13. Історична епоха Нового часу.

ошуки способу створення і логічного обгрунтування наукових методі* пізнання с головною проблемою філософії Нового часу. На основі цих методів вчені прагнули здобути знання, узагальнення яких дозволило би збудувати цілісну картину світу, щоб надалі його перетворювати, ставити не службу людині.

Науковим знанням уважалося таке, яке б було для всіх завжди і всюди однаковим.

У вирішенні цього завдвння мислителі Нового часу поділилися на емпіриків і раціоналістів. Емпірки (Ф. Бекон, Дж. Локк, Д. Юм) ствер­джували, іцо в основі людського пізнання має лежати людський досвід заснований на даних органів чуття. Англійський філософ і державний діяч Ф. Бекои (1561-1626) (основна праця —- «Новий Органон») мріяв про «Велике відтворення наук». Здійснення цього проекту поділялося ним на дві частини: руй­нівну та відтворювальну. Спершу треба позбавитися перешкод на шляху до істини. Ф. Бе­кон називає fx ідолами або примарами і з ними пов'язує ситуації, коли світ у нашій свідомості відбивається не зовсім адекватно. Подібних ідолів учений розрізняє чотири типи:

ідоли печери — потвори, що мають своїм джерелом індивіду­альні особливості (перш за все недоліки) розуму людини;

ідоли роду пов'язані з недосконалістю самого людського розуму, тобто спотворення, які мають коріння у фізіології людини;

ідоли ринку (або площі) породжуються спілкуванням лю­дей. унаслідок чого відбувається перекручення інформації і. нав'язування індивідам помилкових уявлень;

ідоли театру породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції і гадки. їх наслідком можуть бути хибні закони, докази, які заважають людям оволодівати істинними знаннями.

Треба переробити індуктивний метод пізнання — сходження від дослідження одиничних факторів до загальних положень. Ф. Бекон

розглядає повну індукцію, що передбачає при перерахував ні всіх предметів певного класу виявлення fx загальних властивостей, та неповну індукцію, яка реалізується, коли на основі спостереження кінцевого числа фактів робиться загальний висновок відносно всього класу поданих явищ, предметів.

№ений вважав, що використовуючи метод індукції та аналізуючи його результати очищеним від «ідолів» розумом, ми здобудемо кілька десятків загальних «аксіом», якими може бути вичерпане знання яро природний світ.

Інший англійський філософ-емпірик і громадський діяч Дж. Лтт (1632-1704) уславився своєю теорією первинних І вторинних якос­тей речей. Він вважав, що розум існує сам по собі, наче білий папірець, у ньому немає «вроджених ідей», адже більшість навіть найочевидні­ших принципів невідомі ані дітлм, ані дурили, ані дикунам.

Усі знання («ідеї») приходять від органів чуття. У свою чергу, ор­гани чуття лише відбивають ознаки самих предметів.

Частина ознак предиетів, які ми усвідоилюємо, є «первинними», об'єктивними, лише деякі (наприклад, колір і смак) — «вторинними*. тобто штучно зміксовані розумом.

Хоча значна частина наших знань являє собою складні абстрактні «ідеї», насправді вони складаються із складання простих «ідей» про первинні та вторинні ознаки речей.

Шотландський філософ, історик, економіст Давід Юм (1711- 1776) обстоював теорію «асоціації ідей». Учений вважав, що усі без винятку ідеї створюються в розумі шляхом асоціації наявного явища із иинулии досвідом. Наприклад, тільки подивившись на більярдний шар, ии иожеио передбачити можливий напрям і наслідки його руху; авжеж те, що иожливі іноді суттєві зміни пізнавальної ситуації тут не беруться до уваги, робить прикінцевий результат не достовірним, а лише ймовірний. Таким чином, Д. Юм. займав скептичну позицію щодо можливостей наукового пізнання.

Представники раціоналістичного напрямку у філософії Нового часу ставили собі за мету вирішити проблему розробки наукового методу пізнання через діяльність розуму. Раціоналісти не відкидали інфор­мативності чуттів але уважали що:

чуття дають недостовірну інформацію (наприклад зірки на небі уявляються нам дуже маленькими, тоді як насправді вони більші за Землю);

дані органів чупя мусять бути проаналізовані нашим розумом, щоб претендувати на всезагальність.

Рене Декарт (1596-1650) основу основ бачив у мисленні. Голов­ним методологічним засобом, що підкреслює значущість саме мислення як елемента пізнання, виступає так звана інтелектуальна інтуїція. Все те, що викликає сумнів, тобто може бути, а може й не бути, несе в собі момент суб'єктивності і тому має бути відкинутим. Об'єктивним у такому випадку може бути щось дане безпосередньо, очевидне. Таким чином, ми здобуваємо певні основоположення, відштовхуючись від яких можемо пояснити що завгодно. Найбільш беззаперечним є лише факт власного існування, що надає змогу мислити («Я мислю, отже я існую» — ця фраза стала лейтмотивом усієї класичної раціоналіс­тичної філософії)*

Декарт формулює основні правила дедуктивного методу, пізнання від загального до конкретного:

дослідження будь-якого факту, явища, процесу необхідно по­чинати з простого і очевидного;

за допомогою виведення одиничного від загального треба одержати більш складні судження;

необхідно постійно зберігати безперервний ланцюжок висновків;

якщо проблеиа, що досліджується, достатньо складна. її необ­хідно поділити на складові частини і кожну досліджувати за допомогою цього методу. Нідерландський філософ Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677) також виходив з переконання в тому, що за допомогою раціональної дедукції можливе повне і всебічне пізнання навколишнього світу, однак всю пізнавальну діяльність розділяв на особливі види:

1. Пізнання першого роду, думка або уява, ідо дає неправильну, помилкову інформацію про світ навколо нас. Солдат, наприклад, по­бачивши сліди коня на піску, негайно переходить від думки про коня до думки про вершника, далі — до думки про війну.

2. Розум, або пізнання другого роду, за допомогою якого ми мисли­мо на рівні не конкретних предметів або явищ, а абстрактних понять, що узагальнюють істотні властивості великих груп таких явищ.

3. Інтуїтивне знання, що надає нам безумовно правильні відо­мості про навколишній світ. Його ми успішно демонструємо під час виконання математичних операцій.

Готфрід Лейбніц (1646-1716) — німецький філософ і математик, який був переконаний в тому, що в навколишньому світі панує гармонія, привнесена у світ Богом. З цієї причини, вважав Лейбніц, людина, яка володіє найбільш розвиненим після Бога розумом, виявляється здатною витягувати з нього всі найбільш загальні і достовірні істини про навколишній світ— істини розуму. За необхідності достовірність цих істин можна довести за допомогою трьох логічних законів (закон тотожності, закон суперечності, закон достатньої основи).

Ту інформацію про світ навкруги нас, яку постачає нам безпосеред­ній почуттєвий досвід, Лейбніц називає істинами факту. На відміну від істин розуму, вони носять ймовірносний, а тому менш достовірний характер. Наприклад, писав Лейбніц, «Для мене не тільки безпосеред­ньо ясно, що Я мислю, але так само ясно, що я мою різні думки, що іноді я мислю про А, а іноді про В і т. п.».

у цілому раціоналістичний напрям виявився таким же однобічним, як і протилежний йому емпіричний. У сучасній теорії пізнання панує думка, що пізнавальна діяльність відбувається водночас як на емпі­ричному, так і на раціональному рівнях.