1.Українська мова – національна мова українського народу.Відповідно до статті 10 КУ прийнятою ВР 28червня 1996 року українська мова є державною мовою України, тобто держава забезпечує усебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільної діяльності.

Коли йдеться про походження української мови, переважна більшість зацікавлених сприймає цю проблему як походження сучасної української мови, тобто тієї, яку вони чують щодня по радіо й телебаченню і використовують у щоденному спілкуванні між собою, яку вивчали в школі, якою читають книжки, газети й часописи. Проте слід пам'ятати, що національна мова складається з двох самостійних гілок: спільної для всієї нації літературної мови, відшліфованої майстрами художнього слова, і мови народної, яка досить відрізняється в різних діалектних ареалах.

Історію української мови починають від праслов’янської (спільнослов'янської) мовної єдності, яка виділилася з індоєвропейської прамови приблизно в ІІІ тис. до н. е. Праслов'янська доба тривала близько 2000 років.

За традиційною версією походження східнослов'янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов'язковою, вважалося, що після завершення праслов'янської епохи розпочався спільний східнослов'янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов'ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов'янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи.

Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови не існувало.

Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов'янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов'янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов'янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.

Разом з християнством до Київської Русі прийшла старослов'янська мова, створена на базі давньоболгарських діалектів Кирилом і. Нею писалися релігійні та офіційні тексти. Старослов’янська мова довгий час виконувала функції писемної мови.З XIV по XVIII ст. на теренах України побутувала староукраїнська мова, яка активно використовувалася, як писемна. Поява новоукраїнської мови, яка згодом стала сучасною, датується ХІХ ст. Її зачинателем вважається письменник І.Котляревський творчість, якого ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема «Енеїда», над якою І.Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською і художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву. А основоположником вважають Тараса Григоровича Шевченка творчість, якого займає особливе значення, як в історії української літератури, духовної культури взагалі, так і літературної мови. Максимально залучаючи до літературної мови багатства народної мови, він увів у мовно-літературну практику абстрактну лексику – новотвори, церковнослов’янізми, інтернаціоналізми. Завдяки творчості Шевченка українська мова постала перед світом як одна з розвинених мов.

Основний словниковий фонд української мови містить чотири пласти слов’янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра тощо); праслов’янські слова (коса, сніп, жито тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати,); запозичення з інших слов’янських мов (з білоруської — розкішний, нащадок, з польської — перешкода, недолугий; з чеської — брама, паркан,; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, тощо).

Решту лексики складають більш пізні запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов – давньогрецької, латини і старослов’янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів, які часто вводилися без адаптування до вимог граматичної системи. Останнім часом лексичний склад активно поповнюється запозиченнями з англійської мови. Але загальний розвиток мови відбувається за рахунок внутрішньомовних ресурсів: нові слова творяться на базі вже існуючих.

2.Літературна мова-це уформована, відшліфована форма загальнонародної української мови, що обслуговує найрізніші сфери діяльності людей:державні та громадські установи; преса; художня література; наука,театр,освіта; побут людей. Літературна мова характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, розвиненою системою стилів. Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової та культурної діяльності. Усна форма обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові та виробничі потреби суспільства.

Літературна мова прийшла три періодизації:

1.Давньоукраїнський період(11-13вв)

2.Староукраїнський період(14-18вв)

3.Сучасний або новий(18-до тепер)

Початком нового періоду літературної мови умовно вважається 1798-вийшли друком 3перші частини Енеїди Котляревсьького.

Літературна мова становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності національного мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його літературній мові. Літературна мова чутлива до суспільних, культурно-історичних умов розвитку суспільства. Літературна мова порівняно з діалектами має ширші можливості взаємодії з іншими мовами, запозичуючи терміни, розвиваючи жанрово-стильові різновиди. Як наддіалектична форма національної мови літературна мова має розгалужену систему синонім, рядів, її лексичні багатства відображаються у словниках омонімів, паронімів, у лексиконах іншомовних слів, що приходять у літературну мову через книжні стилі. У зв’язку з тим, що літературна мова зазнає впливу позамовних чинників і процес кодифікації її норм залежить від свідомої орієнтації носіїв літературної мови, закономірними є дискусії про тенденції розвитку, динаміку літературних мовних норм. Головна проблема — співвідношення книжних і розмовних елементів, шляхи демократизації, онароднювання літературної мови, допустимі межі іншомовних впливів тощо.

Полі функціональна літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів української мови, які, взаємодіючи між собою, сприяють розвиткові мовно-виражальних засобів, шліфуванню стилістичних норм. Кожний період розвитку української літературної мови характеризується різним співвідношенням функціональних стилів, неоднаковою орієнтацією на діалектні, народнорозмовні джерела, а також переоцінкою критеріїв становлення літературних норм.

3.Функції мови.

Мо́ва — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення; правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання.

Функції мови:

Комунікативна(тобто спілкування)

Номінативная(тобто мовою ми даємо назви предметам явищам тощо)

Мислетворча(мовою мі створюємо думки-формуємо та формулюємо)

Гносеологічна(пізнавальна-світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову,бо в ній накопичено досвід попередніх поколінь)

Експресивна(почуття людини)

Культуроносна(вона несе з собою культуру нації)

Шдентефікаційна(полягає в тому що мова виступає засобом ідентифікації мовців)

4.Документ- це засоб закріплення різними засобами на відповідному матеріалі інформації про факти і явища об’єктної дійсності та розумову діяльність людини.

Класифікація документів:

1.За найменуванням:

-акт

-протокол

-інструкція

-лист

2.За змістом і спеціалізацією:

-загальні

-з адміністративних питань

-з питань планування оперативної діяльності

-з питань планування оперативної діяльності

-з питань підготовки та розподілу кадрів

-спеціалізуючі з фінансово-розрахункових питань

3.За призначенням:

- особового розгляду

-організаційно-розпорядні

-кадрово-контрактові

-довідково-інформаційні

-господарсько-договірні

-обліково-договірні

4.За походженням:

-службові

-особисті

5.За місцем укладення:

-внутрішні(у межах установи)

-зовнішні

6.За напрямком:

-вхідні

-вихідні

7.За способом створення та структурними ознаками:

-стандартні і типові(складаються на трафаретних або бланкових паперах(паспорт,свідоцтво))

-нестандартні і нерегламентовані(в яких певна частина даних готується заздалегідь(довідка перепустка))

-індивідуальні(укладаються за загальними принципами й формую,але автор довільно добирає та компонує мовні засоби залежно від ситуації(автобіографія,звіт))

8.За ступенем складності:

-прості(1факт або питання)

-складніі

9.За стадіями відтворення:

-оригінали

-копії,витяги,дублікати

10.За терміном виконання:

-безстрокові звичайні(виконуються в порядку загальної черги)

-термінові(укладаються за завчасно визначеним терміном виконання(телеграми, телефонограми))

-дежу термінові(із спеціальною познакою терміну виконання)

11.За ступенем секретності:

