Культурне життя

«Наступ соціалізму по всьому фронту» не обминув і українську культуру. Влада піклувалася про її розвиток лише в потрібних їй межах. Вона розуміла, що розв'язання завдань, пов'язаних з промисловістю і сільським господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того, їй були потрібні кадри для роботи в партійно-державному апараті, органах управління. Відповідно до цього вживалися заходи, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. Наприкінці 1930-х рр. освіченість населення в УРСР у віці до 50 років становила близько 95 %. Запроваджувалась єдина система загальноосвітньої школи: початкова, неповна середня і середня. Понад 80 % учнів навчалися в українських школах. Але з 1938 р. почалося згортання мережі національних шкіл. Певні зміни відбулися у вищій школі. За перші дві п'ятирічки вузи за скороченою програмою підготували майже стільки спеціалістів, скільки їх було в дореволюційній Росії. 1933 р. були відновлені університети в Києві, Харкові й Одесі. Визначальною рисою освіти того часу стала тотальна ідеологізація. Усі студенти у вищих навчальних закладах мали вивчати «Короткий курс ВКП(б)». Духовна сфера підлягала жорсткому контролю. Критерієм її оцінки стало сталінське визначення соціалістичної культури, яка мала бути пролетарською за змістом і національною за формою. Все, що не вписувалось у рамки цієї формули, проголошувалось ворожим. Для запровадження тотального контролю над творчістю митців в середині 1930-х рр. було утворено контрольовані радянським урядом спілки — письменників, художників, композиторів тощо. Значних втрат зазнала українська культура від репресій, що були спрямованії проти інтелігенції, яку постійно звинувачували у «буржуазному націоналізмі». В цей період загинули Л. Курбас, засновник школи монументального мистецтва М. Л. Бойчук, літератори М. Куліш, Г. Кононенко, М. Хвильовий (застрелився) та ін. У таборах опинився О. Вишня . Всього репресіям було піддано близько 500 письменників. Репресії широко застосовувались до видатних представників української науки. У сталінських катівнях загинули відомий історик М. Яворський, українські академіки Н. Світальський, генетик І. Агон, філософ С. Семківський. Влада всіляко заважала вільній творчості українських митців. їм у всіх галузях мистецтва був нав'язаний єдиний стиль — «соціалістичний реалізм» , який мав прославляти радянську дійсність. Його мусили прийняти П. Тичина, М. Сосюра, М. Бажан та інші митці. Терор налякав і деморалізував інтелігенцію, що виросла за часів радянської влади, позбавивши її незалежності думок та ініціативності. Таким чином, досягши значних успіхів у 1920-х рр., українська культура потрапила під жорсткий прес тоталітарного режиму.

(Бойко стр. 384-399)

13. «Українське питання» напередодні та в роки Другої світової війни.

Намагаючись вирі-

шити українську проблему наприкінці 1930-х рр., польський уряд зупинився на найрадикальніших

методах її розв’язання. Переломним у зміні політики польської влади щодо українців став 1935 р.,

коли після смерті Ю. Пілсудського праворадикальні сили Польщі розпочали боротьбу за вплив у

країні. Боротьба між прихильниками “державної асиміляції” українців та радикального розв’язання

українського питання завершилася перемогою останніх. Після відставки 12 жовтня 1935 р. В. Сла-

века з посади прем’єр-міністра у правлячому таборі фактично не було авторитетного лідера, який

зміг би продовжити курс на “нормалізацію”.

© Карпухіна Т. О., 2009 Історичні студії

105

Еволюція державного устрою Польщі у напрямі тоталітаризму завершилася утворенням у 1937 р.

проурядової партії “Табір національної єдності” (ТНЄ). Прихильники авторитарних методів правлін-

ня, об’єднавшись навколо Е. Риз-Смігли, ставили мету згуртувати польське суспільство навколо ідеї

оборони держави.

Для того щоб раз і назавжди покласти край домаганням українців отримати незалежність, влада

взяла курс на витіснення, а фактично − на повне очищення “східних кресів” від українського насе-

лення шляхом його примусового виселення та поступової асиміляції й ополячення. За рахунок

послаблення позицій української меншини на теренах Галичини та Західної Волині планувалося

докорінне збільшення польського елементу в регіоні. Новий етап у національній політиці Польщі,

спрямованій на створення однонаціональної держави, розпочався екстермінаційними діями військо-

вих кіл. Особливо активно в цьому напрямі діяв, починаючи з 1937 р., Корпус охорони пограниччя

(КОП).

Слід зазначити, що своєрідним підсумком польсько-українських стосунків у міжвоєнний період

стала “Декларація Центрального комітету УНДО в справі становища українського народу в поль-

ській державі” від 7 травня 1938 року [1, 2−4]. У ній зазначалося, що політика нормалізації стосунків

між польським та українським народами, яка проводилась УНДО упродовж трьох років, не привела

до позитивних наслідків. Провину за невдачу політики нормалізації Центральний комітет повністю

покладав на польський уряд, який, за словами “Декларації...”, не тільки не заважав, а й навпаки,

часто був співучасником негативних дій щодо українців [1, 2]. Серед них наводилися такі: негативна

політика щодо Української церкви, намагання постійно внести розлад в консолідацію українського

народу, ввівши поняття “русини” та всіляко підтримуючи думку про існування різних племен, на

зразок лемків, гуцулів, волиняків, поліщуків, які нібито були зовсім різними племенами, вилучення

українських селян із процесу парцеляції, особливо на прикордонних територіях, відбір права на

навчання рідною мовою, недопущення українців до самоврядування та участі в політичному житті

країни, постійні репресії щодо українського культурного життя тощо [1, 2−2а]. Водночас уже тоді, в

1938 р., УНДО попереджало, що така політика рано чи пізно призведе до використання її ворожими

чинниками (СРСР та Німеччиною), стане загрозою миру і може спричинити протистояння [1, 3].

