Тема 3. Релігія і вільнодумство в історії культури

Проблема релігії та вільнодумства розглядається в історії культури як в широкому, так і у вузькому значенні. У широкому розумінні вона відображає певний світогляд, який протистоїть будь-яким формам догматизму, у тому числі й релігійному [34, 64]. Так, політеїзм протистоїть монотеїзму, язичництво – християнству, Старий Заповіт - Новому.

У вузькому значенні вільнодумство насамперед відображає критику релігії стосовно тої ролі, яку вона відіграє у житті як домінуюча форма суспільної свідомості [34, 64]. Однак, вільно­думство не означає тільки критику релігії чи її інституції. Вільно­думство часто було елементом боротьби нових діянь проти догма­тичних та застарілих уявлень, виступало фактором оновлення і навіть реформування релігії. Іноді вільнодумство виступало у формі повної секуляризації, тобто звільнення всіх сфер життєдіяльності людини від впливу релігії [42.613], як це було в Радян­ському Союзі. Витоки вільнодумства відносяться до тої пори далекої історії, коли суспільно-економічний розвиток дозволив нагромадити достатній обсяг знань, які існували у масі міфологічних уявлень та образів про природу речей та закономірності їх розвитку.

Перші кроки людей щодо пізнання світу вимагали від них не приймати, нічого на віру, дійсним вважати тільки те, що доведено даними, побудованими на фактах.

В наш час вільнодумство стали ігнорувати (до речі, так само як колись і саму релігію), однак, вільнодумство - це закономірний продукт розвитку науки, освіти, моралі. Це "...вияв критичного підходу людини до релігії, раціонального осмислення догматів віри і засіб відстоювання права на свободу думки в пошуках істини" [ 1. 797].

Сьогодні вільнодумство наповнюється зовсім іншим змістом, набуває значення реабілітації та повернення тих релігійних цінностей, які людство здобуло у власній історії.

Форми вільнодумства виявляються в очевидних і прихованих, безрелігійних, релігійних і антирелігійних різновидах. Не було б вільнодумства, не було б і розвитку релігії, людство не мало б прогресу у власному розвитку. Але вільнодумство не тотожне "антирелігійності", хоча й не позбавлене критичного впливу щодо релігії. Проте '"критикувати" не означає "вільно думати".

Вперше термін "вільнодумство" був використаний у працях Дж.Локка (1632 - 1704), у творах Б.Спінози (1632 - 1677), які проголосили право розуму на вільне мислення, яке надається людині з народження. Однак визначення терміну "вільнодумство" надав англійський філософ А.Коллінз у своїй праці "Фі­лософське дослідження людської свободи" (1713 р.), де під поняттям "вільнодумство" він розумів "застосування розуму у прагненні пізнати значення якогось із положень, в контексті ха­рактеру доказів "за" і "проти" згідно з уявною силою чи слаб­кістю цих доказів" [1, 798].

Саме такий погляд на вільнодумство існував упродовж досить тривалого часу і зберігся до початку XIX ст. і деякою мірою навіть до сьогодення. Не викликає сумніву, що вільнодумство, його інтен­сивність зростає в тих умовах суспільно-економічного розвитку, які характеризуються революційними змінами, зумовлює зміни у суспільній свідомості. З іншого боку, еволюція вільнодумства залежить від еволюції самої релігії, спроможності її установ та керівного кліру адекватно реагувати на вимоги суспільства. Зага­лом вільнодумство - історично правомірне явище, пов'язане з соціальною історією людства.

Вільнодумство має як загальні, властиві всім країнам закономірності, так і певні національні відмінності. Так, вільнодумство у країнах християнського світу значно відрізняється від вільно­думства у країнах Ісламу, виявляється особливо у середовищі світоглядних орієнтирів - національних релігій Оскільки вільно­думство пов'язане з історією духовного розвитку людства в релігієзнавстві існує його періодизація.