-звичайні

-для службового користування

-таємні

-цілком таємні

12.За юридичною силою:

-справжні

-підробки

13.За терміном зберігання:

-тимчасові(до 10років)

-тривалого зберігання(понад 10років)

-постійні

14.За технікою відтворення:

-рукопис

-відтворені за допомогою технічних засобів

5.Вимоги до документу:

1.Уніфікація та стандартизація управлінських документів-становлення однозначного складу та форми управлінських документів

2.Формуляр документів та його основні реквізити(тобто оформлення)

3.Правила оформлення сторінки(для зручності обробки документа з усіх боків сторінки залишається вільне місця,пол..Поля зліва -35мм, зверху-20 мм, знизу 20мм, справа-15мм)

4.Реквізити адресата:

-державний герб

-емблема організації

-код підприємства

-код форми документа

-назва автора

-назва структурного підрозділу

5.Вид, дата,адресат документу

6.Мова та стиль

7.Відмітки про узгодження

8.Засвідчення документа

9.Проходження документів

10.Бланк

Реквізит-логічно неподільний елемент виробничої документації, який описує певну властивість відповідного об’єкту.

Формуляр-бланк,модель побудови документа, що встановлює область застосування, формати, розділи, поля, вимоги до побудови конструкційної сітки та основні реквізити.

Бланк-макет документу у віг ляди паперового листа, як правило А4 , що містить елементи фірмового стилю або інформацію постійного характеру.

Штамп-ручний інструмент, виготовлений із різних матеріалів, здатний виконувати фіксацію подій у вигляді відбитку.

6)Поняття мовної норми. Види мовних норм.

Мовна норма- це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування.

Мовні норми характеризуються:

1. Системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи)

2. Історичною зумовністю (виникають в процесі історичного розвитку)

3. Соціальною зумовністю (виникають у звязку з потребою суспільства)

4. Стабілністю

Види мовних норм:

1. Орфоепічні (вимова слів)

2. Акцентуаційні (правильний наголос)

3. Лексичні (розпізнання значень ш семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуванності, норми правильного слововживання)

4. Словотвірні (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова)

5. Морфологічні (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами)

6. Синтаксичні (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень)

7. Стилістичні (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування)

8. Орфографічні (написання слів)

9. Пунктуаційні (вживання розділових знаків)

7)Поняття стилю сучасної української літературної мови. Класифікація функціональних стилів.

Літературна мова – це унормована, відшліфована форма загально народної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадянські установи, пресу , худож. Літературу, науку , освіту , театр.Вона характеризується унормованністю, уніфікованістю,стандартністю.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.

Писемна форма функціонує у сфері держав., політич., наукової і культурної діяльності.

Усна форма обслуговує спілкування людей, побутові й виробничі потреби суспільства.

Періоди розвитку:

1. Давньоукраїнський (10-11 ст)

2. Староукраїнський (14-18 ст)

3. Сучасний (18-…)

Початком сучасної української літературної мови вважається 1798 рік коли вийшли друком 3 перші частини Енеїди.

Функціональний мовний стилі

Функціональний мовний стиль — це різновид літературної мови, шо обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання лексичних, граматичних, фразеологічних та інших мовних засобів.

Існують такі основні функціональні стилі: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний.

Офіційно-діловий стиль, в якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризується логізацією викладу, вживанням усталених конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного забарвлення, двозначних слів і висловів.

Науковий стиль обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиве широке використання термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема складнопідрядних, за допомогою яких відтворюються причинно-наслідкові зв’язки між частинами тексту.

Найхарактернішою ознакою публіцистичного стилю є поєднання логічності викладу, доказовості й переконливості з образністю та емоційністю. Завдання публіцистики полягає не лише в тому, щоб викладати певні факти, явища дійсності, а й давати їм оцінку, формувати громадську думку.

У художньому стилі, тобто в стилі художньої літератури, найяскравіше виявляється лексичне багатство мови. Для цього стилю характерне вживання слів у прямому й переносному значенні, використання лексичних, синтаксичних фразеологічних засобів виразності, широкий вияв авторської індивідуальності.

Конфесійний стиль обслуговує потреби окремих людей і суспільства в цілому в сфері релігії та церкви. Реалізується в релігійних відправах, проповідях, молитвах, літературі релігійного характеру. Для цього стилю характерне вживання церковної термінології, включаючи слова старослов’янського походження, значної кількості метафор, алегорій, порівнянь.

Розмовний стиль, або стиль розмовного мовлення, вдовольняє потреби безпосереднього спілкування людей у повсякденному житті. Крім суто мовних засобів (розмовні, а часом і просторічні варіанти слів, короткі прості, неповні, еліптичні речення й под.), складниками цього стилю є інтонація, міміка, жести, конкретна ситуація. В основному цей стиль представлений усною формою. У письмовому вигляді використовується як діалогічне або полілогічне мовлення в художніх творах.

Кожен стиль має:

— сферу поширення (коло мовців); призначення; систему мовних засобів; стилістичні норми;підстилі; жанри реалізації.

8)Загальна характеристика офіційно-ділового стилю української мови.

Офіційно-діловий стиль- це мова ділових паперів. Офіційно-діловий стиль, в якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризується логізацією викладу, вживанням усталених конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного забарвлення, двозначних слів і висловів. Це мова законів, указів, розпоряджень, діловодства та листування.

Риси: точність, лаконічність, стандартизація, нейтральна лексика, використання параграфів, пунктів, підпунктів, прості поширені речення, прямий порядок слів.

В офіційно-діловому мовному стилі виділяють такі підстилі:

1. Законодавчий — використовується в законотворчій сфері у вигляді Конституції, законів, указів, статутів, постанов тощо.

2.Дипломатичний — використовується в сфері між державних офіційно-ділових стосунків у вигляді договорів, конвенцій, протоколів, заяв тощо.

3.Юридичний — використовується в юриспруденції у вигляді актів, позовних заяв, протоколів, постанов, запитів, повідомлень тощо.

4.Адміністративно-канцелярський — використовується в професійно-виробничій сфері, правових взаєминах і діловодстві у вигляді офіційної кореспонденції, договорів, контрактів, заяв, автобіографій, доручень тощо.

9)Становлення і розвиток наукового стилю української мови.

Науко́вий стиль мо́влення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової дослідницької діяльності. Метою наукового стилю є повідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів. Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог.

При складенні текстів наукового стилю завжди присутній попередній відбір мовних одиниць, стилістичних засобів.

Науковий стиль властивий таким жанрам: монографія, наукова стаття, дисертація, анотація, рецензія, підручник, лекція.

Науковий стиль використовує певний набір мовно-стилістичних засобів: спеціальні слова (терміни), складні синтаксичні конструкції (у яких має місце суворо впорядкований зв'язок, наприклад, за рахунок вставних конструкцій); речення, ускладнені узагальнюючими родовими найменуваннями.

Слова вживаються переважно в прямих значеннях. Експресивно-емоційне забарвлення лексики використовується надзвичайно рідко

У текстах наукового стилю часто вживаними є цитати, посилання на першоджерела.