Можна припустити, що ініціативу розробки радикальної програми, спрямованої не лише на

придушення українського національно-визвольного руху, а й загалом проти розвитку національної

свідомості та самобутності українського народу, схвалив Е. Ридз-Смігли [2, 20]. Вирішення україн-

ського питання планувалося здійснювати у двох напрямах.

Перший – залагодження проблеми на міжнародному рівні, зокрема шляхом домовленості з

Німеччиною, яка вміло використовувала українську карту для тиску на країни, у складі яких пере-

бували окремі українські території, й на Польщу в тому числі.

Другий – радикальне розв’язання української проблеми безпосередньо в межах ІІ Речі Поспо-

литої.

Польській дипломатії вдалося досягти домовленості з керівництвом Третього Рейху про фактич-

ну підтримку своєї політики щодо українців. Виношуючи плани війни з Польщею, Гітлер з легкістю

підтримав процес вироблення спільної позиції в українському питанні, для того щоб приспати пиль-

ність офіційної Варшави. 5 січня 1939 р. в розмові з міністром закордонних справ ІІ Речі Посполитої

Ю. Беком він запевнив, що Німеччина за будь-яких обставин зацікавлена в збереженні сильної націо-

нальної Польщі. У свою чергу, польський міністр заявив, що “Україна” − це польське слово, яке

означає “східні прикордонні землі”, котрі “протягом десятиліть позначали території, розташовані на

схід від польських володінь уздовж Дніпра” [3, 17].

Позицію Гітлера підтвердив і міністр закордонних справ Німеччини Й. Ріббентроп. Під час

обговорення ставлення обох держав до “Великої України”, яке відбулося між ним і Ю. Беком 6 січня

1939 р., Ріббентроп підкреслив, що розуміє занепокоєння уряду Польщі, пов’язане з наростанням

українського руху, викликаним подіями в Карпатській Україні, і заявив, що є реальна можливість

вирішити українське питання за умови їхнього тісного співробітництва [2, 21]. Позицію Німеччини

він охарактеризував так: “Ми зацікавлені в радянській Україні, оскільки всюди чинимо росіянам

шкоду... тому природно, що підтримуючи контакти з російською Україною, ми ніколи не мали жод-

них справ з польськими українцями. Навпаки, це суворо забороняв і фюрер, який уже виклав своюВолинський національний університет імені Лесі Українки

106

негативну позицію стосовно Великої України” [3, 21]. Заручившись обіцянками Третього Рейху та з

важаючи на внутрішньополітичну ситуацію в країні, пов’язану з наростанням національно-визволь-

ного руху, польський уряд узяв курс на тотальні репресії, асиміляцію та ополячення українців на

їхніх етнічних теренах.

Напруга в польсько-українських стосунках вилилась у рішення офіційної влади розв’язати набо-

лілу проблему радикальними методами. У Варшаві прийшли до висновку, що справа щодо вирішен-

ня українського питання в попередній період просувалася занадто повільно, а тому повноваження

щодо його розв’язання уряд має взяти на себе.

На думку М. Сивіцького, поштовхом до такого рішення став меморіал від 28 листопада 1938 р.,

прийнятий Секретаріатом порозуміння польських суспільних організацій. У ньому йшлося про

потребу захисту польської спільноти від переслідувань з боку української більшості на “східних

теренах” [4, 269]. Для того, щоб орієнтуватись у ситуації, було здійснено опрацювання національ-

ного складу 84 повітів на теренах “східних кресів”. Метою проекту було встановити, на скільки по-

трібно збільшити чисельність поляків у тому чи іншому повіті, щоб вони там становили не менше

51 % загальної кількості населення [5, 148−159]. 25−28 січня 1939 р. відбулися засідання Ради мініс-

трів на чолі з Е. Ридз-Смігли. На них прийнято рішення про те, щоб кожен міністр до 15 лютого 1939 р.

надав інформацію про кількість українців, що перебувають у підпорядкуванні його міністерства, і

план ліквідації української проблеми в рамках підзвітної йому інституції [4, 270; 15, 243; 16, 116].

Дещо проливає світло на плани польської влади виступ директора Департаменту віровизнання

при Міністерстві віровизнання та суспільної опіки Г. Дуніна-Борковського на нараді керівників схід-

них воєводств 14 лютого 1939 р. Він заявив, що метою діяльності влади на теренах східних

воєводств має бути полонізація [6, 36].