Вільнодумство Стародавнього світу. На перших етапах становлення людства вільнодумство формується стихійно у виг­ляді сумнівів з багатьма застереженнями (II, 799]. В цей час воно було спрямоване проти деяких уявлень про потойбічне життя, про­ти вчення про безсмертя, спиралось на скептичне ставлення щодо милосердя та благодіяння. Свого вищого розвитку вільнодумство досягло у Стародавній Греції та Римі [34, 71 ]. У творчості Ксенофана (546-470 рр. до н.е.), Карнеїда (214- 271 рр. до н.е.), Демокріта (342 - 2271 рр. до н.е.), Лукреція Кара(99 -55 рр. до н.е.) та деяких інших вчених ми бачимо спробу пояснення світу не за допомогою Бога, а з нього самого. Так, Анаксагор стверджував, що ".. .розум не створює світ, не керує ним, а лише надає першо-поштовх..." [31,7]. Значного поширення набуває критика релігії з погляду здорового глузду на неї. Так, автор атомістичної концепції світу Демокріт дав нове розуміння нескінченості, незнищуваності і несотворимості Всесвіту, переконував в існуванні різноманіття світів, що виникають і гинуть. На його думку, можна підійти до пізнання "істинної сутності" (атомів), відкрити причинно-наслідкові зв'язки у русі речей" [1, 799].

Ця система Демокріта стала теоретичною основою майбутнього вчення Епікура. Основним джерелом виникнення релігії Епікур вважав страх смерті і незнання закономірностей розвитку природи. Вчення Демокріта й Епікура знайшло свій подальший розвиток у творчості Тіта Лукреція Кара, який намагався дати цілісну картину світу, з'ясувати природний шлях генезису сус­пільства і релігії. Крім античної Греції і Риму вільнодумство мало свій прояв в стародавній Індії (школа локаята вайшешика) та в стародавньому Китаї (вчення Лао-Цзи та Цзо-Яня) [1, 800].

Середньовічне вільнодумство здебільшого пов'язується із творчістю Іоанна Скота Еріугени (810 - 877 рр.), П'єра Абеляра (1079- 1142 рр.), Роджера Бекона{1214- 1294 рр.), Марсілія Падуанського (між 1275- 1342 рр.) та деяких інших вчених.

Так, І.Еруген першим поділив мислителів на ортодоксів і віль­нодумців, висловився про гармонію віри та розуму та зробив висновок, що сутнісні основи релігії та філософії співпадають - "істина філософії є істина релігії " [ 1. 800].

Природну організацію- Всесвітній союз вільнодумців та Міжнародний гуманістичний та етичний союз [34. 74]. Марксистське вільно­думство відображено у формі войовничого атеїзму та антикле­рикалізму, які мали місце у Радянському Союзі. У працях К.Марк­са, Ф.Енгельса, В.Леніна та їх послідовників дано концептуальне пояснення соціальних умов виникнення релігії, доводиться, що зникнення релігії пов'язується із зникненням тих умов, які її породили.

У екзистенціалістському вільнодумстві Ж.П.Сартра, А.Камю, А.Шопенгауера, С.К'єркегора та інших вчених сповідується твер­де ставлення до буття, в якому немає місця для Бога, а є тільки людська воля, яка існує як протиріччя між свободою та законо­мірностями фізіологічного існування людини. Сучасне вільнодумство також представлено філософією неопозитивізму та праг­матизму і характеризується усім тим, що є позитивне, реальне, корисне, достовірне та точне. Найбільш активно воно розвивається у США, Франції та інших країнах Заходу, що посилило його вплив на суспільство, яке бачиться у майбутньому позбавленим релігії, ірраціоналізму та містики. Демократичне вільнодумство прояв­ляється у змісті періодичних видань таких як "Гуманіст", "Амери­канський атеїст", де пропагуються цінності не релігійної культури. Однак демократичне вільнодумство у США активно поєднує свою антирелігійну діяльність з політичною боротьбою за владу, виступає ,зокрема за поширення демократичних свобод і прав, за про­гресивні зміни у суспільних відносинах. Так, наприклад, амери­канський філософ К.Ламонт у праці "Ілюзія безсмертя" прагне поставити релігію на службу демократії, критикує сучасне сус­пільство як антигуманне [34, 76]. "Французький союз вільнодум­ців" та "Французький раціоналістичний союз" спрямовує власні зусилля на обґрунтування релігії, пропаганду ідеї антиклерикалізму та секуляризації усіх форм соціального життя людини.

Основними історичними формами вільнодумства сучасне релігієзнавство визнає богоборство, скептицизм, релігійний інди­ферентизм, атеїзм, пантеїзм, даїзм та антиклерикалізм [34, 66-67].