Сфера використання наукового стилю — наукова діяльність, науково-технічний поступ, освіта.

Основні ознаки:

ясність (понятійність) і предметність тлумачень,логічна послідовність і довідність викладу,

об'єктивний аналіз,точність і лаконічність висловлювань,аргументація й переконливість тверджень,докладні висновки.

Підстилі та жанри наукового стилю мовлення

Серед підстилів наукового стилю виділяють наступні:

власне науковий. Основне призначення власне наукового підстилю – об'єктивувати наукові відомості і кінцеві результати аналітико-синтетичного перероблення даних.

науково-популярний. Характерний використанням елементів художнього та публіцистичного мовлення (епітети, порівняння, метафори), з метою зацікавлення читача.

науково-навчальний. Його головною рисою є доступність викладу інформації, спрощеність системи доведень, програмність викладу матеріалу, спрямованою на активізацію мислення учня, послідовність уведенням термінологічної лексики.

10)Термін – основні лексичні одиниці наукового стилю.

Так як провідною формою наукового мислення є поняття, то й майже кожна лексична одиниця в науковому стилі позначає поняття або абстрактний предмет. Точно і однозначно називають спеціальні поняття наукової сфери спілкування і розкривають їх зміст особливі лексичні одиниці - терміни. Термін - це слово або словосполучення, що позначає поняття спеціальної галузі знання або діяльності і що є елементом певної системи термінів. Усередині даної системи термін прагне до однозначності, не виражає експресії і є стилістично нейтральним.

Термін є основною лексичної та понятійної одиницею наукової сфери людської діяльності. У кількісному відношенні в текстах наукового стилю терміни переважають над іншими видами спеціальної лексики (номенклатурними найменуваннями, професіоналізм, професійна жаргонізмами тощо), в середньому термінологічна лексика зазвичай становить 15-20 відсотків загальної лексики даного стилю.

Для термінів, як основних лексичних складових наукового стилю мовлення, а також для інших слів наукового тексту характерне вживання в одному, конкретному, визначеному значенні. Якщо слово багатозначне, то воно вживається в науковому стилі в одному, рідше - у двох значеннях, які є термінологічними: сила, розмір, тіло, кислий, рух, твердий (Сила - величина векторна і в кожний момент часу характеризується числовим значенням. У даній розділі містяться відомості про основні віршованих розмірах.). Узагальненість, абстрактність викладу в науковому стилі на лексичному рівні реалізується у вживанні великої кількості лексичних одиниць з абстрактним значенням (абстрактна лексика).

Науковий стиль має і свою фразеологію, що включає складові терміни: сонячне сплетіння, прямий кут, похила площина, глухі приголосні, дієприкметниковий зворот, складносурядне речення, а також різного роду кліше: полягає в ..., являє собою ..., складається з ..., застосовується для ... і пр.

11)Терміном називають слово або словосполучення, що позначає спеціальне поняття з якої-небудь галузі знань — науки, техніки, економіки, суспільно-політичного життя, мистецтва тощо: молекула, протон, аорта, блюмінг, трансформатор, кредит, додана вартість, девальвація, блокада, віза, ратифікаційна грамота, партитура, гама.

Термін чітко окреслений і однозначний у своїй термінологічній системі.

Терміни бувають загальнонаукові, які з однаковим значенням вживаються в багатьох галузях {аналіз, аргумент, категорія), і галузеві, що вживаються тільки в одній галузі {дієприкметник, доконаний вид, флексія — у мовознавстві). Якщо той самий термін вживається в різних термінологічних системах, то відповідно до цього видозмінюється і його значення. Наприклад, термін реакція в хімії має значення «взаємодія між двома і більше речовинами», у фізіології — «відповідь на подразнення», у політиці — «повернення до старих суспільних порядків».

12) Бібліографія (грец. βιβλιον — книжка і γραφω — пишу) — галузь знання про книгу, газету або інший бібліотечний документ, завданнями якої є:

виявлення, облік, опис, систематизація і якісний аналіз творів друку;

складання різних бібліографічних посібників, які полегшують і сприяють кращому використанню друкованої продукції з науковою, практичною і виховною метою;

розробка принципів і методів бібліографування друкованих творів і організації бібліографічної роботи.

Бібліографічний опис — це сукупність бібліографічних відомостей про документ, його складову частину чи групу документів, які наведені за певними правилами, необхідні та достатні.

Види бібліографічного опису

Залежно від об’єкту, на який необхідно скласти бібліографічний опис, виділять 3 види описів: монографічний, аналітичний, зведений. Монографічний складають на окремо виданий документ (книгу, карту). Аналітичний складають на частину документу (статтю, главу, розділ). Його укладають під узагальнюючою назвою, яку приймають за основну. У відомостях, що стосуються назви, зазначають характеристику описаної групи статей чи матеріалів: статті, доповіді,відгуки, дискусії. Зведений складають на багатотомне серіальне або продовжене видання. В залежності від повноти набору елементів, бібліографічний опис буває: короткий, розширений, повний.

Короткий — це опис, який складається тільки з обов’язкових елементів (основна назва, порядковий номер видання, місце та рік випуску видання, обсяг). Короткий опис найбільш підходить для бібліографічних посилань, які допомагають читачу знайти об’єкт опису в бібліотеці.

Розширений — з обов’язкових та деяких факультативних елементів. Він застосовується при книжкових і статейних бібліографічних списках і покажчиках.

Повний — складається з обов’язкових та усіх факультативних елементів.

Розрізняють такі способи розташування літератури у списку:

-абетковий

-хронологічний

-за ступенем використання

13) Реферування — це одна з найбільш широко розповсюджених письмових форм отримання інформації, яка дозволяє при сучасному величезному потоці інформації у короткий термін відібрати потрібну спеціалісту інформацію. У порівнянні з анотуванням реферування є більш досконалим методом обробки інформації джерел інформації: якщо в анотації приводиться лише короткий перелік питань, що розглядаються, то в рефераті викладається сутність питань та наводяться найважливіші висновки.

Реферування являє собою такий складний процес аналітико-синтетичної переробки інформації наукового джерела (або джерел), результатом якої і стає реферат* (нім. Referat, від лат. refero — допо-відаю) — короткий виклад (перед аудиторією або в письмовій формі) наукової праці, вчення, змісту джерела (або джерел) із зазначенням характеру, методики, результатів дослідження та збереженням його мовностилістичних особливостей.

Рефератом в освітянській сфері називають і доповідь на будь-яку тему, що складається з огляду різноманітних джерел.

Реферат як самостійний і поширений жанр наукової літератури, окрім загальних закономірностей наукового стилю, має особливості, характерні саме для нього (на відміну від інших жанрів цього стилю), що обумовлено функцією реферату, його інформативним призначен-ням. Так, на відміну від жанру наукової статті, в рефераті немає ха-рактерної для статті наукової ґрунтовності викладу, розгорнутих до-ведень, міркувань, порівнянь, обговорення результатів, оцінок тощо, оскільки все це — дієвий засіб переконання читача, а призначення ре-ферату — передати інформацію, повідомити.