15 лютого 1939 р. міністр суспільної опіки Ж. Костялковський звернувся до Ради міністрів з

листом, у якому виклав пропозиції щодо “посилення польськості” на східних теренах. Він підкрес-

лював, що одним із головних завдань є забезпечення працею безробітних поляків, а також надання

земельних ділянок лише їм. Це, на його думку, мало привести до збільшення кількості добровольців

на переселення до східних воєводств. З іншого боку, він пропонував полегшити й усіляко підтри-

мувати еміграцію українців за кордон [5, 21−34], а також поширити акцію, спрямовану на посилення

польського “стану посядання” на інші терени Західної України, особливо на Волинь [5, 269].

На початку 1939 р. Міністерство справедливості видало ухвалу про залучення до роботи на

східних теренах (конкретно йшлося про Львів) польських адвокатів. З цією метою було вирішено

заборонити вступ до адвокатських спілок на теренах Польщі, крім східних воєводств, де вступний

внесок було зменшено з 800 до 500 злотих. У разі, якщо б і такі умови не спрацювали, пропону-

валося застосувати примусове залучення польських юристів на роботу в східні воєводства. Причи-

ною такої жорсткої позиції стало те, що, згідно із даними документа, п’ять−шість із десяти адвокатів

поверталися назад, не бажаючи там працювати [5, 90]. Серед причин, які вплинули на небажання

поляків займатись адвокатською діяльністю на теренах Східної Малопольщі, називалися: висока

конкуренція з боку євреїв та українців, а також побоювання терору з боку останніх [5, 269].

У руслі запланованої урядом акції Міністерство комунікації на початку 1939 р. ухвалило

документ “Посилення польського елементу в Східній Малопольщі”. Згідно з оперативними даними,

які мало це міністерство, 800 працівників-українців, котрі займали на залізниці більш-менш значні

посади, вважалися ненадійним елементом. У зв’язку з цим пропонувалось усунути їх від виконання

обов’язків, а на звільнені місця призначити поляків [6, 334−335]. Подібну ухвалу прийняло й Міні-

стерство економіки й торгівлі. В документі зазначалося, що успішне розв’язання української пробле-

ми напряму залежить від збільшення кількості польського населення на теренах Східної Мало-

польщі. Цифра ця мала становити понад 50 % на користь поляків. Поряд із перерахуванням методів,

які влада застосовувала для досягнення цієї мети (парцеляція, осадництво, ревіндикація зрусифіко-

ваної загродової шляхти), відзначалося, що найкращі можливості для збільшення кількості польсько-

го елементу на “східних кресах” склалися у містах [5, 290]. Саме поява сильного міщанства, на дум-

ку діячів міністерства, мала суттєво допомогти закріпитись у регіоні. Вирішення проблеми ставилося

у залежність від розв’язання єврейського питання. В документі зазначалося, що саме євреї займають

панівні позиції у містах і “розв’язання єврейського питання на користь польського елементу значною

мірою впливає на досягнення чисельної переваги поляків” [5, 262]. Історичні студії

107

На початку 1939 р. Міністерство закордонних справ розробило таємний проект “Головні напря-

ми еміграційної політики на територіях Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств”.

Зокрема, в документі пропонувалося посилити дії щодо створення сприятливих для еміграції україн-

ців умов. Уже на початковому етапі на територіях від Збруча і аж до етнічних польських теренів

передбачалося створити коридор, на якому переважатиме польський елемент. Лінією, що буде

стрижнем цих територій називалась залізниця Краків – Ярослав – Перемишль – Тернопіль. Згідно з

“Головними напрямами...” еміграція мала бути двох типів: закордонною і континентальною. Першу з

них пропонувалося застосовувати до українців, одночасно забороняючи виїзд до інших країн на

постійне місце проживання полякам. Другий – це так звана тимчасова, або “заробкова” еміграція, яку

дозволялося застосовувати передусім щодо польського елементу [5, 292].

Поряд з еміграцією як одним із заходів, спрямованих на збільшення чисельності поляків на

територіях Західної України, Міністерство закордонних справ прийняло рішення про пропаганду і

роз’яснення своєї політики на міжнародній арені. Тут, стосовно країн Західної Європи, пропаганда

мала здійснюватися у двох напрямах. Перший – про нереальність українських прагнень щодо неза-

лежності, які базуються на отриманні її за рахунок від’єднання східних земель від Польщі. Другий –

про помилковість переконання світового співтовариства, що Німеччина виношує плани, спрямовані

лише на експансію у східному напрямку, і звернення уваги західних держав на такі ж проблеми з

їхніми колоніями, з якими, на думку представників міністерства, вони обов’язково зіткнуться [5, 94].

Зазначалося також про потребу в налагодженні контактів з Ватиканом, який не підтримував

репресивних дій щодо греко-католицької церкви. До Риму було направлено віце-міністра Я. Шем-

бека для проведення переговорів на цю тему. Для успішності цієї акції передбачалася координація

дій Міністерства закордонних справ і Міністерства релігійних визнань і суспільної опіки [5, 94].

Висловлювалося переконання й про те, що експансія на схід споконвіків робила Польщу могут-

ньою державою. У міжвоєнний період втіленню цієї концепції, хоч і частково, сприяла військова

колонізація, а тому, на думку авторів документа, вона має тривати, проте для цього потрібно

модернізувати форми та методи експансії [5, 94].

