- •Магдебурзьке право в Україні
- •Скасування Магдебурзького права
- •Пам'ятки Магдебурзького права
- •Значення норм Магдебурзького права
- •2. "Ліквідація куркульства як класу"
- •55. Україна під владою литви і польщі Литовсько-Руська держава Утвердження Литви на українських землях
- •21. Історія україни від найдавніших часів до початку XX ст. Українська революція (1917-1920 pp.) Початок Української революції, утворення Центральної Ради
- •20. Виникнення козацтва
- •61. Україна наприкінці XVII - у XVIII ст.
- •8.6. Національно-визвольна боротьба українського народу в другій половині XVIII ст. Коліївщина
- •9.2. Входження Західної України до складу срср
- •4. Культура Київської Русі
- •[Ред.]Матеріальна і духовна культура східних слов'ян
- •[Ред.]Релігійні вірування
- •[Ред.]Прийняття християнства
- •[Ред.]Писемність і літературна традиція
- •[Ред.]Освіта та наукові знання
- •[Ред.]Мистецтво Київської Русі
- •[Ред.]Архітектура
- •[Ред.]Образотворче мистецтво
- •[Ред.]Декоративно-ужиткове мистецтво
- •[Ред.]Музика
- •6. [IV] універсал української центральної ради
- •11. Запорозька Січ
- •[Ред.]Початок Січі
- •[Ред.]Устрій Січі
- •[Ред.]Грамотність, канцелярія і школа у запорозьких козаків
- •[Ред.]Загальні стосунки Січі з сусідами та іншими країнами
- •[Ред.]Роль у загальнонаціональному русі та Визвольній війні
- •[Ред.]Встановлення контролю Росії над Запорозькою Січчю
- •[Ред.]Зруйнування Січі 1709 року
- •[Ред.]Кінець Запорозької Січі. Підсумок
- •9. Декларація про державний суверенітет України
- •[Ред.]Історичний контекст
- •[Ред.]Текст
- •[Ред.]Реакція
- •[Ред.]Реакція Польщі
- •24. Богдан Хмельницький
- •[Ред.]Походження і освіта
- •[Ред.]Служба королю
- •[Ред.]Привід і початок повстання
- •[Ред.]Мирні жертви війни
- •[Ред.]На чолі українського визвольного руху
- •[Ред.]Військова і державотворча діяльність
- •[Ред.]Перша коаліція
- •[Ред.]Друга, українсько-московська, коаліція
- •[Ред.]Третя антипольська коаліція
- •[Ред.]Створення української Козацько-Гетьманської Держави
- •[Ред.]Відомості сучасників про державу Богдана Хмельницького
- •[Ред.]Родина
- •[Ред.]Дружини
- •[Ред.]Відгуки істориків
- •[Ред.]Постать Богдана Хмельницького в мистецтві
- •[Ред.]Тарас Шевченко
- •35. Пришки
- •[Ред.]Історія [ред.]Етимологія слова
- •[Ред.]Виникнення руху
- •[Ред.]Поширення
- •[Ред.]Перша половина XVII ст.
- •[Ред.]Друга половина XVII ст. Та початок XVIII ст.
- •[Ред.]Придушення
- •43. Ярослав Мудрий
- •[Ред.]Зовнішність
- •[Ред.]Князювання
- •[Ред.]Досягнення й значення діяльності
- •[Ред.]Вшанування пам'яті
- •[Ред.]Родина й династичні зв'язки
- •[Ред.]Сини
- •[Ред.]Доньки
- •[Ред.]Саркофаг Ярослава Мудрого
- •[Ред.]Версія про Інгігерду
- •[Ред.]Версія про дружину Ганну
- •[Ред.]Версія про діаспору
- •29. Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської імперій (кінець хvііі — початок XX ст.)
- •30. Голодомор в Україні 1932—1933
- •Термінологія
- •Причини і організація Голодомору Передумови
- •Початок репресій. «Закон про п'ять колосків»
- •Запровадження натуральних штрафів і чорних дошок, блокада урср
- •Пік Голодомору
- •Кількість загиблих
- •Дослідження та опублікування фактів про Голодомор
- •Полеміка стосовно Голодомору
- •Відповідальність за Голодомор
- •Голодомор у мистецтві
- •Вшанування пам'яті жертв
- •Визнання голодомору геноцидом
- •Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті роки
- •№38Іван Мазепа
- •[Ред.]Молоді роки
- •[Ред.]На королівській службі
- •[Ред.]Легенда про вигнання
- •[Ред.]Повернення в Україну та служба Дорошенкові
- •[Ред.]Перехід до Самойловича
- •[Ред.]Гетьманство
- •[Ред.]Зовнішня політика
- •[Ред.]Господарство
- •[Ред.]Суспільство
- •[Ред.]Розвиток культури
- •[Ред.]Відносини з Росією
- •[Ред.]Справа Кочубея й Іскри
- •[Ред.]Союз зі Швецією
- •[Ред.]Культурна спадщина
- •[Ред.]Меценатство
- •[Ред.]Мазепа в літературі та мистецтві
- •№39Гетьманщина наприкінці XVII - на початку XVIII ст
- •42. Акт объединения унр и зунр
- •[Править]История объединения
- •[Править]«Акт Злуки»
- •[Править]Основные положения[5][8]
- •[Править]Дальнейшие события
- •[Править]Память о событии
[Ред.]Грамотність, канцелярія і школа у запорозьких козаків
Цій статті необхідно надати енциклопедичного стилю. Допоможіть переписати її згідно з правилами Вікіпедії! Див. також Категорія:Статті для зміни стилю. |
Українські гетьмани і кошові отамани.