Сутність реферату — це короткий виклад (за умови достатності інформативної повноти) основного змісту джерела (джерел), повідо-млення нової проблемної інформації, що міститься в ньому, або допо-відь за певною темою, підготовлена в результаті самостійного опра-цювання кількох джерел.

14) Структурними елементами реферату є: титульний аркуш реферату (Див. зразок), план, вступ, викладення змісту теми (як правило, 2 глави), висновок, а також список використаної при підготовці й написанні реферату, літератури.

Вступ

Форма - довільна, але в ньому повинні обов'язково знайти відображення такі питання: обґрунтування вибору теми, оцінка її з точки зору актуальності та важливості, зміст проблематики, яку автор вбачає в цій темі, формулювання мети й завдань дослідження в рефераті.

Основна частина

Основний зміст теми повинен бути самостійно виконаним – теоретичним та емпіричним дослідженням відповідно до проблеми, заявленої у назві реферату.

Висновок

У висновку необхідно дати коротке резюме викладеного у основній частині реферату, висновки, які зроблені відповідно до поставлених завдань, або посилання на методологічне застосування опрацьованого у рефераті матеріалу. Автор реферату повинен також вказати на ту частину змісту реферату, яка є його особистим доробком.

Список використаної літератури

Список використаної літератури повинен указувати на вивчені автором роботи, за якими може мати місце бесіда стосовно змісту реферату. Цей список має включати в себе як фундаментальні наукові праці, так і останні публікації з обраної теми, наявні у вітчизняній та зарубіжній літературі. Використана література обов'язково має знайти своє відображення в рефераті (шляхом аналізу та прямого цитування).

Технічні вимоги до реферату. Реферат за обсягом повинен складати 12-15 сторінок (формат А4). Текст має бути набраний шрифтом Times New Roman 14 кеглем через 1,5 інтервали. Поля: верхнє і нижнє – 2 см, ліве – 2,5 см, праве – 1,5 см.

15)Наукова стаття – це один із видів наукової публікації, де подаються кінцеві або проміжні результати дослідження, висвітлюються пріоритетні напрямки розробок ученого, накреслюються перспективи подальших напрацювань.

У тексті статті робляться покликання на використану літературу [3;3]

Обсяг 6-22 стр.

Необхідні елементи статті:

1)Постановка проблеми у загальному її вигляді, зв’язок з науковими чи практичними завданнями.

2)Аналіз останніх досліджень і публікацій з проблеми.

3)Виділення невирішеніх раніше частин проблеми

4)Формування мети статті

5)Виклад основного матеріалу дослідження

6)Висновки дослідження

7)Накреслення перспектив подальших розвідок у цьому напрямку.

16.Вимоги до оформлення курсової (магістерської, диплому) роботи

1. Текст реферату, курсової роботи, атестаційної роботи бакалавра має бути написаний, дипломної, магістерської роботи, кандидатської дисертації - набраний на комп'ютері та роздрукований з одного боку стандартних аркушів білого паперу A4 (210x297 mm.), які зшиваються за допомогою спеціальних папок або палітурки. При наборі на комп'ютері використовується шрифт Times New Roman Cur текстового редактора Word розміру 14 пунктів (1,8 мм). Друк має бути чітким, чорного кольору.

2. Відстань між рядками тексту дорівнює 1,5 на комп'ютері, тобто 6-7 мм. Ліве поле сторінки становить 20-30 мм (залежно від способу зшивання роботи), нижнє і верхнє - 20 мм, праве - 10-15 мм. За цих умов кожна сторінка матиме 1 600 - 1 700 знаків. 28-30 рядків по 60-65 знаків у рядку, рахуючи розділові знаки та пропуски між словами (недруковані знаки). Абзацний відступ має бути однаковим в усій роботі - 1,2-1,25 пунктів на комп'ютері, що приблизно дорівнює 5 знакам. Один авторський аркуш налічує 40 000 знаків, тобто 24 такі сторінки.

3. Для зручності сприйняття на сторінці має бути 3-4 абзаци

4. Текст роботи виконується державною мовою (крім робіт з російської, англійської, німецької, польської мов, що можуть писатися цими мовами).

5. Роботу слід уважно вичитати. Усі виправлення робити тим же кольором, яким написано (надруковано) роботу: неправильне акуратно закреслити, правильне надписати зверху, над рядком. Допускається заклеювання фрагмента тексту смужкою паперу, на якій написано (надруковано) правильний варіант, зафарбовування коректором з подальшим написанням зверху. Слід пам'ятати, що на одній сторінці не повинно бути більше п'яти виправлень; текст має легко читатися, особливо це стосується рукопису.

6. Не допускаються текстові вставки, доповнення на полях, звороті аркуша, окремих аркушах. Підрядкові (підтекстові) виноски слід робити на тій сторінці, якої вони стосуються. Щільність рядків тексту в посиланнях може бути більшою, ніж в основному тексті (1 інтервал).

7. Сторінки рахуються з титульної, але на цій сторінці номер не вказується. Починаючи з другої сторінки цифра (2, 3, 4 ...) проставляється або у правому верхньому куті аркуша, або посередині верхнього поля без крапки і будь-яких інших графічних позначок. Наскрізна нумерація зберігається до останньої сторінки роботи.

8. Кожна вагома структурна частина роботи - зміст, список (перелік) умовних позначень (скорочень), вступ, розділи (глави), висновки, список літератури, додатки - розочинається з нової сторінки.

9. Заголовки частин ЗМІСТ, ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ, ВСТУП, РОЗДІЛ, ВИСНОВКИ, СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ, ДОДАТКИ друкуються великими літерами симетрично до тексту. Підкреслення, оформлення іншими кольорами, а також перенос не допускаються. Номер розділу вказують після слова „РОЗДІЛ", після номера крапку не ставлять. Потім з нового рядка друкують назву розділу:

РОЗДІЛ 2

ФУНКЦІОНУВАННЯ СКЛАДНИХ СЛОВОТВОРЧИХ ОДИНИЦЬ

Існує інший спосіб оформлення: з абзацу пишуть слово „Розділ" та його номер, ставлять крапку, а далі у тому ж рядку вказують назву розділу, наприклад:

Розділ 2. ФУНКЦІОНУВАННЯ СКЛАДНИХ ОДИНИЦЬ

Розділ 2. Функціонування складних одиниць

РОЗДІЛ 2 ФУНКЦІОНУВАННЯ СКЛАДНИХ ОДИНИЦЬ

Підрозділи розпочинаються з абзацного відступу, нумеруються подвійними індексами (наприклад, 2.З.). Заголовки підрозділів друкуються у тому ж рядку після індексу маленькими літерами (крім першої великої). їх можна виділити жирним шрифтом. Крапку в кінці заголовка не ставлять. Якщо заголовок складається з двох або більше речень, їх розділяють крапкою: 2.1. Українські словотворчі одиниці. Стилістичний аспект Складний заголовок бажано розбити на рядки так, щоб крапка потрапила в середину рядка, а не закінчувала його.