Слід зазначити, що перераховані вище ухвали лягли в основу “Проекту закону Ради міністрів в

справі акції, спрямованої на посилення польського елементу в Східній Малопольщі”, прийнятого в

березні 1939 р. на засіданні Ради міністрів [5, 390−477].

Згідно з “Проектом...” головною метою в політиці уряду було тісне об’єднання Східної Мало-

польщі (і з погляду культури, й з погляду економіки) з теренами ІІ Речі Посполитої. У цьому

контексті передбачалося:

1. В галузі безпеки – збільшення кількості поліцейських відділів та їхнє кількісне і технічне під-

силення, воєнізація служби лісництв і звільнення з посад лісників українців, розширення комуні-

каційної мережі, зокрема телефонної, для швидкого реагування на можливі безпорядки.

2. У відання Міністерства комунікації − звільнення українців з посад на пошті та телеграфі, а

також зі служб, функціонування яких пов’язане з розкладом руху поїздів, діяльністю важливих

залізничних вузлів і т. д.

3. У містах – фінансова підтримка різних польських громадсько-політичних організацій, суво-

рий контроль під час підбору кандидатур на посади в адміністрації, критеріями якого були не лише

професіоналізм, а й яскраво виражена пропольська позиція.

4. У галузі освіти – на територіях на захід від Сяну українські та двомовні школи переводились

лише на польську мову викладання.

5. На культурно-освітню акцію, спрямовану на полонізацію освіти й культури, в межах Львів-

ського, Станіславівського та Тернопільського воєводств планувалося перерахувати у 1939−1940 рр.

50 тис. зл., у 1940−1941 і в 1941−1942 рр. – по 65 тис. зл. З цією ж метою у бюджет Міністерства

суспільної опіки на 1939−1940 рр. передбачалось закласти 29,5 тис. зл., на 1940−1941 рр. – 33 тис. зл.

і в бюджет 1941−1942 рр. – 36 тис. зл. [5, 396]

Акція, запланована ще в січні 1939 р. під назвою “Зміцнення польського елементу”, спрямовува-

лась на придушення прагнень українців до незалежності й стосувалася теренів Східної Малопольщі,

проте, на думку А. Хойновського, є всі підстави вважати, що таку політику уряд збирався запрова-

дити на територіях усіх східних воєводств [12, 238].

Важливим для розуміння глибинних причин, що впливали на майбутні стосунки між польською

та українською сторонами, є аналіз дій поляків щодо українських національно-патріотичних силВолинський національний університет імені Лесі Українки

108

безпосередньо перед початком війни з Німеччиною. Зокрема, спецслужби намагалися слідкувати за

діяльністю українців не лише в самій Польщі, а й за кордоном [7, 7]. Незважаючи на це, польська

офіційна влада не мала достовірної інформації про українсько-німецьку співпрацю, не мали поляки й

своїх інформаторів з-поміж провідників ОУН. Проте ще перед початком Другої світової війни, в

липні–червні 1939 р., було заарештовано ряд провідних діячів ОУН, які потенційно могли б спів-

працювати з німцями, ув’язнено близько 30 осіб – активістів організації. У серпні 1939 р. в польській

пресі з’явився циркуляр Міністерства юстиції, в якому вказувалося на потребу арешту “ненадійного

українського елементу” з-поміж міської і сільської інтелігенції та ув’язнення його в таборі Береза-

Картузька [11, 14−15]

Із 31 серпня по 1 вересня 1939 р. влада інтернувала кілька тисяч українців, що користувалися

повагою та авторитетом у своїх колах. Здебільшого це були представники греко-католицької церкви.

Більшість із них були звільнені одразу на початку війни, інших тримали в Зломові та Бережанах до

17 вересня 1939 р. [14, 73]. Невідомо, наскільки ця акція допомогла в припиненні антипольських

настроїв, які мали місце в вересні 1939 р., проте з упевненістю можна сказати, що вони викликали в

широких колах українців не тільки страх, а й ненависть [14, 76].

Наслідком таких дій стали спорадичні напади на польські частини, які відступали, а також

намагання помститися тим полякам, які кривдили українців до початку війни. Це явище не набрало

масового характеру, проте окремі такі випадки мали місце, наприклад, напад українців на загін

польського війська 17 вересня 1939 р. в маєтку Романівка Луцького повіту [10, 74].

Відбувалися також напади на представників місцевої адміністрації та на їхні родини, яким

українці намагалися помститися за колишні кривди. Так, у вересні 1939 р. українці замордували

28 польських родин у Славетині та Трощанці Бережанського повіту [9, 7−8]. Хаотичні антипольські

виступи припинилися через кілька тижнів після початку війни. На думку польського історика

Б. Мусяла, протистояння припинила радянська влада, яка намагалася направити агресію українців

лише проти польської інтелігенції [13, 40]. Водночас не слід забувати, що українці, які очікували

позитивних змін після приходу більшовиків, були вкрай розчаровані політикою нової влади, а тому

вже на початку 1940 р. простежуються тенденції до налагодження стосунків із поляками [8, 133].

13. Рух Опору на території України в роки Великої Вітчизняної війни.