У той час, коли маса Запорозького Війська, що жила по зимівниках, вешталася по плавнях, мандрувала зі своїми отарами безмежними степами, скніла в цілковитому неуцтві, а часом навіть дичавіла, в той самий час маса січового війська, так званого низового товариства, за своєю грамотністю й начитаністю стояла настільки високо, що переважала в цьому плані середній, а можливо, й вищий стан великоруського люду свого часу. Особливо це стосується запорожців XVIII століття: якщо не більшість, то багато хто з кошових і суддів, за деякими винятками, були людьми грамотними, власноручно підписувалися на ордерах і листах. Більше того, читаючи листи, ордери й цидулки кошових, суддів та інших старшин до гетьманів, панів і бояр, бачимо, що багато з них писали не лише грамотно, але й досить вправно й риторично; ця грамотність доходила до того, що в Січі можна було знайти людей, що вміли складати латинські вірші й духовні канти. «Серед них,— каже сучасник,— були такі грамотії, що і в Лаврі, і в столицях рідко можна було знайти таких, з тої причини, що в Січі було всілякого люду доволі»'. Це буде цілком зрозумілим, якщо згадати, що Січ досить часто поповнювали «вчені й недовчені спудеї» Київської духовної академії, багато польських, українських, а часом і великоруських панів і шляхтичів, котрі вміли й читати, і писати, але не вміли вжитися з порядками своєї батьківщини. Навіть «московські люди», що твердили, буцімто в Січі правилом було обирати в кошові людину, «що грамоти не знає», разом з тим свідчили, що нерідко хтось із військової старшини, якого в Січі вважали неграмотним, згодом, виїхавши з Запоріжжя на Україну, показував себе насправді не лише знавцем російської грамоти, але й «інших наук» .
Найбільший відсоток освічених людей, безумовно, давала запорізьким козакам Києво-Могилянська академія.
Освічені люди високо цінувалися в Запоріжжі, бо «вони святе письмо читають і темних людей добру научають». Найпроворніші з них ставали військовими писарями і нерідко, як у силу свого звання, так і від природного розуму грали вирішальні ролі серед запорізьких козаків. Прізвисько «лукавая писуля» отримав один із колишніх військових писарів, людина дивовижно меткого розуму й виняткової винахідливості, Антон Головатий. Величезна більшість військових писарів була, звичайно, українцями.
Але крім зайшлого елемента, котрий давав запорізьким козакам великий відсоток освічених людей, у самому Запоріжжі були осередки освіти, школи; запорізькі школи поділялися на січові, монастирські й церковно-парафіяльні.
У січовій школі навчалися хлопчики або силою привезені звідкись козаками і потім усиновлені ними в Січі, або ті, що самі приходили до них з України й Польщі, або ж спеціально привезені багатими батьками в Січ для навчання грамоти йвійськового мистецтва; на Запоріжжі їх звичайно звали «молодиками». Таких школярів, за свідченням одних сучасників, було в Січі понад ЗО; за свідченням інших, до 80, з них 30 дорослих і 50 дітей н; січові школярі вчилися читання, співів і письма; мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій; мали спільні шкільні кошти, що зберігалися завжди у старшого; обирали зі свого середовища двох отаманів — одного для дорослих, другого для дітей, і на власний розсуд або залишали їх на цих посадах, або скидали після закінчення року. Вони отримували прибутки частково від «наказних» батьків, частково за дзвоніння у дзвони й читання псалтиря по вмерлих козаках, за продаж ладану в січовій церкві, за колядку під вікнами січового товариства й привітання його у свята Різдва Христового, Нового року й світлого Воскресіння Христового; крім того всього січові школярі отримували певну частку бойових припасів — свинцю й пороху,— які щороку присилали зі столиці в Січ на все Запорізьке Військо низове 9.
Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий крім своїх прямих обов'язків наставника виконував і другорядні: дбав про здоров'я хлопчиків, виводив їх при пошестях «на свіжу воду» в луки, сповідав і причащав хворих, ховав померлих і про всі випадки у школі детально доповідав кошовому отаманові і водночас прикордонному лікареві. Судячи з документа 1750 р., розміри січової школи зовсім не відповідали кількості хлопців, що вчилися в ній: її подвір'я було настільки малим, що діти, зібрані сюди «з різних місць усі вкупі перебувають».