Богоборство. Історія Стародавнього світу повна прикладів богоборства, коли людина не виступала проти Бога безпосередньо, а намагалася протистояти і навіть перевершити його де в чому. Це і спроба зробити життя вічним, яка знайшла своє відображення у мистецтві муміфікації, і будівництво пірамід в Єгипті, і бажання досягти досконалості Бога під час святкування днів Аполлона і Діоніса у Греції [4, 67], і змагання перевершити богів у мистецтві складання віршів тощо. У Біблії таке богоборство - гріх великий, воно карне. Так, за непомірне честолюбство вавілонських царів Бог покарав їх повним знищенням Вавилону великого [2 Ісаї. 14, 22-23].

Релігійний нігілізм на відміну від богоборства повністю заперечує існування Бога, пов'язується з критикою духовних цінностей релігії. Так, ще в Стародавній Індії прихильники школи локаята (чарвака) - Брихаспати, Дхишам у VI ст. до н.е. ствер­джували, що ніякого Бога (иншвари) не існує, що світ не створений Богом, а існує вічно [31, 6].

Антирелігійний скептицизм полягає у тому, що він ставить під сумнів будь-які погляди та уявлення. Краще всього знайшов своє обґрунтування у концепціях М.Монтеня, П.Бейля та деяких інших філософів. Так, М.Монтень у власних "Досвідах" (1580 -1588) виступав проти існуючих поглядів щодо Бога та релігії. Агітував наслідувати приклад людей, які "все зважують, і оціню­ють розумом, нічого не сприймаючи на віру..." [31,18]. М.Монтень підкреслював наявність кризи конкретних форм світопізнання, у тому числі і релігійного [34,67].

Релігійний індиферентизм є однією з найрозповсюдженіших форм вільнодумства, особливо у найбільш розвинутих країн, таких як США, Англія і характеризується байдужістю як до релігійних цінностей, так і до релігії загалом. Ось чому служителі церкви оцінюють це явище вкрай негативно. Згадаємо, що ще в старо­давньому Римі не участь у релігійних церемоніях каралася і роз­глядалася як антидержавний злочин. На Україні теж ще у XIX ст. за цей вчинок карали штрафом або громадським осудом [34, 67]. Карним також було і лихослів'я,

Атеїзм став дуже поширено формою вільнодумства у XIX -XX ст. особливо у країнах так званого радянського простору, де він був формою державного ставлення до релігії, служителів культу тощо. Про це свідчить і те, що навіть у виших навчальних закладах викладався такий предмет як "науковий атеїзм". Але, як антирелі­гійна позиція атеїзм виник ще в XVIII ст. внаслідок науково-тех­нічної духовної революції У передових країнах Європи.

Пантеїзм у перекладі з грецької: усе - приклад, взірець, понят­тя, яке використовується у вільнодумстві, коли Бог ототожнюється із природою та її законами [42,474]. Цей термін запровадив у жит­тя Дж.Толанд (1705 р.) та нідерландський теолог Й.Фай (1709 р.). Пантеїстичні погляди були властиві Майстеру Екхарту, Ангеліусу Сілезіусу, а також містикові XVII ст. Якобу Бемс. Прогресивне спрямування пантеїзм мав у вченні видатного українського філо­софа Г.Сковороди.

Деїзм. Виникнення деїзму пов'язується з ім'ям англійського вченого Ґ.Чербері. Деїзм був характерним для філософії Дж.Локка, Вольтера, Д.Юма, І.Канта та деяких інших філософів. Деїзм нада­вав можливість розвитку інших поглядів на роль та значення Бога у житті людини. Слово "деїзм" (у перекладі з латини "deus" -"Бог") означає принцип тих філософських вчень, які визнають Бога першопричиною світу, але який заперечував його подальше втручання у розвиток природи та суспільства [42, 122].

Антиклерикалізм являє собою особливу форму вільнодум­ства тотожну атеїзму, але є більш радикальним рухом, спрямо­ваним проти церкви як соціального інституту. Слово це походить від грец. anty - протії та лат. clericalis - церковний [42, 25]. Анти­клерикалізм не завжди визнавав боротьбу проти клерикалізму як у добу Середньовіччя, так і в епоху Реформації. В сучасних умовах спрямовує власні дії проти союзу церковної ієрархії з політичними організаціями, має як позитивні, так і негативні риси,

Вільнодумство загалом - це критичне ставлення до релігії та церкви, як соціального інституту. Його головного рисою є сумнів в питаннях віри. Як суспільний рух вільнодумство значною мірою впливало як на розвиток суспільної громадської думки, так і на розвиток власне релігії.