Після нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз величезні території були окуповані. Загарбникам уже в 1941 р. відійшла територія України з населенням близько 42 мільйони чоловік. Гітлерівці рвались до Москви, намагаючись водночас закріпитися на завойованих землях. Але "бліцкріг" — план блискавичної війни — не вдався, і вона набула затяжного характеру. Залишаючи ворогу територію, радянське командування віддало наказ знищувати все за собою — комунікації, підприємства, їстівні припаси. Із відданих радянській владі людей у населених пунктах створювались підпільні групи. Для розвідувальної і підривної роботи в німецькому тилу залишалось чимало співробітників НКВС - народного комісаріату внутрішніх справ. Восени 1941 р. в Україні формувались підпільні обкоми, райкоми, первинні організації і групи ВКП(б). У лісах з'явилися партизанські загони, які очолювали здебільшого ті, хто був здатним здійснювати бойові операції. У Москві довелося терміново переглянути довоєнну теорію війни, згідно з якою у разі нападу противника на СРСР бойові дії будуть перенесені на його територію. У 30-х роках було ліквідовано створену в лісах мережу матеріально-технічних баз. Підібрані для можливої партизанської боротьби кадри звинуватили у підготовці замаху на Сталіна і винищили. Тепер радянське командування покладало великі надії на організований партизанський рух та підпільну роботу на окупованих територіях. Однак з 3,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп, залишених на окупованій території, влітку 1942 р. діяли лише 22 загони, інші розпалися або були розгромлені. Проти недосвідчених підпільників і партизанів діяли фашистські каральні органи. В Україні найбільш сприятливими були умови для таборів партизан на Волині й Поліссі. Рух набрав організованого характеру у 1942 p., коли було створено Український штаб партизанського руху, який очолив Тимофій Строкач. У русі Опору брали участь утікачі-військовополонені, партійні і безпартійні, дорослі і діти. Відомими командирами радянських партизанів стали С Ковпак, О. Федоров, М. Наумов. Зокрема, партизанські з'єднання С Ковпака пройшли бойовий шлях від Путивля до Карпат. Героїзм учасників рейду блискуче змалював у своїй книзі "Люди з чистою совістю" один з командирів Петро Вершигора. В українських містах і селах діяли молодіжні підпільні організації. У Миколаївській області до її складу входили старшокласники села Кримки. У вересні 1942 р. - січні 1943 р. підпільна молодіжна організація "Молода гвардія" діяла в місті Краснодоні. До її штабу входили І. Туркенич, О. Кошовий, І. Земнухов, В. Третякевич, С. Тюленін, Л. Шевцова. Молодогвардійці, крім антигітлерівської пропаганди, здійснили низку диверсій і бойових операцій. У 1942 р. була сформована Українська Повстанська Армія — УПА. її головнокомандувачем став член проводу ОУН (б) Роман Шухевич. Партизанська армія контролювала частину території Волині, Полісся та Галичини. У своєму складі вона нараховувала близько 30—40 тис. бійців. Конгрес ОУН (б) проголосив своєю метою боротьбу проти більшовизму та нацизму. У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському уряду в Лондоні, АЛ — керували комуністи. Стосунки між радянським, українським і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між рядянськими партизанами і УПА, між УПА і АК. Протистояння між польським і українським населенням на Волині призвело до справжньої трагедії (трагедія Волині 1943 р.) Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни. Ключові дати 1942 р. — створення Українського штабу партизанського руху 14 жовтня 1942 р. - Української Повстанської Армії (УПА) вересень 1942 р. - січень 1943 р. - діяльність підпільної молодіжної організації в Краснодоні 

28.Здобуття Україною незалежності. Політична ситуація в Україні в першій половині 1991р.Наприкінці 1990 - початку 1991 р. внутрішньополітична обстановка у Радянському Союзі ще більше загострилася. На грудневому (1990) пленумі ЦК КПРС більшість учасників закликала до рішучої боротьби з «де¬структивними силами», «сепаратистами», «націоналістами». То¬дішній перший секретар ЦК КП України С. Гуренко у виступі на пленумі заявив: «Демократія, гласність, плюралізм, не по¬кращуючи реального стану речей, стають засобом перетворен¬ня країни у "театр абсурду"». В цей час основні політичні пристрасті почалися довкола доцільності підписання нового союзного договору та розбудови СРСР як реальної «федерації рівноправних республік». Саме на цьому наполягали налякані хвилею суверенізації та національно-визвольного руху союзні структури. В Україні ідея підписання нового союзного договору була зустрінута неоднозначно. Багато положень його проекту, за¬пропонованих на обговорення у листопаді 1990 p., суперечили Декларації про державний суверенітет України. Він суттєво об¬межував права республіки та знову передбачав формування со¬юзних органів влади з великими повноваженнями у сфері міжнародних зносин, фінансової політики, передбачав повер¬нення до норми щодо верховенства союзних законів над рес¬публіканськими. Особливого захоплення в Україні, як і в інших союзних рес¬публіках, проект нового союзного договору не викликав. Тому консервативні сили, і зокрема депутатська група «Союз» Вер¬ховної Ради СРСР, закликали М. Горбачова як президента ви¬нести питання щодо майбутньої долі країн на Всесоюзний ре¬ферендум. Референдум відбувся 17 березня 1991 р. До бюлетеня вносилося запитання: «Чи вважаєте ви необхід¬ним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи будь-якої національності?».

