Характерними рисами цього періоду були:

• свавілля втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя;

• русифікація населення;

• терор „Таємної канцелярії”.

Ситуація ускладнилася російсько-турецькою війною (1735 – 1739), під час якої Україна стала базою для рос. військ, постачальником матеріальних та людських ресурсів. Наслідки війни були катастрофічними для українців:

• загинуло 35 тис. осіб;

• військові втрати та нескінчені мобілізації селян для обозів призводили до обезлюднення і спустошення краю.

Перебуваючи в Україні, російський міністр Волинський повідомляв в своєму листі Бірону: „Не залишилося хліборобів, які потрібні, щоб засіяти хліб, щоб прогодувати самий край”. І ці виснажені землі мусили ще протягом війни утримувати від 50 до 75 російських полків. Внаслідок війни Україна зазнала збитків на 1,5 млн. крб.. ( один віл тоді коштував 8 крб.).

ІУ ЕТАП (1750 – 17640 – ТИМЧАСОВЕ УПОВІЛЬНЕННЯ ПРОЦЕСУ РОСІЙСЬКОЇ ЕКСПАНСІЇ.

У 1750р. Україну чекав черговий поворот долі – саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети – К. Розумовський (1728-1803). Після затвердження указом 5 червня 1750 р. гетьманом України Кирило Григорович переселився в Глухів, де, оточивши себе «двором» і охоронцями, зажив, мов «царьок». Спочатку Єлизавета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повернуті всі рангові маєтності «на булаву», відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, комісії економії тощо, а також скасована канцелярія міністерського правління.

24 липня 1751 р. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до канцелярії К.Розумовського. Цими заходами практично скасовувалася більшість адміністративних «реформувань» Петра І, Петра II та Анни Іванівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала на період обрання гетьманом І.Скоропадського. Сам гетьман, попри те, що між ним і урядом власне Росії не було укладено ніяких «статей» - угод чи договору, почав на свій розсуд розширю­вати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини й суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російський «суд по формі» тощо).

Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників тощо) у цей час з’явилася низка нових:

1. 1754р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією;

2. 1761р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління;

3. 1754р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини.

Проте можна погодитися з Субтельним, який вважає, що „за Розумовського Гетьманщина переживала „золоту осінь” своєї автономії”. Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні:

1. було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд;

2. намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, Розумовський йде назустріч старшині і 1760-1761рр. забороняє переходи селян без письмової згоди пана;

3. починає скликати з’їзди старшини – Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму;

4. було проведено повну модернізацію війська:

• удосконалено артилерію;

• введено однакове озброєння та уніформу.

5. Виношував плани відкриття у Батурині університету.

К.Розумовський одразу взявся за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі. Конкретно це стосувалося питання розмежування земель низовиків і мешканців Лівобережжя. Так, 1752 р. він видав «ордер» Кошу про необхідність присилати з Січі «депутатів» у зв'язку з суперечкою за так звані «старосамарські землі». У 50-х рр. гетьман розгорнув боротьбу за підпорядкування собі Києва, який і на той час багато в чому зберігав середньовічне самоврядування.

З початком 60-х рр. загострюється питання про Запорозьку Січ та про землі, які належали низовикам. У цьому беруть участь і царський уряд, і гетьманське правління. Так, 1760 р. К.Розумовський надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду «рішення» гетьмана щодо перенесення Січі на нове місце. 8 грудня 1761 р. кошовий отаман Григорій Федорів своїм «рапортом» сповіщає гетьмана про отримання ним «ордера» про прийняття у «відомство» Війська Запорозького старосамарських земель із поселенцями, суперечки за які з адміністрацією Полтавського полку точилися не один рік. Того самого року К. Розумовський знову порушує перед Сенатом і Кошем питання щодо перенесення Січі в урочище Микитне.

Однак прихід до влади Катерини ІІ (1762 – 1796) кардинально змінив ситуацію. У січні 1764 р. Катерина II наказала К.Розумовському прибути до Петербурга й під загрозою кари за «зраду» примусила його зректися гетьманства. 10 листопада того самого року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії (так званої «Другої», котра, як і Перша, перебувала в Глухові) на чолі з графом Петром Румянцевим. А указом від 17 листопада призначила «головним малоросійським командиром» генерал-губернатора. Маніфестом від 28 липня 1765 р. Катерина II ліквідувала козацьке самоврядування на Слобожанщині, позбавивши місцевих козаків їхніх прав і привілеїв (їх перевели на статус звичайних «військових обивателів»).

Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для Розумовського втратою гетьманської булави.

У ЕТАП (1764 – 1783) – ОСТАТОЧНА ЛІКВІДАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОНОМІЇ.

Після ліквідації гетьманства 1764р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П.Румянцевим. було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою Катерини ІІ:” Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу”:

1. У 1775р. було знищено Запорозьку Січ;

2. у 1781 – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком,;

3. у 1783р. юридично оформлено кріпацтво;

4. на селян Лівобережжя та Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони;

5. 1785р. „Жалувальна грамота дворянству”, відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах з російським дворянством.

Саме Гетьманщина явила для політичних діячів України початку XX ст. прецедент українського самоврядування.

Більш ніж через півстоліття після ліквідації Гетьманщини Тарас Шевченко писав: «Була колись Гетьманщина, Та вже не вернеться! Було колись панували, Та більше не будем. Тії слави козацької Повік не забудемо.».

Гетьманщину не тільки не забули — пам'ять про неї допомогла започаткувати нову добу в українській історії, позаяк саме з нащадків старшини вийшло багато діячів, що сприяли формуванню національної свідомості українців. Історія Гетьманщини стала ключовим явищем національної історії та державотворчих змагань. Приклад самоврядування, що вона дала, надихає й сучасних українців у їхніх прагненнях створити свою власну національну державу.

Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі в ХУІІІ ст.. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства 9заохоченням чвар між старшиною та гетьманом, підбурюванням селян проти старшини); хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.