Пункти нумерують у межах кожного підрозділу (2.1.3. - третій пункт першого підрозділу другого розділу). Заголовки пунктів друкують маленькими літерами (крім першої великої) з абзацного відступу в підбір до тексту. Такий заголовок можна підкреслити або виділити курсивом, а в кінці його - поставити крапку, наприклад:

2.1.3. Складені словотворчі одиниці. Коли в основному тексті...

Підпункти нумерують в межах кожного пункту за такими ж правилами.

10. Відстань між назвою розділу і наступним текстом, а також між назвами розділу і підрозділу (параграфа, пункту) дорівнює З-4 інтервалам, тобто є більшою, ніж у тексті. Всередині заголовка текстовий інтервал зберігається.

11. Фрази, які розпочинаються з нового рядка (з абзацу), друкують після абзацного відступу, що дорівнює п'яти друкарським інтервалам, на комп'ютері - перший рядок - відступ 1,0-1,25.

12. Текст іноземною мовою може бути цілком надрукований або вписаний від руки.

13. Формули, умовні знаки мають бути вписані в текст чорним кольором, чітко, розбірливо. Розміри знаків для формул рекомендовано такі: великі літери та цифри - 7-8 мм., малі літери - 4 мм, показники та індекси - не менше 2 мм

14. Таблиці, креслення, малюнки, графіки, фотографії як в основному тексті, так і в додатках слід виконувати на стандартних аркушах або наклеювати на них. Підписи та пояснення розміщувати безпосередньо під малюнком, фотографією тощо.

15. Ілюстрації, таблиці бажано подавати з роботі одразу ж після тексту, де вони згадані вперше, або на наступній сторінці. Сторінки, на яких вони розміщені, включаються до загальної нумерації сторінок. Якщо таблиця, малюнок, креслення за розміром перевищують формат А4, їх виконують на більших аркушах, але рахують як одну сторінку і розміщують у відповідних місцях після згадування у тексті або у додатках.

16 Формули, таблиці, ілюстрації (фотографії, креслення, схеми, графіки, карти тощо) нумеруються послідовно у межах розділу:

- формули, рівняння нумеруються в дужках без слова „формула", „рівняння", наприклад: (5.3) - третя формула п'ятого розділу. Нумерувати рекомендовано формули та рівняння, на які є посилання в тексті. Посилання виконуються таким чином: у формулі (5.3)...; із рівняння (3.1) випливає ..,; [див формулу (5.3)]. Номер формули наводиться біля правого поля сторінки навпроти останнього рядка формули; рівняння і формули варто для наочності виділяти з тексту вільними рядками (вище і нижче формули залишати один вільний рядок). Якщо рівняння за розміром перевищує один рядок, його переносять на інший після знаків /-1 + 1-1x1:1, номер вказується на рівні останнього рядка; таблиці та ілюстрації нумерують послідовно у межах розділу. Номер має складатися з номера розділу і порядкового номера ілюстрації (таблиці), між якими ставиться крапка, наприклад: "Таблиця 1.2" - друга таблиця першого розділу; "Рис. 1.2" - другий рисунок першого розділу (ілюстрації позначають словом „Рисунок"). При цьому номер ілюстрації, її назву і пояснювальні підписи розміщують послідовно під ілюстрацією, а напис „Таблиця" із зазначенням номера та її назву - над таблицею: слово „Таблиця" та номер - у правому верхньому куті над відповідним заголовком. При переносі частини таблиці на іншу сторінку вказують: „Продовження таблиці 1.2". Заголовок таблиці розміщують посередині аркуша, пишуть з великої літери без крапок на кінці. Якщо в роботі одна ілюстрація або одна таблиця, їх нумерують за загальними правилами.

17.Вимоги до бакалаврської роботи

до написання бакалаврських робіт 5

2. Вимоги до бакалаврської роботи

Обсяг бакалаврської роботи - до 60 сторінок друкованого тексту.

Структура бакалаврської роботи:

реферат (1 crop.);

зміст (1 стор.);

вступ (2-3 crop.);

теоретичний розділ (15-20 стор.);

проблемно-аналітичний (15-20 стор.);

практичний - напрямки вирішення проблеми (5-Ю стор.);

висновки (2-3 стор.);

список використаної літератури;

18.Спочатку ми всі здали в комісію анотації до своїх робіт, щоб під час виступу вони мали змогу швидко ознайомитися зі змістом роботи. Далі ми по черзі виходили до кафедри та робили коротенький виступ на 2-3 хвилини про свою наукову роботу, описуючи мету, завдання та методи дослідження. Останні 2 хвилини ми на запитання від членів комісії та самих студентів. Мій захист курсової роботи не був виключенням. Процес був такий самий, як і у всіх. Лише мушу додати, що оцінку за курсову мені відразу не сказали. Лише потім, коли комісія та викладачі на кафедрі вирішили, хто чого вартий, оголосили результати. Своїм балом за захист курсової роботи я був цілком задоволений.

19.Дискусія — форма колективного обговорення, мета якої — виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми. Під час такого обговорення виявляються різні позиції, а емоційно-інтелектуальиий поштовх пробуджує бажання активно мислити.

Організація дискусії передбачає три етапи: підготовчий, основний та заключний. На першому етапі доцільно сформулювати тему дискусії й основні питання, які будуть винесені на колективне обго¬ворення, добрати відповідну літературу для підготовки, визначити час і місце проведення дискусії. Учасників дискусії краще розмістити у приміщенні так, щоб усі присутні бачили одне одного в облич¬чя й добре чули.

Добір теми багато в чому визначає ефективність дискусії. Звичайно, краще формулювати її проблемно. На обговорення не бажано виносити понад п’ять питань. Якщо тема складна, доцільно зробити невеликий вступ, щоб учасникам дискусії було легше визначитись щодо основних понять.

На другому етапі обговорюються ті питання, які були винесені на порядок денний. Процесом обговорення керує ведучий. Від вико¬нання ним своєї ролі багато в чому залежать хід і результати дис¬кусії. Щоб не тиснути на присутніх авторитетом, ведучому не слід самому багато говорити. Він це може робити тільки тоді, коли не вистачає інформації для пошуку нового погляду на вже відому проблему. Ведучому треба ставитися до всіх поважливо і однаково, не засуджувати будь-кого з учасників за його, можливо, некомпетентну думку. Різні заклики ведучого на зразок “пам’ятайте про регламент”, “дотримуйтесь правил дискусії”, “будьте цивілізовані” не знімуть загострення пристрастей, а можуть лише образити її учасників. Тому не варто зловживати такими висловами.

Проте до поведінки учасників дискусії також є певні вимоги. По-перше, вони мають підготуватися до обговорення обраної теми й виявити готовність викласти свою позицію. По-друге, кожен пови¬нен уважно слухати інших і чути, про що саме вони говорять. По-третє, всім бажано поводитися відповідно до загальноприйнятих етичних норм поведінки. Не слід перетворювати дискусію на суперечку, не можна перебивати того, хто виступає, робити зауваження щодо особистіших якостей учасників.

Якщо під час обговорення виникла пауза внаслідок роздумів учасників, переривати її не слід, бо, можливо, вона допоможе знайти новий цікавий поворот дискусії.