Референдум викликав подальше загострення політичної об¬становки в СРСР. Шість союзних республік відмовилися від його проведення. Представники комуністичної більшості Верховної Ради УРСР підтримали проведення референдуму. Але частина депутатів-комуністів критикувала ідею референдуму. Голова Верховної Ради України Л. Кравчук назвав його «надуманим». Було очевидним, що зміст питань бюлетеня суперечить Декла¬рації про державний суверенітет України. На відміну від В. Іваш-ка, Л. Кравчук проводив гнучку і досить обережну політику, що виходила з інтересів перш за все України. Щоб не загострювати відносин із центром, він запропонував одночасно із загальносо-юзним референдумом, провести опитування населення УРСР. Жителям республіки було запропоновано дати відповідь на за¬питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Со¬юзу Радянських Суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?». З цією пропозицією погодили¬ся, врешті-решт, представники опозиційної Народної Ради. За неї проголосувало 288 депутатів Верховної Ради УРСР. Особливу позицію щодо референдуму зайняли обласні ради Тернопільської та Львівської областей. Окрім союзного і рес¬публіканського, тут було вирішено провести регіональний ре¬ферендум, на якому було запропоновано дати відповідь на за¬питання: «Чи хочете ви, щоб Україна стала незалежною держа¬вою, яка самостійно вирішує всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, забезпечує рівні права громадянам неза¬лежно від національної та релігійної приналежності?». Результати референдуму і всенародного опитування засвід¬чили прагнення народу України до створення суверенної дер¬жави, яка б мала рівноправні відносини з іншими країнами і посідала належне місце у світовій співдружності. За Україну у складі Союзу Радянських Суверенних Держав на засадах Де¬кларації про державний суверенітет України проголосувало 80,2% осіб, які брали участь в опитуванні. За СРСР як оновле¬ну федерацію суверенних республік висловилося 70,5% ви¬борців. Таким чином, більшість виборців в обох випадках вис¬ловилися «за», не розуміючи, що голосують за різні форми на¬ціонально-державного устрою. Що ж стосується західних облас¬тей республіки, де вплив Компартії був нейтралізований, за «незалежну державу, яка самостійно вирішує всі питання внут¬рішньої і зовнішньої політики» висловилося 88% тих, хто прий¬шов на виборчі дільниці.

Спроба державного перевороту в СРСР.Повільне й суперечливе просування республіки по шляху до незалежності, зародки української демократії опинилися під смертельною загрозою через спробу реакційного перевороту. О 6-й годині ранку 19 серпня 1991 р. в СРСР було оголошено надзвичайний стан. За спинами заколотників стояли могутні сили КДБ, армії, центральних державних і господарсь¬ких органів. В державному перевороті активну роль відіграли реакційні сили в керівництві КПРС, які створили Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС); (рос. мовою: «Государст¬венный Комитет по Чрезвычайному положенню» (ГКЧП)). Перші заяви ГКЧП свідчили про його наміри розгромити демократичні сили, відновити всевладну тоталітарну систему, унітарний характер Союзу РСР. Антиконституційну акцію не випадково було здійснено напередодні процесу підписання но¬вого союзного договору, який мав розпочатись 20 серпня. Умо¬вами договору передбачалися деякі поступки союзним рес¬публікам з боку центру, хоча в цілому унітарний характер СРСР зберігався. Але навіть такі, по суті незначні, зміни в дер¬жавному устрої не влаштовували ГКЧП. поширювали всі роз-порядження заколотників.

О 9-й годині ранку ультиматум було оголошено Голові Вер¬ховної Ради України. Генерали Варенников, Чичеватов у при¬сутності першого секретаря ЦК КПУ Гуренка заявили Л. Крав¬чуку, що в разі ігнорування рішень ГКЧП, проведення страй¬ків, акцій непокори буде застосовано військову силу. Заколот висвітлив реальні, а не декларативні позиції й на¬міри всіх політичних сил і державних органів в Україні. Секре¬таріат ЦК Компартії України надіслав на місця шифрограму, в якій схвально оцінював події в центрі і пропонував парткомам «організувати» підтримку дій ГКЧП. Вищі компартійні структу¬ри в Україні були готові підтримати антиконституційну спробу реакційного перевороту, трагічні наслідки якого для долі ук¬раїнського народу були очевидні. Оголосили про свою підтрим¬ку заколотників керівники багатьох рад усіх рівнів від облас¬них до міських і сільських. Керівництво Верховної Ради, яке перебувало під сильним тиском заколотників, вагалося. Офі¬ційна преса, радіо, телебачення республіки поширювали всі роз-порядження заколотників. У ті трагічні години проти наступу реакції рішуче виступи¬ли демократичні сили Росії. О 9-й годині ранку 19 серпня у зверненні «К гражданам России» керівництво РРФСР охарак¬теризувало утворення ГКЧП як «правий реакційний антикон-ституційний переворот» і закликало маси до загального страй¬ку. Москва перетворилася на центр опору заколотникам.

