мисляче Я» Декарта є самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе.

Мислення та його закономірності — це єдине, що не викликає сумніву, воно є очевидним. Декарт говорив про «вроджені ідеї», про інтелектуальну інтуїцію, про самоочевидні положення, спираючись на які, розум може давати істинні знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Тільки такі самоочевидні положення можуть бути покладені в основу науки. Із цих загальних положень, які грунтуються на логічних і математичних закономірностях, можна вивести знання про окремі одиничні явища і предмети.

Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини:

1. Включати в свої міркування тільки те, що розум бачить ясно і чітко і що не викликає ніяких сумнівів щодо істинності.

2. Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для подальшого їх пізнання.

3. Послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складного, невідомого і недослідженого.

4. Не робити ніяких пропусків у логічних ланках досліджень.