Третій етап дискусії — підбиття підсумків. Це, звичайно, робить ведучий. Проте можна доручити це і досвідченому спеціалісту з числа учасників. Він оцінить повноту й глибину розкриття теми, новизну інформації, відзначить різні точки зору, наголосить на значущих результатах обговорення. Добре, якщо до аналізу дискусії будуть залучені й інші учасники. Це допоможе всім краще усвідомлювати й контролювати власну поведінку, а також сприятиме підвищенню рівня культури спілкування під час дискусії. Навіть те обговорення, що начебто не вдалося, також принесе користь, бо виграє не той, хто не помиляється, а той, хто вміє зробити з цього для себе певний висновок.

Як свідчать спостереження, дискусія не повинна тривати понад три години. Зловживання часом може викликати роздратування у присутніх. Ведучий має відчути кульмінаційний момент, після яко¬го, звичайно, інтерес до обговорення зменшується, і підбити підсумки. Важливо також дотримуватися схваленого регламенту. Як правило, для повідомлення надається 15-20 хвилин, для виступу — 3-5 хви¬лин.

20. 1. Права і обов'язки учасників дискусії

1.1 Учасник дискусії повинен:

1.1.1 Дотримуватися правил поведінки на форумі, що вказані нижче.

1.1.2 Чітко формулювати тему майбутньої дискусії (теми, назва яких не відповідає суті будуть видалятися відразу і без попереджень! з назви теми повинна складитися загальна уява про зміст повідомлення!) чи зміст своєї відповіді в рамках тієї чи іншої дискусії. Слідкувати за точністю і коректністю своїх висловлювань і достовірністю інформації, що надається.

1.1.3 Перед створенням теми скористатися пошуком! щоб виявити чи обговорювались подібні теми раніше, можливо їх краще продовжити.

1.1.4 Інформативно відповідати на репліки опонента.

1.2 Учаснику дискусії заборонено:

1.2.1 Писати повідомлення під чужим іменем чи ніком.

1.2.1.1 Писати провокаційні повідомлення.

1.2.2 Розповсюджувати брехливу інформацію чи інформацію про учасників форуму без їхньої згоди.

1.2.3 Розміщувати інформацію особистого характеру, яка не цікава іншим відвідувачам, пропаганду політичних чи релігійних організацій, течій, ідеологій, рекламу чи антирекламу, інформацію комерційного характеру. Якщо Вам потрібна реклама, просимо звертатися за розцінками до адміністрації форуму

1.2.4 Вживати ненормативну лексику, образи і провокаційні висловлювання, які зачіпають гідність людини, незалежно від її статі, національної приналежності, мовності, громадянства, походження, соціального та майнового статусу, політичних поглядів та релігійних переконань.

1.2.5 Розміщувати у форумі статті, великі матеріали, що передруковані з інших сайтів, новини, прес-релізи, нормативні акти у повному обсязі.

1.2.5.1 Вказувати не прямі лінки на статті та інші матеріали, лінки на неліцензійне програмне забезпечення, кряки, ключі та порнографічні ресурси

1.2.6 Писати теми, що не відповідають рубриці форуму, а також повідомлення, що не відповідають темі. Якщо дискусія відходить від теми, рекомендується створити нову тему для її продовження!

1.2.7 Публічно вимагати пояснень у непризначених для цього форумах, звинувачувати у темі спілкування модераторів чи адміністратора форумів у необ'єктивному модеруванні та знищенні форумного повідомлення чи теми, яка підпадає під один із пунктів цих правил як тема-порушник.

1.2.8 Використовувати у повідомленнях(підписі) шрифти великих розмірів та яскраві кольори без необхідності, надмірну к-сть смайлів. Текст має бути приємним для ока та зливатися з іншими повідомленнями, що забеспечить зручне читання цілої теми.

1.2.9 У підписі розміщувати будь-які лінки рекламного характеру, та малюнки. Підпис тільки для короткого тексту, цитати. Якщо Вам потрібна реклама, просимо звертатися за розцінками до адміністрації форуму.

21)Етикет телефонного ділового спілкування.

Одним із різновидів ділового спілкування є телефонна розмова. Вона розширює, прискорює ділові контакти, дає можливість оперативно передати чи прийняти певне повідомлення тощо.

У телефонній розмові беруть участь двоє співрозмовників: той, хто телефонує (адресант), і той, хто приймає інформацію (адресат). Може бути й третя особа — посередник, який з'єднує співрозмовників. Тут особливо важливим є слова ввічливості вибачте, будь ласка, дякую тощо.

Вибір мовних засобів для телефонної розмови залежить від того, хто, куди, кому, і з якою метою телефонує.

Умовно телефонну розмову можна поділити на офіційну (ділове спілкування) і приватну (повсякденне, побутове спілкування). Кожне з них вимагає відповідного етикету.

Офіційно-ділова розмова, адресована до певної установи, має діловий характер.

Телефонна розмова, як правило, починається з привітання. Наприклад: Доброго ранку (дня, вечора) чи Здрастуйте. І тут же слід відрекомендуватися (назвати ім'я, по батькові, прізвище; вказати посаду та установу). Після цього треба запитати, з ким розмовляєте (якщо адресат не знайомий). Потім треба повідомити, з ким хочете поговорити і, якщо є потреба, то сказати, з якого питання.

Не слід запитувати: з ким я говорю?Якщо розмовляє не той, з ким Ви хочете поговорити, необхідно попросити викликати потрібну людину. Робити це слід коректно, ввічливо. Наприклад: Будь ласка, запросіть до телефону Сергія Івановича або Дуже прошу, попросіть до телефону Івана Миколайовича. Обов'язково треба подякувати тому, хто погодився зробити послугу.

Буває, що людина помилилася, зателефонувала не за потрібним номером. Нечемно кидати трубку, безтактно відповідати чи давати неправильну інформацію. Слід спокійно пояснити, що не туди потрапив адресант.

Трапляється, що один із співрозмовників поспішає. Він повинен вибачитись, пояснити причину і домовитися продовжити розмову.

Часто в державних установах можна почути шаблонну фразу турбує вас такий-то... Ділова телефонна розмова в поботі установи чи закладу аж ніяк не може турбувати, бо вона для цього й призначена. Тому тут слово турбує зайве.

Інша справа, коли йдеться про приватну розмову. Скажімо, виникла необхідність зателефонувати співробітникові чи знайомому додому у вихідний чи пізно ввечері без дозволу на це, то слід вибачитися за турботу. Ось тут буде доречною фраза вибачте за турботу.

Щодо побутової розмови, то тут можливі різні форми привітання, інформування, своєрідні питання про дім, сім'ю, здоров'я тощо.

Приватна розмова теж має загальновизнані норми телефонного етикету. Наприклад, безтактно телефонувати без крайньої потреби знайомим чи друзям надто пізно чи рано. Не коректно обтяжувати інших по телефону своїми невдачами, пригодами, сімейними справами. Не етично говорити про того, кого не знає співрозмовник.