В Україні представники Руху і новостворених демократич¬них партій виступили з пропозицією засудити заколот спеці¬альним рішенням президії Верховної Ради УРСР. Але біль¬шість членів президії вичікувала, блокуючи всі спроби членів Народної Ради дати оцінку дій ГКЧП. За цих умов демократи розгорнули широку роботу в масах. Із засудженням перевороту виступила частина членів президії Верховної Ради (О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, І. Юхновський, В. Яво-рівський). Дії ГКЧП вони кваліфікували як антиконституційні й у разі захоплення ним влади в Україні закликали народ до непокори. Львівська обласна рада закликала громадян до ма¬сових актів громадянської непокори у відповідь на «спроби на-сильницького усунення демократично обраної влади». Сесія Харківської міськради кваліфікувала утворення ГКЧП як «найтяжчий злочин». Народний рух України закликав грома¬дян «створювати організаційні структури активного опору». Со¬юз українського студентства у зверненні до Верховної Ради УРСР заявив про намір розпочати «акції громадянської непоко¬ри». Голова спілки офіцерів України, полковник В. Мартиро¬сян запропонував організувати волонтерів для захисту україн¬ського парламенту і в телеграмі Б. Єльцину закликав військо¬вослужбовців — громадян України, які проходять службу на те¬риторії РРФСР, не виконувати розпорядження ГКЧП, а підтри¬мувати Президента Росії. Республіканський штаб Руху і Всеук-раїнський страйком планували розпочати 21 серпня безстроко¬вий всеукраїнський страйк, а гірники Донбасу ще 20 серпня відправили до Л. Кравчука делегацію з протестом з приводу утримання під вартою на території суверенної України М. Гор¬бачова (котрий на момент заколоту перебував із сім'єю у Форосі в Криму на відпочинку) та з попередженням про страйк. Після невдалої спроби штурму прибічниками влади «Білого дому» у Москві, здійсненого в ніч з 20 на 21 серпня, стало оче¬видним, що переворот провалюється. Позиція керівництва Вер ховної Ради УРСР стала чіткішою. Опівдні 22 серпня Президія Верховної Ради ухвалила рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії Верховної Ради України

Проголошення незалежності України.Провал перевороту став поразкою реакційних сил. Перш за все, він означав крах усіх союзних унітарних структур, злам тоталітаризму. Республіки були фактично полишені на себе і стали бра¬ти усю повноту влади у свої руки. Позачергова сесія Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ -Акт проголошення незалежності України. «Виходячи із смер¬тельної небезпеки, яка нависла над Україною в зв'язку з дер¬жавним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 p., - продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, - виходячи з права на самовизначення, передбаченого Ста¬тутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами, - здійснюючи Декларацію про державний суверенітет Ук¬раїни, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України. Територія України е неподільною і недоторканною. Віднині на території України чинними є виключно Консти¬туція і закони України». влади

Отже, 24 серпня 1991 р. перестала існувати Українська Ра¬дянська Соціалістична Республіка. На політичній карті світу з'явилася нова незалежна держава — Україна. У постанові Верховної Ради «Про проголошення незалеж¬ності України» було вирішено 1 грудня 1991 р. провести рес¬публіканський референдум на підтвердження Акта проголо¬шення незалежності. Україна прийняла рішення про закріплення незалежності єдиною з республік колишнього СРСР. І в цьому полягала її мудрість — бо відмінити рішення міг лише сам народ, а не якась політична сила, що могла в май¬бутньому прийти до влади. Відповідно до даного Акта Верховна Рада прийняла Поста¬нову «Про військові формування на Україні», якою підпорядку¬вала собі усі війська, дислоковані на території республіки. По¬станова передбачала утворення Міністерства оборони України. Уряд України мав розпочати створення Збройних сил України. Було заявлено також про створення замість республіканського КДБ, підпорядкованого Москві, Служби безпеки України. Пе¬редбачалося введення власної національної валюти, усі підприємства союзного підпорядкування, розташовані в Ук¬раїні, проголошувалися власністю республіки.

Ці кардинальні рішення не викликали опору комуністичної більшості Верховної Ради, державних структур України, що контролювалися комуністами. За цих умов підтримка депута¬тами комуністами Акта проголошення незалежності та рішень Верховної Ради, що закріплювали його, була цілком зро¬зумілою. Більшість була схильна до створення незалежної, але підконтрольної Компартії України республіки. Та поразка заколотників була перш за все поразкою КПРС, що почала швидко розвалюватися. Тисячі комуністів стали виходити з партії. Це одразу ж позначилося на становищі і позиціях пар¬ламентської більшості. Із заявою про вихід з КПРС виступила група депутатів Верховної Ради України, а також Голова Вер¬ховної Ради Л. Кравчук і його перший заступник І. Плющ. Президія Верховної Ради України 31 серпня прийняла Указ, аналогічний прийнятому в Росії, «Про тимчасове припи¬нення діяльності Компартії України». Уже перші результати роботи тимчасової комісії Верховної Ради з перевірки діяль¬ності посадових осіб, органів влади, управління, об'єднань і організацій у зв'язку із заколотом дали таку кількість незапе¬речних фактів підтримки КП України заколоту, що діяльність партії заборонили взагалі. Невдовзі заявила про свій самороз¬пуск і компартійна більшість у парламенті.