Монастирська школа існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі. Вона виникла разом з його першою церквою близько 1576 р. Тут також навчалися малі й дорослі хлопці та юнаки під керівництвом самарського ієромонаха; навчальними предметами були грамота, молитви, закон божий і письмо ".Церковно-парафіяльні школи існували майже при всіх парафіяльних церквах запорізького поспільства, тобто підданого чи жонатого стану запорізьких козаків, котрий жив у паланках по слободах, зимівниках і хуторах. «Церква з дзвіницею, з одного її боку шпиталь, а з другого школа становили необхідні деталі кожної православної парафії запорізького краю». Деякі з цих шкіл спеціально називалися «школами вокальної музики й церковного співу» і призначалися для навчання хлопчиків музики та співу. Такі школи були у Січі і в паланках; так, 1770 р. таку школу перевели з Січі в слободу Орловщину на лівому березі річки Орелі. „Це зробили для того, щоб посеред Запоріжжя, у центрі сімейного козацтва, піднести церковне читання і співи, щоб у школах практично привчити молодих козаків, хлопців, до церковного співу, створивши з них читців і співаків для всіх нововідкритих церков і парафій запорізького краю. Є серйозні підстави припускати, що головною діючою особою в цій орловщинській школі був улюбленець кошового Калнишевського, той знаменитий «читака й співака», колишній дячок Святопокровської церкви міста Переяслава Михаїл Кафізма, котрого як чудового читця й співака 1766 року Глібов перевів з Переяслава у Єлизаветград і призначив на співацьку посаду капельмейстером“ . З інших шкіл, січової, монастирської й парафіяльних, виходили диякони, уставники й писарі, які завжди користувалися більшим співчуттям у запорізьких козаків, ніж прибульці з інших місць у Запоріжжя.
Козацька рада на Січі Гравюра Т.Калинського 1770.
З усього сказаного про запорізькі школи видно, що в Січі справді було «не без грамотних», як висловився у розмові з князем Григорієм Потьомкіним Антон Головатий. Яким був відсоток освічених щодо неосвічених у Запоріжжі, можна судити з двох документів: 1763 р. курінні отамани й деякі діди «дали в Коші росписку» суворо виконувати всі порядки внутрішнього благоустрою у своєму війську і на знак цього приклали руки «хто по простоті хрестами, а хто может письмом»; тоді на 13 неписьменних в одному курені виявилося 15 письменних. 1779 р., вже після падіння Січі, коли запорожці присягали на вірність російському престолові, то з 69 чоловік, що складали присягу, 37 виявилося освічених, а 32 неосвічених. Факт якнайповчальніший для тих, у кого склалося уявлення про запорізьких козаків як про гуляків, пияків і грубих невігласів: нехай такі люди спробують знайти подібний відсоток освіченості в масі середнього й навіть вищого стану, не кажучи вже про нижчий стан великоруського народу зазначеного 1779 р.
Суворо дотримуючись у всьому простоти, більше спираючись на звичай, як на писане право, запорізькі козаки трималися цієї простоти і в канцелярській процедурі: за свідченням сучасника, який чотири роки жив у Січі, історика князя С. І. Мишецького, у запорожців не було ні особливої канцелярії, ні великого штату службовців у ній: усі вхідні папери приймав військовий писар, який мав помічника, підписарія. Обов'язки цих двох осіб полягали в тому, що вони отримували й читали царські укази, королівські послання, ханські листи низовому товариству на військових радах і давали, за згодою всього війська, відповіді на різні запити й пропозиції, зроблені йому тими чи іншими царями й володарями, причому кожну письмову справу виконували на квартирі чи в курені писаря. Ті самі свідки стверджують, що ні журналів повсякденного життя війська, ні записок про його походи запорожці зовсім не вели . «Числа не знаєм, бо календаря не маєм, год у книзі, а місяць у небі» — звичайно жартували запорожці в тому випадку, коли в них вимагали дати довідку по вхідних книгах про ту чи іншу людину, яка втекла з московської чи польської землі в Запоріжжя. Зрештою, є всі підстави вважати, що запорізькі козаки вели свої справи зовсім не так просто, як уявлялося це людям «московського звання», котрі жили чи випадково бували в Січі. Справа в тому, що вказуючи на абсолютну простоту свого життя й відсутність буцімто будь-якої канцелярщини в Січі, запорізькі козаки тим самим хотіли гарантувати так звані «військові секрети»; в їх розумінні, щоб цілковито зберегти політичну незалежність усього козацького ладу, слід було тримати в суворій таємниці всі прояви громадського й приватного життя війська, а цього не можна було б досягнути, відкрито заявляючи про існування у них повсякденних записів усього, що діяло