Тактовно буде запитати на початку розмови, чи не завадить телефонний дзвінок чомусь важливому. Адресанта не повинно ображати, коли співрозмовник вибачиться й попросить зателефонувати через годину. Не слід при цьому запитувати причину, якщо людина не вважає потрібним пояснити її.

Розмова по телефону має бути спокійною, розбірливою, чемною, лаконічною. Тому треба заздалегідь її продумати.

Також важливим є вміння слухати співрозмовника. Вихована людина не буде перебивати співрозмовника чи поправляти, підкреслюючи свою мовну освіченість та професійну перевагу. Не варто засмічувати телефонну розмову вставними словами, крилатими виразами тощо.

За етикетом завершує телефонну розмову як у діловому, так і в приватному спілкуванні, її ініціатор. Якщо розмовляють чоловік і жінка, то перевага надається, безперечно, жінці.

Завершуючи телефонну розмову, обов'язково треба попрощатися. Нетактовно класти трубку, не дочекавшись прощальних слів співрозмовника.

Варто пам'ятати, що надмірна ввічливість, улесливість не прикрашають співрозмовника, а навпаки, свідчать про його низький етичний рівень і можуть викликати роздратування. 

22)Документація с кадрово-контрактних питань. Автобіографія.

Документи з кадрово-контрактових питань — це документи, що містять інформацію про особовий склад підприємства (організації), зафіксовану в заявах про прийняття (звільнення , переведення) на роботу, наказах про особовий склад, автобіографіях, характеристиках, контрактах (трудових угодах) з найму працівників тощо.

Автобіографія — це документ, в якому особа, що складає його, дає опис свого життя і діяльності.

Основна вимога до такого документа — досягти вичерпності потрібних відомостей і лаконізму викладу.

Кожне нове повідомлення починається з абзацу.

В автобіографії обов'язково вказуються:

• Прізвище, ім'я та по батькові (Я, Петренко Сергій Миколайович).

• Дата народження (народився 9 серпня 1977 р.).

• Місце народження (місто, село, район, станція, селище, область).

• Короткі відомості про сім'ю, в якій народився (батько, мати, рік народження, їх місце проживання, місце роботи).

• Відомості про навчання (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися і протягом якого часу).

• Відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічній послідовності назви місць роботи і посад).

• Відомості про громадську роботу (усі її види).

• Короткі відомості про сім'ю (чоловік, дружина, діти, місце роботи, посада, місце навчання, вік).

• Дата і підпис автора.

Примітка — Заголовок (автобіографія) пишеться посередині рядка, трохи нижче верхнього поля . Кожне нове повідомлення повинне починатися з абзацу . Усі дати пишуться за таким зразком : 10 вересня 1983 року, у лютому 1986 р., протягом 1985/86 навчального року. Дата написання вміщується ліворуч під текстом, підпис автора — праворуч .

23)Особливості написання резюме з досвідом і без досвіда роботи.

Як скласти резюме не маючи досвіду роботи

Ви закінчили учбовий заклад і хочете влаштуватися на роботу. Проте, як бути, якщо у вас немає досвіду. Дізнайтесь, як скласти резюме без досвіду роботи.

Для недавніх випускників вузів відсутність досвіду роботи цілком нормальне явище. Треба враховувати, що все-таки який-не який досвід у вас є.

Для того, щоб скласти резюме без досвіду роботи, треба згадати все, чим ви займались під час навчання і записати все на папері. Не забудьте відзначити ваші хобі та захоплення, гуртки, які ви відвідували під час навчання, можливо у вас є нагороди чи грамоти за участь у конкурсах - про це варто теж написати.

Не забудьте про відпочинок – згадайте ваші подорожі на канікулах з друзями, практику, секції, які ви відвідували.

Згадайте, якими особистими якостями ви володієте, які навички маєте наприклад-робота з комп'ютером) і обов'язково вкажіть це у своєму резюме, можливо це згодиться для вибраної вами вакансії.

Приклад резюме без досвіду роботи

ПІБ Коваленко Ірина Петрівна

Дата нарождення: 27.08.1981

Місце проживання: г. Київ, Подільский район

Контактна інформація: тел. моб. 099 888 66 55

тел. дом. 422-55-33

Ціль резюме: Менеджер по рекламі

Освіта:

09.2005 – 06.2010 Вища

Київський Державний Університет ім. Т.Г.Шевченка

Факультет журналістики

Спеціальність: Телевізійна журналістика

Досвід роботи:

06.2009-07.2009 Виробнича практика

в телекомпанії "Старт" у відділі рекламных послуг.

Набула досвід роботи у команді для залучення замовників у програму "Доброго ранку, країна"

09.2005-12.2005 Участник конкурсу

"Розробка дизайну логотипу для продюсерської компанії» ( замовник фірма "Стелла")

Посіла 3 місце

06.2004-08.2005 Магазин "Юність"

Продавець

Набула досвід прямих продаж

Хоббі: Моделювання, малювання, література, нові знайомства

Додаткові навички: Знання комп'ютера, MS Office, Adobe Photoshop, знання англійської мови

Особисті якості: Комунікабельність, пунктуальність, креативний підхід до рішення поставлених завдань

Офіційного досвіду роботи у кандидата немає, проте резюме вийшло непогане і може зацікавити роботодавця.

В даному прикладі спеціальність кандидата не відповідає цілі резюме, отримавши спеціальність з журналістики, кандидату хочеться спочатку попрацювати менеджером по рекламі, набувати досвід роботи, тому акцент зроблений на наявність вищої освіти, знання комп'ютеру, а також інших навиків.

Людина працювала в команді на виробничій практиці, що для даної вакансії дуже важливо, так як менеджер по рекламі – це перш за все робота з рекламними агенціями, радіо, телебаченням, пресою.

Кандидат має досвід прямих продаж – це теж важливо, так як менеджеру необхідно працювати з клієнтами.

Розуміючи, що досвід який є у кандидата недостатній, він наводить список своїх захоплень. Моделювання, малювання показують, що він може творчо мислити,пропонувати нові ідеї для своєї роботи, а нові знайомства, як хобі, говорять про хорошу комунікабельність. Варто відзначити серед особистих якостей кандидата-наявність креативного підходу до рішення поставлених завдань.

Головне – не спотворюйте факти при написанні резюме – їх завжди можна перевірити.

24) Документація с кадрово-контрактних питань. Характеристика.

Документи з кадрово-контрактових питань — це документи, що містять інформацію про особовий склад підприємства (організації), зафіксовану в заявах про прийняття (звільнення , переведення) на роботу, наказах про особовий склад, автобіографіях, характеристиках, контрактах (трудових угодах) з найму працівників тощо.

Характеристика — документ, у якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника. У кожній характеристиці повинні бути чотири частини, що логічно пов'язані між собою. Перша — анкетні дані, що йдуть за назвою документа, де зазначають прізвище, ім'я, по батькові, посаду (вчений ступінь і звання), рік народження, освіту, які прийнято розташовувати у стовпчик. Друга — дані про трудову діяльність (факс, тривалість роботи, рівень професійної майстерності та інше). Третя — власне характеристика, ставлення до роботи, підвищення професійного і наукового рівня, відносини у трудовому колективі. Тут же міститься згадка про урядові винагороди або заохочення. Четверта — висновки, де зазначено призначення характеристики.