Минуло десять років, і Конститу¬ційний Суд України розглянув пра¬вомочність тих Указів Президії Вер¬ховної Ради. Рішенням від 27 грудня 2001 р. було визнано Укази Президії Верховної Ради України «Про тим¬часове припинення діяльності Ком¬партії України» та «Про заборону діяльності Компартії України» не-конституційними, а отже, такими, що втратили чинність. В атмосфері національного підне¬сення, викликаного Актом проголо¬шення незалежності, 4 вересня 1991 р. було прийняте історичне рішення про підняття над будинком Верховної Ради України національного синьо-жовтого прапора. А 28 січня 1992 р. синьо-жовтий прапор було визнано Державним прапором України. 19 лю¬того 1992 р. після гострих дискусій Верховна Рада України затвердила малий герб України - тризуб. Ще раніше, 16 січня 1992 p., Державним гімном України було затверджено написану в 1863 p. українським композитором М.Вертким пісню «Ще не вмерла України і слава, і воля...». Незалежна держава відмовилася від імперських державних символів і прийня¬ла свої що відбивали її національні й історичні традиції

29. Розкрийте головні складові Конституції України (1996 р.), які характеризують її соціально-політичний та державний устрій.

29.Прийняття нової Конституції стало важливою віхою у новітній українській історії. Конституція складається з преамбули, 114 розділів, в яких об'єднана 161 стаття, та перехідних положень. Новий Основний Закон — це політико-правовий документ, який визначає підвалини та шляхи розвитку українського суспільства. Конституція закріплює основні принципи української демо¬кратичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, безпека визнаються найви¬щою цінністю. Однією з основних засадничих ідей нової Кон¬ституції є те, що саме держава функціонує для людини, а не на¬впаки. Український народ є джерелом влади, яку він реалізує через відповідні органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Конституція закріплює принцип поділу влади на законодав¬чу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Осно¬вою зовнішньої політики України, згідно з Основним Законом,' є забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом під¬тримання мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами світу. Конституція базується на кращих досягненнях вітчизняного та зарубіжного законодавства, враховує набутий історичний досвід та знаходиться на рівні кращих конституцій Європи. Вперше в історії конституційного законодавства України в ній наголошується на тому, що норми Конституції є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і сво¬бод людини і громадянина безпосередньо на підставі Консти¬туції гарантується

Основний Закон України регулює значно ширше коло суспільних відносин порівняно з попередньою Конституцією. Зі 161 статті Конституції 48 міститься в другому розділі «Права, свободи та обов'язки громадянина», який акумулює зміст таких важливих, визнаних усім світом міжнародно-правових актів, як Загальна декларація прав людини, Декларація про право на розвиток, Концепція про права дитини тощо. Це дозволило знач¬но розширити систему прав і свобод людини і громадянина в Ук¬раїні, наповнити Конституцію новим демократичним змістом, наблизити державу до світових стандартів щодо їх захисту. Відповідно до Основного Закону Україна є унітарною, собор¬ною державою. Вона є національною за своїм походженням, оскільки її утворення відбулося на основі здійснення ук¬раїнською нацією, усім українським народом права на самовиз¬начення. Важливим питанням будь-якої Конституції є питання вла¬ди. Основний Закон України визначає, що єдиним її джерелом в Україні є народ. Це свідчить про демократичний характер держави, народ якої може вільно висловити своє ставлення до влади на виборах та референдумах.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада. Вона, окрім законотворчих, має значні повноваження у сфері державного будівництва та призначення на ключові по¬сади в державі. Президент України за Конституцією є главою держави і ви¬ступає від її імені. Він обирається прямим всенародним голосу¬ванням терміном на п'ять років. За новою Конституцією Прези¬дент України має значні повноваження в соціально-еконо¬мічній сфері, забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави, є гарантом державного суверенітету і територіальної цілісності, представляє державу в міжнародних зносинах. Головним органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів, який очолює прем'єр-міністр України. Кабінет Міністрів за но¬вою Конституцією має значно більше функцій і повноважень, ніж раніше. Вони пов'язані з формуванням та витратами дер¬жавного бюджету, забезпеченням рівних умов розвитку для всіх форм власності. Уряд здійснює управління об'єктами дер¬жавної власності, забезпечує обороноздатність, безпеку та гро¬мадський порядок у державі. Виконавчу владу в областях, ра¬йонах здійснюють обласні державні адміністрації.

Судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України і судами загальної та галузевої юрисдикції. Відповідно до світової практики повноваження судової влади значно роз¬ширені. Важливі функції покладено на Прокуратуру України. Кон¬ституція закріпила територіальний устрій України та визначи¬ла принципи місцевого самоврядування. Суттєвий вплив на суспільно-політичні процеси в республіці справили «Перехідні положення» нової Конституції України. Головним серед них стало визначення чітких термінів виборів до Верховної Ради (березень 1998 р.) та Президента України (жовтень 1999 p.). Прийняття нової Конституції України поставило відпо¬відальні завдання у сфері державотворення, приведення чин¬ного законодавства, структури органів влади у відповідність з Основним Законом. Процес ефективної реалізації конституційних положень стри¬мувала відсутність необхідних законодавчих актів. На березень 1997 р. з 60 першочергових конституційних законів було прийня¬то всього два. Не були прийняті життєво важливі закони про Кабінет Міністрів, державні адміністрації та місцеве самовряду¬вання. Натомість розроблялись альтернативні проекти, які ста¬вили за мету «підправити», а то й перекроїти Конституцію. Проте, попри всі складнощі, державотворчі процеси трива¬ли, а нова Конституція стала їх базою.