Текст викладається від третьої особи. Підписи на цьому документі посвідчуються круглою гербовою печаткою. Документ видається на руки працівникові або надсилається до установи, підприємства, що його вимагали.

25)Довідково-інформаційні документи. Доповідна, пояснювальна, службова записки. Правила їх написання.

Доповідна записка - це документ, адресований керів¬никові структурного підрозділу, установи, вищої організації, у якому викладається інформація про факти, події, ситуацію, що склалася, виконану роботу тощо, а також наводяться свої висновки й пропозиції.

Укладається з власної ініціативи або ж за вказівкою керівника.

Доповідна записка складається з таких реквізитів:

1. Назва структурного підрозділу, звідки надійшов документ (розміщується вгорі зліва).

2. Адресат (посада, установа, прізвище, ініціали, розміщується вгорі праворуч).

3. Назва документа.

4. Дата.

5. Номер.

6. Заголовок (Про…).

7. Текст.

8. Посада адресанта.

9. Підпис, ініціали, прізвище адресанта.

Деякі реквізити в доповідних записках як внутріш¬ніх документах досить часто не пишуться (структурний підрозділ, звідки надійшов документ, номер, заголо¬вок).

Директорові ЗАТ «Ялинка»

В. А. Карпенко начальника дільниці № 4

В. Ю. Прокопенка

ДОПОВІДНА ЗАПИСКА

17.06.2007р.

15 червня 2007 року о 22 годині я здійснював перевірку охорони дільниці № 4. У ході перевірки було виявлено, що охоронець Борзенко Петро Сергійович перебував на вахті разом зі сторонньою особою, обоє були напідпитку. На зроблені Борзенку П. С зауваження щодо невиконання ним службових обов'язків він відповів мені брутальною лайкою. Вважаю, що охоронець Борзенко П. С грубо порушив вимоги інструкції з охорони об'єкта і заслуговує на суворе покарання.

Начальник дільниці № 4 (підпис)

Службова записка — це документ, який використовується для вирішення внутрішніх питань підприємства, установи тощо. Службова записка може містити пропозицію, звернену до керівника, а також інформацію про проведення заходу, про хід виконання якогось завдання чи розпорядження керівництва, про будь-які порушення, виробничі досягнення тощо. Найпоширенішими видами службових записок є доповідна та пояснювальна записки.

Службова записка має такі реквізити:

1. Назва структурного підрозділу.

2. Посада, прізвище й ініціали керівника, якому подається записка (у давальному відмінкові).

3. Посада, прізвище ім'я та по батькові (або ініціали) укладача (у родовому відмінку без прийменника від).

4. Заголовок (Службова записка/Пояснювальна записка/Доповідна записка).

5. Дата.

6. Текст: описова частина і пропозиції.

7. Посада, прізвище й ініціали особи, яка подає записку, її підпис.

Пояснювальна записка — це документ, який з'ясовує зміст окремих положень основного документа (плану, звіту, наказу, проекту тощо) або пояснює причини певного вчинку, події.

В. Ю. Прокопенко

Директорові Центру здоров'я

Московського району м. Харкова

Курносому О. І.

лікаря Фоменка М. Ю.

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

28.07.2007р.

27 липня 2007 р. я спізнився на роботу на 1 годину у зв'язку з тим, що на трамвайній лінії маршруту № 5 трапилася аварія і було припинено рух трамваїв. Іншого транспорту, що дублює цей маршрут, у моєму районі немає. Прошу причину запізнення вважати поважною.

(підпис)

М. Ю. Фоменко

26.Візитна картка

Візитними картками користовувалися в таких випадках:

· інформування в момент знайомства про себе, свою фірму чи підприємство;

· інформування про себе особам, у контактах з якими ви зацікавлені; підтримка контактів з партнерами, поздоровлення зі святом або іншою подією;

· вираження подяки, співчуття, а також при супроводі подарунка чи квітів;

3). Візитна картка:основні відомості і вимоги

Візитна картка — це картка для вручення під час знайомства чи візиту.

У світі ділових відносин цій маленькій картці приділяється важлива роль — посередника при знайомстві й представленні. Візитка є важливим елементом престижу, значно полегшує налагодження контактів, сприяє спілкуванню людей, заощаджує час. Крім того, вона довго зберігається й допомагає швидко відновити в пам’яті інформацію про людину.

Незалежно від того, яким підходом керувалися при замовленні візитки, хороша візитна картка обов’язково повинна бути:

· стильною,

· функціональною,

· професійно зверстаною,

· якісно надрукованою.

Візитна картка друкується не на дуже цупкому картоні розміром 5 х 10 см, при цьому жінки (як дружини, а не як офіційні особи) повинні мати візитки розміром 4x8 см. Вищі посадові особи інколи мають візитні картки розміром 5x10 см. Зараз входять у моду подвійні картки, які мають такий розмір у складеному вигляді.

Візитна картка здебільшого містить такі реквізити:

1) Назву установи, організації;

2) Ім'я та прізвище (у нашій практиці — прізвище, ім'я, по батькові) власника картки;

3) Посаду;

4) Адресу установи, організації;

5) Номери телефонів, факсу.

Візитними картками не тільки обмінюються, але й надсилають їх після ділового візиту або як супровід до подарунків, книг тощо. Розрізняють такі способи їх використання:

1). Для привітання.

З цією метою в лівому нижньому кутку необхідно зробити напис чорнилом або простим олівцем:

Р. F. (pour feter) — щоб поздоровити;

Р. F. N. А. (pour feter lе Nouvel Аn )— новорічні вітання.

Якщо ви отримали таке вітання, обов'язково треба надіслати привітання у відповідь. На візитній картці пишуть:

Р. R. F. N. А. (роur remercier et pour feter lе Nouvel Аn) — дякую за вітання з Новим роком.

2). Для висловлення співчуття на візитній картці робиться напис:

Р. С. (роur condoleavaes) — для співчуття;

P.P.P. (pour prendre part) — співчуття й готовність допомогти.

3). Для висловлення вдячності .

На знак вдячності за певні послуги упродовж 24 годин надсилається візитна картка з написом:

Р. R. (роur remercier )— щоб подякувати;

A.C. (avec compliment) — вітання у випадку відправлення подарунка; P.F.C. (pour faire connaissance) — задоволення знайомством.

4). Для запрошення на прийом.

З цією метою вгорі на візитній картці пишеться ім'я і прізвище того, кого запрошують, а внизу вказується вид прийому (сніданок, вечеря тощо), місце, дата і час його. Можна скористатися також запрошенням, до якого прикріпити свою візитну картку.

5). Для повідомлення про від'їзд із країни на візитній карті робиться напис:

Р. Р. С. (роur prendre conde) — щоб попрощатися.

6). Для повідомлення про зміну адреси.

Разом із старою візитною карткою надсилається нова, що містить нові реквізити.